Kitabı oku: «Обитель героїв», sayfa 2
– Хвала Вічному Мандрівцеві! Ви закінчили! Пане Терц, приступайте. Я вже послав по столяра, і щойно ви впораєтеся…
– Не поспішайте, голубчику. Якщо стряпчого я ще ладен терпіти тут – звісно, у присутності лікторів – то зі столяром вам доведеться зачекати.
– Чому, ваша світлосте? Як же так?! Адже ви закінчили?
– Ні, – сухо кинув Конрад і вийшов з камінної зали в хол, супроводжуваний по п'ятах збудженим хазяїном.
Дорогою він думав, що зовнішня комісія лікторату повинна відбирати в слуги закону не дубуватих гевалів, що спритно вправляються з табельними сокирами, а суддівських крючків, як оцей настирливий стряпчий, чи докучливих Трепчиків-молодших. Ну, хоча б третину особового складу. Ці землю носом ритимуть, а жодного загубленого ґудзичка, жодного недогарка не пропустять. Із природної в'їдливості, котра, якщо вдуматися, вже сама по собі неабиякий талант. А пообіцяй їм премію…
– Ваша світлосте!
– У мене є запитання особисто до вас, пане Трепчик. Попрошу відповідати коротко й чесно. Це у ваших же інтересах. Я доступно висловився?
– Куди вже доступніше, ваша світлосте…
– Чудово. Отже, чи відомо вам, що саме відбулося вночі в готелі?
– Так! Тобто, ні…
– Будьте такі ласкаві, висловлюйтеся ясніше, пане! Так, чи ні?
Барон насупився, дивлячись Трепчикові-молодшому в перенісся: ніби цвях забивав. Під його поглядом хазяїн скулився, зробився схожий на побитого собаку та мокру курку одночасно, якщо в природі можливий такий монстр.
– Я… я чув. Але не бачив.
– Що саме ви чули? В який час?
– Близько півночі. Я в готелі ночував. У вільній кімнаті.
– Ви спали? Вас щось розбудило?
Трепчик зам'явся, тупцюючи на місці.
– Я… не спав, ваша світлосте.
– Чому? – фон Шмуц картинно підвів брову. Зазвичай це вбивало свідків наповал.
– Я… я був не сам.
– І, природно, не з дружиною.
– Ваша світлосте! Благаю! Віолета мене вб'є! Ви її не знаєте!
Здається, готельєр полюбляє скакати в гречку. Він хотів упасти баронові в ноги, але побоявся. І правильно. Фон Шмуц подібних витівок не схвалював. І був безперечно радий, що не знайомий з ревнивою Віолетою Трепчик.
– А це залежить від вас, друже мій. Від вашої відвертості й бажання допомогти дізнанню. Отже, що за особу ви ощасливили своєю прихильністю?
– Куховарку, ваша світлосте.
– її я допитаю пізніше.
– Насмілюся зауважити, ваша світлосте: Аничка… куховарка тобто – вона німа. її допитати важкувато буде.
– Зате ви говіркий за двох. Розповідайте, що чули.
– Ох, чув! Упаси Вічний Мандрівцю таке двічі почути! Спершу репетувати почали. Репетують і репетують, а слів не розібрати. Потім грім ударив, із чистого неба. Ударив, значить, упав і давай качатися у нас під вікнами! Тріск, гуркіт, скло, чую, б'ється – а воно, знаєте, яке дороге?! Скляр Дорфман три шкури дере, гадюка, я вже з ним і торгуюся, і по матінці…
– Скляра облишмо. Що ще чули?
– Залізо дзенькало. Лайка, лемент, і вив хтось. Моторошно, немов на небіжчика… І ще вони сміялися.
– Хто – вони?
– Не знаю, ваша світлосте. Грім, тріск, лайка, а вони сміються. Аж мороз поза шкірою… А потім замовкли. Не до сміху стало, либонь.
– Що ви робили в цей час?
– Вам би все насміхатися, ваша світлосте! Що ж тут зробиш, коли таке страхіття?! Замкнулися ми з Аничкою на засув і від страху тремтіли! Вона хоч німа, а все чує…
– Добре. Далі що було?
– Далі? Все. Тобто, нічого. Стихло далі. Ще начебто віз від готелю від'їхав. Може, й не один. Я до ранку почекав, а як розвиднілося, вибрався подивитись. Нижня Мамо! Погром і чисто жах! Та ви самі бачили, ваша світлосте. Ну, я відразу хлопця у Всевидющий Приказ відправив: доповісти про подію. Стряпчого викликав: збитки описувати. Лихо моє та біда, значить…
Барон зміряв Трепчика поглядом і вирішив від уточнюючих запитань утриматися.
– Як мені повідомили, зникло шість ваших пожильців. Це вірно?
– Чиста правда, ваша світлосте. Усі, хто був, і пропали.
– У якому розумінні – всі?
– Ну, всі, хто в готелі жив. До одного.
Конрад подумав, що в «Притулку героїв» вільно розмістилося б півроти драгунів. За бажання разом з кіньми. Однак від зайвих запитань і цього разу відмовився. Зрештою, яке йому діло, процвітає Амадей Вольфганг Трепчик, чи навпаки, близький до розорення? Знадобиться – з'ясуємо.
– Постояльці записані в книгу?
– Ясна річ, ваша світлосте! У нас із реєстрацією повний ажур. Прошу вас… тут картинки, якщо ваша ласка, валяються… благаю не топтати, картинки грошей коштують…
Дивитися книгу записів, пухку й набиту даними, як горище – старим мотлохом, барон почав з першої сторінки. Його скрупульозність, не сказати б в'дливість, багатьох дратувала, часом призводячи до нових дуелей. Можливо, саме тому Конрад досі був неодружений. Одним з небагатьох мудреців, кого радували згадані якості обер-квізитора – ретельність і незалежність – був прокуратор Цимбал. Але вголос прокуратор нічого не казав: вважав, що озвучена похвала співробітникам Приказу шкодить.
А ліктори й квізитори у свою чергу знали: мовчить, отже, задоволений.
Судячи із записів у книзі, «обитель героїв» справді користувався широкою популярністю. Барон зажадав дані за минулий рік, потім за позаминулий, довів хазяїна до серцевого нападу. Ось вона, ще одна загадка. Рік за роком гостьові покої повні-повнісінькі, блудлива куховарка Аничка, мабуть, трудиться зі світанку до заходу, а потім – із заходу до світанку, пожильці роєм рояться, отримуючи збочене задоволення від тутешнього декору, а тижня півтора тому, з початку листвянчика-місяця – як відрізало.
Нещасних шестеро, і нікого більше!
Можна процитувати пана Трепчика: «Погром і чисто жах!»
Залишалося пояснювати «мертвий сезон» або наявністю якогось забобону, або кричущою скандальністю шістьох гостей, жити поруч з якими не захотів ніхто. А може, вони з недоброї вдачі пересварились на ніч у камінній залі та й перебили одне одного? А трупи вивіз сам хазяїн, ховаючи кінці в воду заради репутації готелю…
Інших версій на думку не спадало.
Імена, що значилися в книзі останніми, також нічого не говорили баронові. Агнешка Мала, уродженка Глухої Пущі, гуртівниця, повнолітня… Лайза Вертенна, вільна метальниця, ліцензія найму дійсна до… Джеймс Рівердейл, віконт де Треццо… Кристофер Форзац, маг… Санчес Панчоха, експерт із запірних пристроїв… Герман фон Шмуц, з Міельських Шмуців…
Овал Небес!
Барон заново перечитав останній запис. Збіг? Випадковість?! Крива усмішка спотворила рот Конрада, і нервовий тик цього разу був ні до чого. У збіги й випадковості обер-квізитор першого рангу вірив ще менше, ніж у забобони.
Зниклий безвісти пожилець «Притулку героїв» Герман фон Шмуц, доводився баронові рідним племінником.
* * *
Дехто з товаришів по службі чи, скажімо, з каторжан Тінжерських каменоломень, серед яких зустрічалися колишні клієнти барона, міг би підтвердити: Конрад Зануда вміє тримати удари долі. Тільки дуже уважний спостерігач помітить, як твердіють на мить риси обличчя, як здуваються, щоб відразу опасти, жовна на вилицях; і складка між бровами, дуже каверзна, якщо ви дбаєте про відсутність зморшок, наливається кров'ю, стаючи схожою на каліграфічно виписану літеру «швах».
На щастя, уважних спостерігачів, так само як товаришів по службі й каторжан, поруч не виявилося. А за мить обличчя фон Шмуца набуло звичайного, замкнено-буркотливого виразу. Він відклав список і задумався, втратив на якийсь час будь-який інтерес до навколишнього.
Судячи з усього, в момент нападу чудова шістка перебувала в Білій залі. Звідти гості зникли – живі або мертві. Якщо відкинути версію «внутрішньої» бійки, виникає інший варіант: у пожильців була якась спільна справа, котра, м'яко кажучи, виявилася не до смаку таємничим лиходіям. Але уявити собі справу, здатну об'єднати настільки різношерсту компанію? І логіка, і уява відмовляли категоричніше, ніж цнотлива панна – підступному спокусникові. Ну, скажіть, що спільного між повнолітньою гуртівницею, віконтом де Треццо, експертом із запорів і племінником обер-квізитора, дипломованим стратегом-універсалом?!
– Усі вони – лицарі Ордену Зорі, пане барон. Квестори цього сезону.
Барон обернувся так рвучко, що повітря довкола нього, здавалося, закрутилось маленьким смерчем.
– Хто пропустив?!
Запитуючи, Конрад демонстративно дивився повз струнку пані середнього віку, яка проникла в готель вочевидь недозволеним, не сказати б злочинним шляхом. Мало того, що якийсь тюхтій з лікторів проґавив гостю; мало того, що ця особа дозволяє собі переривати чужі міркування, то вона ще й вища за барона на цілі півголови! Незважаючи на підбори й гордовиту поставу фон Шмуца! Правда, замшеві черевички незнайомки також мали досить солідний підбор, а капелюшок – тулію у формі башточки, але хіба в цьому справа? Хтось зараз поплатиться за неуважність! І обер-квізитор знає, хто саме: он треться у дверях, бельбас, пітніє від страху.
– Прошу вас, не гнівайтеся. У лікторів не було вибору.
– Он як, пані? Не було вибору?!
Лютий погляд пропав даремно: дама посміхалася без виклику, але з гідністю.
– Звісно, ваша світлосте. Дозвольте відрекомендуватися: Генрієтта Кукіль, м. н. к., вігіла Тихого Трибуналу.
Вона зняла нитяну рукавичку, простягла баронові витончену ручку. З доволі посереднім, зауважимо, манікюром. І лак з дешевих. Цілувати нахабі руку, тим більше недоглянуту, барон не збирався, а обмінюватися з дамою, нехай навіть магічкою найвищої кваліфікації, рукостисканням – поганий тон. На жаль, для процедури верифікації повноважень не існує ні чоловіків, ні жінок.
– Конрад фон Шмуц. Всевидющий Приказ, обер-квізитор першого рангу.
Долоня у вігіли виявилася твердою – і при цьому теплою, майже гарячою. Мана через край хлище? Барон знав, що зараз має відчути Генрієтта у якості гарантії дійсності чину та рангу співрозмовника. Легкий, схожий на укус кропиви, опік пучка різок і потрійний укол вкладеної в них сокирки. Квізиторські стигмати – не найприємніша у світі вірча грамота, зате підробка виключена. Стигмат співробітникам вищих рангів наколювався під наглядом одного з трьох знаменитих «колачів», королівських кобників-графологів: Героніма Баска, Жан-Поля Індички та Петруччіо Брігелло, авторів спільного шрифтового триптиха «Корабель худих у гавані Арнольфані».
Ага, спрацювало. Поморщилася.
У відповідь на лівій щоці вігіли проступило невидиме досі клеймо: по-особливому перехрещені дві стилізовані літери «Т». Знак Тихого Трибуналу. Вважалося, що поєднання двох «Т» утворить спрямоване вгору вістря меча, і під ним – хрест. Символ караючої зброї та перехрестя людських доль. Барон, на жаль, нічого подібного в емблемі не вбачав, як не намагався (а намагався неодноразово). Хрест, на його погляд, виходив убогий; на перехрестя доль не тягнув. Та й верхній кутик з вістрям меча не асоціювався. Максимум – двосхилий дах будиночка, як його малюють діти.
Що вони про себе думають, ці віги? Невсипущі? Напустили туману, висмоктали з пальця безліч прихованих значень у простих двох літерах – а насправді… Спати більше треба! Якщо вірити медикусам, для здорового глузду дуже корисно.
– Радий знайомству, колего.
Короткий офіційний уклін: строго за Статутом, ні на волосинку нижче.
– Навзаєм, колего.
Сухий укорочений реверанс: точна копія поклону в дамському варіанті.
«І все-таки, чому лікторам звеліли не повідомляти про подію в Трибунал? Хотіли виграти час? З якою метою?!»
– Ви затрималися, колего. Дозвольте запитати: чому? Слід холоне, самі розумієте…
– Поділяю вашу стурбованість, колего. Але сезонні збурення в Найвищих Емпіреях завадили волхвам-локаторам відразу зафіксувати критичний викид мани. Поки картина прояснилася, поки локалізували місце…
Барон вдоволено кивнув:
– Отже, викид мани все-таки був. Та ще й критичний. Я так і думав.
– Можу вас запевнити: був. Рівень я зараз уточнюю. У кожному разі, це означає, що справа має бути у провадженні Тихого Трибуналу як злочин із застосуванням магії, що збільшує провину. Чи не проведете ви мене безпосередньо на місце події, колего? Після чого…
– Із задоволенням, колего. Щоб ви могли переконатися: крім викиду мани, тут розігралася ціла баталія із застосуванням стрілецької та холодної зброї. Я, до речі, припускаю, що магію застосували не зловмисники, а потерпілі, в рамках самооборони. Що знімає питання про «обставини, які збільшують провину». І виходить, справа належить до компетенції Всевидющого Приказу, який я маю честь представляти.
Якби Конрад не був абсолютно впевнений, що дуель призначено на вечір, він міг би подумати, що двобій уже почався. Зазвичай маги Тихого Трибуналу – тихі, сірі хлопи, слова кліщами не витягнеш. А тут просто світська левиця! Ні, нам левиці ні до чого, у нас дізнання, а не полювання…
– Ваша версія, колего, доволі цікава, – вігіла іронічно примружилася, поправляючи попелястий локон, що вибився з-під капелюшка. – Шкода лише…
Заливчаста трель співочого дрозда завадила їй закінчити фразу.
– Перепрошую, мене викликають.
Генрієтта Кукіль витягла із сумочки витончену пудреницю, прикрашену емаллю, різьбленням і насічками. У покришку пудрениці зсередини було вбудоване люстерко, куди вігіла й спрямувала погляд. Барон тактовно відійшов, скоса спостерігаючи за «колегою». Якусь хвилину Генрієтта мовчки слухала те, що було чутно їй одній, потім беззвучно заворушила губами. Пудра відразу легким струмком здійнялася в повітря, вигинаючись змією. Вігіла цокнула язиком, немов дівчисько, і пудра вляглася на місце.
Тихо клацнула покришка.
– Здається, наші відомства знайшли спільну мову, – Генрієтта обернулася до барона. – Нам з вами пропонується вести цю справу разом. Можете перевірити: прокуратор Цимбал видав письмове розпорядження.
– Ніколи не сумнівався в мудрості начальства. Дозвольте глянути на вашу пудреницю? Дякую… О, старовинна робота! Чудова річ! Де такі роблять?
– Службовий артефакт. На щастя, його можна застосовувати не лише для рапід-конексусу.
– А я, – не втримався барон, – придбав сьогодні дивовижний манікюрний набір.
Вперше дама глянула на співрозмовника з щирим інтересом.
– Він у вас із собою? Дозвольте, у свою чергу… Яка краса! Де ви його купили, якщо не секрет?
– Ну які тепер між нами секрети? В «Іридхар Чиллал».
– Але ж у них все таке дороге! – мимоволі вихопилося у вігіли.
– Краса вимагає жертв! – в голосі барона проскочили нотки самовдоволення, і Конрад подумки вилаяв себе за нестриманість. – То що ви казали про Орден Зорі? Це має відношення до справи?
– Найбезпосередніше.
SPATIUM I
Орден лицарів Зорі або Синопсис архівів Тихого Трибуналу
Хендрик Землич, пізніше відомий як Хендрик Високосний, сказав ще замолоду: «Веселка – всього лише кривий шлях від чорного до білого!» Заяву було піддано різкій критиці живописцями, філософами й віщунами погоди, але мова не про це.
З хибного афоризму, в якому виразно звучав юнацький максималізм, помножений на фанатизм і самовідданість Хендрика, як дуб із дрібного жолудя, згодом виріс унікальний Орден Зорі.
Ще за часів служби помічником університетського архіваріуса, розкопавши в анналах звід записів Еразма Чарівника, що дивом потрапив у вільний доступ – зокрема, «Давнє добре зло», «Пуп Землі, як він є», а також «Основи Універсуму» з купюрами цензорів, – наш герой зробив ряд висновків, що мали за наслідок речі дивовижні й непередбачені. Згідно з його майбутніми «Максимами», боротьба чистих, без домішок Добра і Зла, інакше кажучи, Світла й Темряви, у нашому матеріальному світі виведена за дужки й неможлива в принципі через недосконалість людської природи. Проте вона продовжує впливати на існування цивілізації. Рафіноване Добро й концентроване Зло легко виділити в кожній точці будь-якого окремо взятого конфлікту, якщо не вдаватися в загальну суть самого конфлікту й не персоніфікувати ці сили в конкретних особистостях – знову ж таки тому, що світ і люди втратили досконалість.
Але досконалість, на щастя, не втратила світу і людей.
«Кривими шляхами йдете ви до істини, – сказав аскет-маньєрист Деніел Олів'є, ознайомившись із „Максимами“. – Манівцями тягнетеся ви до неї. А я лежу під вишнею, обтяженою плодами, і кісточками плююся вам услід, коли ви проходите повз мене».
Заява Олів'є породила силу тлумачень, але річ не в них.
Як із подібними поглядами на життя та кепським характером, обтяженим хронічною меланхолією, Хендрику Земличу вдалося ввійти в довіру до Губерта Раптового, п'ятого герцога д'Естрем'єр, історія замовчує. Можливо, це пов'язано зі зрадою дружини Губерта й полюванням на відьом, що почалося після цього мезальянсу; можливо, приводом послужила трагічна загибель сокола Чаплеїда й оголошена жалоба за птахом. Так чи інакше, в Естрем'єрі, на кордоні з Реттією, Малабрією та Південним Анхуесом, було виокремлено чималий шмат території, названий Чорно-Білим Майоратом, і передано у володіння заснованому буквально за кілька днів перед тим Ордену Зорі.
Покровителем Ордену, спершу – земним, а через двадцять один рік – і небесним, став Губерт Раптовий.
Першим великим магістром Ордену, двоєдиним втіленням Чорного Аспіда й Білого Голуба, став Хендрик Високосний.
Догматом Ордену й керівництвом до дії стала боротьба двох начал у чистому вигляді.
Зараз важко з'ясувати, як чиста боротьба начал відбувалася на початку існування Ордену – за крайньої нечисленності лицарства та двоєдиності великого магістра, що виключала саме поняття конфлікту. Літописець Фома Вебеллін стверджує, буцімто це і стало причиною роздвоєння особистості Хендрика, що спричинилося до фатального кроку з балкона. Історики університету в Браваллі спростовують версію Фоми. Так чи інакше, перші походи сторін навперейми, як у породіллі перші перейми, стали на відведених герцогом землях поживою для чуток. А незабаром приватна контора переписувачів у Гаальдріху опублікувала «Максими» та «Стислий Заповіт», вгамувавши вирування пристрастей.
«Найчастіше перемагає той, кого не сприймали всерйоз», – писав тим часом мудрець-стовпник Хірам Роверґлас, автор маловідомого трактату «Критика Максим або Верцадло зловорожості». Але думку Хірама, загублену в купі пліток, не сприйняли, отже, мудрець переміг.
Отож, лицарі Ордену, набрані виключно з добровольців, людей молодих і піднесених духом, ділилися на два табори: Зорі Вечірньої, провісниці ночі, й Зорі Ранкової, глашатая дня. Відповідно, в Майораті було зведено два профільні храми, Голубиний і Аспідний, і одну-єдину Цитадель, що переходить із рук у руки разом з ленним правом на Майорат. Тимчасові хазяї Цитаделі бралися облаштовувати фортецю, перекроювати зовнішній вигляд території та перевиховувати населення, що також формувалося на ідейно-добровільній основі – в дусі чистоти переможного начала.
Начало ж переможене на чотири роки покидало зі стогонами і плачем землі Ордену, аби готувати за його межами наступний квест – іншими словами «запит» – і сподіватися на переосмислення сутності Майорату.
Метою високосного конфлікту між квесторами, до якої б сторони вони не належали, і тимчасовим правителями із Цитаделі, був Пуп Землі, – артефакт, заволодіння яким вирішувало результат боротьби. Походження згаданого Пупа оповите завісою таємничості. Дехто вважає його дешевою підробкою, фальшивою забавкою, позбавленою навіть крихти мани, – інші ж приписують створення артефакту Вічному Мандрівцеві, Нижній Мамі, Еразму Чарівникові у розквіті сил та іншим видатним особистостям, ведучи нескінченні суперечки про справжнє авторство.
Бажаючих відсилаємо до оракулярного довідника «Омфалос для початківців».
Герцогство Естрем'єр у особі свого ексцентричного володаря перше підписало «Пакт про нейтралітет», відмовившись на віки вічні від вторгнень на землі Ордену та втручання у внутрішню політику. Війну чистого Добра із чистим Злом – суто у відведених для цього межах силами добровольців – було проголошено запорукою метафізичної непохитності решти цивілізації. Також герцогство перше запровадило податок на утримання Чорно-Білого Майорату, пізніше названий «мздою на рівновагу», ощаслививши ним свій народ. Народ скрипнув і заплатив. За шість років ініціативу Естрем'єра підтримав монарх Південного Анхуесу, привселюдно заявивши на Соборі Рівних, що в «Максимах» великого магістра знайшов спокій і просвітлення. Ще через два роки приєдналася Малабрія. Реттія трималася довше за всіх, багато в чому завдяки тодішньому королю Седрику Упертюхові, який чхав на цивілізацію та високі ідеали, але щойно Седрика змінив на троні Штефан Веселун, «Пакт про нейтралітет» поповнився ще одним учасником.
А реттійці одержали зайвий податок.
Щиро кажучи, якби не цей податок, піддані держав-сусідів невдовзі остаточно забули б про існування Ордену, боротьбу начал, основи цивілізації та інші високі матерії. Мода швидкоплинна: ще за життя Хендрика Високосного приплив добровольців скоротився до жалюгідного струмочка. Жителі земель, що межують із Чорно-Білим Майоратом, налагодили успішну торгівлю із сусідами – дивними, несьогосвітніми, але цілком безпечними для оточення. На час квестів торгівля припинялася, аби поновитися після перемоги котрогось із начал. Постачальникам продовольства, будматеріалів і предметів побуту було байдужісінько, хто залишиться в Майораті на найближчі чотири роки.
Якби перемогла Зоря Ранкова, для збільшення баришів довелося б голосно захоплюватися та прославляти. Якби Зоря Вечірня – запорукою успішної купівлі-продажу стали б жах з відразою, висловлені при кожній слушній нагоді.
Іноді торгівці спеціально наймали бродячих акторів: за частку в прибутках.
І всюди, від Реттії та Малабрії до далекого, майже казкового Ла-Лангу та крижаного острова Круспен, дві зорі мирно уживались одна з одною, змінюючи день ніччю, а ніч – днем. Всюди, окрім земель, спеціально відведених для їхньої війни, торжества або поразки. Втім, і тут світло й темрява змінювалися за споконвічним сценарієм, байдуже спостерігаючи за двобоєм ідеалів унизу.
Хоча мрія про вічний день або вічну ніч – вічних бодай на території Майорату впродовж проміжних чотирьох років! – не полишала лицарів-добровольців.
