Kitabı oku: «Елла», sayfa 4

– Я гадав, ваший батько вас добре навчав, Елла Райс. Цей світ приховує більше чим ви думаєте. Все довкола нас змінюється і відчуває нас. Я гадав, батько вас добре навчив.

– Та хто ти такий? І чому так розмовляєш?

– Як? – зацікавлено запитав чоловік.

– Загадками. Так немов ти з іншого світу. Так хто ти такий?

– Волтер Купер, можна просто Куп. – доброзичливо відповів чоловік. – Не бажаєте перекусити і спокійно поговорити? Стіл уже накритий.

Елла з недовірою поглянула на Волтера, так само з недовірою перевела погляд на стіл з їжею якого не було ще мить тому, при першій зустрічі зі старим.

Кинувшись знову до виходу, дівчина швидко подолала уже знайомий коридор із мертвим звіринцем і знову опинилась навпроти Волтера Купера, який спокійно пив чай за столом

– Ви довго будете продовжувати? Це неабияк дратує. – не зраджуючи собі, все так же лагідно промовив чоловік, сьорбаючи гарячий чай.

Еллі нічого не залишалось як присісти поруч.

– Так ви знали мого батька?

– Не тільки, матір теж. Прекрасна була жінка. Співчуваю твоїй втраті.

– Дякую. Та все…

– Саме вона мене навчила робити зілля яким я тебе усипив на тиждень. Це допомогло тебе вилікувати.

– На тиждень?

– Тільки так я міг спокійно тебе лікувати.

– Мене турбує думка, що я нічого не розумію, і мною всі маніпулюють. – Елла роззирнулась, випалюючи все своїм злісним поглядом. – Сильно турбує.

– Сильно?

– Так. Дуже сильно. Хочеться щось розламати.

– Доведеться зачекати на Пітера. Я й сам мало що знаю і нічим не можу допомогти.

– Саерн хенн! – не стрималась Елла.

– Слідкуй за язиком. – вперше за увесь час суворо промовив чоловік. – Я думав, що ти схожа на матір, а не на батька

– Як добре ви знали батьків? – на запитання дівчини Волтер Купер лише голосно відпив чаю, нічого не відповівши. Еллі залишалось тільки голосно зітхнути. – Вибачте. Був важкий день,… тиждень… Який сьогодні день?

– Перший день осені.

– Місяць… – проговорила Елла, не моргаючи тривалий час. – Місяць, як прибула до цього проклятого міста. Де я знаходжусь?

– Тут, в цьому місці, я колись лікував жителів міста і, хоч це було уже давно, в мене ще збереглись навички і потрібні ресурси. Тут я врятував твого батька. Вилікував після важкої рани, так як і тебе. Джеффрі тоді був ще юним хлопцем…

Їхню розмову перервав Пітер. Він увійшов через двері через які Елла невдало спробувала утекти.

– Як він? Як він увійшов?

Хлопець суворо поглянув на дівчину, поклавши на стіл дивний згорток тканини.

– Чому вона тут? Я тобі сказав, щоб вона не виходила, якщо отямиться. – з докором промовив Пітер до чоловіка. – Ми не можемо їй довіряти.

– То була не я. – випалила Елла.

– Не зрозумів.

– Мене підставили.

– В кімнаті з лордом ти була одна. Ви увійшли разом, а покидала ти кімнату ще з теплим тілом лорда та з його кров’ю на ножі.

– Звідки ти знаєш? Тебе там не було.

Елла з Пітером говорили все голосніше і голосніше, майже кричачи один на одного.

– Ти вийшла з кімната із закривавленим кинджалом, а в лорда перерізане горло. Як ти це поясниш?

– Там була іще одна дівчина. Як же її звуть?

– Іще одна? І хто вона? І куди зникла? – хлопець, опершись обома руками об стіл, пильно поглянув їй у вічі.

– Сіла на гігантського орла і полетіла до вулкана на острові Мендос. – Елла підвелась і теж поглянула Пітеру в очі. – Можливо не будеш перебивати і одночасно задавати сотню питань. Я намагаюсь все пригадати.

– Ну, я очікую.

– Ліліт, Її звуть Ліліт. – після тривалої паузи промовила дівчина. – Вона мене підставила.

– І хто вона?

– Проблема всіх ваших бід. Це вона мною прикидалась. Вона була точною моєю копією. Я сам в це не могла повірити, але вона якось вміє копіювати чужу зовнішність. І це їй ти дарував квіти.

– Я… – Пітер на мить запнувся, продовживши кричати на дівчину. – Ти хочеш, щоб я в це повірив? І якщо так, то звідки мені знати, що ти – це ти?

– Я це я! – спокійно відповіла Елла.

– І це все?

– А що ти хочеш? – викрикнула дівчина. – Хочеш, щоб я показала родиму пляму на сідниці з написом « Я Елла Райс. То була не я».

– Діти! – урвався терпець Волтеру. – Заспокойтесь! Елла, розповідай все з самого початку, але спокійно і зі всіма подробицями.

Дівчина трішки повагалась, але нарешті заспокоїлась і все детально розповіла. Хоча Пітер увесь час з недовірою спостерігав за чаклункою, Елла закінчила свою розповідь.

– Я б хотів у це повірити, але… – юнак завагався. – Куп ти як вважаєш?

– Я їй вірю. – відповів чоловік.

– Я хочу в це повірити, але не можу.

– Тоді чому ти мене не видав одразу? Чому відніс мене Волтеру, щоб він мене вилікував? Чому одразу не убив? Чи взагалі просто віддав би батьку. – дорікнула Елла хлопцю. – А як я можу тобі довіряти? Та падлюка, Ліліт, обмовилась, що твій батько хоче зрадити лорда. Ти ж не підеш проти батька?

Молодий Хендерсон лише промовчав у відповідь. Він не знав, шо відповісти і в кімнаті нависла тиша.

– Ти приніс? Це допоможе нам дізнатись чи Елла говорить правду.? – запитав Волтер в Пітера.

– Так. – хлопець розгорнув згорток, в якому виявилась нерухома Сноррі.

– Що з нею? Вона увесь час була там? Ти раніше не міг сказати? – викрикнула Елла, потягнувшись до тхора.

Пітер відштовхнув дівчину, змусивши її схопитись за стіл, щоб не впасти.

– Ще раз так зробиш… – зціпила зуби Елла.

– Я знайшов її в свого батька. Ти… Інша ти говорила, що не взяла тварину з собою і, що вона наразі з батьком.

– Я ніколи не розлучаюсь зі Сноррі, ти ж знаєш. Минулий раз коли я тут була, я говорила тобі про це. А батька я не бачила уже кілька років. – похмуро додала дівчина останні слова, присівши за стіл.

– Саме тому я захотів поговорити з тобою і почути, що скажеш ти.

– Поговорив? Віддай мені мою Сноррі і більше мене не побачиш.

– Не можу.

– Не можеш?

Елла скипіла і накинулась на хлопця, але Пітер вчасно її перехопив і кинув на стіл, не давши змоги підвестись, тримаючи ніж біля горла дівчини.

– Зробимо так! – спокійно розпочав Пітер. – Сноррі побуде у мене – в знак твоєї згоди. А ти мені тим часом допоможеш.

Елла відчувала холодне лезо на своїй шкірі, легка неприязнь до хлопця швидко змінилась на сильний страх.

– І як саме я тобі зможу допомогти? – нарешті видала дівчина.

– Батько, щось задумав. А хочу дізнатись що саме і переконати його цього не робити. Чи не дати йому це зробити. Останнім часом він сам не свій.

– Гаразд. Тільки забери від мене ніж. Мені багато чого знадобиться. – чаклунка підвелась, провівши долонею по шиї і озирнувшись. – Ти ж лікар, Волтер? В тебе мають бути потрібні мені інгредієнти. І ще мені потрібна трішки хутра того Авантійського ведмедя. Може знадобитись.

Елла йшла опустивши голову додолу в супроводі Пітера. Мотузка натирала руки зв’язані за спиною.

Вони поволі рухались вулицею в напрямку замку. Вартові мовчки пропускали їх, кидаючи осудливі погляди на дівчину.

– І це твій план? Ти думає, хтось повірить що я цілий тиждень ходила в одному і тому ж платті залите кров’ю? – прошепотіла Елла.

– В мене більше нічого немає. Головне пройти до мого батька. Та й вже запізно щось вигадувати. – хлопець сіпнув за мотузку. – Йди мовчки.

– А просто сказати: «Привіт, тато. Я хочу поговорити»? – продовжувала надокучати Елла.

– Він зі мною перестав розмовляти. В останнє коли ми бачились я забрав у нього твою Сноррі.

– А як…

– Тихіше! Майже прийшли. – перервав юнак Еллу.

У супроводі солдатів, вони дійшли до зали. Де на них вже очікував батько Пітера. Річард Хендерсон сидів в кінці приміщення на місці де завжди приймав гостей лорд Стемфорд. Двері замкнулись і Пітер з Еллою виявились в оточені п’яти воїнів. Пітер тримаючись однією рукою за зброю, вільною підштовхнув дівчину. Хендерсон старший мовчки сидів на троні, не подаючи жодних ознак зацікавленістю подій.

– Батько! – викрикнув Пітер. – Я спіймав її. Я…

Із-за спини чоловіка з’явилась дівчина на обличчі якої здавалось пульсували вени на сірому тлі шкіри. Усівшись на колінах Річарда, вона широко посміхнулась.

– Це вона. – промовила Елла.

– Ви не приставляєте як незручно і нудно було сидіти за спинкою крісла. – Ліліт грайливо потрясла рукою Річарда. – Мертвий він мені подобається куди більше.

Пітер вихопив меч, і в туж мить схопились за зброї і воїни, які зробили кілька кроків на зустріч юнаку.

– Ой, а я гадала, ми поговоримо. – продовжила Ліліт, зістрибнувши на землю. – Як в тих старих спектаклях. Ігри розуму і все таке.

– Я тебе уб’ю. – прогриміли слова Пітера луною по залі.

– Уже краще, але якось сухо. Занадто просто. – Ліліт підвела голову в стелю. – Як тобі таке? Мій меч, піднятий рукою сповненою помстою, проткне твоє ніжне тіло і…

В туж мить Елла вивільнила руки і, вихопивши кілька пляшечок з сумки на плечі хлопця, розбила одну об землю.

– Морта!

Чарівна напівпрозора стіна куполом накрила чаклунку з Пітером.

– Шкода. Дуже шкода. – обурено промовила Ліліт. – Я хотіла вам розповісти, що Річард зробив з тими зникли людьми. Як придумав все це. І як поплатився за це. Чоловік був з амбіціями, але вони його і знищили. Чорна, гнила душа ховалась в цьому мерзенному тілі.

Елла приготувала іще одну пляшечку, але не встигла її використати. Ліліт розсипала який порошок перед собою і в туж мить здійнявся шквальний вітер, який вирвав юнаків з під захисту чарів, ударивши об стіну.

– Убити їх! – прокричала Ліліт.

Солдати кинулись в атаку, але наткнулись на потік вогню в обличчя. Двоє з ворогів спалахнули і пали на підлогу, волаючи від болю. Решта відсахнулись, окрім одного який зробив випад мечем в Пітера, але юнак виявився спритнішим і один ударом повалив нападника, проткнувши тіло мечем.

Тимчасом Елла відбігла в сторону, приготувавши чергове зілля, але не встигла дівчина замахнутись як її з ніг збив стіл, який буквально влетів в неї. Ліліт пильно спостерігала за супротивницею, зчарувавши черговий сильний порив вітру, який з тріском жбурнув усі меблі в Еллу.

Ліліт не зупинялась, посмішка не сходила з її вуст. вона стиснула долоню в кулак, не зводячи погляд з Елли яку прижало до стіни.

Пітер відбившись від двох чоловіків, кинувся на поміч Еллі, але юнак не встиг дістатись як його збили з ніг воїни і повалили на землю.

Елла пручалась. Плече ще досі нило від болю, болю який розпалював вогонь по усьому тілу, водночас обпікаючи і змушуючи Еллу не зупинятись. На решті чаклунці вдалось вивільнивши руку та що є сили кинути пляшечку перед собою.

– Елрене канес. – викрикнула дівчина.

Різкий спалах світла і чорний дим заполонив залу. Меблі розлетілись на сотні друзків, ранивши Еллу. Один із дерев’яних уламків глибоко врізався в ногу.

– Я ж говорила ти нінащо не здатна. – радісно промовила Ліліт, блиснувши помаранчевим вогнем очей.

Пітера схопили, приставивши меч до горла. Ліліт підняла руку догори, готуючись дати дозвіл на вбивство хлопця. Елла важко дихала, опершись на руки вона збиралась з силами. Втім супротивник і не думав давити часу на відпочинок.

Ліліт знову розсипала дивний пісок перед собою, і в туж мить порив вітру прижав Еллу до підлоги.

– Я допоможу тобі нічого не пропустити.

Ліліт підійшла до чаклунки і максимально делікатно повернула голову Еллі так, щоб вона бачила Пітера. Ліліт повільно перетворилась на Еллу і поглянула її прямісінько в очі, торкаючись носом об ніс.

– Я збережу твоє личко. Воно мені сподобалось. – Ліліт як і в підземеллі провела рукою по власному обличчі і обернулась на Еллу.

– Бен саерн. – огризнулась дівчина.

– Я буду сумувати за тобою. І мені шкода Пітера, справді шкода. Я до нього звикла.

Ліліт дала знак убити хлопця і в туж мить все довкола завмерло. Очі Елли засвітились зеленим сяйвом як і все довкола. Промені чарівного світла простягнулись у всі можливі сторони, пронизуючи наскрізь стіни.

Один із зелених струменів дотягнувся до Пітера і, вихопивши у хлопця пляшечку, вилила з неї білу рідину на юнака.

– Дагейр. – викрикнула Елла.

Пітер перетворився у карликового ведмедя, також як у Волтера Купера. Чари, як і сили Елли, тривали недовго. Молодий Хендерсон у вигляді звіра легко звільнився від ворожих обіймів, розкинувши воїнів у різні сторони. Хлопець накинувся на Ліліт і вп’явся зубами в горло дівчини, розриваючи плоть. Чаклунка закричала від болю, але звір не зупинявся, рвучи і шматуючи її допоки його не зупинила Елла.

В приміщення вбігли ще воїни. Пітер зубами вхопився за сукню Елли і допоміг її встати. Дівчина поглянула на нерухоме закривавлене тіло дівчини. Вона знала, що це Ліліт, але моторошно бачити свою копію з розірваним горлом в калюжі крові.

Накульгуючи Елла, стрибнула на ведмедя і схопилась за шию. Вони пробігли крізь воїнів, зникнувши за стінами замку.

– І що з ним тепер буде? – запитав Волтер Купер, дивлячись на Пітера в образі звіра по якому грайливо стрибала Сноррі.

– Не знаю. – похмуро відповіла Елла. – Він уже другий день такий. Дія чар мала закінчитись в той же день, але… Я не знаю чому так.

Пітер сидів на ліжку як повноцінна людина, сумно розглядаючи свої пазуристі лапи.

– Я хочу якнайшвидше забратись з цього міста. Заберу Піта з собою. Знайдемо безпечне місце, а потім буду шукати того хто підкаже, що робити.

– Це правильно. Правильно, що береш хлопця з собою. Річард мертвий, йому немає тут місця. Ходять чутки, що король особисто прибуде до міста.

– Справ тут вистачає. Шкода, що ми так і не дізнались хто насправді за цим стояв, не думаю, що Ліліт всім заправляла.

– Не думай про це наразі. – Волтер сумно глянув на Пітера. – Дай знати коли знайдете спокійніше місце.

– Не обіцяю, але спробую. Бувай Куп. – Елла обняла чоловіка. – Шкода, що все так сталось.

– Попіклуйся про Пітера.

Розділ 4.Соня

Сильний зустрічний вітер заважав бігти молодій русявій дівчині, а трава сікла не прикритті спідницею ноги. Краплини дощу неприємно били по обличчі. Холод і страх підганяв дівчину все дужче і дужче. Соня не озиралась, але відчувала як пара вершників її наздоганяють. Здавалось, от-от тупіт коней її наздожене і промчиться крізь неї, затоптавши в землю.

На обрії виднівся ліс, рятівний ліс. Соня гадала, що серед густої зелені навіть при ранішньому сонці її не знайдуть. Нападники теж це розуміли і кинулись в галоп, весело підсвистуючи і вигукуючи щось до дівчини. Соня нічого не чула крім грому стукоту копит. Їй здавалось, шо вона швидше вітра, але цього було недостатньо.

Міцна рука схопила дівчину за волосся, підкинувши догори. Дівчина запанікувала і розмахувала руками, але це її не врятувало від болючого приземлення на землю. Соня швидко підвелась, вона не втрачала надії утекти, проте інший вершник остаточно зламав її плани, сильно ударивши твердим тупим предметом по голові. Дівчина знову упала. В голові шуміло, на землю юшила кров. На цей раз вставати бажання не було.

Один з вершників спішився, закинувши обезсилену дівчину на коня. Соня не пручалась, лишень подивлялась на сонце. Протриматись до заходу і все це закінчиться.

Кінь повернув їх до дороги. Чоловік стягнув дівчину і закинув у першу з двох кліток на колесах, де уже знаходились інші люди яким не поталанило сьогодні.

– Ця остання. – промовив один з чоловіків.

– Нарешті. Поїхали поки нас не перестрів патруль.

Вози зрушили з місця і, покачаюсь зі сторони в сторону, попрямували полем подалі від дороги. Одна із жінок прижала до себе дівчинку років семи яка ридала, намагаючись заспокоїти.

– Заткни їй рота. Поки цього не зробив я. – буркнув один з нападників, ударивши мечем по металевій клітці.

Жінка дужче прижала доньку до себе, нашіптуючи тій щось на вухо.

– Що з нами буде? – запитала інша жінка.

– Чоловіків продамо в копальні. А жінкам пощастить менше. Цією я займюся сам. – чоловік поглянув на Соню, на що дівчина ніяк не відреагувала, перевівши погляд на сонце.

Вони продовжували рухатись, а Соні залишалось лише очікувати. Ніколи вона ще так не хотіла, щоб ніч прийшла як найшвидше. Усе своє життя вона боялась темряви і те що за нею ховається. Проте наразі хотіла як найшвидше покинути тіло і прокинутись вранці. Вона не хотіла знати, що саме станеться цієї ночі. Дівчина кортіла повністю віддатись пітьмі.

Прижмуривши очі, Соня намагалась не ні на мить не зводити погляд з сонця яке немов навмисно нестерпно довго перекочувалось по небесній гладі.

Цілий день вони рухались, роблячи короткі перерви. Надвечір процесія дісталась то табору нападників в зеленому масивному лісі. Нападники розвели багаття, розпиваючи вино і жартуючи про те на що витратять гроші за здобич. Люди із кліток голодним очима дивились як бандити готують вечерю, надіючись, що їм теж перепаде.

Одному з нападників набридло сидіти і він підійшов до клітки, розглядаючи жінок. Примітивши Соню він відімкнув клітку і випхав дівчину назовні. Не зважаючи на галас незадоволених полонених, чоловік схопив Соню за шию і потягнув подалі він табору. Сонце тим часом випускало останні промені світла, занурюючи все довкола у темряву.

Чоловік кинув дівчину на землю і та відразу спробувала утекти, але нападник прижав її ногою до землі.

– Куди зібралась? – п’яним голосом запитав чоловік.

Соня підвела голову і привітно посміхнулась.

– Так краще. – задоволено промовив чоловік, запримітивши як гримаса бідолашної дівчинки стала привітнішою.

– Ніч прийшла. – тихо відповіла дівчина.

– Що? – завагавшись, запитав чоловік.

Обличчя Соні побліднуло, а волосся, немов ввібравши в себе землю, почорніло на очах у переляканого чоловіка. Дівчина відкинула від себе нападника, ударивши ним об стовбур дерева, Чоловік помер не встигнувши викрикнути ані слова.

Темна постать, яка уже віддалено нагадувала Соню, повільно повернулась назад до табору. Вона не хотіла поспішати, насолоджуючись кожним поривом прохолодного нічного вітерцю. Чорний туман тонким струменем поволі підбирався до воїнів які, нічого не підозрюючи, вечеряли біля вогню. Очі дівчини спалахнули зеленим вогнем і темний дим поглинув чоловіків, не даючи їм можливості дихнути.

Побачивши як нападники попадали мертвими додолу, жінки в клітках закричали від жаху. Соня не зважала на крик і одним рухом руки вибила замкнуті двері, звільняючи людей. Наляканий натовп в паніці кинувся розбігатись у різні сторони, перелякано озираючись на дівчину. Молода чаклунка не зважала на них, задоволено розглядаючи убитих.

– Дякую. – промовив приємний голос.

Соня різко оглянулась. Перед нею стояла жінка років сорока з короткою зачіскою в пошарпаній брудній одежі.

– Як тебе звати? – запитала жінка.

– Нас звати Соня.

– Я Хелен. – спокійно і привітно промовила жінка. – Тобі є куди піти?

– Є. В іншу сторони від них. – повагавшись, відповіла Соня, вказавши на людей які уже майже всі встигли зникнути серед зеленої листви.

– Пішли зі мною. Тут більше немає чого робити. Дай мені можливість віддячити за порятунок.

Хелен Картер жила в маленькому містечку, схоже на те в якому колись жила Соня з батьками. Жінка виявилась ткачем. Бандити схопили її по дорозі від родичів. Нічого цінного в неї не виявилось, то розбійники побили жінку і замкнули разом з рештою людей.

Хелен прихистила дівчину, видавши за племінницю, і за кілька місяців Соня звикла до жінки. Щоночі дівчина тікала до лісу, подалі від людей. Картер намагалась переконати її залишатись в темряву у дома, проте Соні, іншій Соні так було спокійніше.

Дівчинка допомагала по дому Хелен як могла. Тонкості роботи ткачем їй давались не легко, але вона справлялась. В роботі вона знайшла відносний спокій, на мить відволікаючись думками від реального світу.

– Привіт.

Соня саме несла додому важкі відра з водою, коли до неї підійшов молодий юнак на ім’я Марк, син місцевого коваля. Він був на голову вищий за дівчину, з рудим волоссям і рідкою борідкою такого ж кольору як і волосся. Юнаки бачились у місті. Марк завжди мовчки позирав на дівчину між ударами молота, коли Соня разом з Хелен приносили замовлення для його батька.

– Допомогти?

– Ні, я сама. – гордо відповіла Соня.

– Я ж бачу, що тобі важко. Давай я. – хлопець, не дочекавшись дозволу, вихопив ношу з рук дівчини.

Вони тривали час йшли мовчки, не знаходячи тем для розмов.

– Гарно виглядаєш. – нарешті видав із себе хлопець.

– Дякую. – ніяково відповіла Соня, прикриваючи пропалену діру на сукні.

Соні подобався юнак, але вона продовжувала мовчки йти, зжавши губи. Відводячи погляд щоразу коли зустрічався очима з дівчиною, хлопець панічно підбирав слова. Напевно як і Соня, він не так уявляла собі їх першу розмову. На горизонті показався будинок Картерів.

– Що ти робиш завтра ввечері? – швидко майже нечутно запитав Марк.

– Що? – не почувши, що сказав хлопець, перепитала Соня.

– Ти завтра вільна? В місті фестиваль. Приїдуть музиканти. Можна буде потанцювати.

– Я… Я не знаю.

– Давай. Буде весело. В сутінках на площі засвітять сотні ліхтарів. Ти ж ніколи не бачила як у нас проводять День врожаю.

– Ввечері? – тривожно запитала дівчина.

– Так. – радісно промовив Марк. – Сотні ліхтарів і ніч. Виглядає дуже гарно.

– Я не можу. – похмуро відповіла Соня, опустивши очі додолу.

– Чому?

– Погоджуйся. – промовив голос в голові.

– Просто не можу.

– Але чому? – стояв на своєму юнак.

– Погоджуйся! – уже прокричав той самий голос в голові дівчини.

– Ні! – крикнула Соня на спантеличеного хлопця.

Дівчина побігла до будинку, залишивши Марка на самоті з відрами. Соня прошмигнула повз Хелен яка поралась біля будинку. Вона промчала повз неї у свою маленьку кімнату, грюкнувши дверима.

– Можна увійти. – пролунав голос Хелен Картер за дверима.

– Так.

Жінка увійшла, оглянувши кімнату. Соня сиділа в кутку між ліжком і стіною, обхопивши коліна руками.

– Що сталось? – запитала Хелен, присівши поруч.

– Я не можу так. Не можу бути як всі. Не можу жити нормальним життям. – схлипуючи, промовляла дівчина. – Марк запросив на завтрашній фестиваль.

– І що тут поганого? Хлопці вони такі. Ти ж говорила, що він тобі подобається. – жінка обережно доторкнулась до плеча дівчини.

– Не знаю. Інколи мені здається, що Марк подобається іншій мені. Та й фестиваль відбудеться у ночі. Я не можу… Вона сильнішає… Вона хоче змусити мене піти.

– Соня… – Хелен ніжно провела рукою по спині дівчини, відчуваючи як тою сіпає немов від холоду.

– А я вже сама не знаю чого хочу… Можу щось сказати, а потім думати чиї ці слова. Мої, чи?.. Хочу просто бути сама собою і вдень, і вночі.

– І ти боїшся, шо він побачить тебе іншою?

– Я боюсь, що всі побачать монстра. Монстра який я є насправді. Після заходу сонця то буду не я. Всі дізнаються хто я насправді. Не можливо жити коли пів життя проводиш в пітьмі. Я постійно чую її голос і нічого не можу подіяти. Раніше вона рідко зі мною говорила, але зараз… А коли приходить ніч для мене все в тумані, я не бачу що вона робить, уже не бачу. Намагаючись не знати на які жахіття вона, я, здатна я втратила контроль.

– Це складно. Але поглянь на це з іншого боку. Як би не вона ти була б уже мертві. Ми були б мертві. Вона захищає тебе.

– Я розумію, – витерши сльози, тихо відповіла Соня. – але інколи мені здається, що для чого так жити. Який сенс так жити?

– У всьому є сенс. Наступить день коли ти зрозумієш. – жінка по материнському погладила по голові дівчину. – Ти могла б спробувати поговорити з Марком. Він хороший хлопчина. Я ж полюбила тебе. Це буде для нього шоком, але з часом він, як і я, звикне.

– Думаєш? – з надією поглянула Соня на жінку. – Ой, я ж його кинула там. Утекла, нічого не пояснивши.

– Піди, поговори з ним. Поясни, що ти зайнята, але ти знайдеш час, щоб прогулятись у день. І з часом ти знайдеш момент, щоб відкритись йому.

У Соні піднявся настрій, їй все ще було страшно, але дівчина уже загорілась і хотіла якнайшвидше поговорити Марку поки не передумала, хоча б спробувати жити як всі.

Хлопця не було біля будинку, лише залишені ним відра з водою біля дверей. Соня подумала, що він пішов до батька в кузню, де проводив більшість часу і попрямувала до міста. Дорогою дівчина проговорювала в думках слова, підбираючи і продумуючи як і що буде говорити.

– З дороги!

Три вершники промчали повз Соню, ледь не збивши її. Воїни в чорних обладунках помчали до центру містечка. Коли дівчина дісталась центральної площі, на ній уже зібрались майже всі жителі міста.

На великій сцені, збудованої з нагоди завтрашнього свята, виступав один із дивних чоловіків.

– З цього моменту магія в Тертоні і всіх хто з нею пов’язані – поза законом! – прокричав воїн, поважно ступаючи по дерев’яному постаменті. – І всі хто будуть приховувати інформацію будуть визнані винними в тій самі мірі.

– Це ж з якого переляку? – запитав один із літніх чоловіків.

– Указ короля. Одне із міст піддалось зрадницькому і підлому нападу чаклунки на ім’я Елла Райс. Тому хто її спіймає або за будь-яку іншу інформацію про неї чи про інших чаклунів в королівстві видається винагорода.

Соня пробивалась крізь натовп ближче до сцени, щоб краще роздивитись людей в чорному. Озброєні чоловіки в плащах справляли моторошне враження у дівчини. Тепер їй потрібно бути ще більш обережнішою. Хтозна, хто захоче заробити на ній, видавши цим головорізам.

Краєм ока дівчина помітила в натовпі Марка, хлопець уважно слухав чоловіків в чорних обладунках, переговорюючись про щось з батьком.

Соня вагалась чи варто тепер говорити з Марком. Можливо тепер про розмову з хлопцем варто забути, принаймні сьогодні.

Поникла дівчина побрела назад додому.

– Соня! – пролунав голос в голові. – Щоб не трапилось ми будемо разом завжди.

– Замовкни! – прокричала дівчина. – Залиш мене. Залиш мене назавжди!

Вона закрила вуха руками, немов це могло допомогти і побігла в ліс, як завжди це робила перед заходом сонця, хоча до ночі ще було багато часу. Дівчина хотіла побути на самоті, на такій бажаній самоті, але не могла цього зробити.

– Я знала, що тут тебе знайду. – Хелен присіла на повалене дерево поруч з Сонею яка дивилась на поний місяць.

– Я завжди тут. Ти ж знаєш. Тільки ти говориш з нами коли ми такі. – сумно промовила чорноволоса дівчина. – Чому ми не такі як всі? Чому інші нас не розуміють?

– Не всі люди такі. Я знаю, що Марк запросив тебе на фестиваль. Сходи, побудь звичайною дівчиною.

– Ми не можемо піти. Марк не повинен нас побачити нас такими. Ми проти. Вона проти. Це робить нам боляче. Ми намагались її попросити, але… ми розуміємо.

– Ви проти? Чи інша ти проти? – жінка уважно поглянула в зелені очі дівчини. – Ти хочеш піти?

– Так, але…

– Я можу допомогти тобі, а іншій тобі ми не розповімо.

– Як ти можеш допомогти?

– Доведеться трішки тебе припудрити, трішки підфарбувати, щоб ти була схожу на себе денну. Ніхто нічого не помітить. Тим більше фестиваль проходить у ночі. Лишень потрібно, щось зробити з цими очима.

– Ми можемо. – очі Соні враз згаснули, залишившись все такими зеленими, але уже не світились у пітьмі, немов дві зорі на пустому небі.

– Не говори «ми». Ти теж особистість. – промовила жінка, пильно поглянувши Соні в очі.

– Ми спробуємо… Я спробую. – дівчина посміхнулась. – Але якщо про це дізнається….

– Ми їй нічого не розповімо. І якщо все пройде добре. Ви зможете жити, розділяючи радість. Ти не мусиш кожної ночі тікати до лісу. Це її вибір, але не твій. Ти заради неї йдеш на такі жертви. Рятуєш її. Ти повинна жити повним життям.

У весь наступний вечір Хелен фарбувала Соню, щоб та стала схожою на себе денну: трішки рум’яни, щоб лице не було таке бліде, трішки фарби і от уже волосся не таке чорне, як пір’я ворона, а русе. Хелен навіть дістала сукню, яка, попри те, що нічим особливим не виділялась, дуже сподобалась Соні.

Нічна Соня все життя провела немов у тіні. Похмурість і печаль вперше покинули її і дівчина сяяла від щастя.

Увесь шлях до площі, на якій відбувався ярмарок, Соня не могла перестати усміхатись. Вперше за довгий час вона спокійно йшла серед людей і почувалась вільною.

У місті люди уже повністю посвятили себе святкуванню. Сотні різнокольорових вогнів освітлювали будинки, немов зафарбовуючи їх у яскраві кольори. Соня ніколи такого не бачила. Разом із музикою, грала і її душа. ЇЇ темна, інша сторона, наповнилась світлом уперше за довгий час.

Посеред площі люди різного віку кинулись у танок, серед них Соня помітила і Марка, хлопець танцював з іншою дівчиною.

– Ну, ні! Не для цього я прийшла. – тихо сама до себе промовила Соня.

Ледь помітний чорний туман охопив ногу незнайомки яка, обхопившись за шию Марка, ледь втрималась на ногах. Шкутильгаючи, набридлива залицяльниця, як її охрестила Соня, відійшла в сторону. Марк супроводив її, але рука Соні різко схопила хлопця і потягнула назад, в натовп.

– Ти прийшла. – радісно промовив Марк.

– Так. Ми… я прийшла.

Цілий вечір і майже усю ніч підлітки провели разом. Нічого подібного Соня, ця Соня ніколи не відчувала. Все було краще ніж вона собі приставляла, а перед світанком Марк провів її додому.

– І як все минуло? – запитала Хелен як тільки побачила Соню.

– Чудово, але швидко. – широко посміхаючись, відповіла дівчина. – Марк запропонував сходити на річку.

– На річку? Я так розумію, що на річку ви підете удень. А як інша ти відреагує на це? Ти подумала?

– Ми зрадіємо. – швидко відповіла Соня. – Я старалась для нас двох.

– Я так не гадаю. Це твоя заслуга, Соня.

– Мені за радість і цієї однієї ночі.

– Але ти можеш досягнути більшого. Не зупиняйся на одному вечері. Ти все життя провела в ночі. Невже ти не хочеш дізнатись, що таке день?

– Я… – завагалась дівчина.

– Я можу допомогти. Довірся мені ще раз. – Хелен взяла Соню за руку. – Я подарую тобі найкращий день у твоєму житті.

Соня прокинулась у ліжку, здивовано озирнувшись довкола. Не часто вона прокидалася дома, а не посеред лісу на галявині. Вийшовши за кімнати, вона поглянула на ткацький верстак. Хелен з самого ранку працювала за ним, але сьогодні її не було. Повернулась жінка лише ближче до вечора.

– Дещо потрібно було закінчити. Покупець видався нахабним. Не сподобалось те, що я зробила. – виправдалась за свою відсутність жінка.

– Я приготувала вечерю. Ти, напевно, зголодніла. – промовила Соня і поглянула у вікно. – Мені час йти.

– Так. – сумно промовила жінка, проте її очі дивно блистіли, поглядаючи на дівчинку.

Із заходом сонця молода чаклунка попрямувала до лісу. В повній пітьмі дівчина впевнено просувалась вглиб лісу, вийшовши на галявину. Хелен уже очікувала, розставивши довкола свічки у формі молодого місяця.

– Стань в середину. – скомандувала жінка.

– Ми…

– Тссс. – Соня стала посеред світла свічок, бажаючи щось промовити, але Хелен її відразу перебила. – Дух ночі одаруй нас своєю присутністю.

Соня відчула різкий порив холодного вітру, вогні на свічках колихнулись, але не згасли. Стало моторошно і Соня відчула немов по її шкірі пробігли мурашки, ніколи схожого до тепер нічна особистість чаклунки не відучувала.