Kitabı oku: «Два сини», sayfa 3
– Андрiйку! – каже тодi Василь, – а що ти невеселий?
– Бивсь, от що!
– Ото-то й бачиш, Андрiйку, що за твою пустоту тобi й не минулось; а якби ти не заводивсь, то й не смуткував би тепер, i не стидно б було, що тебе попобито!
А Андрiйко йому своє:
– I так сидiть нудно!
Та знов югне з хати – i слiд загув!..
Тихий був Василько, розсудливий. Хто його й на розум добрий наставляв, господь його знає! Чи пiде, було, чи не пiде до товариша, вже й повернувсь, вже й дома: не засидиться, не заграється нiде. Так i зрiс на самотi, сам iз собою. Не говiркий був, не смiшливий. У кого вже вiн вдався такий!
Андрiйко, то всiх дiвчат у селi знає. Робить i дiло, щирим серцем робить, а годинку урве собi на гуляння парубоцьке. Сей же, як до чого став, – i очей не зведе, i думки нi на що не зверне – уся душа його в роботi.
IV
Дiти мої, дiти мої!
Пройшла в нас чутка – некрутчина сього року буде. Як я почула, наче мене холодом обняло. Поглянула на своїх парубкiв – що то за хорошi, за молодi, боже мiй добрий! Одного ранку – бодай такого нiхто не оглядав! – сказано менi, що на черзi Андрiйко у некрути…
Збираю останнє, споряджаю його… яково-то свою дитину на лихо, на бiду виряджать! Хто того не знає, нехай же мене спитає!.. А вiн-то на моїх очах уже прив’яв… Де той погляд молодецький, де усмiх веселий!
Чи менi ж те оповiдати, що не одная ненька стара хлопцевi серденько слiзьми в’ялила? Плакали i молодi очi за ним, за його гарною вродою! Любо вiн пiснi виспiвує, було, ясними зорями. Голос його по всьому селi розлягається. Отже, й виспiвав собi дiвчину любу та гарну. Лiтньої пори, тихими та теплими ночами, лежу, було, довго без сну, – думаю та горюю i чую, було, розмову їх тиху та любу… Сподiвалась я невiсточки, як ластiвочки, собi на втiху… Пiшла моя сподiванка слiдом за некрутами!..
