Kitabı oku: «Маруся Богуславка», sayfa 8

Пісня дванадцята

Дума перва

І

 
Навіки, так, навіки утопила
Вона тебе, козаченьку, в жалю, —
Не смертю, ні! А тим, що поновила
На чужині любов і жизнь свою.
За матір'ю всепітую молила
Вселити їх у рідному раю,
А за царем скрізь по світах літала
І мислями квітки ума зривала.
 

ІІ

 
Не знай про се. Сумуй, молись богам,
Лежи крижем, розп'явшись, серед церкви
І надихай в серця своїм братам
Невидані заупокійні жертви.
Задай таку роботу козакам,
Щоб кидались у домовинах мертві.
Молись, лютуй і помстою кипи,
Турещину в людській крові топи.
 

III

 
Не знай. Коли ж дознаєшся, козаче,
То бурний дух твій полом'єм ригне,
Гарматою твоє палке-гаряче
Розірветься, всю землю струсоне,
І сатана у тартарі заплаче,
Як про твою кончину спом'яне:
Бо мусить з три десятки років ждати,
Щоб виявивсь такий козак завзятий.
 

IV – Х

 
– — – — – — – — – — – — —
 

Дума друга

 
Над Босфором ніч солодким
        Ароматом дише;
По садах не віє вітром,
        Листєм не колише.
І не дише, й не колише
        Листочка злегенька,
Бо заслухалась темненька
        Співів соловейка.
Зазирає в тихі води
        Божими очами
Небо, сповнене огнями,
        Дивними дивами.
На небесні дивні твори
        Очі задивились,
Думки в глибоченнім морі
        Тихих зір втопились.
Пахощі солодкі й співи
        Серце д' серцю клонять, —
Не словами, цілуваннєм
        Любощі говорять;
А дівочі чисті очі,
        Тихі, одинокі,
Задивились серед ночі
        На дива високі.
Обізветься з свого ложа
        До дочки матуся:
«Що ти робиш, серце доню?» —
       «Богові молюся». —
«Як! Без образа й поклона,
         Без хреста святого?» —
«Я з балкона, як з амбона,
         Бачу, мамо. Бога,
І в храму моїм сердечнім
        Перед ним хилюся
Безначальнім, безконечнім», —
        Прорекла Маруся.
«Доню, серце! Ти говориш
        Мов не християнка:
Ти якогось Бога твориш,
         Наче, – тьфу! – поганка». —
«Не творю: передо мною
         Всемогущий сяє,
Серце й розум пресвятою
         Думкою сповняє.
Тільки берег океану
         Зорявого бачу, —
І щаслива, і мов тану,
         І в восторзі плачу.
І молилась би й не вмію.» —
         «Чудотворний лику! і
Одверни від неї мрію
        Бесурменську дику!» —
«О, не вмію!. Коли б гуслі
        З моря й гір зробити
І на них не струни, думи
        Серця почепити,
І зефіровими крильми
        В них зарокотати, —
Може, й я б тогді зуміла
        Глас до Бога зняти.
Молючись, тепер німую.» —
       «З нами хресна сила!» —
«Тільки тихим серцем чую
        Херувимські крила,
Що на мене ніби з раю
        Пахощами віють.
Вгору руки простираю
         А уста німіють». —
«Бачу, доню! Це все роблять
         Із царем розмови
На тій башті безголовій,
         Що хіба орлові
Із-за хмар туди спускатись
         Та сові з півночі
Звідти хижі витріщати
         Невсипущі очі.
Я казала: «Не дивися,
         Доню, в мідні труби;
Не дивися, доню, бійся
        Розумові згуби». —
«То не зорі, людські душі
        Попід небом сяють,
І котру Господь потушить —
        На землі згасають.
Зорі ті не нам лічити,
        Як і засвітити,
То шкода того й вчитись
        Господа гнівити.
Бо й за те (сама се знаєш)
        Всеблагий накаже,
Як хто пучкою на місяць
        Чи на зорю вкаже.
Се все цар-невіра робить,
         Він тебе від Бога!
Одвертає, від закону
         Нашого святого». —
«Ні, матусю! Він до Бога
        Душу привертає:
Просторою» його чертога
        Розуму являє.
Я сліпа була, не знала,
        Що за храм великий
Без конця і без начала
         В міріяд владики.
І глуха: не чула хору
        Сфер небесних вічних,
Горньої музики твору
         Мислей передвічних.
Бог тепер мені відкрився,
        Бо розпалась луда
На очах, і він явився
        В невимовних чудах.
Бачу, мамо, чом те серце
        Лютості не знає,
Що в нас азіятом зветься, —
        Любить і прощає.
Розумію, мамо, й диво
        Над дива чудовне,
Що в гніву мені явило
        Всепрощеннє повне.
Що, кохаючи, коханнє
        Давнє зрозуміло
І, ревнуючи, прощаннє
        Козаку простило». —
«Доню, доню! Що ти кажеш?
        Чи твої се речі?» —
«О, мої! Се вже не марні
        Видумки чернечі.
Се той світ, що на Сінаї
        Людям засвітився,
В галілейськім тихім краї
        Рибалкам одкрився,
Від пророка до пророка
        Вічно переходить:
Ним одна душа висока
        Другу душу водить.
Ним і я воджуся, мамо, —
        Духом жизні чистим;
Тихий світ од світу править
       Серцем норовистим.
Я під ноги козакові
       Деспота послала,
Ворогу його любові
        Знак подарувала;
В деспоті тепер вбачаю
       Знов звізду Востока
І душею в нім вітаю
       Нового пророка.»
Устає з постелі мати,
       Ніби з домовини,
І страшна, мов дух проклятий,
       Суне до дитини.
«Дочко! Се ж мені не сниться,
        Се я справді чую
Від тебе хулу на Бога!
        О! В годину злую
Я гадюку породила,
         І благословила,
І хрещеннєм первородний
        Гріх із тебе змила!» —
«Мамо! Зоре ясна!.» —
       «Ні, вже
Годі нам ясніти!
        Погасаймо, дочко, гиньмо
В темряві кромішній!»
        Проклинає тебе мати,
Лежа в домовині.
        О, як гірко помирати
На чужій чужині!
        Та не діждеш парубоцький
Чесний вік скаляти,
        Рутвяний вінок дівоцький
Турчину віддати!
        Ні, сього не буде, доню!
Непорочна згаснеш:
        Об каміннє головою
Розіб'єшся й заснеш.
        Падай!.» —
І ножака блиснув
        Проти зір, і очі,
Від ножа лютіші, світять
        В сутемряві ночі.
«Се я, доню, на безвір'ї
        Про случай купила,
Коли б розум твій згубила
        Демонова сила.
Чуло серце. Падай, доню!
        Я тобі казала,
Щоб ти демонському кодлу
         Віри не діймала;
Щоб ти злого католицтва,
         Аріан проклятих,
Лютерського єретицтва
          І кальвін завзятих
Не пускала в ті покої,
         Де святії лики
Світом істини святої
         Гонять морок дикий».
І гадюками-очима
         Доню скаменила:
Матерньої злоби сила —
         Найлютіша сила.
Та не важиться рукою
        Рідну кров пролити:
Об каміннє головою
        Хоче доню вбити.
Та ножака, як зміюка,
          Серця сам шукає
І концем холодним в груди
          Мов жолом торкає.
«Падай! Не христись! Пречиста
         Чула злющі речі:
Віра про ввесь світ єдина —
         Видумки чернечі.»
Ще хвилинка, і страшенне б
         Діло совершилось,
Та дівчат і баб на лемент
        Із півсотні збіглось.
Ухопили, мов сковали
         Костянії руки;
Тільки патли дибки стали,
        Мов живі гадюки;
А Медузи злющі очі
        В підлоб'ї склепились,
В судоргах пекельних щоки
        І вуста скривились.
Обомліла й заніміла,
         Нерухома стала.
Як над мертвою, над нею
        Сирота ридала.
 

Дума третя

 
Знов тихо-тихенько на пишнім Босфорі.
Співають щось дивне в садах солов'ї,
Щось дивне говорять, жахтіючи, зорі
І сльози сирітські, Марусю, твої.
Говорять сирітські про жизнь безконечну:
Не вбити живущу ані задушить
Вселенського твору частину предвічну,
Що сяє й палає, горить і кипить.
Говорять про образ царя і пророка,
Такого, як славні Давид, Соломон,
Що в темнім лукавстві сліпого Востока
Зробили світилом сердечним Сіон.
«Ґирлиґою пас ти з нагаями вівці,
Пасеш нині берлом народи й царі:
Татаре, й слав'яне, і кельти, і німці,
Се все в тебе слуги, піддані твої.
В темноті лукаві, в сліпоті криваві,
Гризуться завзято, мов пси за маслак
Од них народився, в їх віру хрестився
Народів бич лютий, сіпака козак».
 
 
І порвались думи-суми
         Про свій край коханий,
Де козак людей юртує,
         Темний, хижий, п'яний.
Інші думи, інші співи
         В серці заспівали, —
Ті, що серце їй щасливе
         Потай чарували.
Як вона в царській світлиці,
         Названій всесвітній,
Слухала, як слід цариці,
         Гімни ті завітні, —
Що з Давида славних часів,
         З часів Соломона
Пронеслись по всій вселенній
         З віщого Сіона.
І се в середеньку озвалось,
        Мов струна тихенька,
Що гарніш усіх співала
        Бранка молоденька:
 
 
«Чую-чую любий голос:
Ой се ж в і н біжить по горах,
В і н се скаче по узгі'рях!
Милий мій – мов олень в полі,
Мов сугак на вольній волі.»
Справді ж бо хтось під балконом,
Під величним тим амбоном,
Тупотів, мов олень в полі,
Мов сугак на вольній волі.
Се був в і н, що в серці в нього
Те ж саме тогді співалось,
І подав їй голос словом,
Що колись їй сподобалось,
І в тім слові, в любій мові
Невимовне виявлялось:
«Що се, що серед пустині
Димовим стеблом знялося,
Миррою кругом вінуло,
Пахощами розлилося?»
Пісень до неї пісня обізвалась
З холодного каміння, де б валялась
Вона, цвіт жизні, трупом бездиханним,
Коли б своїм царським чолом, вінчанням
Наукою, не дбав він повсякденно
Про неї. Знав-бо добре, як злиденно
В землі кривавій Бога розуміють,
Як люде там косніють, туманіють.
 

І

 
І носив у серці мовчки
День у день тривогу
Та молився духом бодрим
Просвіщення Богу,
Щоб хранив йому велику
Душу на підмогу.
 

II

 
Ендеру-ага, придворний
Комендант, зробився
За дбайливість трьохбунчужним,
Високо підбився
Вгору місяцем, мов сонце
Золотом облився.
 

III

 
Як почув від нього в тайні
Що Хасеки жива,
Наробив Осман риданнєм
У сералі дива,
І була тогді година
Про всіх слуг щаслива.
 

IV

 
Як летить до струм'я олень,
         Як сугак на волю,
Полетів Осман, мов крильми,
         Із своїх покоїв
І припав аж до каміння
         Білою чалмою.
 
 
Ніколи ще чалма каліфа не схилялась
У ноги женщині, ніколи голова
Царя, що всій землі закон його слова,
І перед звіздами небес не принижалась.
Так, він тебе в свідителі зове,
О світе любої звізди Альдебарана!
Що тільки милою і дише, і живе
Після святих словес небесного Корана.
І радощі, й печаль з одної чаші п'є:
Сміється серцем він, очима сльози ллє.
 
 
І мов ангельськая сила
         Понад ним сяйнула,
І чутку природу дивно,
         Як струну здвигнула.
Гляне – чиста райська пери
         Перед ним сіяє,
Мов од лютої химери
         З неба охраняє.
Простягла з небес на землю
         Чисті руки-крила
І мовчала: бо за неї
         Постать говорила.
Німували. Око в око
         Зорями дивилось;
Тихо, тихо і високо
         В грудях серце билось.
І рече Маруся: «Царю!
        Я одна під небом
Між двома противностями —
        Раєм і еребом.
Ти мій рай, едем пресвітлий,
       Праведная сило!
Сяєво твоє спасенне
       Інший світ затмило.
Царю! Я твоя навіки,
       Нехай знають люде,
І твій Бог, творець великий,
       Моїм Богом буде.
І коли б уся вселенна
       З зорями-світами
Опинилась, як підніжок,
       В мене під ногами, —
За твоє одно диханнє
       Я віддам вселенну,
І на вічне бідуваннє
       Нізийду в геєну.
Нарізно не знаю раю,
       Господа не маю,
До колін твоїх рабою
       Низько припадаю».
Не схиливсь Осман до неї;
       Тихою рукою
Дав їй знак, як цар всесвітній
       З висоти престолу:
«Ти, раба, – рече, – й Османа
        Вище всіх возносиш
Земнородних: бо не рабство,
        Рай йому приносиш.
Я вступлю в моє владицтво
         Мудрим Соломоном:
Не дозволю пері жити
        З матір'ю-драконом.
Вже її несуть носилки
        До попа в гостину:
Нехай молитвами лічить
       Біса, не людину.
Охраняти світло жизні
       Більше ока мушу:
Бо ножака погубив би
       Твою й мою душу».
І схилився по сім слові,
Мов дуб до берези,
        І в розмові, і в любові
Пламенно тверезий.
        Не світіте, ясні зорі!
Солов'ї, німуйте!
         Душ блаженно-чисті хори,
В небесах ликуйте!
 

Пісня тринадцята

Дума перва

І

 
Премудрість в нужденній, убогій долі
Проміж людьми рідка: се диво з див;
Ще ж рідша боротьба своєї волі
Проміж земних, мовляв, богів-царів.
Ся боротьба в душі в царя Османа
Робила з нього то раба, то пана:
На царстві бо т и м був, чим і в орді:
Знав і покору, і тяжкі труди.
 

II

 
Потомок Магомета, що питався
Ввесь вік фініками та молоком,
На троні він розкошам не віддався,
Не туманив ума свого вином;
Його рука за всяку працю бралась,
Душа – в великих задумах кохалась.
Не забавлявся царственним жезлом,
Алкав наук ненаситним умом.
 

III

 
Щасливий, хто, як наш Петро Великий,
І вмерши, над тим царством царював,
Де варварства старого мотлох дикий
На нього, мов на ворога, вставав, —
Хто, як Велика наша Катерина,
Царської мудрості жива картина,
Своїм талантом надихає людей
Про нужду і біду грядущих дней.
 

IV

 
Не мав Осман создательної сили,
Як той, хто в царство дух новий вдихав
І древню славу, як мерця з могили,
В серцях свого народу воскрешав.
Йому юрма потужна не корилась,
Дарма, що низько перед ним хилилась.
Серед гаремників стояв один,
Як дерево живе серед руїн.
 

V

 
Мов гади, вороги в клубок звилися,
Позлазившись із темрявих кутків,
Тихцем труїти царство завзялися,
Мов серце, повне втаєних гріхів.
Приліз і до попа мулла серальський,
Так званий в світі духовник султанський, —
До сербина, жерця сліпих слов'ян,
Під християнським іменем поган.
 

VI

 
Піп жив на одшибі, немов авулом;
Мав темний, бо густий, мов гай, садок,
Обведений кругом високим муром.
Туди пробравсь, у змові з ним, пророк
Страшного всім «безбожникам» Аллаха,
Небесного й земного падишаха,
Що правовірним їх в ярмо віддав,
Як Магомет в Медину ще втікав.
 

VII

 
Та мусив на той час мулла забути,
Як тяжко він «поганців» проклинав:
Призначеної тайкома минути
Нетерпеливим серцем дожидав
І, як побачив попадю стареньку,
Невірної Хасеки рідну неньку,
В розмові тихій із її попом
Оддав їй честь рукою і чолом.
 

VIII

 
Рече: «Паньматко! Ти ножа купила
Про безувірку, про свою дочку.
Тебе Всевишнього натхнула сила,
Безвірство ї х і нам не до смаку:
І нашу, й вашу віру в д в о х руйнують,
Із нами й вами рівно ворогують,
Умом і серцем в один дух злились,
Нечистому служити завзялись».
 

IX

 
Стара за білі пакоси вхопилась,
Що з-під очіпка вибились, мов сніг,
На жмут волосся вирваний дивилась,
З плачем у неї лився злющий сміх.
«О! Дайте під сі пазурі султана,
Кривавого на християн тирана!
Я в серце десятьма йому ввопэюсь»
Сама – до тху отрутою візьмусь!»
 

Х

 
Мулла з попом на неї позирали,
І серце радощами в них росло,
Що з божевільної її печалі
Таке страшенне виростало зло.
«Ся не злякається, – шептали стиха, —
Найгіршого з-між лих нелюдських лиха.
Хоч на хресті скаженну розпинай,
Хоч на гаку залізному чіпляй». —
 

XI

 
«Ножа купила, – знов той до старої, —
Но се знаряддє у твоїй руці
Пошкодило всім русинкам з тобою,
А волі не дало твоїй дочці». —
«їй воля тільки смерть! – рече завзята. —
Смерть, тільки смерть спасе її від ката,
Що очі золотом їй засліпив,
Обіцянками серце підкупив.
 

XII

 
Всезнание обіцяв диявол Єві,
Як замутив їй розум у раю
Звиваючись на тім запретнім древі:
Всезнанием сей вловив дочку мою». —
«Так, нене, – піп собі промовив стиха, —
Всезнаннє – се почин і корінь лиха,
Що всю вселенну древле обняло,
Гріх, і проклін, і смерть нам принесло». —
 

XIII

 
«Бог дав нам світ, – озвавсь тоді сповідник
Султанський, – а диявол дав нам тьму.
Оце ж і шепче з пекла проповідник
Про Божий світ мізерному уму;
А наш мізерний ум, немов та риба,
Хапає вудку за кришеник хліба,
За ту принаду. Так Сатанаїл
Вловляє грішні душі в Бога сил!
 

XIV

 
Вловив лукавий і мого Османа.
Тепер йому байдуже про всіх мул,
Про всіх імамів з Мекки й Туркестана:
Нас повернув у мотлох, ув огул.
Боговідступні лютри да латинці,
Оце його і гості, й побратимці,
Що забувають Бога для наук,
Сміються й з раю, й з безконечних мук.
 

XV

 
Іде войною проти Лехистана,
А в нього, нене, на умі не те:
Його морочить думка окаянна —
І в нас, і в вас зневажити святе:
«З кайданів мушу розум розкувати
І кожній вірі право рівне дати.
Нема ж бо й Бога, тільки розум єсть:
У розумі і слава наша й честь».
 

XVI

 
Рятуймо ж, нене, предківщину любу,
Як турчин, сербин, так і сам козак!
Одна дорога нам через цю згубу,
Один про всіх спасенний, славний шлях!
Нехай іде народи воювати,
З неволі їх, мовляли, визволяти,
А ми зробімо, щоб він там поліг,
Щоб зникнув, як із гір весною сніг!»
 

XVII

 
«Зробімо, – миркнула, – та як зробити?»
«Ось слухай, нене: ми вже знаєм як.
Від Цареграду шлях до вас не битий,
Та й не короткий, кажуть люде, шлях.
На довгій ниві й на віку буває
Всього з людиною. Нехай вповає
Наш безувір на долю, що йому
Всміхається, прегордому уму.
 

XVIII

 
Ми ж із попом-письменником смиренно,
Як повелів закон і вам, і нам,
Сю зміркували річ, і повсякденно
Мольби возносим к Божим небесам,
Щоб світ був світом, тьма зісталась тьмою,
І щоб такою клятою войною
Безбожник нас під нозі не подав
Тому, хто й древле проти світу встав.
 

XIX

 
Мольби мольбами, нене. Ти се знаєш
І на собі, що лоба натовкла
Поклонами доземними, та й чаєш
Від рук л ю д с ь к и х рятунку і добра.
Мольби мольбами, а рука рукою.
Зорудуєм против обох войною,
Против обох обернемо той міч,
Що хоче з дня зробити темну ніч».
 

Поспів

І

 
Так Муза хуторна, в розлуці з рідним краєм,
Із думок, мов з перел, намистечко низала:
Тиняючись одна понад чужим Дунаєм,
Забутими себе піснями розважала.
Втішалася вона своїм сердечним раєм,
Коханим споминкам вінки густі звивала,
І, звивши запашний, пускала по Дунаю:
Пливи, віночку мій, пливи з чужого краю!
 

ІІ

 
Прямуй до руського прославленого моря,
Де славні подвиги неславою нам стали,
Де завдавали ми тяжкого людям горя,
І греків, і болгар, як турків пліндрували.
Скажи всім ягодам свого й чужого поля,
Що ми передсуди давняшні занедбали,
Що дивимось на світ, як нам велить природа
І серця правота, і розуму свобода.
 

ІІІ

 
Народи славились великими мужами
Войни й політики, науки і іскуства,
А ми пишаємось дівчатами й жінками,
Вінцями красоти, скарбівницями чувства.
Розкішне живучи раями-хуторами,
Столичного вони не знають душогубства,
Мов зорі, в чистоті круг жизні совершають,
Піснями вічними серця нам просвіщають.
 

IV

 
Ні пинда багачів, ні дика злість голоти,
Ні баламутного попівства темна сила,
Ні без путя війна, наслідниця тісноти,
Ні школа духу в них живого не вгасила.
Дознавши мук гірких, недолі і турботи,
Душа їх в небеса в самій собі зробила;
Мов райське божество, на нас вони взирають
І серцем матернім всі провини прощають.
 

V

 
Поезія й любов з колиски до могили
Серед безпутиці на путь їх наставляли,
їх душі привітні від лютості хранили,
І нам їх чистими, без плями, завішали.
Гуляв-буяв козак, – вони його любили,
Мов жертву ідольську, квітками зукрашали,
Сльозами від грязі обмивши і від крові,
Вікам новим несли благую вість любові.
 

VI

 
І се вже почали помалу вимирати
Сліпі проводирі сліпого гайдамацтва:
Перестають войну хижацьку прославляти,
Хвалитись дикостю і зрадою, козацтва.
І гасить, мов пожар, культура дух завзятий,
Насліддє темного і злого азіатства;
Пророчиці любви нову нам жизнь віщують,
До інших подвигів і слави нас готують.
 

VII

 
Настане час колись ясний, благословенний,
Що наші зіроньки все небо осіяють
І жизні ідеал, свободи дар спасенний,
Умом поезії і серцем привітають.
І зникне, мов туман, навіки морок темний,
Що блазні славою та честю величають,
І, приобщаючись релігії науки,
До всіх народів ми простягнем братні руки.