Kitabı oku: «Сестра», sayfa 4

Увійшла я знов у ту хату, що в ній і росла й дівувала. Здається, що кожний куточок веселенько мені всміхається, і я наче помолодшала: з дітворою кручусь по дворищу та бігаю; то на улицю вигляну, то в садок кинусь: се ж бо я й дома!.. Та не довго радувалась.

Почала братова мене знов допікати. Уже тепер і ступити мені не дасть; уже нема мені й промитої води: та те не добре, та се не гаразд! Та на свою голову прикликали собі біду! Як почне – боже, твоя воля! – що я й об'їла їх і обпила; та якось і про гроші мої згадала, що я їм позичила: «Ти думаєш, ми тобі гроші винні? Іще з тебе треба б узяти: ти вже більш хліба в нас з'їла, ніж тих грошей було!»

А я позичила братові всі до копієчки, що взяла за худобу, – а в мене були й воли хороші не одна пара, й корови, і овечок отара велася, й хату продала, – то всі, всі йому оддала.

– Ну, – кажу, – коли вже з'їла я свої гроші, то бог із вами! Нащо ж ви мене вмовляли вернутись? Там мені було добре, як у рідного батька!

Вона затихла; бачить, що вже дуже мене скривдила, та, мабуть, побоялась, щоб брат не сварився.

VII

Я таки того ж дня й пішла од них не прощаючись. Брата й дома тоді не було. «Вже як там тяжко не буде, – думаю, – а вдруге не вернусь! Піду світ за очі, щоб мене й не знайшли, і не просили!» Бо таке в мене серце хибке, що й не встою, як знов проситимуть та молитимуть. І надумалась іти в Київ.

Заходила в Дем'янівку. Хоч і в стороні, та дуже жадалось мені побачити своїх перших господарів. Поплакала там, і вони зо мною посумували.

– Піду до Києва, – кажу їм. – Як далеко буду, то про мене забудуть, та чи не забуду й я свого лиха.

– Нехай господь помагає! Іди з богом. А коли схочеш до нас вернутись, вертайсь.

Ми раді тобі будемо, приймемо тебе, аби живі були.

Вийшла я од них веселіш теплим ранком. Пішла собі дорогою.

Перехожий, проїжджачий – що їх там па шляху не кидалося в вічі, ніхто мене не зайняв, спасибі богу! І москаль пройде – мине, і крамарський віз простугонить, і пан четвернею пробіжить – тільки тебе курявою обнесе, та й знов з поля вітрець повійне і зазеленіють тобі гаї й степи; деколи озеро заблищить чи річка розливається. А що ходка чумаків не одна наверталась на очі, то втішно мені було добре слово почути: «магайбі!» або дороги розпитаться; то ж усе з наших, простих людей, що горя зазнало і дома, і в дорозі, то й душі живої не цурається.

За тиждень прийшла в Київ. Красний, боже, який! А що вже святі церкви, то й не сказати! А людей, людей! Без ліку, та все чужі – минають і не глянуть на тебе.

Спочила коло святої Лаври, та й пішла собі місця питати. Ходжу, ходжу, тільки улиці й заулки перехрещую. Увійшла в базар, сей таки точок Подольський, – стоїть купочок молодиць і дівчат.

– Боже помагай! – кажу.

– Спасибі!

А самі оглядають мене – яка й звідки.

– Чи не знаєте, – кажу, – де б тут службу можна знайти?

– Еге! Ми й самі ждемо, молодичко! А се вони, бач, вийшли, чи не найме хто: так вже тут заведено.

– Коли ваша ласка, – кажу, – то й я собі коло вас стану.

– Становіться, ми не боронимо.

Стою я та дивлюсь: люд як та комашня копошиться, одно на одного наступає, зіходяться, розіходяться, гомонять, кричать, – і люди, й пани, і міщани; стукотить, гуркотить. Той своє продає, той приціняється до чужого. Дві молодички гарненько цокотять удвойзі, а тут дітвора змагається – чогось не поділили. Перекупка, як жар, червонолиця, стала против сонця, бряжчить коралями та вигукує: «Е, е! Коралі добрі! Дивіться ж бо, молодичко! Ось купи, моя любочко, купи, приміряй до лиця! Ну ж бо, ну, не соромся!» – звивається вона коло повновидої, гарної молодиці у білій сорочці і в зеленій хустці. Молодиця не хоче, а вона таки зачепила їй за шию намисто та кричить:

– Дивіться, дивіться, добрі люди, що в мене молодиця, як калина, як яблучко, як дівочка, як паняночка!

– Та пустіть мене, бог із вами! – одбивається молодиця. – Я й ваше намисто порву! Отеє справді! Чого це ви на мене напались?

А сама засоромилась, почервоніла, як вишенька, і досадно їй, очиці блищать, і сміється.

Москаль, що якесь старе залізо продавав, задивився, стоїть і всміхається, і не чує, що жвавий міщанин у чемерці штовха його: «Москва, москва! Чи продаєш залізо?»

Постояли ми там годину, а може, й більш. Якась пристаркувата пані до нас іде.

– А чи нема тут такої молодиці, щоб помісячне згодилась?

– Чому нема? – кажуть усі. – Можна й на місяць ізгодитись.

Та й почали договорятись. Каже та пані: «Роби мені й те, й те, і друге, й третє, і все, і біли, й вари, і ший, і мий. Дам тобі на місяць карбованця!»

– Шукайте собі деінде, – кажуть їй, одступаючи од неї. А вона до мене: чи не згоджуся я.

– Добре, пані!

Та й пішла за нею. «Все, – думаю, – що-небудь запрацюю собі. Роботи не боюсь: треба жити, то треба й робити, щоб не було од бога гріха, а од людей сорома.

Нема ніде хліба лежачого».