Kitabı oku: «Маруся Богуславка», sayfa 3

Пісня четверта

Дума перва

І

 
Стамбул. Яке страшне, потужне слово!
Європо! Ти була його злякалась,
І пустота життя твого лихого
В тривозі деспотів твоїх озвалась.
Два рази вже ти правду на Босфорі
Безумством християн твоїх гасила,
Аж ось на Білому й на Чорнім морі
Ще раз нова запанувала сила
І давню боротьбу з лукавством поновила.
 

II

 
Як згасло світло, що з гори Сінаю
Від громового слова засвітилось,
І вістю кроткою, благою з раю
Між галілейських рибаків явилось, —
Тоді душа пророка Магомета
Серед омани правди возжадала,
Огонь її диханієм поета
У темряві поганства роздувала
І чоловічество від кривди рятувала.
 

III

 
I сила правди, чистоти, свободи
Базар-Єрусалим опанувала
І лжею отуманені народи
Культурою новою осіяла.
Обман і лжа вказали їй дорогу
В четвертую столицю християнства,
Де всі храми невидимому Богу
Сповнились темним ідольством поганства,
Затулою гріхів, покровом тунеядства.
 

IV

 
Стамбул. Перед сим іменем потужним
Народи Западу возтрепетали
І, правду борючи кагалом дружним,
Свої царства від пагуби спасали
У Римі новорожденим поганством.
їх деспоти магометан псували,
І, гроші сиплячи між мусульманством,
Потужний дух розкошами всипляли,
Кругом султана честь і правду потребляли.
 

V

 
«Великоліпного», як мур, підмили,
І похиливсь колос, і яничари
Та спаги навкруги його могили,
Мов дикі низовці, забунтували.
І бореться іслам з єхидним Римом,
І шарпає його лихе козацтво,
І затуманює пожежі димом
Жадне крові й руїни гайдамацтво.
Стамбуле! Де ж твоє прославлене лицарство?
 

VI

 
У бебехи буйними головами
Твої вожді преславні повривались,
Танцями бранок, винами, медами,
Перелюбством паскудним повпивались.
А буй-тури, котрих вони водили
На християнство, соромили Бога,
Гірких вдовиць, сиріт, нетяг душили»
Постали злидні, ґвалт, журба, тривога.
Коло султанського високого порога.
 

VII

 
Редшиде й Кантемире! На Востоці
Ви зорями новими заблищали.
Істочник жизні обрели в пророці,
Ісламу славою і честю стали.
Од вашого меча недавно на Цоцорі
Ліг трупом безголовим лях олживий,
А на тім руськім невпокійнім морі
Втеряв свій пишний цвіт козак зрадливий,
І полом'єм взялись його поселки й ниви.
 

VIII

 
Як поле в них буяє бодяками,
Так забуяли серед Цареграда
Невольницькі базари козаками:
Очам одрада, воїнам награда!
І, мов грядки в садах цвітуть маками,
Гареми мусульманські забриніли
Дівчатами вродливими й жінками,
А руські діти весело обсіли
З пилавом мисочки, мов голуб'ята білі.
 

IX

 
Султанськими дітьми вони зовуться.
Чи раб, чи пан був батько нечестивий,
На всіх їх рівно милості поллються.
Тут не орудують пани лестиві
Людьми, як бидлом. Правда і одвага
Дорогу стелять кожному однако.
За правду й віру шана і повага
Жде і тебе, козаче-гайдамако,
Гультяю без ума, без совісті бурлако!
 

X

 
Проспись, п'янице, й розумом мізерним
Урозумій, кому ти поклонявся!
Яким обманщикам, сіпакам скверним
З душею й тілом у полон оддався!
Не для того ми грека звоювали,
Щоб кров гарячу із людей точити,
А щоб єдиного Всевишнього познали;
Батьків безумних необачні діти
І мертвим ідолам покинули служити.
 

XI

 
Дивись, ледащо, як у нас гуляє
Народ веселий у святій свободі.
А в вас раює і достаток має
Хіба паливода, харцизник, злодій.
Чи чуєш? Се сліпі старці співають
Про ваших лицарів і в кобзи дзвонять.
У нас невіри вольності вживають
Більш, ніж у вас ті, що мерці хоронять.
І в пекло до чортяк стадами душі гонять.
 

XII

 
Споглянь: у нас батьки із матірками,
Прибувши з Лехистану, з України,
Розпитують собі між козаками,
Де їм шукать у полоні дитини.
І ні один із нас ні бранця не потаїть,
Ні бранки: бо в Корані золотими
Словами нам прописано, щоб навіть
До ворогів були ми милостиві,
Не вимагаючи великої поживи.
 

XIII

 
Споглянь на сих туркень, що по базарах,
В покривала закутані стидливо
При спагах, муфтіях і яничарах
Розпитують землячку нещасливу,
Яке життє і горе на Вкраїні?
Чи довго ще вона держатись буде?
І чом не кинуть при лихій годині
Гірких тих займищ бідолашні люде
Та не оселяться в якій чужій країні?
 

XIV

 
Споглянь: он козакам-вовкам туркеня
Червінці роздає в ім'я пророка.
Не оскудіє милостива жменя
Прибутками з Заходу і з Востока.
На голову – хто нам шукає згуби —
Ми сиплем жар своїм запомаганнєм;
А ви про милость трубите у труби,
Самі ж обманами та вимаганнєм
Щодня багатитесь, ненаситні стяжаннєм.
 

Дума друга

І

 
І се ти чуєш, бідолашна мати
Марусі Богуславки, по базарах, —
По тих, де мусять матірки шукати
Своїх дітей, мов ярок по отарах.
Тебе веде по городу Заїра,
Голубка тиха, що у золотому
Сидить в гнізді в страшного Кантемира,
Мов у ковчезі Ноєвім святому,
І не завидує на всій землі нікому.
 

ІІ

 
Страшним ім'ям його дітей лякають
В багатій Польщі і на Русі вбогій.
Кривавого Меча на Віслі знають;
Ревуть про нього Дніпрові пороги.
І лев сей лютий, сей дракон крилатий
Найкращим ділом в пишнім Цареграді
Вважав собі джавурку проводжати
В будинок, що втонув у вертограді,
В так названі тепер Царицині Палати.
 

ІІІ

 
Ув оксамит стареньку нарядили,
У золотом гаптовані патинки,
І до вподоби у всьому годили,
Як госпожі вельможній і великій.
Корилась мовчки мати нещаслива:
Байдуже їй про позолоту суту,
Ждала одного: щоб, покіль жива,
Побачити дочку хоч на минуту,
А що їй казано, приймала, як отруту.
 

IV

 
Попереду каваси виступали,
Цяцьковані, страшні, як уголь чорні.
Зуздрівши їх, дорогу всі давали,
Вірмене, греки і жиди проворні.
А ззаду йшли під бунчуком червоним
Татаре гурмом, степові орлята,
Що загніздились понад морем Чорним, —
Орда легка, на гроші небагата,
Багата волею, незнаниєм потентата.
 

V

 
«Чи бачиш, нене, мури сі криваві,
Що перед нами неба досягають?
Вони за предків наробили слави;
Про них багацько кобзарі співають».
Стара здригнулась: бо крівця червона
Стікала з муру, де гаки стирчали.
На них голодна крякала ворона,
А долі пси у шматтє трупа рвали
І, страшно гризучись, гарчали і вищали.
 

VI

 
«Се шибениця в нас, Мосток Мертвецький.
На ній, за гак залізний зачепившись,
Висів ваш Байда, Митрик Вишневенький,
На зрадницькім учинкові вловившись.
Служив султанові, та мов скаженний
Утік від нього і здобувся ласки
У ворога його, в Москві мерзенній,
Мов качка на ставку гнилому ряски,
Да й став нас воювать сей пинда навіжений.
 

VII

 
І на Мосток Мертвецький пхнули
Його з високих піднебесних мурів,
Щоб мук його страшенних не забули
Зрадливі ваші козаки-джавури,
Бо не схотів признати за пророка
Посланника Аллаха, Магомета,
І не спасла його рука висока
Ісуса вашого із Назарета,
І полетіла в ад його душа жорстока». —
 

VIII

 
«Ні, певно, в рай!» – промовила старенька,
Не боячись турецької потуги. —
«Коли б мене не зупиняла ненька, —
Рече той глухо, – я б не чув наруги.
О божевільна Русь! Який би з тебе
Великий світ постав серед народів.
Коли б у темній темряві у тебе
Сліпорожденний піп не верховодив
І розуму твойму єхидно не зашкодив!.
 

IX

 
Стара яго! В мою глибоку дуту
Ти серцем матері чуйним прозріла,
Що слова я свого додержать мушу,
Хоч би, мов лютий ад, у мене кров кипіла».
«Невіро! – знов рекла нещасна мати, —
Щоб знав єси, що в нас Ісус наш значить
І з ним сосуд пречистий благодати,
То дай мені дочку мою побачить,
Тоді готова й я від тебе смерть прийняти». —
 

X

 
«О роде лютий, роде нещасливий! —
Промовив Кантемир, з гніву поблідши, —
Нехай тебе тиран немилостивий
У руки візьме, у залізні кліщі!
Живи, як пес у нього на прикові,
Вищи та скигли, потваре пекельна!
Не мавши волі і в людському слові
Біснуйся, мов за ґратами гієна,
І мук твоїх нехай жахається вселеннаї.
 

XI

 
Заїро, сонце любе, райське, тихе!
Пожалься над дурною попадею:
Вона зробила діло в нас велике
З Марусею вродливою своєю.
Увесь парадний шмат своїх гаремниць
Порозсилав Осман, куди схотіли;
Зоставив тільки тридцятьох служебниць,
Щоб їй у вічі, мов ті пси, гледіли
І виповняти все, що повелить, летіли.
 

XII

 
Хасеки-Хуррем се нова в нас буде;
Нові звичаї пійдуть у сералі;
Нові засядуть у дивані люде;
Нові порядки заведуться в краї.
Одна біда: ся друга Роксоляна
Х а с е к и – Х у р р е м назвою гордує,
Без ласки позирає на Османа,
їсть нехотя і знай сумує;
Но сумом тим ще більш високий дух чарує.
 

XIII

 
При ній він, кажуть, мов дитина смирна,
До неї доторкнутися не сміє,
І, мов убога, боязка людина,
Перед царицею потужною німіє.
Коли б ти бачила, як звеселився,
Як став мене прилюдно обіймати,
Довідавшись (Редшид мені хвалився),
Що у мене Хасеки-Хуррем мати. —
«Вези її, вези в Царицині Палати!»
 

XIV

 
І, мов за покликом гучним Османа,
Галера золота під бунчуками
Назустріч припливла і привітала
З гармат гетьмана із двома жінками.
«Одна яса гетьману та гетьманші,
А друга – рідній матері Хасеки,
Великої й могущої султанші». —
Так донесли галерні греки,
Хибкі потурнаки, в ісламі недопеки.
 

XV

 
Босфорські води, мов срібло, кипіли
Під веслами галери золотої,
І очі очаровані гледіли
На город Софії, колись святої,
Тепер служебки грішної пророка,
Покутниці за лжу на аріанство,
На ту звізду туманного Востока,
Та за гоненнє на несторіанство,
Котрим спасти свій ум хотіло християнство.
 

XVI

 
«Заїро! На всьому широкім світі
Нема й не буде другого Стамбула.
Мов золоті Аллах розвішав сіті
Вподовж свого квітчастого авула.
Крізь золото сади благоухають.
Понад снігами мурів зеленіють,
І мінарети, місяцем вінчанні,
На горах райських, благодатних мріють!»
А води дзеркалом прозирчастим леліють!» —
 

XVII

 
«Благословен Аллах! – рече Заїра, —
Вінець землі віддав він правовірним.
Хранителям правдивості і мира,
Служителям своїм нелицемірним». —
«Так, міч наш правду й мир обороняє;
Жезлом желізним пасемо народи,
І покіль він в руках у нас сіяє,
Не хлинуть із небес потопні води
І за людські гріхи не знівечать природи.
 

XVIII

 
Коли ж підіймуться джавури з праху
Та завдадуть Османлисам зневагу
Мечем і правдою, тогді Аллаху
Зістанеться оддать їм перевагу.
І скаламутиться Дунай широкий
Від нашого безчесного втікання.
І Порти пишної поріг високий
Страшенного дознає поругания.
Аллаху! Не впиняй твого меча-карання!
 

XIX

 
Нехай над світом той господарює,
В кого душа міцна в міцному тілі,
Хто правду серцем чистим, чесним чує,
Хто в слові вірен, непохибен в ділі.
А ви, фальшиві мідяки-червінці,
П'яниці, бабії та лежебоки,
Блудні з паршивої отари вівці,
Занепаду Османлисів пророки!
Да буде ваш уділ кривавий і жорстокий!» —
 

XX

 
«Не говори так страшно про недолю,
Мій соколе, мій орле сизокрилий!
Не зуповняй даремною журбою
Душі твоєї вірної Заїри.
Дивись, які картини перед нами
Над водами небесно-голубими!
Як у воді висять доми з садами,
З піддашшями, з терасами своїми,
А білі голуби, немов сніги над ними!
 

XXI

 
Дивись, які мечеті мармурові!
Які легкі кіоски та стрільниці!
Мов парчами окутані діброви,
З них золоті летять угору шпиці.
Над ними хмари тихим раєм сяють
На небі чистому, як дух пророка:
То херувими з неба визирають,
Промінне Божого благого ока,
Едемські сторожі спасенного Востока!»
 

Дума третя

І

 
Тим часом, як Заїра любовалась
Священної природи малюваннєм,
Душа, примучена недолею, озвалась
Новим страданием на чуже страданнє.
Не золотом галера величалась,
Не довгими хвалилась бунчуками:
Вона цвіла, пишалась і втішалась
До поясниці голими гребцями,
Здобутими в бою рабами, козаками.
 

ІІ

 
Кругом срібло і золото блищало,
І сонцем рай із неба осміхався,
А в хирнім тілі сонце замирало,
Що так язик із язика знущався.
Стара не знала й не хотіла знати,
Що козаки на морі виробляли
І чим би стались мечеті й палати,
Коли б вони Стамбул опанували
Та свій закон невірам показали.
 

III

 
В тій церковці, в тому бабинці-раю,
В куточку тім небесного жилища,
Де чоловік її, по давньому звичаю,
Благословляв різню та пожарища,
Аби чужа була, не наша віра,
Аби не наш язик звав Бога правди, —
В тій церковці запекла злість кипіла
В серцях завзятих темної громади,
Що адом дихала на пишні царегради.
 

IV

 
До пояса нагі, плечисті чуприндири,
Леви Порогів, лицарі Лиману,
Сиділи в ряд, без волі і без сили
Метнутись на грізного бусурмана.
Залізні кайдани їм повпивались,
Мов зуби Цербера, у голі ноги;
Гребли всі влад, аж потом обливались,
Бо потурнак ходив між ними строгий
І карбачем крутим їм додавав підмоги.
 

V

 
«О чоловіче, – прорекла старенька, —
Невже ти в серце Господа не чуєш?
В нас і на скот помахують злегенька,
А ти сих в'язників, мов кат, катуєш!
Дивись, які страшні, криваві смуги
На плечах, мов вужі, понабрякали!
Такої безсердечної наруги
Ще людські очі звіку не видали.
Вони ж на весла й так щосил понадягали». —
 

VI

 
«Вельможна пані, – каже той по-лядськи. —
Шкода тобі над ними вболівати:
Бо падло се, сі трупи гайдамацькі
Однаково собаки будуть рвати.
Мені ще й ксьондз казав, щоб козакові
У присяганні віри не діймати,
А як сидітиме вже на прикові,
Дак жалощів до злющого не мати:
«Бо, – каже, – на розбій його рождає й мати». —
 

VII

 
«Яка ж тогді се буде в тебе віра,
Щоб, як на падло, на людей дивитись
І, переваживши німого звіра,
Своїм запеклим варварством хвалитись?
Ні піп, ні ксьондз нас на таку науку,
На звірство нас таке не наставляє,
Щоб чоловіку завдавати муку,
Коли своє він діло виповняє.
За се ж тебе Господь судом своїм скарає». —
 

VIII

 
«Аллах тепер суддя мій, мосціпані!
Покинув я ваш присуд християнський.
Тепер моя наука вже в Корані:
Я турчин і слуга райза султанський».
І смуги знов по спинах простяглися,
Нові рубці криваві набрякали.
Котилися горохом і лилися
Гіркі по щоках, да не утирали, —
Робити веслами бідахи пильнували.
 

ІX

 
Поглянула з плачем на Кантемира
Старенька попадя і промовляє:
«А ти ж мені казав, що ваша віра
Вам милосердіє повеліває!» —
«Повеліває, нене, навіть і до злюки,
Та не до зрадника, котрий здіймає
На нас хижацькі, розбишацькі руки:
Таких наш суд без милості карає
І віддає новим потурнакам на муки.
 

Х

 
Сей з тих ляхів, що острах на Цоцорі
Віддав мені у руки, мов отару,
А козаки, з тих, що на Чорнім морі
Редшид загнав під шаблю яничару.
Немилостивий кат! Бо тяжко мститься,
Що козаки панів ляхів не люблять.
Нехай катує: дух наш веселиться,
Як вороги один одного гублять
І про свою вражду між мусульманством трублять.
 

XI

 
Попи й ксьондзи се дві нечисті сили,
Що піднялися душі всім спасати
І миром вашим так заколотили,
Що будете вовіки рабувати.
Ти кривишся, тобі се гірко чути:
Дак знай же, що й мені гірка ся чаша, —
Така гірка, мов випив я отрути.
Однакова з тобою доля наша.
Той Кочубей – мій брат єдиний. Ти вжахнулась?
 

XII

 
І є тобі чого жахатись, нене.
Я був у нього в тій страшній хурдизі,
І син моєї матері від мене
Так одвернувсь, мов був я син тигриці.
Аллах дав нам обом свій образ чистий,
Вложив обом у груди щире серце, —
І насміявсь із Бога дух нечистий,
Що духом тьми, отцем олжи зоветься:
Душі моєї цвіт у тьму кромішню пнеться.
 

XIII

 
Він хоче вмерти в тій поганій вірі,
Що ідольством назвав пророк великий,
Що нею дурнів дурять лицеміри,
Сповняючи їх кров'ю море й ріки.
Він хоче голодом себе убити,
Мов той орел, що крильми не владає:
Не хоче голови під нас хилити,
І смерті, як верблюд води, жадає, —
Готов хоч на гаках страшенних тих висіти.
 

XIV

 
Сьогодні вранці на Мосток Мертвецький
Козацького зіпхнули осавула,
І він повис, як Митрик Вишневенький,
І до чортяк душа його шугнула.
Левко ж на люту смерть байде дивився,
Мов на яку мальовану картину,
За душу праведну, мовляв, хрестився
І прославляв щасливу ту годину,
Що ляже й сам в таку ж криваву домовину». —
 

XV

 
«О душе бідної дочки моєї! —
Простерши руки, попадя сказала. —
Не знаючи ще доленьки своєї,
Достойне серце ти собі ізбрала.
О, не на те, Марусенько, уздріти
Тебе бажаю, щоб ті златоглави,
Одежу пишну на тобі хвалити,
Дівоцької огиду чести й слави,
І встряти у твої розкоші та забави!
 

XVI

 
Ні, серце рідне, духу мій небесний,
Моя молитво рання і вечірня!
Мій образе святий, мій віку чесний,
Моя надіє райськая надзірня!
Навчу тебе багатством гордувати,
Як прахом тим, що топчемо ногами,
В убожестві та в муках умирати,
Гнушаючись Господніми врагами,
Як непрощенними пекельними гріхами!»
 

XVII

 
Мов та струна тонка тремтить на лірі,
Від голосу сумного Азраїла,
Так затремтіло серце у Заїри,
Душа таємним горем заболіла.
«Попаде! – каже Кантемир. – Не знаю,
Чи злобою кипіть, чи плакать мушу,
Бо на Заїрі сльози помічаю.
Росою Божою кипучу душу
Сі сльози холодять, і я твій жаль прощаю».
 

XVIII

 
Попи, се все попи таке в вас коять,
Що рідний брат не хоче знати брата,
Що люде людям смерті в Бога молять
І дивляться на нього, як на ката».
Оце блищать Царицині Палати,
Дивись, у воду мармуром ступають,
Мов дорогі пишнобарвисті шати
Від пороху земного обмивають.
І пахощі кругом, і щастє розливають.
 

XIX

 
А он твій брат назустріч нам виходить.
В великій ласці він тепер в султана.
Увесь у золоті, як бачиш, ходить:
Нема в нас більшого над нього пана.
Твоєї се дочки будинок власний,
І зветься він Царицині Палати.
Іди; а я – туди, де брат нещасний
На світ широкий дивиться крізь грати,
Мов пугач степовий, рарогів брат крилатий».
 

XX

 
На мармур і порфир стара ступає
В передвірку царських палат Марусі
І до землі чалмою припадає
Той брат Івась, що з рук у паньматусі
Сестра маленького на ручки брала,
Саджала в купіль з маку й материнки,
Обмивши гарно, у кімнаті клала
На пухові білесенькі перинки
І пісеньок, покіль засне, йому співала.
 

XXI

 
«Геть, Каїне, антихристе від мене, —
Промовила, і очі одвернула. —
Амінь! Щезай, чудовище пекельне!»
І, мов голубка, мимо полинула.
Летить, а перед нею пишні двері
Немов рука незрима відчиняє.
її Маруся, мов едемська пері,
Летить назустріч, вся, мов рай, сіяє,
І до колін своїй матусі припадає.
 

Пісня пята

Дума перва

 
Тихий ангел вибирає
        Душу голубину,
Крильми стиха осіняє
        Мовчазну людину.
 
 
І всі віри тій людині
        Приступні здаються:
Теплі сльози милосердя
        В неї з серця ллються.
 
 
Ні словами не сказати,
        Ні в псалтир заграти,
Як дитину обіймала
        Бідолашна мати.
 
 
Тільки ангел тихий знає
        Ту святу хвилину,
Що небесний виростає
        Цвіт з земного крину.
 
 
Знає і несе до Бога
        Серця цвіт живого
І вітає цвітом жизні
        Тричі Трисвятого:
 
 
«Веселися, Боже правди,
        Праведним созданием,
Як лилії чистим цвітом
        І благоуханнєм!
 
 
Як гармонія поету
       Серце звеселяє,
Від Твого святого світу
        Дух його сіяє:
 
 
Так імя Твоє велике
        Між людьми святиться,
Що любов пречиста в серці
        Без конця таїться.
 
 
І хвалитимуть вовіки
        Всі земні язики
І стікаються від Тебе
        Благодатні ріки».
 
 
Не струна дструні на кобзі
        Стиха промовляла,
Не псалтир свята се слово
        Псальмою співала:
 
 
Світлий ангел легкокрилий,
        Чистий дух любови,
В серці тихому в Заїри
        Слово се промовив.
 
 
Не спускала любка ока
        У царських палатах
З матері, що нила-мліла
        В оксамитних шатах.
 
 
Як зустрілось око з оком,
        Рученьки з руками
І вуста смажні з пухкими,
        Свіжими вустами,
 
 
І в один дух, в одно серце
       Дві душі злилося,
І все горе на часинку
       Забуттєм взялося. —
 
 
За колону заступила
        Любка Кантемира,
Золотоволоса фея,
        Знахарка Заїра.
 
 
Повна ласки й благостини
        Невидима стала,
Божих святощів хвилини
        Конця дожидала.
 

Дума друга

 
Привела Маруся матір
        У царські палати.
Затрусилась, заридала,
        Озирнувшись, мати.
 
 
«Дак оце ті, серце доню,
         Хати на помості,
Що вчащатимуть на бенкет
         Санувиті гості?
 
 
Де ж той стіл попід богами,
         Що з гостьми сидіти,
За солодкими речами
         Меди-вина пити?
 
 
Де ж твоє коханнє любе?
        Покажи невіру!
Я готова простягнути
        Шию під сокиру». —
 
 
«Тут коханого не маю, —
        Прорекла Маруся, —
В самотині пробуваю,
        Богові молюся». —
 
 
«Богові? О серце доню!
        Як йому молитись,
Коли мусиш на турецьке
        Ідольство дивитись?» —
 
 
«Хай спокоїться матуся!
        Ось ходім в кімнату.
Має там чужа Маруся
        Християнську хату.
 
 
Там з ліванської кедрини
        Божники з богами,
Як у нас на Україні
         Попід рушниками.
 
 
Я пахущими квітками
         їх щодня вбираю
І, вбираючи, сльозами
          Мию-обливаю.
 
 
Згадую матусю й тата.
          Де ж татусь наш, мамо?
Де він дівся-опинився?
          Що його спіткало?» —
 
 
«Не питай: боюся, доню,
         Думати і знати.
І язик німіє в мене,
         Щоб кого спитати.
 
 
Я, мабуть, на Божих крилах
         За Дністро летіла,
Ні тернини, ні байраків
          Темних не гледіла.
 
 
Божі крила, доню мила,
          Мчали, як листочок,
Щоб умерти, як почую
          Знов твій голосочок». —
 
 
«Ні, мамуню, будем жити,
         Господа хвалити
Та у землю християнську
         Визволу просити.
 
 
І в Туреччині, матусю,
         Є спасенні люде.
Поживем тут і побачим,
          Що то далі буде!
 
 
До мене священик сербський
          Рано й вечір ходить». —
«Чи йому ж се в бесурмена,
           Доню, не зашкодить?» —
 
 
«Ні, сам цар повеліває.» —
          «Як! Отой невіра?» —
«Ні, матусю, в нього наша
           У повазі віра.
 
 
Він, коли ти хочеш знати,
          Змалку в злій напасті,
Крився хлопцем між ордою,
          Вівці мусив пасти.
 
 
Кантемир його спровадив
           У якісь Нагаї.
Там знайшов він нашу мову,
           Віру і звичаї.
 
 
Дак по-нашому й молився, —
           (Сам се каже), – Богу,
І носив свитину нашу
            Латану та вбогу». —
 
 
«Дак з тобою і говорить,
            Кажеш, як людина?.
О бодай його побила
            Пагубна година!» —
 
 
«Не кажи-бо так, мамуню!
            Куди ж Божа воля
Кочубея швиргонула.?
            Чи смерть, чи неволя?» —
 
 
«Ох!. Про ту лиху годину
          Я ніже не знаю
І тепер вже про дитину
          Тільки рідну дбаю». —
 
 
«О рятуй його, Пречиста!
           Коли ж розлучила
Нас сира земля, чи море,
           Чи ворожа сила,
 
 
За його лицарську душу
            Я щодня молюся
І гіркими перед Богом,
            Як береза, ллюся.
 
 
Слухай, нене, ясна зоре,
            Щастє, доле, втіхо!
Чи з сього добро, чи горе.
            І велике лихо?» —
 
 
«Що ж таке?» – «Шепну на вухо.
           Цар – людина справді». —
«Як, щоб ти з царем укупі
           Потонула в аді?» —
 
 
«Не потонемо: бо хоче
          Потай охреститись
І моїм богам зо мною
         День у день молитись». —
 
 
«Да воскресне Бог! – гукнула,
           Хрест кладучи, мати. —
Лучче б я в Дністрі втонула,
           Ніж сього дождати!
 
 
Се ж диявольська спокуса.
           Доню! Слава Богу,
Що він іншу нам з тобою
           Показав дорогу!
 
 
Ось яку. Ходімо, доню,
          В образну кімнату.
Хоч побачу й там з тобою
          Пагубу багату.
Пагуба – чертог багатий.
           Знаймо се. Ходімо
І богів нас рятувати
           З пекла умолімо».