Kitabı oku: «Вітіко», sayfa 5
– А тепер ти, шкіряний, – знову заговорив червоний вершник, – ти говорив про князів, запитував про них, я вже назвав тобі тепер досить князів і багато розповів про них. Оскільки я багато розповів і про князів, і про різні роди та про їхні дикі звичаї, а також про нас і наші добрі звичаї, тож тепер і ти міг би розповісти щось про себе і свою натуру, це буде втіхою для нас.
– Я вже сказав тобі, що я їду з півдня і прямую на північ, – відповів Вітіко.
– Справді сказав, мудрий чоловіче, – говорив далі червоний вершник, – і це дуже дивно, та оскільки ти не завжди матимеш на собі шкіряне вбрання і коли-небудь, можливо, поміняєш його на якесь інше, я не зможу назвати тебе, коли комусь розповідатиму про тебе, і не знатиму, що йдеться про тебе, коли хтось розповідатиме про тебе. Ти таки повинен мати одну річ, яку називають ім’ям, і ця річ має бути невинною, щоб її можна було назвати.
– Мене звуть Вітіко, – відповів Вітіко, – я походжу з півдня країни, і не маю ніяких інших родичів, крім матері, що шляхетного роду.
– Що ж, Вітіко, – мовив червоний вершник, – якщо ти походиш із півдня нашої країни, то ти, напевне, був і в Баварії, і бачив Генріха Гордого, про якого всюди говорять.
– Я не бачив його, – відповів Вітіко. – У Рандсгофі, що стоїть неподалік від річки Інн і де ще до великого імператора Карла і його синів часто жили володарі франкської землі, в монастирі, що стоїть там, колись справляли велике церковне свято. Отже, туди мав прийти герцог Генріх зі своєю дружиною Ґертрудою і малим сином, що теж звався Генріх. Я пішов туди. Герцог не приїхав. Там були пфальцграф Оттон, архієпископ Зальцбурзький Конрад, єпископ Пассауський Реґімберт, пани з Роре, Мозебаху, Порену, Мейсаги, Гаґенау і багато інших.
– А тепер цей добрий герцог, мабуть, дуже озлоблений, як і багато зарозумілих панів, – зауважив червоний вершник. – Таж він ні про що інше й не думав, як про ласку, яку б він зробив Німецькій імперії: погодився з вибором, якби його обрали королем! А тепер на німецькому престолі сидить шваб Конрад і каже, що великий герцог мав би коритися. А великий герцог не хоче коритися, і тому вони схоплять один одного за бороди. Саксонія вже йому не дістанеться, а Баварію той шваб дасть своєму єдиноутробному братові молодому маркграфу Австрійському Леопольду, який буде добрим союзником тільки тоді, коли хто-небудь домагатиметься його підтримки.
– У Баварії кажуть, що герцог не піддасться, і ще меншою мірою – Вельф, – вкинув Вітіко.
– Отак спалахне іскра, – мовив червоний вершник, – і пошириться вогонь. Наш великий князь будує тим часом замки на марках своїх земель і дбає, щоб усі можновладці мали людей, потрібних для роботи, й чекає свого часу.
– Він, мабуть, слушно чинить, – підтвердив Вітіко.
– Так, можливо, ти, шкіряний, здогадуєшся, – погодився червоний вершник. – Три місяці тому він поїхав до нового короля Конрада в Бамберґ і домігся, що його молодому синові Владиславу, якого він торік зробив князем Оломоуцьким, дали як лен богемську корогву, а два місяці тому він скликав панів Богемії на з’їзд у Садскій і там усі, і високі, й низькі, визнали молодого Владислава і підтримали його як наступника. Отже, ти, ясновидцю, бачиш, що в нас усі справи впорядковані та утверджені, тож нам, нашому гуртові вершників, не було б ніякої користі, якби ми теж, як ти кажеш, прагнули порядкувати в цьому краї. Ми могли б тільки вбивати оленів і вихваляти гарні очі дівчат, якби тут де-небудь були справді гарні очі; щонайбільше, до чого ми можемо бути придатні, – надати допомогу в тому, що задумали високі та низькі пани.
– Але навіть тоді, коли все добре впорядковане, а на престолі сидить князь, що править справедливо й по праву, – заперечив Вітіко, – це аж ніяк не заважає комусь іншому думати, ніби він може стати князем, і планувати, що́ він зробив би, якби престол належав йому.
– Тоді ми маємо мільйон князів, – скрикнув червоний вершник, – і всі вони думають, яка їм буде радість і насолода, коли князівський престол опиниться в їхніх руках! Але я тобі вже казав: кожен із нас і ми всі, увесь наш гурт, маємо перед собою щось вище, і саме воно цікавить нас: царство радості, яке охоплює увесь світ і супроти якого князівський престол – ослінчик, що про нього ніхто й не думає. Чи ти, може, хотів би стати ще одним Кроком, якщо ті, хто походить від нього через його доньку Лібушу та її чоловіка Пржемисла, погодяться з цим, і хотів би правити в мудрості й заснувати рід, що, неозорий, триватиме після тебе аж до кінця світу?
– Я про це не думав, – заперечив Вітіко, – та якби внаслідок війни чи якогось лиха всі, хто походить від Пржемисла, вимерли і Богемія та Моравія захотіли мене згідно з правом зробити своїм князем, я став би, якби думав, що зможу, князем і хотів би правити чесно і справедливо.
– Що ж, нащадки старого Пржемисла можуть опинитися в небезпеці, – мовив червоний вершник, – наш князь Собеслав і далі товаришує з уже зблідлим імператором Лотаром, давав йому людей для його імператорських подорожей, відвідував його, а одного разу з п’ятьма тисячами людей і з великою пишнотою та численними подарунками їздив на день народження імператора в Мерсебурґ. Він дружитиме і з королем Конрадом, що дав його синочку ленне володіння, а якщо між королем Конрадом і гордим герцогом Генріхом у Саксонії чи десь-інде спалахне війна, князь Собеслав зі своїми людьми поїде допомагати королю, і в такому разі війна може тривати дуже довго.
– А ти теж був у Садскій? – запитав Вітіко.
– Я там не був, і всі, хто тут їде, не були там, – відповів червоний вершник, – туди їздили тільки досвідчені, а також ті, хто хотів із якихось причин.
Трохи згодом червоний вершник озвався знову:
– А тепер я трохи розкрию тобі наші наміри. Я і всі, хто зі мною, їдемо на схід, глянь на оту рівнину просто перед нами, туди, де росте деревце, там шлях відходить убік до краю, який називають Моравією, а оскільки ти нам із власної волі повідомив, що ти їдеш на північ, тож ми, напевне, й розстанемося там.
– Так воно й буде, – погодився Вітіко.
– А коли ти знову десь натрапиш на нас, – запрошував червоний вершник, – то під’їдь до нас і будь нашим товаришем.
– Але він має зректися свого звичаю, – крикнув ззаду Велислав, – їхати ступою!
– Подорожуючи, я їду тільки ступою, – відповів йому Вітіко, – а в інші часи можу й по-іншому.
– А ми навіть у подорожах не їздимо ступою, – сказав Велислав.
– Тоді ви маєте коней для переміни, – зауважив Вітіко.
– Шкіряний має слушність, – погодився червоний вершник. – Він береже свого коня, а ми занапащаємо їх, він розумний, а ми легковажні.
Тим часом вершники доїхали до деревця, де шлях розгалужувався.
– Бачиш, ми їдемо цим шляхом праворуч, – мовив червоний вершник.
– А я їду по тому, що йде просто вперед, – нагадав Вітіко.
– Ну, шкіряний, бувай здоровий! – попрощався червоний вершник.
– Щасливої дороги і не шукай одразу сварки з людьми, на яких натрапиш на шляху! – гукнув Одолен.
– Якщо вони не спричинять, я й не шукатиму, – відповів Вітіко.
– Веселої подорожі! – гукнув Велислав.
– І тобі! – крикнув Вітіко.
– Бувай здоровий! – попрощався Бен.
– Повертайся швидше до нас! – гукнув син Начерата.
– Бувайте здорові! – побажав Вітіко.
– Бувай здоровий! Щасливої дороги! – гукнули вершники, які їхали позаду.
– Бувайте здорові! – відповів Вітіко. Потім постояв хвилинку і сказав червоному вершнику: – Я сказав вам, як мене звуть і звідки я їду, ти багато розповів мені й назвав мені тих, хто їде з тобою, а тепер скажи мені, хто ти, якщо ти так дбаєш про цей край і переймаєшся тим, що відбувається в ньому.
– Отож, шкіряний, слухай: я син шляхетного і великодушного високого князя Владислава, що за свого владарювання не пролив жодної краплі крові, я онук славетного короля Вратислава, я небіж князя Бржетислава, що в лісі коло Крживоклату впав, наче зірка на землю, я небіж нещасного Борживоя, що мусив утікати від Сватоплука, і я небіж теперішнього князя Собеслава. Мене звуть Владислав.
– Коли ти справді такий… – заговорив Вітіко.
– То що, Вітіко? – запитав червоний вершник.
– То мав би бути поважнішим, – закінчив фразу Вітіко.
– Мій сину, – мовив червоний вершник, – ось іде мій шлях на схід, у Моравію, а твій – на північ. Бувай здоровий і знайди своє щастя.
Після цих слів і він, і його супровід зрушили коней і помчали швидким клусом на схід, тож тільки закурилося за ними. Вітіко ступою подався на північ.
3
Зала була дуже велика
Року Божого 1140-го захворів богемський князь Собеслав. Торік восени він їздив на східний кордон своєї держави. А ще рік тому він, і теж восени, помер його приятель польський король Болеслав Кривоустий. Тепер Собеслав зміцнив свою державу проти Польщі, збудував замок Госту й жив неподалік від нього на своєму дворі в Хвойно. Він захворів напередодні Святвечора і звелів завезти його в замок Госту. Настала Різдвяна ніч, проминуло новорічне свято і свято Трьох Святих Царів, наближався місяць лютий. Князь лежав у покої з потинькованими стінами і трьома вікнами. Два вікна були завішані полотном, а крізь третє князь дивився в той бік, де лежали землі його покійного приятеля короля Болеслава. Надворі був мороз, тож тіло князя накрили ведмежою шкурою, поверх якої лежали його посивіла борода і руки. Поряд із хворим на дерев’яному стільчику сиділа жінка в темному вбранні. Князь заговорив до неї:
– Адельгайдо, дізнайся, чи юнак, який у неділю був у передпокої, ще є десь у замку або поблизу, і нехай він зайде до мене.
Жінка підвелася і вийшла. За хвилину повернулася й мовила:
– Він ще тут, його знайдуть і пришлють до тебе.
Сказавши, жінка знову сіла на своє місце.
Небагато минуло й часу, як слуга відчинив двері й завів Вітіко, що й далі був у шкіряному обладунку.
Князь кивнув слузі, щоб той вийшов, а потім сказав:
– Адельгайдо, ти здогадалася, кого я мав на увазі. Підступи ближче, Вітіко.
Вітіко ступив кілька кроків від дверей і підійшов до князя.
– Ти повинен підійти аж до ліжка, – мовив Собеслав.
Вітіко підійшов, зупинився і дивився на князя. З його непокритої голови звисали на плечі русяві локони. Шкіряний шолом він тримав у руці.
– Вітіко, – заговорив князь, – ти був розумним у нашому з королем Конрадом поході в Саксонію, ти не належиш до жодного шляхетного роду моєї держави, в тебе чесний погляд, і ти не зрадиш мене. Візьми найкращого коня, що є в замку, захистися добре від холоду та їдь у Прагу. Там у Вишеграді скликали з’їзд і радяться, що буде після моєї смерті. Дізнайся, що вони кажуть і що наміряються робити, і привези мені назад докладну звістку. Я дам тобі золотого хрестика, покажи його єпископові Сильвестру, він допомагатиме тобі. Ти заприязнився з людьми навколо мене і виконаєш моє доручення.
– Ясновельможний пане, – озвався Вітіко, – якщо я привезу тобі правдиву звістку, чи будеш ти потім карати ті землі, які діють проти тебе?
– Ні, мій юний вершнику, – відповів князь, – я лише почую, що діється, а потім помру.
– Тож я йду і принесу тобі правдиве повідомлення, – пообіцяв Вітіко.
– Нехай Господь береже тебе, – побажав князь. Потім сягнув рукою до дерев’яної скрині, що стояла за ліжком, і дістав звідти скриньку, обтягнену червоним оксамитом. Відкрив її і взяв золотого хрестика: – Ось хрестик, – додав він.
Потім знову закрив скриньку й подав її Вітіко, що взяв її й заховав у куртці. Потім уклонився князеві та жінці й пішов до дверей. Жінка підвелася, підступила до нього і сказала:
– Нехай Господь благословить тебе, юний вершнику, і зберігай вірність, допоки житимеш.
Вітіко промовчав, а жінка пішла попереду нього до дверей і першою вийшла. В кімнаті, до якої вони зайшли, на численних простелених на підлозі оленячих шкурах гралося троє хлопчиків. На лаві сидів священик.
– Собеславе, – сказала жінка одному хлопчикові, – глянь у кімнаті, чи є там Бореш, і погукай його. Твій батько хоче послати цього чоловіка.
– Добре, мамо, – відповів хлопчик, підскочив і вибіг за двері.
– Мамо, батько спить? – запитав другий хлопчик.
– Ні, Вацлаве, – відповіла жінка, – але йому треба спочити.
– Та ми завжди тихенько сидимо, – скривився хлопчик.
– Треба ще якийсь час посидіти тихо, – наполягла жінка.
Хлопчик, що виходив, повернувся в супроводі озброєного чоловіка.
– Бореше, – сказала жінка, – князь відправляє цього вершника посланцем. Він має вибрати собі коня і отримати все потрібне.
– Я підготую все якнайшвидше, – запевнив Бореш.
– Де Владислав? – запитала жінка.
– Поїхав у ліс і невдовзі повернеться, – відповів Вацлав.
– Скажеш, коли він повернеться, – попросила жінка. – Бувайте здорові, велебний отче, а тобі, Вітіко, щасливої дороги.
Жінка знову пішла до кімнати хворого. Священик, що був підвівся, знову сів, а Вітіко і Бореш пішли до іншої кімнати. Там товклося багато людей: слуг, священиків та інших. Чоловіки перетнули кімнату, вийшли в передпокій, спустилися сходами вниз і пішли до стайні.
Минула година, Вітіко відчинили браму, і він поїхав на чорному князівському коні по засніженій стежці на захід. Вітіко обмотав собі ноги в стременах у грубі тканини, прикрив хутром шкіряний обладунок, накрив шолом шматком ведмежої шкури, руки теж замотав у хутро. В правій руці він тримав коротенький дротик, а на поясі в нього висів меч. Він їхав так прудко, що вранці четвертого дня доїхав до Праги.
Пошукав заїзду, завів коня в стайню, почистив одяг і з’їв щось на сніданок. Потім пішов до дому єпископа. Постукав молоточком у двері. Воротар відчинив, повів Вітіко до сходів, а потім сходами до передпокою, де передав його чоловікові в сутані. Той запитав, чого хоче гість. Вітіко відповів, що він князів посланець і назвав своє ім’я. Потім його завели в теплу кімнату, де під балдахіном стояв великий хрест Спасителя. Двері коло хреста, сказав чоловік, ведуть до єпископа, проте Вітіко має зачекати, бо єпископ саме розмовляє з одним високим паном.
Вітіко став коло вікна й чекав. Чоловік сів на лаву.
Згодом двері коло хреста відчинилися, і вийшло двоє чоловіків. Обидва були у фіалково-синіх сутанах. Один мав високе чоло й темні очі, а каштанова борода спускалася йому на сутану. Другий мав сині очі й сиву бороду. В кожного висів на грудях золотий хрест.
Виходячи, чоловік із каштановою бородою сказав другому:
– Навчіться пізнавати його.
– Я знаю його, знаю, – запевнив чоловік із сивою бородою.
Потім обидва мовчки пройшлися по кімнаті до вхідних дверей. Там вони попрощалися, чоловік із каштановою бородою вийшов, а з сивою бородою повернувся в кімнату, з якої обидва були виходили. Тепер у ту кімнату подався й проводир Вітіко. За хвилину повернувся й завів Вітіко всередину.
Вітіко зайшов і побачив, що чоловік із сивою бородою та синіми очима стоїть серед кімнати. Проводир вийшов.
– Я єпископ Сильвестр, – промовив господар.
– Мене послав князь Собеслав, – пояснив Вітіко.
– Тож будь благословен і сідай на стілець, – запросив єпископ.
Вітіко сів, єпископ сів на другий стілець і запитав:
– Ну, а тепер скажи: як я розпізнаю твоє послання?
– Бо його кажу я, – відповів Вітіко, – а завдяки цьому знакові ви допоможете мені.
Вітіко витягнув із куртки червону оксамитову скриньку, дістав із неї хрестика й подав єпископу. Єпископ узяв його, поцілував і віддав Вітіко.
– Коли він дав тобі цього хрестика?
– Чотири дні тому вранці, – відповів Вітіко.
– Він дістав його з ліжка?
– Він підняв руку від ведмежої шкури на ліжку, сягнув до скрині за ліжком, дістав звідти скриньку з хрестиком і вклав її мені в руку, – розповів Вітіко.
– Добре, – схвалив єпископ. – Чого ти хочеш?
– У Вишеграді провадять нараду, – відповів Вітіко, – і я повинен дізнатися, що вони кажуть і що задумують, і доставити князю правдиву звістку.
– Тож я, дитино, розповім тобі, що знаю і що можу розкрити, а ти тоді їдь до князя й перекажеш йому, – запропонував єпископ.
– Це означатиме, що я не дізнаюсь, які їхні наміри, і не принесу князеві правдивої звістки, – заперечив Вітіко. – Адже ви, превелебний єпископе, самі сказали, що не знаєте всього і не все можете розкрити.
– Що ж, і як ти хочеш дізнатися про це? – запитав єпископ.
– Я піду на з’їзд і слухатиму, що там кажуть і що вирішують, – відповів Вітіко.
– Хочеш піти туди! – вигукнув єпископ. – Бідолашна дитино, вони оголосять тобі вирок, а потім виконають його.
– Не знаю, – стенув плечима Вітіко, – але я повинен намагатися виконати свою обіцянку князеві.
– І як я можу допомогти тобі? – запитав єпископ.
– Щоб вони впустили мене і дали змогу слухати, – припустив Вітіко.
– Про це, напевне, я зможу подбати, – мовив єпископ, – і вони швидше погодяться з цим, ніж якби ти сам сказав їм про свій намір. А от те, що станеться потім, впаде вже на твою голову.
– Може впасти, – кинув Вітіко.
– Але ж у тому, щоб ти проливав тут свою молоду кров, немає потреби, – відраджував єпископ. – Ти впізнав чоловіка, який вийшов від мене?
– Ні.
– То був Здик, єпископ Оломоуцький, син Космаса, що описав долю наших земель. Він має великий вплив на нарадах наших народів і запевняє, ніби вже знає, хто буде князем. Ти бачив лікаря коло князя?
– Ні, – відповів Вітіко, – тільки його помічників.
– Він у Празі й заходив до мене, – сказав єпископ, – і розповів, що не мине й півмісяця, як князь помре.
– Лікар, може, й знає про це, – стенув плечима Вітіко, – а моє завдання зовсім інше.
– Це буде великий з’їзд, на який збереться багато людей, – розповідав єпископ, – і якщо на цьому з’їзді Господь Бог не подбає про утвердження правди, а далі випробовуватиме її, князь тут уже нічого не змінить. Ти ще маєш батька-матір?
– Тільки матір.
– Тобі, мій сину, було б краще, – порадив єпископ, – посидіти коло матері, поки це все минеться.
– Це вже неможливо, – мовив Вітіко.
– А князеві байдуже, чи він ще тепер уже знатиме, що відбувається, а чи дізнається потім, – зауважив єпископ.
– Я ж пообіцяв йому, – нагадав Вітіко.
– А якщо я тобі анітрохи не допоможу? – запитав єпископ.
– Тоді я сам виконуватиму своє завдання, – не поступався Вітіко.
– Ти дав надто поквапну обіцянку, – дорікнув єпископ.
– Я обдумав її, – захищався Вітіко.
– Як обдумує молодість, – зітхнув єпископ. – Тож як тебе звуть?
– Вітіко.
– Далі я не розпитую, – махнув рукою єпископ. – Іди до свого заїзду, не спілкуйся з людьми і не втручайся в розмови, скажи одному з моїх людей, де тебе знайти, і я потрібної години пришлю тобі звістку.
– Гаразд, – кивнув головою Вітіко, – я слухатиму вас.
– Ну, поводься добре, мій сину, – попрощався єпископ і легенько поклав руку на тім’я юнака, а потім прибрав її. Вітіко низько вклонився і вийшов.
У передпокої тепер було багато людей. Один чоловік провів Вітіко сходами вниз. Вітіко назвав йому свій заїзд. Потім воротар відчинив йому браму й випустив на вулицю. Тією самою дорогою, якою прийшов, Вітіко повернувся до заїзду.
Вітіко довелося чекати кілька днів. Він ходив у місто, придивлявся до кам’яниць, які стояли між дерев’яних будинків, виходив на довгий дерев’яний міст над Влтавою і знову повертався в свою кімнату. Він бачив багатьох людей і помічав, що вони приїхали здалеку, а в заїзді говорили, що, оскільки князеві недалеко до смерті, слід провести вибори і обрати його наступника.
Третього дня місяця лютого до заїзду Вітіко прийшов чоловік від єпископа Сильвестра і переказав прохання єпископа, щоб юнак наступного ранку був ошатний, бо прийде один священик і поведе його на з’їзд лехів. Вітіко пообіцяв.
Наступного ранку, коли почався четвертий день місяця лютого, Вітіко вдягнув свій добре вичищений шкіряний обладунок, шкіряний шолом на голову і почепив меч на пояс. Прийшов священик, і він пішов із ним по вулицях Праги. Всюди було повно людей у святочному вбранні, які сновигали в різні боки й розмовляли про події, які мали відбутися того дня. Священик і Вітіко ступили на шлях до Вишеграду. Люди йшли в той самий бік. Деякі вершники їхали з великим почтом. Дехто йшов самотній по дорозі. Отак Вітіко зі священиком дійшли до Вишеграду і пройшли крізь браму.
На подвір’ї скупчилося вже багато людей. Священик повів Вітіко до сходів, потім сходами вгору й вивів у довгий коридор. Якщо десь стояли озброєні люди, священик казав якесь слово, і, почувши його, їх пропускали. З коридору Вітіко і священик зайшли до кімнати. Вона була простора, і там зібралося дуже багато людей. Серед них були і слуги, і пани, ба навіть жінки та дівчата. З тієї кімнати ще одні двері вели до другої кімнати, обидва зайшли туди, і там теж усюди стояли люди.
– Тут ми повинні зачекати, – мовив священик Вітіко.
У тій другій кімнаті були ще одні дуже високі двері, коло яких стояли озброєні люди.
Вітіко і священик прочекали десь годину, і з високих дверей вийшов чоловік і гукнув:
– Вітіко!
– Туди ти повинен іти сам, – шепнув священик.
Вітіко пішов повз озброєних людей у високі двері, оповісник – разом із ним, двері за ними зачинили, і Вітіко постав перед з’їздом.
Зала була дуже велика. В задній частині і з боків купчилися люди. Тільки там, де стояв Вітіко, був чималий вільний простір. Вітіко міг бачити всіх, і всі могли бачити його. Попереду зборів, там, де стояв довгий стіл із письмовим приладдям, сидів єпископ Празький Сильвестр. Ліворуч від нього сидів єпископ із темними очима і каштановою бородою, якого Сильвестр назвав Здиком, єпископом Оломоуцьким. Далі сиділи численні абати і духовні особи. Збоку сиділи священики, що належали до підлеглих єпископів і абатів. Попереду зборів сидів ще й чоловік в оксамитному темно-пурпуровому широкому вбранні, підперезаному поясом, на якому, проте, не було меча. На голові він мав темно-пурпуровий шолом з білою пір’їною. На його вбрання спадала сива борода. Поряд із ним сидів чоловік у сірому вбранні та зеленому шоломі з білою пір’їною і сивим волоссям. То був Сміл, один із воєнних проводирів, Вітіко бачив його під час походу в Саксонію. Поряд зі Смілом сидів чоловік у чорному вбранні, чорній шапці з сірою пір’їною і сивою бородою, а потім ще багато інших людей у дорогих шатах. Позаду них сиділи рядами ошатні й прикрашені шляхетні богемські пани. Кожен мав меч. Вітіко не знав нікого або ж нікого не міг упізнати серед такого скупчення. Серед тих, хто сидів у найдальшому кутку, Вітіко, як здавалося йому, помітив обличчя вершника, якого коло Чинова назвали сином Начерата. А ще побачив чоловіка, якого, здавалося, тоді назвали Велиславом. Помітив і ще одного чоловіка з того товариства, проте не знав його ім’я.
Зайшовши до зали, Вітіко лівою рукою зняв свій шкіряний шолом, уклонився, правою рукою пригладив локони і стояв, спрямувавши очі на збори.
У залі, коли Вітіко заходив до неї, панував гучний гамір, як звичайно буває, коли багато людей збираються в одному приміщенні, і той гамір, коли він зайшов, лише погучнішав. Багато хто підводився, щоб побачити його, а чимало людей позаду стали на ноги, щоб мати змогу краще дивитися вперед.
Коли гамір трохи вщух, підвівся один священик, що сидів коло єпископа, вийшов на вільний простір перед столом і гукнув:
– Я абат із Кладрубів!
Потім замовк, а оскільки ніхто не заперечив і запанувала майже цілковита тиша, заговорив:
– Дорогі можновладні та добромисні! Ми зібралися сьогодні в цьому замку на такий важливий і поважний з’їзд, яких було дуже мало в нашій країні. Коли лихо, яке видається тепер близьким, здавалось, уже загрожувало, чимало вірних людей почали радитись, яких заходів можна було б ужити, щоб не постало лихо, яке вже не раз виникало в наших землях під час зміни на князівському престолі. Коли серед людей поширилася чутка, що так само може статися й тоді, коли наш ясновельможний князь Собеслав буде покликаний до вічного життя в товаристві своїх братів, батька-матері й предків, то прийшло дуже багато шляхетних планів нашої держави, які розповіли про своє становище та маєтності й вимагали пустити їх на з’їзд. Отож сьогодні в цій залі зібралась нарешті рада для поважних міркувань про справи і пошуків виходу. Але, перше ніж рада змогла зосередитися на предметі своїх роздумів, сталась одна оказія, яку й треба насамперед якось вирішити. Приїхав молодий вершник, якого прислав наш могутній князь Собеслав, щоб він дізнався, що вирішили шляхетні пани держави, і повідомив йому. Тому він хоче звернутися до з’їзду з проханням дозволити йому послухати всі обговорення і постанови. Але його перше клопотання полягає в тому, щоб рада дозволила йому самому викласти своє прохання. Оскільки внаслідок опитування розважливих людей, а потім на нашій раді ми вирішили, що його треба вислухати, і оскільки я сам провів це опитування і порушив дане питання на з’їзді, я повідомляю тепер, що оцей юний посланець стоїть перед вами, щоб сталося те, чому судилося, і щоб ті, хто ще хоче висловитись, перше ніж слухати його, сказали своє слово.
Виголосивши цю промову, абат з Кладрубів повернувся на своє місце й сів.
Після нього підвівся чоловік у чорному вбранні з сивою бородою, що сидів коло Сміла, вийшов на вільний простір й вигукнув:
– Я Бен, військовий проводир і другий голова цих зборів. – Коли люди приготувалися слухати його, він знову заговорив: – Тепер нехай виступають ті, хто зголосився говорити про допуск посланця. Перший знає своє місце, а кожен наступний знає свого попередника.
Сказавши, Бен знову сів.
Одразу по тому серед зборів підвівся чоловік у чорному вбранні, на його чорній ведмежій шапці стирчала вороняча пір’їна, він мав чорне волосся на голові й чорну бороду. Не сходячи з місця, він вигукнув:
– Я Богдан! – Хвилину почекавши, заговорив далі: – Превелебний абат із Кладрубів повідомив, що посланець, який стоїть перед нами, прийшов, щоб дізнатися про постанови князівського з’їзду, а потім повідомити про них князю Собеславу. Розвідник під час війни намагається дізнатися про дислокацію й наміри війська, щоб повідомити про них ворогові. Розвідник під час миру намагається дізнатись про думки й постанови, щоб повідомити про них туди, звідки може прийти війна і ще більше лихо, ніж війна. Тому я й кажу: киньмо цього молодика у в’язницю, вчинімо над ним суд, щоб він отримав вирок, а потім виконаймо той вирок.
Висловивши цю пропозицію, Богдан сів.
Тепер підвівся чоловік у червоному вбранні, що сидів на задніх лавах, він мав чорну шапку з червоною пір’їною, а на підборідді – пишну шпакувату бороду. Він вигукнув:
– Я Домаслав! – А потім заговорив: – Посланець, що стоїть перед нами, хоче доповісти князеві Собеславу про постанови, які ми ухвалимо. Ми тут зібралися з очевидним наміром порадитись, що слід робити після смерті нашого ясновельможного князя, яка, здається, вже недалеко, щоб нашу батьківщину обминули всі лиха, що можуть виникати в таких випадках. Навіть якщо наші постанови завжди будуть слушні, може статися, що вони не сподобаються князеві Собеславу, і його дух, потьмарений хворобою, може спонукати до наказів, які призведуть у країні до збурення і лиха. Те, що так не криючись намагається зробити цей молодий посланець, – зрада нашої батьківщини. Ми можемо запобігти цій зраді, просто вивівши посланця з наших зборів, але тоді однаково лишиться замах на зраду, і саме так слід розуміти його намір цієї миті. Тому я кажу, що молодика треба взяти під варту й віддати під суд майбутньому князеві.
По цьому промовець знову сів.
Тепер у лівій половині зали підвівся чоловік у темно-синьому вбранні, що мав руду бороду, руде волосся і білу пір’їну на темно-синій шапці. Він вигукнув:
– Я Бенеш! – А потім заговорив: – Навіть якщо те все, що казали люди переді мною, правда, то не менша правда й те, що найвищі чоловіки держави зібралися в цій залі, назва якої, якщо вигукнути її, відома всім, щоб узяти в свої руки долю людей, які живуть у нашій країні. Посланця, який стоїть перед столом, не знає ніхто, а його роки не дають йому ніякого права в цій залі. Тут злочин товаришує із зарозумілістю, і треба покарати їх обох. Тож я й кажу: не чекаймо наступного князя, а вчинімо суд самі і оголосімо вирок.
Сказавши, чоловік знову сів на своє місце, і посеред правої половини зали одразу підвівся якийсь молодик. Він мав русяві локони й сині очі, чорну шапку з білою чаплиною пір’їною він тримав у лівій руці, рукав свідчив, що в нього гаптоване золотом вбрання брунатної барви. Він вигукнув:
– Я Мілгост! – А потім заговорив гучним голосом: – Оскільки наші збори повинні подбати про порятунок країни, їм належить і найвища гідність, яка є в цій країні. Якщо вони мають довести свою мету до кінця, то повинні бути й найвищою владою, якій ніхто не може чинити опір і яку ніхто не може підточити, не підточивши сам себе. Тому я кажу: поставмо перед Вишеградом високу палю і повішаймо на ній цього молодика, щоб він висів там для постраху і науки аж до часу, коли лишиться година до миті, коли новий князь сяде в Празі на князівський престол.
Чоловік, якого звали Мілгост, знову сів на своє місце.
Після нього підвівся літній чоловік, що сидів на одній із передніх лав. Він мав темно-буре вбрання, чорну шапку без пір’їни і довгу сиву бороду. Він вигукнув:
– Я Болеміл!
Після цього вигуку запанувала глибока тиша, і Болеміл почав говорити:
– Я б тепер ще не виступав, бо вважав, що не настала ще пора говорити нам, але оскільки мої попередники вже висловились і дійшла черга до мене, я скажу наступне: я прожив багато років і багато бачив. Я знав ще давнього римського імператора Генріха IV, що сперечався зі святим отцем Григорієм і жив однієї пори з нашим князем Вратиславом, князем, що став королем. Відколи того князя коронували як короля, я прослужив ще понад п’ятдесят років. Такого свята в Богемії ще ніколи не було і ніколи вже не буде: в День Святого Віта князя і його дружину Сватаву, що померла чотирнадцять років тому, коронували в королівських шатах і помазали в соборі Святого Віта, коронував їх архієпископ Трірський Еґільберт, а князі, єпископи, всі лехи Богемії і весь народ кричали: «Велике спасіння і благословення помазаному від Бога королю Вратиславу!» Тоді лунали пісні, які тепер уже майже забуті. Я дізнався, як той король упав із коня й помер. Я знав його сина Бржетислава, що правив вісім років, а потім його вбили в лісі коло Крживоклату. Я був свідком кривавих битв, які точилися за князівський престол, бо за панування Бржетислава скасували перехід престолу до найстаршого. Я знав брата і наступника Бржетислава Борживоя, що спершу був змушений воювати за владу з Ульріхом із Брно, а потім зі Сватоплуком з Оломоуца, зазнавши від нього поразки. Я бачив, як Сватоплук протягом свого дворічного панування знову був змушений воювати з Борживоєм за престол і як він під час цієї боротьби з люті винищив увесь рід вршів, а потім убили і його самого по той бік Карконошів. Я знав і другого брата Бржетислава: доброго Владислава, змушеного провадити криваву боротьбу за свій князівський престол і в Празі, і в цьому замку з Борживоєм та польським королем, його приятелем. Крім того, я знав і третього брата Бржетислава, нашого теперішнього доброго князя Собеслава, я був разом із ним у великій битві під Хлумецом, яку він був змушений провадити супроти зазіхань Оттона Чорного, щоб мати змогу лишитися князем у Богемії. Отак відбувалися ті події. Ми зібралися тут під час тяжкої хвороби, яка вразила нашого князя, щоб, коли його покличе Господь, не тільки дійти думки, як тепер уникнути глибоких ран, які були б завдані нашій нещасній країні та її людям, якби виникла боротьба за спадковість на троні, а й придумати, як можна уникнути таких лих у майбутньому. Можливо, чимало вас прийшли сюди з такими думками, але багато тих, кому бракує великого досвіду, можуть це не дуже виразно розуміти, а дехто може мати в голові тільки власні бажання. Хлопець, який стоїть перед нами, не знає нічого, про що йдеться, князь не посилав його до нас, він сам прийшов до нас і не знає, що він не належить до нас. Та оскільки ми таки знаємо, чого він хоче, слід вивести його і сказати, що його присутність тут недоречна, дати йому пораду піти до своєї рідні й дозрівати там до майбутнього. Можливо, він ще може зробити щось добре. Отак каже Болеміл, старий чоловік, що вже не любить земних благ, ні до кого не відчуває ненависті й готується лише до поєднання з Богом і його святими.
