Kitabı oku: «Два сини», sayfa 2

III

Ото, було, тими вечорами довгими осiннiми, як вже стомить мене робота, – заберу обойко до себе на колiна та почну на добрий розум навчати: як вмiю, так i навчаю. Розказую їм i про те, i про друге – толкуюся з ними. Отже, мiй Андрiйко хутко i заскучає; так вiн i вариться: очi собi тре, i позiхає, i зiтха. «Пустiть вже, мамо!» – проситься. А скоро пустив, – чого не загадає! I гомонить, i пустує, поки й сон зможе. А Василько буде хоч цiлечку нiч тую довгу iзо мною сидiти, мене слухаючи та менi в вiчi пильнесенько дивлячись. Поснемо. Вночi прокинешся – не спить Василько мiй.

– Сину! Чому ти не спиш?

– Так… не хочу!.. Чого, мамо, нiч темна-невидна?

– Так бог дав, дитино, що темно уночi… Спи, – кажу йому, – спи!

Вiн i змовкне… Тiльки довго ще невпокiйно ворочається.

Було, як мiсяць у вiконечко засвiтить, Василько дивиться, очей не зводячи. А я од людей чула, що недобре, як на сонних дiтей мiсяць сипле промiнням, – то й укриваю, було, їх i наказую Васильковi: «Не дивись, Василечку, на мiсяць, – не годиться!» Вiн i зiтхне… То вже вряди-годи упаде така нiчка, щоб вiн спочив тихим духом, або зовсiм нема йому сну, або ж сни невпокiйнi сняться.

Андрiйко не такий. Уже зоря зайнялась, вже й сонечко зiйшло, а вiн мiцним сном висипається, розкидався-розгорiвся… Як його звечора трудно упорхати, так i пiднять уранцi. А прокинувся вiн, мiй пустунчик, – i гуком його в хатi аж сохи движать! Ну бiгать, гомонiть, гайнувати, аж усе пiде жужмом! А само таке радеє, веселе, миле!.. Де то вже, хоч жалко, не жалко, а треба впинить: i пострахаєш, було, i покрикнеш на його…

Василько меншенький, а навчає старшого брата. Андрiйко скорий був, палкий, як iскра, – то, було, тричi на день i бiльш посвариться з дiтьми на улицi, а то й поб’ється за яку пустоту.