Kitabı oku: «Шмагія», sayfa 5

Чимала юрба кинулась до помосту, і це стало останньою краплею.

Андреа захопив якнайбільше конспект-флюїдів, спресував здобич у єдиний шворінь. Розжарений від мани штир прошив кухоль наскрізь, шукаючи в просторі одну-єдину мету: Просперо Кольрауна. Поки шворінь проникав дедалі глибше, малефік ледь не прибив захопленого пивом лярва, коли посадив поруч на лаву «іменну личинку». На відміну від банальної личини, коли ти під чужим обличчям все-таки змушений вступати в розмови чи вдавати, що займаєшся справою, «личинка» займалася цим сама, без участі творця. Провадила світські бесіди, задивлялася на поміст, кидала масні репліки на адресу ліліпутки, – і робила творця практично невидимим.

«Відлюдник на площі».

Пригадується, вчитель довго втовкмачував чаклунові цю науку.

За хвилину в кухлі, обрамленому піною, з’явилося невдоволене обличчя Просперо Кольрауна. Піна виявилася виключно доречною: бойовий маг трону лежав у підігрітому басейні, оточений пахощами та пелюстками троянд. Чоло вчителя густо засівали намистинки поту: видно, заклик учня відволік його від «Великої Дрібниці».

– Чого треба? – привітно запитав Кольраун.

SPATIUM III
Рада та любов безкорисливих змовників або Мемуари Просперо Кольрауна, бойового мага трону
(криголамець-місяць, чотири з половиною роки тому)

Пліток про бойових магів не злічити.

Один розметав свинцевим градом орди тугрійської кінноти під Шамширом. Інший, сурмлячи в Заповітний Горн, обвалив стіни Єросоліума на голови захисників. Третій палаючим флеймоглобусом скип’ятив геєну снігову, після чого всі демони Нижньої Мами ходили червоні й варені «у мішечку». Четвертий, коли разверзнулась безодня Журби, випускаючи назовні сонне зло, з’їв на сніданок Квадригу Білобородих і закусив островами Вах-Вах, останнім притулком темних сил. П’ятий вісім днів бився на Спільному Цвинтарі з переважаючими силами мертв’яків, у підсумку оживив усіх до єдиного. Шостий…

Просперо Кольраун ненавидів дурнів і трубадурів.

Це почуття він передав учням.

Він вів у Реттійському Універмазі курс початкового вишколу й незмінно на найпершій лекції, ставив слухачам одне й те саме запитання:

– Якщо бойова магія здатна на такі подвиги, навіщо потрібні війська?

Слухачі чухали потилиці й міркували.

Після невдалого замаху на життя Едварда II бойового мага трону було викликано до палацу. Не відразу; за п’ять місяців по тому. Король на очах у маршалів, сенешалів і камераріїв поцілував Просперо, пригорнув рятівника до грудей, далі вийшов із ним у окремі покої, де маг і довідався про депешу Ради Безкорисливих Змовників. З одного боку, приємно з’ясувати, що відтепер король недоторканний для РаБеЗу, але з іншого – дратував сам факт зацікавлення з боку цих панів до найяснішої особи. Уже краще б на короля зазіхнув черговий бастард, який зажадав скіпетра й держави. Нема нічого гіршого за безкорисливих шанувальників чистого мистецтва…

РаБеЗ було засновано горезвісним Нотацієм Репатріантом, єпископом секти хаотитів. Радикальне крило хаотитів, – так звані брати-катакомбісти, до яких належав Нотацій, – будь-яку владу вважало результатом небесної сваволі, плодом злучення Батька-Хаосу з самим собою всупереч логічним передумовам змін. Варто було катакомбісту заїкнутися, що владика X – тиран і деспот, а тому заміна його на милосердного реформатора бажана заради процвітання країни, або що володар царства N – старий маразматик, а тому…

На такого брата чекав карцер до повного осмислення.

Нотацієм, прозваним між хаотитами Раптовим, виголошувалася «Доктрина Безладних зв’язків». Відповідно до її догмата, змови й замахи мають бути безглузді в таємній основі своїй. Це доброчинно впливає на карму владик і змінює останніх до розгубленості у вчинках, оновляючи вічне звучання Хаосу в цитаделі порядку. До кінця життя Нотацій, пріор-метр Ради Безкорисливих Змовників, здитинів, склав повноваження, відмовився від оман минулого й покаявся, але було пізно.

Ідея знайшла прихильників.

Неофіт РаБеЗу перед лицем братів урочисто відмовлялася від особистих і державних інтересів. Учиняючи змови та облаштовуючи замахи, він керувався цілковитою відсутністю будь-яких міркувань, крім чистої випадковості вибору. Фінансові мотиви заперечувалися ще категоричніше за інші. В ідеалі змова списувалася жертвами й родичами жертв на лиху долю, безневинних людей або природні катаклізми. Залежно від рівня та якості, а також кількості проведених актів безкорисливості, член-змовник просувався в ієрархічній градації Ради: від рядового кнехта до магістра, повного метра або навіть пріора, якщо пощастить.

Кошмар правителів, Рада Безкорисливих Змовників, як не дивно, викликала в Їхніх Величностей збочений інтерес. Кажуть, на найвищих асамблеях навіть укладали парі: хто кого й коли? Знову ж таки: будь-який владика, що став персоною нон ґрата після невдалого замаху, викликав заздрість і повагу колег.

Один Просперо Кольраун не бачив у цьому нічого гарного.

Мазунчики долі довго не живуть.

– Серафим стурбований, – без передмов почав Едвард II, коли вони залишилися наодинці. – Каземат-нишпорки, телепні безногі, спізнилися. Розшук не дав результатів. А після цієї дурнуватої депеші справу закрито. Все начебто й зрозуміло, і лише ми одні почуваємося немов на голках. Друже мій, королі нічого не розуміють у Високій Науці. Але дуже хочеться знати: що насправді сталося у Фільчиному Бору?

– Уявлення не маю, – щиросердно відповів Просперо, развалюючись у кріслі. Один із небагатьох, він мав рідкісний привілей: сидіти й лежати в присутності короля. – Соромно зізнатися, государю, але в мене є лише слабке пояснення моїх дій: інтуїція. Сподіваюся, Ваша Величність пам’ятає, що матір’ю скромного Просперо Кольрауна була Хусськая сивіла?

Король посміхнувся, милуючись красою власних нігтів:

– Зрозуміло, друже мій. Це ж вона пророкувала падіння династії Шлезвігів Гробокопачів і крах заколоту Еймунда Щербатої Сокири? Велична жінка… І батька вашого, заклинача вітрів Авеля, ми чудово пам’ятаємо. Наймиліша людина; шкода, що так рано вийшов у відставку. Гадаю, це у вас спадкове: найкраще за всіх у королівстві відчувати, звідки дме вітер. Присягаємося настирливістю нашої охорони, ми віримо вам беззастережно.

Маг поглядом переслав собі до рота скибочку інжиру з вазочки. Ретельно прожував, витер губи хустинкою і провадив:

– У Фільчиному Бору, після ланцюжка вбивчих збігів я не виявив шкідливої атаки на адресу Вашої Величності й насмілився подумати: якого дідька?! Вибачите за ввічливість, це професійне. І почав шукати захист. Метод «від противного» противний за визначенням, але часто дає результати. Ось і зараз – я досить швидко знайшов, що шукав. Наймогутніша «Trias Septem-Lumen»: огорожа такого рівня ставиться для приборкання демонів рангом не нижчих за Дозвільного Дракона! Ви будете сміятися, государю, але демона я зачути не зміг.

– Ти припустив, що демон викликаний для загрози престолу Реттії?

– Нітрохи. Попруга, шкарбун, промах баронета… У цих дріб’язках геть-чисто відсутнє демонічне начало. Викликаний демон будь-якого профілю повинен увійти з наміченою жертвою в безпосередній контакт, немов звір зі здобиччю. Повірте мені на слово, Ваша Величносте, й дозвольте пропустити спеціальні обґрунтування. А в нашому випадку захист був, демон чи то був, чи то ні, а характер неприємностей із об’єктом і зовсім не піддавався класифікації. Тоді я вирішив викликати вогонь на себе. Я ще нікому цього не говорив, государю…

Просперо ніяково відкашлявся, довго мовчав.

– Ваша Величносте, все, що я зробив – це чітко позначив свою присутність і ворожі наміри. Мій учень попсував лихим впливом зазначений йому район лісу, а я мав честь накрити згадану «Trias Septem-Lumen» килимовим закляттям, що змітає захисні огорожі. Якщо демон мав місце, він звільнився. Якщо там перебували досвідчені маги, я найнедвозначніше втрутився в чужу справу. Одним словом, я чекав на відповідний удар: демони та мої колеги в таких ситуаціях на подив одностайні. Вони не пробачають свавільного втручання. Але відповіді не було, демон ніяк себе не виявив, маги-загнуздувачі зачаїлися… А ви, государю, благополучно повернулися в столицю. Переможців не судять.

– Зрозуміло, друже мій! Хто ж ризикне судити переможців! Їх страчують без суду й слідства! – Едвард II доброзичливо підморгнув Кольрауну. – У нас прохання до вас, наш вірний захиснику. Якщо ви дізнаєтеся якісь подробиці щодо цієї дивної справи, ваш король завжди віднайде годинку для захопливої бесіди. Сподіваюся, ми зрозуміли один одного?

Кольраун ледь стримався, щоб не спитати: «Це наказ, государю?»

Він і без того знав: це гірше за наказ. Це натяк.

Спочатку доля була прихильна до бойового мага. Доволі швидко, покрутившись у товаристві друзів-чарівників, яких Просперо ласкаво іменував «тераріумом», він вийшов на приват-демонолога Матіаса Кручека, доцента Реттійського Універмагу. Фундаменталіст і книгар, автор багатьох спірних теорій, доцент Матіас ніяк не міг мати стосунку до прикрого полювання, – але у випадковій розмові він пропустив важливу інформацію. Його близький друг, мисливець-практик на демонів Фортунат Цвях, незадовго до казусу в Фільчиному Бору робив запит на членство в РаБеЗі.

– Що могло привернути настільки досвідченого практика до цієї безглуздої організації? – здивувався Просперо, вдаючи, що інтерес його суто академічний. Не було жодних гарантій, що саме майстер Фортунат замишляв лихе на короля минулої осені. Але бойовий маг добре знав талант прославленого мисливця.

«Trias Septem-Lumen» могли поставити одиниці.

Доцент Матіас знизав плечима:

– Мені складно зрозуміти мотиви поважного Цвяха.

– Але ви ж друзі змолоду!

– Цілком правильно. Проте… Розумієте, в мене лихо. Мій син… маленький Янош… Він тяжко хворий.

– Ви зверталися до лікарів? До колег по Високій Науці?

– Дякую за турботу, колего Просперо. Але це марна витрата часу. Хвороба мого сина іншого роду. Вона невиліковна.

– Тоді до чого тут Фортунат Цвях? Він же мисливець на демонів, а не чарівник-медикус?

– Фарт обожнює крихітку Яноша. З народження. Знаєте, це звучить як маячня, але одного разу він сказав… Ні, я відмовляюся повторити!

– Годі вам, майстре Матіас! Тут усі свої!

– Він сказав, що Рада Безкорисливих Змовників для нього – ще один щабель до лікування мого сина. Що саме безглуздія РаБеЗу – ключ до успіху.

Просперо Кольраун тоді не знав, що історія стихне на багато літ, перш ніж Андреа Мускулюс зв’яжеться з ним із Ятриці, втупившись у кухоль пива. Не підозрював він і того, що наприкінці зв’язку довірить малефику відомі подробиці та порекомендує учневі дізнатися про всі обставини давньої справи, які виявляться в радіусі досяжності. Але з важливою умовою – без відриву від основної роботи.

По тому бойовий маг штурхонув лярва-півника, допив із чужого кухля рештки пива й поринув у пусті міркування.

Кінець зв’язку.

Далі доведеться зв’язувати кінці спочатку.

CAPUT IV
«Життя у мага – свято днів, то він в лайні, то на війні – чого і вам бажаємо…»

Ось так, значить. Як у популярному ле Томаса Біннорі: «Піди туди, не знаю куди, знайди те, не знаю що». Причому, не на шкоду основній роботі. Від думки про «основну роботу» в Мускулюса заболів зуб: як нагадування. Морщачись, Андреа обережно, щоб не порвати, потяг за нитки дозорної павутини. Линяння затримується, «крижаний дім» стоїть… Що ж, на час змінимо кваліфікацію: з малефіків у нишпорки.

Мав рацію ланд-майор: чаклунська справа – не мед!

Він клацнув пальцями, підкликав гарненьку подавальницю. Розплатився, демонстративно підкинув на долоні срібний шмон.

– Як мені знайти відьму Меліс, голубонько?

– А ви, пане, спустіться до Ляпуні. І бережком ген куди, – дівиця вказала пальчиком униз за течією річки, невидимої за будинками. – Спершу закрут, по тому місток буде. Гарний, з поруччям. Тільки вам на той бік не треба. Поминете місток і простуйте собі далі. Перший дім, який за мостом побачите – відьмин і є. Легеньких вам ніжок, пане!

Пояснюючи дорогу, – докладно, ніби недоумку, – красуня старанно дивилася повз грошик. Шмон її не цікавив. Просто вирішила допомогти людині. З щирої доброти. Природно, безкорисливість і чуйність були відповідно винагороджені. Мускулюс розкланявся з дівицею і рушив у зазначеному напрямку. За спиною стихали регіт, галас, розпачливий вереск поросят і могутній, оперний бас китовраса.

По мірі наближення до Ляпуні місто поступово сходило нанівець без будь-якої чіткої межі. Можна було б вважати таким рубежем саму річку, але дуже й дуже умовно. Кам’яні будинки з дахами з черепиці горбилися, присідали, тислися до землі, ніби під гнітом незримої долоні велетня Прессікаеля. Пішли дерев’яні хати, хатини, халупи та руїни. У брущатці бруківки спершу з’явилися вибої, потім – неабиякі діри. Зрештою вулиця вдарилася об землю та перетворилася на вибоїстий путівець, зарослий по узбіччях курним лопухом і лакримозою з м’ясистим, соковитим листям.

За кущами лисотраву блиснула зеленава гладінь річки. Незабаром виявилася стежка, що вела уздовж берега. Стежка-ошуканка поминула рибальські містки та підступно пірнула в салатні нетрі. Андре, зігнутий у три погибелі, тупотів тунелем із переплетених над головою пагонів і тихо лаявся. А коли нарешті зміг випростатися, відразу зрозумів, що по-трапив у театр бойових дій. Причому, не на верхні яруси й навіть не в партер, а просто на самісіньку авансцену.

– Краще не підходьте. Уб’ю, – похмуро пообіцяв герой, притискаючись спиною до верби-лозяниці.

Роль героя виконував знайомий Мускулюсові актор: хлопець-дурник, аматор дитячих ігор, фальшивої магії і таємничих пасочок. Зараз парубійко анітрохи не нагадував блаженного: в руках він стискав важкого корча, ладний без вагань пустити його в хід. До хлопця тиснувся хлопчик років п’яти, який, наслідуючи старшого, виставив перед собою горіховий патичок. Маля було неабияк налякане, але налаштоване не менш рішуче за старшого приятеля. Бліде обличчя, оченята запекло витріщені – а губи при цьому щільно, по-дорослому, стиснуті. Заревти? – хіба що заревти бичком, кидаючись у бій.

Зараз малий дуже нагадував Леонарда Швелера, яким чинбар був до хвороби дружини.

До героя з дитиною повільно наближалися троє лиходіїв. Один знайомий: Якоб Гонзалка, архіваріус магістрату. Нещасний батько, чия дочка зникла без вісти. У руках архіваріус невміло стискав коротку теслярську сокиру.

З ним – ще двоє. Похмурий, начисто поголений здоровань: розхристана полотняна сорочка, волохаті груди, в руці – різницкий ніж-сікач. І жилавий дядько; кущі брів, звислі вуса з сивиною. З «підстрелених» рукавів кожуха безглуздо стирчали лапи-граблі; пальці до білизни в кісточках стисли сукувате поліно.

– Чув, Мятлику? Це ми, значицця, не підходимо. Це він нас, значицця, вбиватиме. Поговори мені, сучий сину! Куди Якобову доньку спровадив, паскуда?!

– Скаже він, усе скаже, Клаусе. Ти праворуч заходь, а я ліворуч. А ти, Якобе, посередині, в тебе сокира.

– Малого Шишчиного не зачіпайте! Шишмар зачавить опісля…

– Що, теж завести хотів, гадюченя?

Архіваріус ішов мовчки.

– Ну-бо разом…

Мускулюс ляснув у долоні, привертаючи увагу.

– Агов, пани мої! Допомоги не потрібно?

Вся компанія втупилася в єдиного глядача, немовби це був король Реттії в блиску та славі.

– Іди-но, чоловіче добрий, куди йшов. Самі впораємося.

– А я не у вас запитував, шановні. Чуєш, хлопче? Допомога потрібна?

Хоча зброї Мускулюс не носив, вигляд мав переконливий і чудово це знав. Вояки з трійці ніякі, бач, замислилися.

– Я тебе бачив, – заявив раптом архіваріус, зручніше перехоплюючи сокирку. – В «Кульгавому Мірошнику». Думаєш, якщо з Намюром пив, то тепер у Нижньої Мами в кумах?!

– Вони заодно! – скрикнув голомозий Клаус. – Рви ніготь, заодно! Зграя! Разом дітей зводять…

– Ми зараз усю ватагу… Якобе, йди перший, у тебе сокира!

– Корча дати? – весело поцікавився від дерева хлопець. Він чи то й справді нітрохи не боявся, чи осмілів з переляку. – Тут ще один валяється. Ми спина до спини біля щогли, проти тисячі удвох!

– А я?! – писнуло маля.

– Утрьох! Ну звичайно ж, утрьох! Ставайте поруч, майстре Андреа! А краще зачаруйте їх до псячої подоби! Чаклун ви, чи хто?!

Не можна сказати, що трійця відразу повірила словам героя, але здала назад.

– Зачарувати негідників? – малефік звів брови до перенісся. – «Чорний день» влаштувати? Вирву-пристріт накласти? Запросто!

Мускулюс велично здійняв руки над головою. Чаклунові очі закотилися, блиснули синіми, зірчастими білками. Він співучо затяг «Quare pontifex thuribulum?», від чого лиходіїв мороз продер по шкірі. Волосся Андреа стало сторч. Між пасмами з тріском почали проскакувати блакитні блискавки, граючи в квача.

– О! – завив він не своїм голосом.

Лиходії позадкували.

– Ти! – вказівний перст суворо вперся у волохаті груди різника. – Ти, Клаусе! Ти, знавець голінки, філе та грудинки! Поки ти тут займаєшся неправедними справами, твоя дружина Ханна…

Пауза, що зависла в задушливому повітрі, дихнула інфернальним холодом.

– Що з нею? Що з моєю дружиною?! Скажіть мені, пане!

– Твоя розпусна дружина знову подалася до свого коханця Гонасека!

– Ханна?! До цього молокососа?! Не може бути!

– Якщо ти поквапишся, Клаусе, то сам переконаєшся!

– Та я їй… я йому… Дякую, майстре чаклун! Рви ніготь, приходьте в крамницю, я вам свіжої свининки…

Клаус розвернувся, з тріском проломився крізь кущі й помчав геть. Зараз різник нагадував розлюченого шкарбуна-сікача з одним обламаним іклом. Андреа щиро сподівався, що дорогою ревнивець охолоне чи буде затриманий бравими ландвер’єрами.

– А ти, Мятлику? – невблаганний палець уже цілився у дядька зі звислими вусами. – Чи відаєш, які нещастя загрожують бідоласі, в чиєму хліві народилося теля з п’ятьма хвостами?! Перші прикрості вже встигли знайти тебе!

Дядько Мятлик упав на коліна.

– Твій борг у «орлянку» міняйло Фрауш потай продав братам Коблецам! Близька розплата, ох, близька!..

– Тварюка! Без повідомлення! Я б…

– Це лише початок, дурний Мятлику! Початок скорботного шляху! Але не впадай у відчай, я з тобою, – пом’якшав чаклун. – Ось, візьми. Це заговорений цвях. На ньому – Закляття Завзятого Благочестя й Загального Оберега від Лиховісних Дурнів! Забий цвях у одвірок хліва, тричі окропи сечею теляти – й напасті минуть тебе. Якщо, звичайно, ти без зволікання віддаси борг.

– Дякую, майстре чаклун! Удачі вам на тисячу років наперед! Зберігай вас Повзуча Благодать!

– Поспішай, Мятлику!

– Я миттю!

Якоб Гонзалка лишився сам, але не злякався. Архіваріус із божевільною надією дивився на малефіка. У Мускулюса стислося серце. Він знав, про що його запитає ця людина. І не мав сили збрехати.

– Майстре чаклун… Ви знаєте, де моя дочка? Ви повинні знати…

Андреа опустив руки. Волосся вляглося, очі згасли, – й архіваріус затнувся. Він усе зрозумів. Відвернувся, побрів геть, зсутулений, волочачи ноги. Мускулюс дивився вслід. Від сорому в «столичної штучки» горіли вуха. Чаклун. Консультант лейб-маліфіціуму. Учень бойових магів трону. Нагнав страху на двійко простаків, а як до справи… Так, врятував життя парубійкові. Так, це не його профіль: шукати й рятувати. Так, «без відриву від основної роботи».

Геєна поглинь усі ці трикляті «так»!

Малефік змусив себе струснутися. Натяг на обличчя посмішку-маску:

– Що скажеш, отроче? Як тобі магія?

– Ха! Магія-шмагія… Це вам усе Цетинка вибовкала! Так і я можу!

Нахаба! Навіть подякувати забув.

– Можеш? А чому ж за корча взявся?

– Ну… – зніяковів молодик. – Ваша правда. Не мій день сьогодні. Але ж ви – справжній чаклун! Малефік! Могли б їх…

Наступної миті Андреа лагідно схопив грубіяна за комір сорочки. Зі скрадливістю хижака зазирнув у вічі.

– А ти, мій юний друже, хотів, щоб я їх убивати почав? Серйозно? – пошепки поцікавився він. Від цього шепоту ворони, що кружляли над вербою, збилися в ключ і полетіли світ за очі. – Магії йому, сучому синові, схотілося! Це люди, зрозумів? Лю-ди! Дурні, звичайно… Убивати їх за дурість? Псувати? Урочити?! Вони ж за дітей бояться. У цього, з сокирою, донька зникла! Ех, ти… магія-шмагія…

Він відпустив яскраво-червоного від сорому парубійка. Здається, дошкулило.

– Ти ось дитину додому, до батька-матері відведи. Наступного разу я можу й не встигнути.

– Відведу… – молодик тужно буравив землю поглядом. – Дякую, майстре Андреа.

Чаклун мовчки кивнув. Відвернувся. І побачив.

На тім березі Ляпуні, над водою, стояла дівчинка. Років восьми-дев’яти. Білява. У жовтій сукенці. Донька архіваріуса?! Ні, Намюр казав, їй шість виповнилося. Ця старша. І обличчя… глянсове, гладеньке, лялькове. Біля очей – зморщечки. А очиці уважні, гострі…

Вічний Мандрівцю! Як він примудрився все це розгледіти?! Хай річка й неширока…

Дівчинка насупилася, різко мотнула головою – і віддалилася. Тепер Андреа не бачив ніяких подробиць. Тільки одне: крихітна постать прудко віддалялася до узлісся. Текла, вигиналася, ковзала гадюкою. Рухи в дівчинки були стрімкі, як у сокола, що атакує. Личко ляльки. Надприродна гнучкість. На пам’ять чаклун ніколи не скаржився, але зараз дивувався: кого нагадало йому дивовижне дитя?!

Гілка «ведмежої журавлини» гойдалася, позначаючи місце, де крихітка пірнула в ліс. Живе вона там, чи що? Лісникова донька?!

Молодик ніяково порушив мовчанку:

– Ну, ми пішли. Я відведу Тіля додому.

– А я знаю, хто ти! – раптом випалив малий, що мовчав досі. – Ти до дідуся Леона в гості приїхав. Ось я дідові скажу – він дядькові Клаусу шкіру видубить!

Малюк гмикнув і невпевнено поправив сам себе:

– Або відлупцює…

Мускулюс посміхнувся вже по-справжньому, жартома дав хлопчиськові потиличника та пішов далі. Коли порівнявся з мостом, спіткнувся, пригнічений кепською думкою. Що, коли хлопець дійсно хотів завести кудись онука Леонарда Швелера?! І дочку архіваріуса він завів?! Нісенітниця! Навіщо це йому?! Лізуть усілякі дурниці в голову… Швидше б линяти дівки почали. І скінчили. Отоді зітхнемо спокійно…

Андреа знизав плечима й знову рушив далі.

Коли міст лишився за спиною, він зміркував, кого нагадала йому дівчинка в жовтій сукні.

* * *

– Світлого сонечка, чистої мани! Заходьте, майстре чаклун, у мене не замкнено…

Чужу ману Мускулюс зачув звіддаля. Ледь на пагорбку за вербами постали дерев’яний будиночок і купка повіток, обнесені високим тином, так відразу й зачув. Хатинка мала вигляд справжнього відьомського кубла: мох-бородань на стінах, обаполи та віконниці густо порізані рунами, на дверях – візерунок із яскравих пер. Мабуть, шепіток-«липучка» тримає. Таким замовлянням господиня може міняти візерунок хоч із міської площі. У повітрі танув залишковий запах фільтруму «Лиходвериця VI», знятого хвилину тому. Це щоб не вломився абихто, злякався на порозі. Господарка шанувала чаклунську етику. Малефіку «лиходвериця» – що комар чхнув, але правила пристойності вимагають…

На даху, недавно перекритому наново, тупцювали закляті чоботи й стирчав темпест-флюгер із панцира черепахи-летяги. Корисна річ. Вітер геть жене, град відводить.

А ось гусячих лапок із перетинками в хатинки не було. На пташиних лапах курені лісових ягниць кочують. Без крайньої потреби до цієї зарази лише чуриський некрот поткнеться, любов за хвіст крутити.

А тут, відразу видно, живе відьма, вихована в найкращих традиціях.

– І вам юрбу клієнтів, люба. Дозвольте відрекомендуватися: Андреа Мускулюс, консультант лейб-малефіціуму.

– Меліс Лімісдейл, скромна провінціалка. Для вас просто Мел. Сідайте, майстре чаклун. Вам морсу? Чайку з ополонки?

– Якщо можна, чаю.

– Було б не можна, я б не пропонувала, – посміхнулася Меліс, і чаклун згадав, де зустрічав цю жінку. Саме вона тягла повз аустерію малолітнього паливоду в лахмітті, коли малефік вискочив на ґанок у пошуках загадкового стариганя.

– Дуже вдячний, люба.

Світлицею незабаром поширився пряний аромат: чебрець, полин, шипшина, вексатосорбена вульгаріс… Сидячи на лаві, Андреа нишком оглядав кімнатку. Шибки в обох віконцях, стіл вискоблені до білизни, пічка в куті викладена кольоровими кахлями. Під стріхою – в’язки квітів і коріння. Ніяких тобі копчених ящірок, жаб’ячих вусиків, кабанячих пилок.

Світло й чисто.

Крім вхідних, у світлиці були ще одні двері до сусідньої кімнати. Стулки були щільно причинені, та малефік відразу нюхом зачув: там хтось є. Швидше за все, пустун, якого він бачив напередодні, син Меліс. Мабуть, щойно гість на поріг, матуся замикає шибеника – від лиха. На стіні, де звичайно у «віщунок» висить образ Х’ашана Пособника, у господині виявилася полиця з книгами. Мускулюс ладен був заприсягтися, що впізнає шкіру, яка пішла на дві палітурки. Виходить, не збірки тріолетів Адальберта Меморандума й не фривольні амораліте маркізи де Жардін.

Андреа з новою зацікавленістю перевів погляд на господиню.

Років сорок-сорок п’ять. А зі спини й зовсім ягідка! – чи це лілльський вплив дається взнаки? Розпущене волосся відливає червонуватою міддю, спадаючи до самої талії. Апетитна молодичка, нічого не скажеш. До такої суще задоволення ходити лікуватися від злого присушування.

Меліс повернулася. У смарагдовому відблиску її очей чаїлася лукава іскринка.

– Прошу, пане. Вам із медом?

– Так, будь ласка.

Чай виявився винятково корисним для здоров’я. Мускулюс навіть пожалкував, що він не з похмілля. От коли придалося б!

– Ви, майстре чаклун, прийшли в справі? Чи посміятися з бідолашної простої жінки?

– Ваша проникливість не поступається вашій же гостинності, – двозначно відгукнувся малефік. – Вважайте, люб’язна Меліс, що я прийшов до вас поворожити.

– Карти, боби, пивний осад? На минуле, майбутнє? На дорогу далеку?

– На минуле. Приблизно п’ятирічної давнини. Коли вашу подругу, Ядвігу Швелер, приклало у Фільчиному Бору не знати чим.

У сусідній кімнаті почав кашляти замкнений малий. Кашляв довго. Дивно. Наче дорослішав по мірі кашлю: від дитячого пирхання до підліткового, ламкого ухкання. Меліс стала спиною до дверей, за якими надсаджувався застуджений син, так, немов бажала захистити його від невідомої небезпеки. Вихор промчав у відьминих очах, змітаючи іскорки лукавства. Сумна, непривітна пітьма зустріла натиск погляду малефіка, прогнулася, але витримала.

Скажемо прямо: з огляду на «вороняче баньши», це вдавалося не кожному.

– Це був чорний рік. Я не люблю про нього згадувати. І мало чим можу задовольнити вашу цікавість. Я – слабка ясновидиця, але в мене бувають передчуття. Ви розумієте?

– Так, розумію.

«Для бідної простачки з провінції надто гарно вона говорить. Правильна вимова, витончені звороти. Лиск, зазначу, наносний, тонкий, з-під позолоти подекуди прозирає теляча шкіра, та все одно…»

– Дотепер караюся, що дозволила Ядвізі себе умовити.

В лісі начебто нарив дозрівав. Закортіло двом дурепам по ягідки! Я, сорока дурна, оберегами обвішалася, замовляннями язика до кореня стерла… Не допомогло. Ледь до Їжачої Рукавиці дісталися – нас і накрило.

– Обох?

– Цікавитеся, чому я з вами чай п’ю, а Ядвіга, подружка люба, колодою лежить?

– Цікавлюся.

– Але ж ви не нишпорка, майстре Андреа. Нишпорок я за двадцять тисяч льє під водою зачую. І не профос Нагляду Сімох. І клейма Тихого Трибуналу на вас нема. Пуста цікавість мучить? З нудьги?

– Я не нишпорка, любонько, й не профос нагляду. Все набагато гірше.

Мускулюс подумав, що незабаром пожалкує про свою відвертість. Але іншої відповіді не складалося.

– Я той самий малефік, що зурочив вашу трикляту Їжачу Рукавицю «на сім покровів». Ви хоч розумієте, що таке «сім покровів» на око?! Я – учень Просперо Кольрауна, скромного бойового мага трону, що бив цю Рукавицю, немов Вольд Есхатолог – Темного Цапа Сіддхів! Я був у почті короля Едварда, коли Фільчин Бір ледь не став найяснішою могилою! І що в підсумку? Намюр знаходить у епіцентрі якогось виродка-вивертня, капрали блюють, дружина чинбаря лежить із контузією долі, а привітна відьма навіть нежиті не підхопила! Край! Тиша і спокій, Повзуча Благодать… Ось така в мене до вас, голубонько, пуста цікавість. Вибачте, якщо відволік від наукових пошуків.

У відповідь на цей спалах Меліс несподівано засміялася. Звичайно жінки, сміючись, молодшають. Тут же вийшло навпаки.

– То он воно що! «Він зачув! Хто? Маг трону…» А я, дурепа, ламаю голову!

– Ну-бо, ну-бо, любонько! Із цього місця, якщо можна!

І детальніше…

Мускулюс мимоволі подався вперед, через стіл. Збудження ледь не підняло його з лави, ніби стало частиною закляття-левітанта.

– А якщо не можна? Гаразд, жартую, – зараз Меліс менш за все нагадувала веселу жартівницю. – Там розповідати нема чого. Бачили ми двох чарівників, на галявині. При виконанні, значить. Смолоскипів у землю навтикали, полум’я ще, пам’ятаю, із прозеленню… У курсі, мабуть?

Андреа кивнув. Німбус-смолоскипи. Некроти цією «прозеленню» мертвяків-прозелітів підіймають. Ще мисливці на демонів іноді користуються. У яких саме випадках, малефік не знав. Не його профіль. Все це чудово, але до чого тут Їжача Рукавиця?

– …Один іншому: «Зірвалося, мовляв!» І про мага трону попереджає. А той набундючився, затявся й наново чаклує. Я подаю знаки Ядвізі: «Ходім мерщій, поки не помітили!» А в неї ноги відібрало. З переляку, видно. Нас і шваркнуло від душі! Чорно стало, вітер виє, смолоскипи щиглями кричать… Що робила, як закривалася, – не пам’ятаю. Опритомніла, дивлюся: Ядвіга зомліла. Куди подінешся? Впряглася, тягну…

Оповідання відьми було надто схоже на правду. Лиск від хвилювання злетів, мова жінки зробилася плутаною, нервовою. Одне залишалося незрозумілим; точніше, не одне, але решту Меліс навряд чи могла прояснити.

– Дякую за щире оповідання, голубонько. Я розумію, це тяжкі спогади. І все-таки дивуюся: чому, на відміну від Ядвіги Швелер, ви залишилися неушкоджені?

Відьма обома руками відкинула руді кучері за спину.

Блиснула легка сивина.

– Не знаю. Думайте, що хочете, а я не знаю. Вам би мою неушкодженість, майстре чаклун! До літа хворіла… Ночами свинячі рила снилися, цілуватися лізли. Чому? Можу лише здогадуватися. Але навряд чи вас зацікавлять здогади провінційних відьом.

– Чому ж? Я весь увага!

– Тільки обіцяйте, пане, що не сміятиметеся з мене. Якщо скажу якусь дурницю. Згода?

– Згода, – чесно пообіцяв малефік.

– Не вашим це псуванням Ядвігу зробило. Я пізніше, коли сили повернулися, – відразу до Швелерів. Було на Ясі зурочення, та спливло. Вивітрилося на той час. Уже й устала б, і до тями прийшла б. Але ж не встала й не прийшла. Виходить, від солодкої парочки їй дісталося, від чарівників зі смолоскипами…

Запах трав під стріхою паморочив голову. Знову розкашлявся хлопчисько в сусідній кімнаті: басом, з надривом.

– Годі вдавати скромність, голубонько! – ледь підвів брови Мускулюс. – Які ж це дурниці? Настільки слушні міркування роблять вам честь!