Kitabı oku: «Археологiя. Дитяча енциклопедія»
Вступ
Уявіть собі, що ми нічого не знаємо про попередні покоління… Такого бути не може, ажде про те, як жили люди в давні часи, ми знаємо з величезної кількості документів, листів, написів на пам’ятках, з літописів, хронік та ін. Чи можна довіряти інформації, що в них міститься? За довгі часи існування історичної науки її дослідники навчилися дізнаватися про документ майже все – хто, де, коли й навіщо його написав. Річ у тім, що кожна писемна пам’ятка відбиває характер, освіту, настрій свого автора та обставини його життя.
Зовсім інша річ – пам’ятки речові, що їх вивчає наука археологія. Ці пам’ятки не тільки відображають минуле життя, вони є частиною того життя, тобто про давні часи ці речі свідчать об’єктивно і неупереджено.
Коли археологія ще не була наукою, історія людства вже охоплювала приблизно три тисячі років. Окрім того, майже половина цього часового відтинку була представлена пам’ятками з території, обмеженої Альпами та Сахарою. Історична наука тих часів спиралася лише на письмові тексти, і для більшості людей вона була переліком королів та битв, політичних переворотів та богословських суперечок.
Археологія створила справжній переворот в історичній науці. Подібна до потужного телескопу, який розширив поле зору астрономів, археологія в сотні разів збільшила перспективу історії в минуле. Завдяки археології людство відкрило для себе цивілізації, про існування яких ще сто п’ятдесят років тому воно навіть не підозрювало.
Однак декому здається, що археологія – це лише розшуки давніх пам’яток у степах та пустелях, розкопки давніх поселень та знахідки неймовірних скарбів. Так, справді – археологія завжди пов’язана з активними пошуками, іноді навіть важкими й небезпечними. Але це ще й робота за письмовим столом – у кабінеті, в архіві, в бібліотеці, бо вчені не тільки розгадують загадки історії, але й шукають шляхи донесення знань про неї до людей.
Втім, навіщо, скажете ви, у ХХІ столітті, з його комп’ютерами, Інтернетом, мобільним зв’язком, космічними кораблями та клонуванням, якісь палеолітичні знаряддя, давні єгиптяни та ще давніші шумери?
Вивчення історії й, зокрема, археології, як не дивно, дає можливість сучасному людству усвідомлювати себе нащадком всіх великих досягнень людського духу, всього, що було створено людськими руками в минулому; допомагає пробуджувати найкращі почуття, віру в силу розуму, а це так важливо в наші часи високих технологій, які можуть підвести людство до кінця його існування. Від бездумної гонитви за більш досконалою якістю свого життя людство врятує хіба що розуміння того, що ми не є першими мешканцями на цій землі і не повинні стати останніми.
Ця книжка має на меті дати загальне уявлення про археологію як про історичну науку. У межах такого видання немає можливості перелічити всі відкриття і всіх видатних учених, що працювали чи працюють у галузі археології. Для більш докладного знайомства з цією наукою читач може звернутися до книжок, що вказані в переліку використаної літератури.
Книжка складається з трьох частин. Перша частина присвячена основним поняттям археологічної науки. У другій розповідається про основні етапи становлення археологічної науки й найбільш відомі відкриття ХІХ – ХХ століть. У третій частині йдеться про деякі археологічні пам’ятки нашої країни.
Україна винятково багата на старожитності різних епох і народів. Стародавні суспільства, які розвивалися на території України, зробили значний внесок у світову цивілізацію. Охопити весь загал археологічних пам’яток України в межах подібного видання неможливо. Тому ми звернулися до найбільш відомих археологічних культур – трипільської, скіфської, античних держав Північного Причорномор’я та Київської Русі. До традиційних пам’яток додано також розповідь про пам’ятки часів Запорізького козацтва.
Роздiл I
Що таке археологія i як вона дізнається про минуле
Історичні джерела та археологія
Археологія – це наука, яка вивчає первісні, античні та середньовічні речові історичні джерела і відновлює за ними історичне минуле людського суспільства.
«Ніщо в історії не зникає безслідно. Історичне явище може не залишити сліду ні в архівах, ні в літописах, але слід завжди залишається в землі, і справа археолога – його знайти».
А.В. Арциховський
Археологія – самостійна галузь історичних наук. Історія та археологія нероздільні і становлять укупі єдину історичну науку, яка використовує різні види джерел – письмові та речові. Ці джерела принципово відрізняються одне від одного, відрізняються і методи їхнього вивчання.
На археологічних розкопках
«Розкопка – не спорт і не втіха, це серйозна робота, часто важка й завжди відповідальна. He досить знайти речі, треба вгадати думки людини, яка зробила пам’ятку, засоби її створення, процес роботи, призначення окремих частин або речей пам’ятки; все це так само непросто, як розгадати найскладнішу історичну загадку. Кожен новий курган, могильник дають новий матеріал для відповіді на старі запитання, але ж вони ставлять і нові, які народжуються як під час розкопок, так і пізніше, під час осмислення їхніх результатів».
О. А. Спіцин
Історична наука доходить тих чи тих висновків, опрацювавши певні історичні джерела. Так називають всі рештки минулого, які пов’язані з діяльністю людини і відображають історію людського суспільства. Продукти і сліди людської діяльності дійшли до нас у вигляді джерел речових (рештки знарядь праці, зброї, предметів побуту, архітектурних споруд), лінгвістичних (мова), етнографічних (звичаї, обряди), усних (фольклор). З появою та розвитком писемності виникли письмові джерела, а в новітні часи, завдяки розвитку техніки, – звукові записи, фото-, кіно– та відеодокументи.
Археологія зазвичай вивчає саме речові джерела. Але існує велика кількість речових джерел, які мають написи: надгробки, вази, ікони, монети, печатки, герби тощо. Такі джерела стають об’єктами вивчення спеціальних історичних дисциплін: епіграфіки, нумізматики, сфрагістики, хронології, геральдики, метрології. Епіграфіка вивчає написи на каменях, металові, глині, дереві; нумізматика вивчає монети; сфрагістика – печатки; хронологія – системи обчислювання часу; геральдика – герби; метрологія вивчає різні міри ваги, довжини, місткості та площі.
Археологічні пам’ятки та їхні види
В історичній та археологічній літературі використовується термін «пам’ятки». В історичній науці «пам’ятка» та «джерело» – синоніми. Будь-який слід, що залишила людина, – піраміда Хеопса чи пляма від кострища, – є історичною пам’яткою, тому що вона зберігає пам’ять історичного минулого.
Сучасний зовнішній вигляд та креслення кургану
Речові джерела (археологічні пам’ятки) є численними й різноманітними, і найважливіші з них – залишки давніх поселень та поховань. Серед давніх поселень вирізняють:
– стоянки – залишки відкритих, неукріплених поселень;
– городища – залишки поселень, які мали укріплення (земляні, глинобитні, цегляні, кам’яні);
– селища – залишки неукріплених поселень, які оточували городища.
Давні поховання поділяються на дві основні групи. Першу утворюють поховання в ямах без будь-яких насипів над ними, скупчення таких поховань-могил утворюють могильник. До другої групи входять поховання в ямах чи без них, над якими насипані пагорби-кургани. Більшість курганів мають правильну округлу форму, їх діаметр – 4–5 м і заввишки вони 20-150 м. Іноді навкруги кургану знаходять сліди канави, з якої брали землю, або коло з дрібного каміння. Так звані «великі кургани» сягають кількох десятків метрів у діаметрі і 15 м висоти. Вони містять групові поховання, поховання царів, племінних вождів.
Дольмен
До археологічних пам’яток належать також мегалітичні поховання, тобто поховання в гробницях, побудованих з великих каменів (мегаліт – великий камінь). Серед них вирізняють дольмени, менгіри, кромлехи.
Дольмени (від бретонського dol – стіл та men – камінь) складаються з кількох вертикально встановлених каменів, покритих величезною кам’яною плитою, яка утворює пласку кришку. Велика кількість дольменів зустрічається в Бретані (Франція).
Менгіри (від бретонського men – камінь та hir – довгий) – це камені, що стоять окремо один від одного, себто довгі і вузькі стовпи. Найбільший менгір (довжина 21 м, вага близько 300 т) знаходиться у Бретані. Трапляються й великі групи менгірів (понад дві тисячі в кожному), які створюють довгі кам’яні алеї.
Іноді камені розташовані у вигляді кола. Така споруда називається кромлех (від бретонського crom – круглий та lech – місце).
Серед археологічних пам’яток є також різьблення із зображенням людей та тварин, наскельні малюнки, святилища, копальні, системи зрошення, давні ниви, водогони, укріплення, знайдені кимось скарби.
Культурний шар та археологічна культура
Більшість археологічних пам’яток люди добули із землі, вірніше, з її культурного шару. Так в археології називається шар землі на місцях поселень, який складається з будівничого та господарського сміття, органічних речовин, вугілля та золи з печей, кострищ та пожеж, змішаних з піском і глиною, що їх нанесли вітер та вода. Називається він культурним тому, що зберігає в собі рештки діяльності людини, тобто рештки її культури. Культурний шар створюється й росте повільно, але неухильно – з року в рік, із сторіччя в сторіччя. Його товщина залежить не тільки від часу, але й від інтенсивності людської діяльності. На товщину культурного шару мають вплив і матеріали, з яких побудовані споруди: дерево згнивало і додавало до культурного шару кілька міліметрів, кам’яні та цегляні споруди руйнувалися і створювали більш міцні пласти. Особливо товстий культурний шар буває в містах, на городищах, на тепе (горби, на яких довго селилися люди). Найтовстіший культурний шар у світі– в давніх містах Месопотамії (20 м) і на деяких городищах Середньої Азії (34 м).
Схема утворення культурного шару: поверхня землі до виникнення культурного шару (1); відкладення під час існування будівлі (2, 3)
Культурний шар відрізняється від природних грунтів, він зазвичай темніший, бо утримує частинки вугілля та перегною, рослинність на ньому більш густа і яскрава.
Археологічні пам’ятки з культурним шаром бувають одно– або багатошарові. Багатошарові культурні шари виникають тоді, коли одне і те саме місце заселялося людьми кілька разів. Одне й те ж поселення могло переходити з однієї археологічної епохи до іншої. Такі переходи могли відбуватися спокійно, без потрясінь, але іноді супроводжувалися катаклізмами: нападом ворогів та знищенням населення, природними катастрофами. В такому випадку між культурними шарами знаходиться природний шар, який не утримує культурних решток. Шари землі, які лежать нижче культурного шару і не утримують решток життя людини, в археології називають «материком»
Археологічна періодизація
Як і кожна самостійна історична наука, археологія має власну періодизацію. Вона враховує зміни в характері та обробці основних матеріалів, з яких виготовляли знаряддя праці, предмети побуту, зброю. Відповідно до цього в археології виокремлюють три основні періоди – кам’яний, бронзовий, залізний віки, іноді до них додають і четвертий – мідний, а кожен із віків, у свою чергу, поділяють на окремі етапи: кам’яний вік, наприклад, поділяється на палеоліт – давньокам’яний вік (а він, у свою чергу, на ранній, середній та пізній), мезоліт (перехідний від палеоліту до неоліту), та неоліт (новокам’яний вік). Палеоліт почався близько двох мільйонів років тому. Для нього характерним є те, що більшість знарядь праці виготовлялися з каменю. Ознакою мезоліту вважається використання мікролітів, тобто дрібних знарядь, виготовлених з кам’яних пластин розміром не більше 2,5 см. Основною ознакою неоліту на певній території є наявність «неолітичної революції», тобто переходу до господарювання, осідлого способу життя і пов’язаних із цим зростання населення та спеціалізації ремесла. Слід зауважити, що така періодизація доволі умовна, вона визначає лише стадії розвитку людського суспільства, але не датує археологічні матеріали. В різних регіонах різні стадії починаються в різний час, наприклад, початок кам’яного віку на території України відносять до так званої Ашельскої епохи (1,5–1 млн років тому).
Археологічні матеріали відрізняються за епохами, а в середині кожної епохи – хронологічно, тобто за часом, і територіально, тобто за місцем знахідки. Археологи зазвичай вивчають велику кількість знахідок, які об’єднані в певні групи – комплекси. На підставі цих комплексів археологи вирізняють так звані археологічні культури. Цей термін визначає насамперед спільність археологічних пам’яток та предметів, які належать до одного часу й зосереджені на певній території. Археологічні культури мають умовні назви, надані їм переважно за назвами місць перших знахідок, або найбільш видатних пам’яток (наприклад, трипільська культура, майкопська культура), або за найбільш характерними археологічними ознаками (наприклад, катакомбна культура, могили якої зроблені у вигляді катакомб). Іноді археологічна культура відповідає певному народові, але часто-густо збіг матеріальної культури не відображує спільності етнічної.
Предмети катакомбної культури
Робота археолога складається з трьох великих етапів, які умовно можна назвати польовим, камерально-лабораторним та кабінетним.
Польові дослідження
Перш ніж почати дослідження археологічної пам’ятки, її треба знайти. Пам’ятки знаходять випадково або ж шукають наперед обдумано. Щоправда, є пам’ятки, про існування яких було відомо завжди. Це зазвичай величезні архітектурні споруди, як, наприклад, єгипетські піраміди чи Парфенон. Інші ж пам’ятки, іноді цілі міста, поховані під землею, в торфяних болотах і навіть під водою.
Отже, перший етап польових досліджень – це розвідка. Деякі види пам’яток, такі як кургани, городища, петрогліфи, мегаліти, тепе, знайти неважко, бо вони лежать на поверхні. Проте, щоб їх виявити, треба мати досвідчене око. Кургани, городища та тепе можна прийняти за природні пагорби, і, навпаки, аматори часто сприймають за кургани природні пагорби.
Поховані в землі пам’ятки знаходять зазвичай під час проведення якихось земляних робіт: при прокладанні шляхів, копанні котлованів, при оранці. Слід пам’ятати, що під час проведення великих земляних робіт мають бути присутні археологи! Іноді пам’ятки відкриваються людині і без її участі, – внаслідок вивітрювання чи розмиву грунту, під час утворення ярів, у берегових осипах.
Наперед обдумано археологічні пам’ятки розшукують на підставі письмових джерел, усних переказів та легенд і на підставі припущень археологів.
Різні письмові джерела, від літописів до мемуарів, свідчать про місцезнаходження археологічних пам’яток, іноді точно, іноді приблизно. В літописах зазвичай писали про будівництво міст та храмів, зведення укріплень, палаців, мостів. Часто у письмових джерелах згадується про облоги, штурми та руйнування міст під час війн, про загибель міст від стихійних лих. У деяких давніх творах йшлося про географічне розташування міст, племен, народів та держав, наприклад у творах Страбона, Павсанія, Птолемея та ін.
Багато археологічних пам’яток виявлено на підставі усних легенд та переказів. Часто місцевим мешканцям відомо про кургани, великі камені, гроти, наскельні малюнки, що знаходяться поблизу і пов’язані з якоюсь легендою. Найчастіше це легенди про скарби, що їх сховали дванадцять розбійників або три брати, про підземні ходи, залізні скрині та дубові домовини. За вказівками місцевих мешканців археологи знаходять городища, кургани, іноді навіть підземні ходи, але ще ніколи ніхто не знайшов діжок із золотом та сріблом.
Способи визначення пам’яток на місцевості численні й різноманітні. Випадково знайдений на поверхні черепок глиняного посуду, більш темна та густа рослинність, пагорб чи заглиблення на поверхні землі та багато чого іншого привертає увагу археолога. Він має придивлятися до різноманітних слідів на поверхні землі дуже пильно. Наведемо цікавий випадок із життя видатного археолога Леонарда Вуллі.
«У Ваді Хальфа в Північному Судані я вів з Мак Івером розкопки храму і частини єгипетського міста. Протягом двох місяців ми не могли знайти в пустелі слідів могильника, що мав знаходитися поблизу. Одного вечора ми зійшли на невисокий пагорб, щоб подивитися на захід сонця над Нілом. Ми ремствували на невезіння, аж раптом Мак Івер вказав на долину: вона вся була помережана темними колами, яких ми не бачили раніше, хоча товклися там цілими днями. Коли я спустився вниз і підійшов ближче – кола зникли, але за допомогою Мак Івера, який залишався на пагорбі, я зробив у центрі кожного кільця невеличкі насипи зі щебеню. Наступного дня наші робітники-араби відкрили під кожним насипом квадратні, вирізані в камені ходи до могил. Давні землекопи висипали розбите каміння навколо готової могили, коли засипали її, частина каміння залишилася на поверхні; через чотири тисячі років вже неможливо було помітити різницю між камінням та щебенем, так подібні одне до одного вони стали. Але сонячні промені, що падали протягом п’яти хвилин під певним кутом, зробили видимим ледь темніший відтінок каменів, видобутих на невеликій глибині. Це явище можна було спостерігати лише з пагорба і, ймовірно, лише з одного місця».
Багато археологічних пам’яток, непомітних із землі, можна виявити на якійсь відстані від неї, наприклад з повітря. Цей спосіб має назву – аеророзвідка. Використовуючи аерофотографію (тобто фотографування з великої висоти) та оцінюючи різні показники (рельєф, склад грунту, властивості рослинності), археолог може зробити висновки про наявність великих об’єктів. За допомогою аерофоторозвідки були виявлені давні кельтські та саксонські поля в Англії, давні шляхи та римські табори в Сирійській пустелі, давні замки та фортеці в Середній Азії, трипільські поселення під Уманню. Цікавою була історія відкриття етруського міста Спіни. Про це місто згадували античні письменники, і, зокрема, Пліній; за їхніми творами, Спіна була найважливішим етруським портом, але знайти його не могли і тому вважали, що це місто – витвір уяви давніх географів.
У 1922 році в дельті річки По, в болотах Камаккйо, проводилися меліоративні роботи. На осушеному болоті виявився великий етруський некрополь (кладовище). Розкопали 1200 могил, але самого міста не знайшли. В 1953 році проводилися нові меліоративні роботи на захід від Камаккйо, в іншій частині заболоченої території. Знову було знайдено могили, а самого міста не виявили. Директор етруського музею у Феррарі Неро Альфієрі звернув увагу на незвичні риски та плями на аерофотографіях, зроблених інженерами-меліораторами. Він вирішив провести ретельну зйомку всієї місцевості, і в 1956 році, через 35 років після перших розкопок, Спіна була виявлена. Болота за сотні років вкрили Спіну, яку мешканці залишили під натиском галлів. Але на зеленій ковдрі болотної рослинності за допомогою аерофотозйомки вчені помітили давні вулиці міста, канали, портові споруди. Світлі прямокутники на знімках – це квартали античних будівель, темні лінії – античні вулиці або канали. Головний канал цієї античної Венеції був 20 м завширшки, від нього відходила велика кількість вужчих каналів. Розкопки виявили рештки будівель на палях. За знайденою керамікою їх датували IV століттям до н. е. Спіну важко було знайти, але ще важче було розкопувати: будівлі були під землею на глибині двох метрів, а вже на глибині 0,6 м з’явилися грунтові води, які дуже заважали роботі.
Аерофотозйомка дає змогу виявляти пам’ятки, що опинилися під водою. На черзі – використання для археологічної розвідки космічних супутників Землі.
Під час археологічної розвідки використовуються і геофізичні методи: електророзвідка, магніторозвідка та сейсморозвідка. Метод електророзвідки базується на різниці опорів струменя, що проходить у грунті й у культурному шарі. За допомогою електророзвідки знаходять стіни, рови, могильники.
Аерофотозйомка міста Спіни
Під час магніторозвідки проводяться розшуки таких предметів, які мають підвищені магнітні властивості, ці речі відіграють роль магнітів – їх і фіксують прилади. Так знаходять гончарні печі, стіни, шляхи, ями та канави, сліди пожеж, залізні речі.
Сейсморозвідка використовує властивості археологічних об’єктів та середовища, в якому вони перебувають, по-різному відбивати звукові коливання. Таким чином відкриваються могильники, тріщини, стіни й т. ін. У підводній археології використовується різновид сейсморозвідки – метод звукової локації.
Первісне дослідження археологічної пам’ятки включає її обміри, збір підйомного матеріалу і закладання шурфів. На кресленнях та в щоденниках фіксується розташування пам’ятки щодо сторін світу, її форма, розміри площі та периметра, всі пагорби й заглиблення тощо. Одночасно збирається підйомний матеріал – це давні речі або їхні фрагменти (шматочки глиняного посуду, уламки цегли, іноді знаряддя праці, прикраси). Вони потрапляють на поверхню через розмиви, вивітрювання або переорювання грунту. Місця таких знахідок також фіксуються.
Для того щоб отримати загальне уявлення про пам’ятку, закладають один або кілька шурфів1.
Шурфовка допомагає визначити товщину і вміст культурного шару. Кількість шурфів має бути мінімальною, бо вони руйнують культурний шар і дають часткове обмежене уявлення про об’єкт. Категорично не можна проводити дослідження пам’ятки тільки за допомогою шурфів.
Наступний етап дослідження – розкопки. Деякі види пам’яток не потребують розкопок – це, наприклад, скельні написи та малюнки. Розкопуються передусім поселення, кургани, грунтові могильники, окремі споруди, заховані в землі. Для того щоб ретельно дослідити пам’ятку, треба відкрити всю її площину. У ХІХ та на початку ХХ століття для цього застосовували траншейний спосіб: через площину пам’ятки прокладали траншеї в різних напрямках, але таким чином археологи отримували лише розріз пам’ятки. Якщо під час роботи знаходився об’єкт, який ішов убік від траншеї, треба було робити бокові відгалуження. Тому нині траншейний спосіб розглядається як можливий лише на початковому етапі – для того, щоб простежити товщину культурного шару, площину його поширення. Але відкрити всю площину великої пам’ятки за один сезон, звичайно, неможливо. На пам’ятках, які розташовані на великій площині, закладають спочатку один або кілька розкопів, які з часом розширюються, доки не буде розкопана вся пам’ятка. Деякі пам’ятки розкопуються роками й десятиліттями.
Розкопки культурного шару ведуться тільки вручну, лопатами або ножами. Але в деяких випадках використовується і техніка – бульдозери, скрепери, транспортери, електролебідки. За допомогою техніки видаляється сміття чи грунт, що не містить решток пам’яток, знімаються курганні насипи. Під час роботи техніки на розкопці археологи мають ретельно стежити за машинами, щоб своєчасно помітити зміни грунту і спинити техніку.
Способи відкриття культурного шару різняться залежно від того, який об’єкт досліджується. Поховання та поселення розкопуються з використанням різних прийомів, як і різні види поховань. Універсальних прийомів розкопок немає. Але слід пам’ятати, що археолог повинен знати не тільки тип пам’ятки, але й культуру в цілому. Археолог не може сподіватися, що хтось доробить за нього те, що він зробити не встиг або не зумів. Спостереження за пам’яткою і висновки щодо її особливостей мають бути зроблені в полі.
Унікальність кожного об’єкта розкопок і способів його дослідження не заперечує використання одного з основних методів археології.
Стратиграфічний розріз
Стратиграфічний метод запозичений із геології. Суть його полягає у визначенні хронології (тобто віку) пам’ятки за послідовністю культурних шарів чи поховань щодо геологічних відкладень та один до одного. Закон утворення шарів твердить, що відкладення, яке залягає нижче, давніше, ніж відкладення, яке лежить вище (в археології цей закон діє, якщо шари не були пошкоджені – перекопані, переорані і т. ін.). Крім того, закон торкається лише порядку утворення шарів, але не їхнього вмісту, речі можуть походити з більш давніх епох і потрапити випадково з іншого шару, але не можуть походити з пізнішого шару. Для того щоб відстежити культурний шар, розкопки проводять горизонтальними верствами. Всі нерівності та вигини шарів вимірюються точними геодезичними приладами й фіксуються на горизонтальному плані розкопу. Крім того, обов’язково складається стратиграфічне вертикальне креслення стін і креслення розрізів культурного шару.
