Kitabı oku: «Мартин Боруля», sayfa 3

Матвiй. От i не вгадав: думав могорич пить, а пiднесли дулю, — i нiс, здається, не свербiв.

Мартин. Чого ж, милостi просю: сiдайте, я зараз почастую, то одна жеч, а це друга.

Гервасiй. Де вже нам з дворянами за одним столом сидiть. (Пiшов).

Матвiй. Прощайте, пане Мартине! Жаль, що так розходимось.

Мартин. Оставайся, закусимо.

Матвiй. Нехай другим разом, а тепер не приходиться: умiстi прийшли, умiстi й вийдем… Iще раз скажу: жаль, що ви не вiддаєте Марисю за мого хрещеника, славний парубiяка…

Мартин. Я й сам знаю… так не рiвня по званiю.

Матвiй. До зобачення! (На вiдходi). Може, ще роздумаєте i на тройцю потанцюємо! (Пiшов).

ЯВА II

Мартин, а потiм Палажка.

Мартин (один). Може, й на тройцю потанцюємо, тiлько не на Миколинiм весiллi. Бач, хлоп, пiднiжок пана Красовського! Туди ж, у рiдню лiзе, — умийся попереду!.. Якби не в моїй хатi, єй, наплював би Гервасiєвi у самiсiньку пику за його хлопськi речi… I вiн зо мною рiвняється!.. Далеко!.. От як приїде сьогодня з города наш жених — губернський секретар-регiстратор, — тодi милостi просю подивиться, за кого Боруля вiддає свою дочку!.. Ха!

Входе Палажка.

Палажка. Чого це Гервасiй i Матвiй заходили?

Мартин. Гервасiй свата нашу Марисю за свого Миколу.

Палажка. От i слава богу! Я рада, що такого зятя мати буду: поштивий, добрий i хазяйський син.

Мартин. I хлоп.

Палажка. Такий, як i ми.

Мартин. Дурна!

Палажка. Сам ти дурний! Чого лаєшся? Що ж ти маєш против Миколи?

Мартин. Слiпа!

Палажка. Тьфу! То тобi, мабуть, повилазило.

Мартин. Глуха!

Палажка. Отже, єй-богу, так i вчеплюся у чуприну, як будеш лаяться!

Мартин (набiк). Чого доброго, вчепиться! Це буде не по-дворянськи. (До Палажки.) Не сердься, Палазю, а скажи менi — тiї бачила ту бумагу, що Степан привiз?

Палажка. Бачила.

Мартин. I чула, що вiн читав у бумазi?

Палажка. Чого ти причепився до мене? Не балакай навтямки кажи товком: чи вiддамо Марисю за Миколу? Не мороч мене.

Мартин. Дiло шiсть мiсяцiв в герольдiї, не сьогодня-завтра утвердять в дворянствi, а я дочку вiддам за мужика!.. Що ж то я з глузду з'їхав, чи як?

Палажка. Здається менi, що з'їхав: не велиш нi менi, нi дочцi робить, сам не робиш, понаймав наймитiв, наймичок, хазяйство псується…

Мартин. Палазю! Дворянин — одно, хлоп — друге!.. Може, ти цього не розумiєш, то тобi яснiше скажу: сметана — одно, а кисле молоко — друге! О! Розумiєш?

Палажка. Одно розумiю, що ти стерявся розумом.

Мартин. О господи, о господи! Нащо ти мене довiв до того, що я одружився з простою мужичкою! Нiчого не тяме — як до пенька балакаєш. I казав же покiйний папiнька: женись, сину, на шляхтянцi. Нi, таки погнався за чорними бровами! От i дожив: брови злиняли, а гонору як не було; так i нема!

Палажка. Божевiльний! Єй-богу, божевiльний! Ти б дроку напився.

Мартин. Що ти з нею будеш балакать?.. Хiба тобi краще буде бачить свою дочку за репаним мужиком Миколою, нiж за губернським секретарем-регiстратором? Краще? Кажи!

Палажка. А де ж вiн у бiса, той… ростератор?

Мартин. Регiстратор.

Палажка. Та не вимовлю.

Мартин. Ото-то ж боже! Приїде, душко, приїде! Про нього же й казав Степановi на од'їздi — чула?

Палажка. То чом же ти менi не сказав? А то: i слiпа, i глуха — тiлько роздратував мене… Ну, а Марися?.. Ти ж її питав, — може, вона не схоче?

Мартин. I питать не буду, нащо питать? Вона не дурна, в нiй батькова кров, розбере, не бiйсь, де пан, а де мужик!

Палажка. Дай боже! Хiба я їй ворог?

Мартин. I я не ворог своїм дiтям, хочу обох дiтей пристроїть по-дворянськи!.. Тiлько ти, Палазю-душко, здiлай милость, не супереч менi, слухай мене.

Палажка. Не дратуй мене, то все буду робить, як звелиш.

Мартин. Ну, годi! Сiдай, душко! Омелько привезе самуварь, чаю, сахарю i… кофiю. Чай я пив i знаю, як його настановлять, то сам тобi розкажу; а кофiю не знаю, як роблять... Пiди ти зараз до Сидоровички — вона зна — i повчися у неї. I розпитай гарненько, як його роблять i коли його подають: чи до борщу, чи на нiч?

Палажка. А коли ж приїде жених?

Мартин. От Омелько привезе звiстку, а може, й самого привезе, бо недурно ж його так довго нема, мабуть, задержав, поки з присутствiя вийдуть.

Палажка. То я ж зараз i пiду, бо, може, сьогодня й привезе.

Мартин. Iди, iди, душко! Та розпитай гарненько про всi звичаї i порядки дворянськi.

Палажка пiшла.

ЯВА III

Мартин, а потiм Трохим i Омелько.

Мартин (один). Довго ж нема Омелька! Певно, привезе жениха. Та вже пора б йому й приїхать давно. Треба буде попросить на вечiр Протасiя; вiн гарно i багато умiє балакать… А важко i в дворянствi жить: розходу, розходу, — самим уробить якось, не приходиться…

Входе Трохим.

Трохим. Пане! Наших двi пари волiв i двi корови зайняв економ у двiр.

Мартин. Де ж вони паслись?

Трохим. Та в чередi, з череди й зайняв!

Мартин. Як вiн смiв?!

Трохим. Так пан Красовський звелiв.

Мартин. О, виродок з шляхетського заводу! О, гайдамака! Грабитель! За що ж?

Трохим. Каже, що на вас накинули чинш i поки не заплатите — не вiддасть.

Мартин. Не вiддасть?.. Бери палицю i менi знайди доброго дрючка!.. Я їм покажу… Я… Ми їм покажемо!

Трохим. Нi, пане, я не пiду. Вiн похваляється i вам на спинi горба зробить. Каже: Боруля добивається бумажного горба, а я йому на спинi горба надрюкую.

Мартин. Хто це казав?

Трохим. Економ.

Мартин. О, хлоп поганий! Вiн, наймит Красовського, менi горба зробе? Менi?.. Та я… Запрягай коней, поїду зараз в стан! Це грабiж, грабiж!…

Трохим. Нема ж натачанки ще з города.

Мартин. Бiжи до Сидоровички, позич.

Трохим пiшов.

Граблять!.. Граб… Граб… Це менi ще i на руку — нехай граблять!.. Разом за все отвiт даси! Нi, пане Красовський, Боруля ще потягається з тобою! Мабуть, почув, що дiло в герольдiї… апеляцiя… стрiчний iск йому в печiнку сiли… О пресвята дiво! Вмiшайся в моє дiло, поможи менi ворога; свого доканать.

Входе Трохим

Трохим. Там прийшов Омелько.

Мартин. Який Омелько?

Трохим. Та наш же Омелько.

Мартин. Сам?

Трохим. Сам.

Мартин (набiк). Що ж це за знак: i забарився, i жениха не привiз? (До Трохима). Запрягай же свiжих коней у нашу натачанку, та поїдемо зо мною у стан, а Омелько нехай зараз iде в хату…

Трохим. Вiн боїться iти в хату.

Мартин. Чи ти не здурiв? Чого вiн боїться?

Трохим. Та коней наших покрали в городi.

Мартин. Як?.. О господи! Нова напасть… Тягни його сюди, за чуба тягни! (Бiжить до дверей). Омелько! Iрод! Супостат! Iди в хату!

Входе Омелько, босий.

Мартин. Де конi, азiят?

Омелько. Украли.

Мартин. Украли?

Омелько. I чоботи, i кобеняк украли…

Мартин. Як же в тебе голови не вкрали?

Омелько. Бо нiкому не потрiбна: у кожного є своя, хоч поганенька.

Мартин. Що ж менi тепер з тобою робить? Га? Що?.. Бодай ти галушки не проковтнув, щоб ти вареником подавився, кажи: шкуру з тебе здерти?.. Розказуй, анахтема, як було дiло?

Омелько. Та так було дiло. То як приїхали ми з паничем, зараз понаходило тих судейських видимо-невидимо. IIослали за горiлкою, панич достали сало, курей i прийнялися трощить та пить. А далi, спасибi їм, i мене почастували; а чарка така, що й собака не перескочить; я довго не хотiв випить повяої i таки випив; випив, закусив салом — у мене з дому було своє сало i хлiб…

Мартин. Мерщiй розказуй! Ти з мене печiнки витягнеш.

Омелько. Не перебаранчайте, пане, бо ви мене зiб'єте з пантелику.

Мартин. Я тебе з нiг зiб'ю i шерсть на тобi вискубу!

Омелько. От я й забув, що казав.

Мартин. Говори, говори, бiсова патяка, буду мовчать, говори!..

Омелько. Випив, закусив салом.

Мартин. Ну?

Омелько. У мене з дому було своє сало i хлiб.

Мартин (крiзь зуби). Чув, чув!..

Омелько. Напоїв коней i хотiв спать лягать, а тут, спасибi їм, ще пiднесли… Потiм третiй раз почастували, i вже не скажу вам: чи частували ще й четвертий раз, чи нi, бо не пам'ятаю, як i заснув. Вранцi, до схiд сонця, прокинувся — не можу голови пiдвести… Почав пригадувать: де я? Не пригадаю. Глянув набiк: чиїсь босi ноги на полудрабку. Що воно за твар, думаю собi, втислася до мене на повозку, чи не Горпина. Далi думаю: коли є ноги, то повинна буть i голова, — а голови не видко, тiлько моя, та й своєї голови не бачу, а чую, що на в'язах щось таке важке телiпається, мов хто начепив клунок з пiском… Помалу-помалу пiдвiв я голову. Дивлюсь: нiкого нема, кругом чужа оселя… Боже мiй! Тут зразу голова моя зробилась легка, як вiвсяна полова, i я догадався, де я i що зо мною було! Схопивсь… сюди, туди — нема нi коней, нi чобiт, нi кобеняка! Сiв я та й заплакав.

Мартин. Заплакав?

Омелько. Заплакав. Гiркими сльозами заплакав: чоботи були настоящi шкаповi i кобеняк…

Мартин. Луципiр! А коней тобi не жаль?

Омелько. Та конi знайдуться, бо там якийсь судейський, з мiдною бляхою на грудях, списав усе: i як коней звуть на ймення, i до якого полудрабка котра коняка була прив'язана, i полудрабки розглядiли, — усе як слiд, я розказав усi прикмети. Записали i те, що як удариш батогом, то Кулкат крутить хвостом собе, а Зозуля крутить хвостом цабе, — все записали, конi знайдуться!.. (Зiтхає). А чоботи i кобеняк…

Мартин. Геть з очей, паршивий робiтник! Тобi гиндикя пасти, а не коней глядiть! Самi кращi конi пропали! Будеш же ти одслужувать менi за коней шiсть лiт.

Омелько. А буду. Таке дiло. (Набiк). А хто ж менi одслуже за чоботи та за кобеняк? Якби не ти, то я б їх i не брав.

Мартин (до Трохима). Бiжи до Сидоровички, вiзьми натачанку чи вiзок, запрягай коней, та хоч уночi поїдемо до станового.

Трохим вийшов.

(Омельковi). Ти чого стоїш? Пiшов, не печи моїх очей!

Омелько. Та тут ще лист вiд панича.

Мартин. Чого ж мовчиш? Давай мерщiй, шелепа!

Омелько (достає з шапки). Та не гримайте ж хоч за листа, бачите, зашив як далеко — боявся, щоб хто не вкрав. Думаю: "Хоч шапку i вкраде, то лист буде цiлий, чорта з два найде". Нате.

Мартин (прочитавши). Що його робить?.. Жених обiщав приїхать, як коней пришлю за натачанкою… Тут грабiж… там коней покрали!.. Памороки забило… (До Омелька.) Iди, розумна голово, надiвай постоли, поїдем зо мною у стан, а Трохим поїде в город зараз же, щоб завтра i натачанку привiз… Упряж де ти зоставив?

Омелько. Злодiї взяли, тiлько черезсiдельник зостався.

Мартин. Щоб ти на ньому повiсився! I упряж позич в Сидоровички.

Омелько. А коней яких запрягать?

Мартин. Не питай мене!.. I дорогою не балакай до мене, бо я тебе, каплоуха собако, чисто всього обпатраю!

Омелько. Ну й сердитий… Що то пан! (Пiшов).

Мартин (один). I язик став як кiлок, i в ротi пересохло!.. А синок… синок!.. Я тут iз шкури вилазю, щоб його в люде вивести, а вiн там п'янствує…

Входе Омелько.

Ти чого знову у вiчi лiзеш? Кортить, щоб поскуб?

Омелько. Письмоводитель станового приїхав, питається, чи ви дома, та я не знав, що й сказать, боявся, щоб не лаяли… Що йому сказать?

Мартин. Зви! Проси! Бачиш — дома, хiба тобi повилазило?

Омелько вийшов. Мартин бiжить до бокових дверей.

Палажко! Письмоводитель приїхав… I-i! Я й забув, що її нема! Марисю! Пошли за матiр'ю до Сидоровички, а сама вари вареники, печи курчат, нехай дiвчата печериць назбирають, у сметанi насмажиш, та яєць звари уснятку i молока спар!.. Нехай Омелько порося заколить… Та квас, квас щоб був, бо вiн раз у раз з похмiлля… Певно, привiз утвержденiє в дворянствi. Отепер, пане Красовський, я тобi покажу, яке я бидло i яке теля мiй син… (До дверей). А, Нефодiй Осипович! Пожалуйте, пожалуйте, дорогий гостю!..

Завiса.