Kitabı oku: «Енн із Зелених дахів», sayfa 2

─ Ти напевно, маєш на увазі Бульвар – сказав Метью після декількох секунд роздуму, – це дійсно миле місце.

─ Миле? О, слово «миле» не зовсім підходить для цього місця. І прекрасне теж не підходить. Швидше чудове – найбільш доречне. Це місце – єдине з усіх, які я бачила у своєму житті, яке не можна уявити більш дивовижним. Воно викликало радість ось тут, – вона приклала руку до грудей. – це викликало навіть біль, та все ж це був приємний біль. У Вас коли-небудь був такий біль, містер Касберт?

─ Чесно кажучи, я не можу пригадати.

─ А у мене багато разів – завжди, коли я бачу що-небудь справді красиве. Але не можна називати це прекрасне місце Бульваром. Ця назва нічого не виражає. Треба назвати його – дайте мені подумати – Біла Дорога Захоплення. Хіба не гарна образна назва? Коли мені не подобається назва місця або ім'я людини, я завжди придумую нове і завжди їх так називаю. Була одна дівчинка в дитячому будинку, яку звали Хепзиба Дженкінс, але я завжди називала її Розалією Де Вер. Інші люди можуть називати це місце Бульваром, але я завжди називатиму його Білою Дорогою Захоплення. Нам дійсно залишилося проїхати тільки милю до будинку? Я рада, і в той же час жалкую. Я жалкую, тому що ця поїздка була така приємна, а я завжди жалкую, коли приємні речі закінчуються. Щось приємне може статися і потім, але Ви ніколи точно не знаєте. І так часто відбувається, що це може бути не зовсім приємне. Я знаю зі свого досвіду. Але я рада, що ми їдемо додому. Бачте, у мене ніколи не було власного дому, наскільки я можу пам'ятати. І у мене знову виникає цей приємний біль, коли я думаю, що їду в дійсно справжній дім. О, хіба це не прекрасно?

Вони проїхали вершину пагорба. Нижче був ставок, схожий на річку, такий довгий і широкий він був. Міст перетинав його посередині і з моста до того місця, де бурштинова гряда дюн відділяла ставок від темно-синьої затоки, вода була немов палітрою багатьох перетікаючих відтінків – від напівпрозорих шафранових і ніжно-зелених до інших невловимих кольорів, яким неможливо підібрати назву. Вище мосту ставок був облямований гаями ялин і кленів, і мерехтів темною водою в тінях, що коливалися. Тут і там виднілася дика слива, що схилилася до води, немов дівчина у білому, яка милується власним відображенням. З болота зверху водоймища доносився дзвінкий, сумно – солодкий хор жаб. Маленький сірий будиночок виглядав з білого яблуневого саду на схилі над ставком, і хоча ще не було дуже темно, світло горіло в одному з його вікон.

─ Це – ставок Баррі, – сказав Метью.

─ Ні, це ім'я мені теж не подобається. Я називатиму його, дайте подумати, Озеро Мерехтливих Вод. Так, це правильна назва. Я знаю це завдяки мурашкам. Коли я підбираю правильну назву, яка підходить точно, у мене бігають мурашки по шкірі. У вас що-небудь викликає мурашки?

Метью розмірковував.

─ Напевно, так. У мене завжди бігають мурашки по шкірі, коли я бачу потворних білих личинок, які повзають в грядках огірків. Я їх терпіти не можу.

─ О, я не думаю, що це можна порівнювати. Чи ви думаєте, що можна? Здається, не має нічого схожого між личинками і Озерами Мерехтливих Вод, чи не так? Але чому інші люди називають цей ставок ставком Баррі?

─ Я думаю, тому що містер Баррі живе там у своєму домі. Садовий Узвіз – так називається це місце. Якби не було тих великих кущів позаду нього, ти б побачила Зелені Дахи. Але ми повинні проїхати через міст і кільцевою дорогою, а це десь з півмилі.

─ А є у містера Баррі маленькі дівчатка? Ну, не так щоб дуже маленькі – мого віку?

─ У нього є дочка, приблизно одинадцяти років. Її звуть Діаною.

─ О! – промовила вона з глибоким зітханням. – Яке прекрасне ім'я!

─ Я в цьому не упевнений. Є щось страшенно язичницьке в цьому імені, як мені здається. Я б віддав перевагу імені Джейн або Мері або будь-якому іншому розумному імені. Але коли Діана народилася, у них жив учитель, і вони запропонували йому вибрати ім'я, так він і назвав її Діаною.

─ Шкода, що не було такого учителя, коли я народилася. О, ми вже на мосту. Я міцно закрию очі. Я завжди боюся переїжджати через мости. Я не можу змусити себе не думати, що, можливо, коли ми доїдемо до середини, він складеться, як складаний ніж і прищемить нас. Тому я закриваю очі. Але я завжди відкриваю їх на середині. Тому що, якби міст ДІЙСНО руйнувався, то я хотіла б БАЧИТИ, як він руйнується. З яким веселим гуркотом він це робить! Мені завжди подобався такий гуркіт. Хіба це не здорово, що є стільки речей у цьому світі, які можна любити? Ми вже проїхали, тепер я озирнуся назад. Добраніч, дороге Озеро Мерехтливих Вод. Я завжди бажаю добраніч речам, які люблю, як і людям, я думаю, що їм це подобається. Ця вода немов посміхалася мені.

Коли вони проїхали наступний пагорб, за поворотом Метью сказав:

─ Ми досить близько від будинку. Зелені Дахи онде.

─ О, не кажіть мені, – вона перервала його, затамувавши подих, вхопившись за його підведену руку і, закривши очі, щоб не бачити, куди він показує. – Дозвольте мені припустити. Я упевнена, що вгадаю.

Вона розплющила очі і подивилася навкруги. Вони були на вершині пагорба. Сонце вже сіло, але околиці були все ще видні в м'якому після заходу сонця світлі. На заході темний церковний шпиль височів на тлі помаранчевого неба. Нижче була невелика долина, а за нею – м'який похилий схил з акуратними фермами, розкиданими по ньому. Очі дівчинки перебігали від одного будиночка до іншого, швидко і задумливо. Нарешті вони затрималися на одному з них, зліва від дороги, що ледь білів в квітучих деревах і сутінках навколишніх лісів. Над ним, в південно-західній стороні безхмарного неба, сяяла велика кришталево-біла зірка, як ліхтар, що вказував шлях самотньому мандрівнику.

─ Ось цей, правда? – сказала вона, вказуючи на будинок.

Метью захоплено вшкварив віжками по спині гнідої кобили.

─ Ти вгадала! Але я думаю, що місіс Спенсер описала його, тому ти змогла вгадати.

─ Ні, вона не описувала – дійсно не описувала. Все, що вона сказала, можна сказати і про інші місця. У мене не було уявлення, на що він схожий. Але відразу ж, як тільки я побачила його, я відчула, що це той самий будинок. О, мені здається, неначе я уві сні. Знаєте, моя рука має бути уся в синцях, оскільки я щипала себе багато разів сьогодні. Дуже часто, у мене було жахливе огидне відчуття, що це усе відбувається тільки в моїх мріях. Тоді я щипала себе, щоб переконатися, що це правда – доки несподівано не згадала, що навіть, якщо це тільки сон, я повинна спати і знаходитися у ньому як можна довше; тому я припинила щипати себе. Але це не сон, і ми вже майже вдома.

Із зітханням захвату вона знову замовкла. Метью тривожно засовався на сидінні. Він був радий, що це Марілла, а не він, повинна сказати цій бездомній дівчинці, що будинок, в якому вона так хотіла жити, не буде її домом. Вони проїхали Лощину Ліндів, де було вже досить темно, але не настільки, щоб місіс Рейчел не могла помітити їх зі свого вікна, і потім пагорбом і довгій стежині загорнули до Зелених Дахів. На той час, коли вони дійшли до дому, Метью все більше хотів уникнути відкриття сумної правди, що наближається, з почуттям, якого він не розумів.

Це не мало відношення до Марілли, або до нього особисто, або до проблем, які ця помилка, ймовірно, викличе, його найбільше страхало розчарування дитини. Коли він думав про те, що захоплення згасне в очах дівчинки, у нього було неприємне почуття, що він збирався допомогти у вбивстві когось, майже таке ж почуття, яке виникало, коли він повинен був убити ягня або теля, або будь-яку іншу безневинну маленьку істоту.

Двір був досить темним, коли вони в'їхали на нього, і листя тополі тихо шелестіло навкруги.

─ Послухайте, як дерева говорять уві сні, – прошепотіла дівчинка, коли Метью зняв її з кабріолета. – Які хороші сни вони повинні бачити!

Потім, міцно тримаючи саквояж, який містив в собі «усі її багатства», вона пішла за ним у будинок.

Розділ 3. Маріла Касберт дивується

Маріла квапливо вийшла до них, коли Метью відкрив двері. Але коли її погляд впав на дивну маленьку фігурку в тісній, потворній сукні, з довгими рудими косами і радісно сяючими очима, вона зупинилася в подиві.

─ Метью Касберт, хто це? ─ вигукнула вона здивовано. ─ А де хлопчик?

─ Не було ніякого хлопчика, – сказав засмучено Метью. ─ Там була тільки вона.

Він кивнув на дівчинку, згадавши, що навіть не запитав її імені.

─ Немає хлопчика! Але, має бути хлопчик, – наполягала Маріла. ─ Ми просили місіс Спенсер привезти хлопчика.

─ Ну, вона цього не зробила. Вона привезла її. Я запитав станційного доглядача. І мені довелося привезти її додому. Я не міг залишити її на станції, хоч і сталася помилка.

─ Ну і справи! – вигукнула Маріла.

Під час цього діалогу дитина мовчала, її очі перебігали від одного до іншого, усі емоції відображалися на її обличчі. Несподівано вона, здавалося, уловила сенс сказаного. Впустивши свій дорогоцінний саквояж, вона зробила крок вперед і сплескала руками.

─ Ви не хочете брати мене! – вигукнула вона. ─ Ви не хочете брати мене, тому що я не хлопчик! Я могла б це передбачати. Ніхто ніколи не хотів брати мене. Я повинна була знати, що усе це було занадто прекрасно, щоб бути правдою. Мені слід було знати, що насправді я нікому не потрібна. Ох, що мені робити? Я зараз заплачу!

І вона розридалася. Впавши на стілець біля столу, вона склала руки, уткнулася в них обличчяч і розплакалася. Маріла і Метью розгублено переглянулися через піч. Жоден з них не знав, що сказати або зробити. Нарешті Маріла нерішуче зробила крок до неї.

─ Ну, ну, не потрібно так плакати.

─ Ні, потрібно! ─ Дівчинка швидко підняла голову, показуючи заплакане обличчя і тремтячі губи. «Ви б плакали теж, якщо б були сиротою і приїхали в місце, де, як ви думали, буде ваш дім, і виявили, що вас не хочуть брати, тому що ви не хлопчик. Ох, це найтрагічніша річ, яка коли-небудь зі мною траплялася!

Щось подібне до слабкої посмішки, що заіржавіла від тривалої бездіяльності, пом'якшило похмурий вираз обличчя Маріли.

─ Ну, не плач більше. Ми не збираємося виставляти тебе на вулицю проти ночі. Тобі доведеться залишитися тут, поки ми не з'ясуємо, в чому справа. Як тебе звуть?

Дівчинка завагалася на мить.

─ Можете називати мене Корделія? – запитала вона благально.

─ Корделія? Це твоє ім'я?

─ Ні-і-і, це не зовсім моє ім'я, але я б із задоволенням називалася Корделією. Це таке шикарне ім'я.

─ Я не розумію, що конкретно ти маєш на увазі. Якщо Корделія не твоє ім'я, то як тебе звуть?

─ Енн Ширлі, – неохоче сказала власниця цього імені, – але, будь ласка, називайте мене Корделія. Адже не має значення, як мене звуть, якщо я залишуся у вас ненадовго, правда? І Енн – це таке неромантичне ім'я.

─ Романтичне – неромантичне – це нісенітниця! ─ сказала строго Маріла. ─ Енн – дуже хороше, звичайне, розумне ім'я. Тобі не треба соромитися його.

─ О, я не соромлюся його, ─ пояснила Енн, ─ тільки Корделія мені здається краще, я завжди хотіла, щоб мене звали Корделія, принаймні, останніми роками. Коли я була молодша, я хотіла бути Джеральдиною, але Корделія мені подобається більше. Але якщо ви називатимете мене Енн, будь ласка, говоріть Енн, а не Ені.

─ Яка різниця, так або по-іншому? запитала Маріла з тією ж іронічною посмішкою, беручись за чайник.

─ О, велика різниця. Енн звучить набагато приємніше. Коли ви чуєте, як ім'я вимовляється, хіба ви не бачите його в думці, начебто воно було надрукованим? Ені виглядає жахливо, але Енн набагато значніше. Якщо ви називатимете мене тільки Енн, а не Ені, я постараюся примиритися з тим, що мене не звуть Корделією.

─ Дуже добре. Тоді, Енн, а не Ені, ти можеш розповісти нам, як сталася ця помилка? Ми посилали місіс Спенсер за хлопчиком. Чи в дитячому будинку не було хлопчиків?

─ О, там їх було навіть надто багато. Але місіс Спенсер виразно сказала, що ви хотіли дівчинку років одинадцяти. І завідувачка сказала, що я підійду. Ви не знаєте, з яким захватом я прийняла цю новину. Я не могла спати всю ніч від радості. О! – додала вона докірливо, звертаючись до Метью, – чому ви не сказали мені на станції, що не хочете мене, і не залишили мене там? Якби я не побачила Білу Дорогу Захоплення і Озеро Мерехтливих Вод – мені не було б зараз так важко.

─ Що за місця вона має на увазі? – вимогливо запитала Маріла у Метью.

─ Вона просто згадує нашу розмову в дорозі, – сказав Метью поспішно. ─ Я піду займуся конем, Маріло. Приготуй чай до мого повернення.

─ Хіба місіс Спенсер більше нікого не везла, окрім тебе? – продовжила запитувати Маріла, коли Метью вийшов.

─ Вона узяла Лілі Джонс для себе. Лілі всього п'ять років, і вона дуже красива, у неї каштанове волосся. Якби я була дуже красивою, і у мене було б каштанове волосся – ви б узяли мене?

─ Ні, ми хотіли узяти хлопчика, щоб він допомагав Метью на фермі. Від дівчинки нам немає ніякої користі. Зніми капелюх. Я покладу його і твою сумку на столі в коридорі.

Енн покірно зняла капелюх. Метью повернувся у будинок, і вони сіли вечеряти. Але Енн не могла їсти. Марно вона щипала хліб з олією і клювала яблучне повидло з маленької скляної вази біля її тарілки. Вона ніяк не просунулася в цій справі.

─ Ти нічого не їси, – різко сказала Марріла, роздивляючи її, неначе це було серйозним недоліком.

Енн зітхнула. ─ Я не можу. Я в глибокому відчаї. Чи можете ви їсти, коли знаходитеся в глибокому відчаї?

─ Я ніколи не була в глибокому відчаї, тому не можу сказати, ─ відповіла Маріла.

─ Ніколи не були? Ну, хоч би пробували коли-небудь уявити, що ви в глибокому відчаї?

─ Ні, не пробувала.

─ Тоді я не думаю, що ви можете зрозуміти, що це таке. Це правда дуже неприємне почуття. Коли намагаєшся їсти – але шматок не лізе в горло, і ви нічого не можете ковтати, навіть якщо це цукерки. Я один раз їла шоколадну цукерку два роки тому, і це було просто чудово. Мені часто снилося відтоді, що у мене багато шоколадних цукерок, але я завжди прокидаюся, як тільки збираюся з'їсти їх. Я сподіваюся, ви не образитеся, що я не можу їсти. Все дуже смачно, але я все одно не можу нічого з'їсти.

─ Я думаю, що вона втомилася, ─ сказав Метью, який мовчав відколи повернувся зі стайні. ─ Краще уклади її в ліжко, Маріло.

Маріла якраз думала про те, де влаштувати Енн на ніч. Вона підготувала кушетку в комірці біля кухні для бажаного і очікуваного хлопчика. Але, хоча комірка ця була охайною і чистою, схоже, вона не зовсім підходила для того, щоб покласти спати там дівчинку. І кімната для гостей теж не підходила для цієї бездомної істоти, так що залишалася тільки східна кімната на даху. Марріла запалила свічку і веліла Енн йти за нею, що та і зробила, забравши свій капелюх і саквояж зі столу в коридорі. Коридор був лякаюче чистим; а маленька кімната, в якій вони незабаром опинилися, – здавалася ще чистішою.

Маріла встановила свічку на трикутний столик на трьох ніжках, і розстелила ліжко.

─ Я думаю, у тебе є нічна сорочка? ─ запитала вона.

Енн кивнула.

─ Так, у мене є дві – вихователька в дитячому будинку пошила їх для мене. Вони дуже маленькі. У дитячому будинку завжди всього бракує, так що речі завжди малуваті – принаймні, в такому бідному дитячому будинку, як наш. Я ненавиджу маленькі нічні сорочки. Але можна спати в них також добре, як і в прекрасних довгих нічних сорочках, з воланами навколо шиї. Хоч це є розрадою.

─ Ну, роздягайся швидше і лягай спати. Я повернуся за декілька хвилин, щоб погасити свічку. Я не можу довірити тобі її погасити, а то ще влаштуєш пожежу.

Коли Маріла пішла, Енн тужливо огляділася навкруги. Вибілені стіни були такими хворобливо голими, що дивлячись на них, вона думала, що вони самі повинні страждати від власної голизни. Пол був теж голим, хоча в середині його лежав круглий плетений килимок. Таких килимків Енн ніколи не бачила раніше. В одному кутку стояло ліжко, високе і старомодне з чотирма темними стовпчиками. У іншому кутку був вже згаданий трикутний столик, прикрашений пухкою подушечкою для шпильок з червоного оксамиту, досить щільної для найгостріших шпильок.

Над ним висіло маленьке, шість на вісім дюймів, дзеркало. Між столиком і ліжком знаходилося вікно, з білосніжною мусліновою фіранкою згори, а навпроти нього стояв умивальник. Уся кімната була такою суворою, що не описати словами, і ця холодність пробрала Енн до мозку кісток. З риданням вона поспішно зняла свій одяг, наділа тісну нічну сорочку і стрибнула в ліжко, де зарилася обличчям у подушку і натягнула ковдру на голову. Коли Маріла прийшла за свічкою, лише незначні предмети одягу, розкиданого по підлозі, і зім'яте ліжко були єдиними ознаками чиєї-небудь присутності в кімнаті.

Вона неквапом узяла одяг Енн, склала його акуратно на манірний жовтий стілець, а потім, узявши свічку, підійшла до ліжка.

─ Добраніч, ─ сказала вона, трохи незграбно, але доброзичливо.

Бліде обличчя і великі очі несподівано з'явилися над ковдрою.

─ Як ви можете бажати мені добраніч, коли знаєте, що це буде найгірша ніч в моєму житті? докірливо сказала Енн.

Потім вона знову пірнула під ковдру.

Маріла повільно пішла на кухню і почала мити посуд, що залишився після вечері. Метью палив, що було вірною ознакою його зніяковіння. Він рідко палив, тому що Марріла була проти цієї його шкідливої звички. Але іноді йому хотілося покурити і Марріла закривала на це очі, розуміючи, що час від часу чоловік повинен мати деяку свободу.

─ Ну і справи! ─ гнівно сказала вона. ─ Ось що відбувається, коли просиш про щось інших замість того, щоб зробити самому. Родичі Річарда Спенсера щось наплутали з нашим проханням. Один з нас повинен буде поїхати завтра до місіс Спенсер. Цю дівчинку треба відправити назад в дитячий будинок.

─ Так, я теж так думаю, ─ сказав Метью неохоче.

─ Ти так думаєш?! Хіба ти не упевнений в цьому?

─ Ну, вона дійсно мила дитина, Маріло. Трохи жалко відправляти її назад, коли вона так хоче залишитися тут.

─ Метью Касберт, ти ж не хочеш сказати, що ми повинні залишити її у себе?!

Подив Марілли не міг би бути більшим, навіть якщо б Метью висловив бажання стояти на голові.

─ Ну, тепер, ні, я вважаю, точно ні ─ запинався Метью, загнаний в кут цим питанням. ─ Я вважаю, – навряд чи хтось може від нас чекати, що ми залишимо її.

─ Звичайно, ні. Що за користь нам буде від неї?

─ Може, їй буде користь від нас, ─ сказав Метью несподівано.

─ Метью Касберт, я вважаю, що ця дитина зачарувала тебе! Я ясно бачу, що ти хочеш залишити її.

─ Ну, вона дійсно кумедна, ─ наполягав Метью. ─ Ти б чула, що вона говорила, коли ми їхали із станції.

─ О, вона може базікати без угаву. Я відразу це побачила. Це не свідчить, проте, на її користь. Я не люблю дітей, які так багато говорять. Я не хочу брати дівчинку з дитячого будинку, але навіть, якщо б хотіла – я б не вибрала її. Я чогось не розумію в ній. Ні, треба відправити її назад.

─ Я міг би найняти французького хлопчика, щоб допомагав мені, ─ сказав Метью, ─ а вона буде компаньйонкою для тебе.

─ Мені не потрібна компаньйонка, ─ сказала Маріла. ─ І я не збираюся залишати її.

─ Ну, добре, як скажеш, Марріло, ─ сказав Метью, піднімаючись і відкладаючи трубку. ─ Я йду спати.

Метью пішов. Спати пішла і Маріла після того, як вимила посуд, рішуче насупивши брови. А зверху, у кімнаті на даху, одинока дитина, що потребує ласки та любові, плакала уві сні.

Розділ 4. Ранок в Зелених дахах

Вже розвиднілось, коли Енн прокинулася і сіла в ліжку, збентежено дивлячись у вікно, через яке лився потік веселого сонячного світла, і було видно, як щось біле і пухнасте парило в яскраво-блакитному небі.

У першу мить вона не могла згадати, де знаходиться. Спочатку вона відчувала себе чудово, неначе сталося щось дуже приємне; а потім прийшов жахливий спогад – вона в Зелених дахах, і її не хочуть брати, тому що вона не хлопчик!

Але був ранок, а за вікном квітнула вишня. Енн вистрибнула з ліжка і підбігла до вікна. Вона штовхнула стулку – вона піддалася із скрипом, неначе не відкривалася дуже довго, що, втім, так і було; вона застрягла так міцно, що треба було докласти зусилля, щоб відкрити її.

Енн впала на коліна, вдивляючись в червневий ранок, очі її блищали від захвату. О, хіба тут не красиво? Хіба це не прекрасне місце? Нехай навіть вона не залишиться тут – вона уявить, що залишиться. Тут є можливість помріяти.

Велика вишня росла за вікном, так близько, що гілки її торкалися будинку, і вона була так щільно усипана квітами, що навіть листя не було видно. З обох боків від будинку був великий фруктовий сад, де росли і яблуні і вишневі дерева, все в квітах; а трава під ними була усипана кульбабами. У саду на схилі ріс бузок, увесь в гронах фіолетових квіточок, і їх запаморочливо солодкий аромат доносився з уранішнім вітром з вікна.

За садом виднілося зелене поле, покрите пишною конюшиною. Воно тягнулося до долини, де біг струмок і безліч білих беріз безтурботно росло в підліску, що наводить на думку про чудовий відпочинок серед папоротей, мохів і лісових рослин. За долиною був пагорб, зелений і пухнастий від ялин і ялиць; а далі виднівся просвіт, в який виглядав сірий дах будиночка, який Енн раніше помітила на іншій стороні Озера Мерехтливих Вод.

Ліворуч були великі комори і за ними сходили вниз до ігристого синього виблискуючого моря зелені поля.

Очі Енн, чутливі до усього прекрасного, затрималися на цій красі, жадібно вбираючи все, що було перед нею. Вона бачила багато неприємних місць у своєму житті, бідолаха. Але це прекрасне місце перевершувало найсміливіші її мрії.

Вона стояла навколішки, забувши про все, окрім чарівності, що оточувала її, поки не відчула чиюсь руку на своєму плечі. Марілла перервала її мріяння.

─ Час одягнутися, ─ коротко сказала вона.

Марілла дійсно не знала, як розмовляти з дитиною, і незручне їй самій незнання робило її строгою і рішучою проти її волі.

Енн встала і глибоко зітхнула.

─ О, хіба це не чудово? сказала вона, вказуючи рукою на дивовижну картину за вікном.

─ Це велике дерево, ─ сказала Марілла,─ і воно красиво цвіте, але дає погані плоди – маленькі і червиві.

─ О, я маю на увазі не лише дерево; звичайно, воно прекрасне – чарівно прекрасне – воно цвіте так, ніби це найважливіше зайняття на світі – але я мала на увазі все: і сад, і дерева, і струмок,і ліс, – весь цей прекрасний світ. Ви не відчуваєте в такий ранок, що любите весь світ? І я можу почути, як струмок сміється неподалік. Ви коли-небудь помічали, що струмки дуже веселі істоти? Вони завжди сміються. Навіть у зимовий час я чула їх сміх під льодом. Я така рада, що в Зелених дахах є струмок. Можливо, ви думаєте, що це не має значення для мене, раз ви не збираєтеся залишати мене, але це не так. Я завжди згадуватиму, що є струмок біля Зелених дахів, навіть якщо ніколи не побачу його знову. Якби тут не було струмка, мене б переслідувало неприємне почуття, що він там має бути. Я не в повному відчаї сьогодні вранці. Я ніколи не зневіряюся вранці. Хіба це не прекрасно, що є ранок? Але мені дуже сумно. Я просто уявляла, що ви дійсно хотіли саме мене і я залишуся тут назавжди. Було великою розрадою це уявляти. Але найгірше, що приходить час, коли треба зупинитися у своїх мріях і це найболючіше.

─ Ти б краще одягнулася, спустилася сходами, і припинила мріяти, ─ сказала Марілла, як тільки змогла вставити слово. ─ Сніданок чекає. Вмивайся і розчеши волосся. Залиш вікно відкритим і застели своє ліжко. І швидше.

Енн, очевидно, могла бути швидкою, коли необхідно, тому вона спустилася по сходах через десять хвилин, акуратно одягнена, з причесаним і заплетеним волоссям і умитим обличчям, при цьому душу її наповнювала приємна свідомість, що вона виконала усі вимоги Марілли. Єдине, що вона забула – це застелити ліжко.

─ Я доволі голодна сьогодні вранці, – оголосила вона, як тільки прослизнула на стілець, приготований для неї Маріллою. ─ Світ не здається такою жахливою пустелею, як це було минулої ночі. Я така рада, що сьогодні сонячний ранок. Але я люблю і дощовиті ранки теж. Будь-який ранок цікавий по своєму, правда? Ви не знаєте, що станеться через день, і тому так багато можливостей для уяви. Але я рада, що сьогодні ранок не дощовий, тому що легше бути веселим і не сумувати в сонячний день. Я відчуваю, що мені сьогодні багато належить перенести. Добре читати про чужі прикрощі і представляти, що ти можеш героїчно їх здолати, але це не так приємно, коли трапляється насправді, чи не так?

─ Заради Бога, помовч хоч трохи, ─ сказала Марілла. ─ Ти говориш надто багато для маленької дівчинки.

Після цього Енн прикусила язик так слухняно і ретельно, що тиша, що настала, змусила Маріллу нервувати, як щось не зовсім природне. Метью також мовчав, – але це було природно, – так, що сніданок проходив в повному мовчанні.

Чим довше це тривало, тим більше Енн ставала все більш і більш розсіяною, їла механічно, а її великі очі неухильно, невидючим поглядом дивилися на небо за вікном. Це змусило Маріллу ще більше нервувати; у неї було неприємне почуття, що в той як тіло цієї дивної дитини сидить за столом, її душа знаходиться на крилах уяви десь далеко у повітряному світі марень. Хто хотів би мати у домі таку дитину?

Проте Метью хотів залишити її, ось що незрозуміло! Марілла відчувала, що він хоче цього сьогодні вранці так само сильно, як і напередодні увечері, і збирається і далі хотіти цього. Це було в стилі Метью – вбити собі в голову якусь примху, і чіплятися за неї з дивовижною тихою наполегливістю – наполегливістю вдесятеро потужнішою і дієвішою із-за його мовчання, чим якби він говорив про це постійно.

Коли сніданок закінчився, Енн вийшла із задумливості і запропонувала вимити посуд.

─ Ти можеш помити посуд, як належить? запитала Марілла недовірливо.

─ Думаю, так. Хоча я краще наглядаю за дітьми. У мене великий досвід в цій справі. Шкода, що у вас немає дітей, за якими потрібно доглядати.

─ А я б не хотіла, щоб тут було більше дітей, ніж зараз. Якщо чесно, з тобою однією досить проблем. І що з тобою робити, я навіть не знаю. Метью такий дивний.

─ А я думаю, що він прекрасна людина,─ сказала Енн докірливо. ─ Він дуже привітний. І не заперечував, що я так багато говорила – йому, здавалося, навіть подобалося це. Я зрозуміла, що ми з ним споріднені душі, як тільки побачила його.

─ Ви обоє досить дивні, якщо це те, що ти мала на увазі, говорячи про споріднені душі,─ буркотливо сказала Маріилла. ─ Добре, можеш помити посуд. Візьми багато гарячої води, і переконайся потім, що ти добре висушила її. У мене і так досить роботи з ранку, а потім мені доведеться з'їздити в Уайт-Сэндс в другій половині дня і відвідати місіс Спенсер. Ти поїдеш зі мною, і ми вирішимо, що з тобою робити. Після того, як закінчиш мити посуд, піднімися до своєї кімнати і застели ліжко.

Енн вимила посуд досить вправно, що не залишилося непоміченим Маріллою. Пізніше вона застелила ліжко, правда, менш успішно, тому що ніколи не вчилася мистецтву боротьби з периною. Але це теж було зроблено; а потім Марілла, щоб позбутися дівчинки, сказала їй, що вона може вийти на вулицю і пограти до обіду.

Енн кинулася до дверей, з радісним обличчям і очима, що горять. На самому порозі вона зупинилася, різко обернулася і сіла біля столу, радісний вираз зник з її обличчя, неначе хтось стер його гумкою.

─ Що ще? ─ запитала Марілла.

─ Я не смію вийти, ─ сказала Енн тоном мученика, що відмовився від усіх земних радощів. ─ Якщо я не можу залишитися тут, мені немає сенсу прив'язуватися до Зелених дахів. А якщо я піду туди і познайомлюся з усіма цими деревами, квітами, садом і струмком – я не зможу не полюбити це місце. Мені і так важко, тому я не робитиму ще важче. Мені так хочеться вийти – все, здається, кличе мене, «Енн, приходь до нас, Енн, ми хочемо подружитися з тобою «-але краще не треба. Який сенс закохуватися в те, що має бути відірвано назавжди? І це так важко – утриматися від любові до чого-небудь, правда? Ось чому я була так рада, коли думала, що житиму тут. Я думала, тут так багато всього, що можна любити і ніщо не завадить мені. Але ця казка швидко закінчилася. Я примирилася зі своєю долею, тому не хочу виходити, а то боюся, що мені знову не вистачить покори. Як називається ця рослина в горщику на підвіконні, скажіть, будь ласка?

─ Це герань.

─ О, я не маю на увазі назву, я маю на увазі ім'я, яке ви їй дали. Хіба ви не дали їй ім'я? Тоді чи можу я зробити це? Можна назвати її… дайте мені подумати ─ Симпатяжка підходить – можна я називатиму її Симпатяжкою, поки я тут? Ви мені дозволите?!

─ Заради Бога, називай, як хочеш. Але де ти бачила, щоб давали ім'я герані?

─ О, я люблю, щоб речі мали імена, навіть якщо це просто герань. Це робить їх схожими на людей. Звідки ви знаєте, що не робити боляче герані, коли просто називаєте її герань і ніяк інакше? Ви б не хотіли, щоб вас називали жінкою увесь час. Так, я називатиму її Симпатяжкою. Я дала ім'я також цій вишні, яка росте під вікном моєї спальні. Я назвала її Снігова королева, тому що вона така біла. Звичайно, вона не буде завжди квітучою, але ж можна це уявити, правда?

─ Я ніколи у своєму житті не бачила і не чула нічого подібного, ─ пробурмотіла Марілла, спускаючись в підвал за картоплею. ─ Вона дійсно цікава, як Метью говорить. Я відчуваю, що вже зацікавлена, що ж вона скаже далі. Вона і мене теж зачарувала. Як вже зробила це з Метью. Цей погляд, який він кинув на мене, коли виходив, виражав все, що він сказав або на що натякнув учора увечері. Я хочу, щоб він був схожий на інших чоловіків, і прямо говорив все, що думає. Тоді можна відповісти йому і посперечатися з ним. Але що можна зробити з людиною, яка просто дивиться?

Енн сиділа в задумливості, поклавши підборіддя на руки і спрямувавши очі в небо, коли Марілла повернулася зі свого паломництва в підвал. Так Марілла і залишила її до тих пір, поки не прийшов час обіду.

─ Можу я узяти кобилу і кабріолет в другій половині дня, Метью? ─ запитала Марілла.

Метью кивнув і задумливо подивився на Енн. Марілла перехопила погляд і похмуро сказала:

─ Я збираюся з'їздити в Уайт-Сэндс і улагодити цю справу. Я візьму Енн з собою і місіс Спенсер, ймовірно, потурбується, щоб відразу відправити її назад в Нову Шотландію. Я залишу тобі чай і повернуся додому до вечірнього доїння.

Метью нічого не сказав і у Марілли було почуття, що вона даремно витрачає слова. Немає нічого дратівливішого, ніж чоловік, який не відповідає, ─ окрім жінки, яка не відповідає.

Коли прийшов час, Метью вивів зі стійла гніду кобилу і Марілла з Енн сіли в коляску. Метью відкрив ворота двору для них, і коли вони повільно проїздили повз, він сказав, ні до кого здається конкретно не звертаючись: