Kitabı oku: «Борці за правду»

(історична повість)

І

Весна почала вже вбирати степ у зелені шати, оздоблені ріжноколіровими квітками. Від краю до краю неба, скільки оком глянь, простягся той степ тихий, покійний і рівний, як море у теплий безвітряний день. Ні ярочка у степу, ні горбочка... Тільки могили, нерухомі степові вартові, край неба бовваніють, про минуле згадують...

Тільки орел, що розпластавши у повітрі могучі крила, кружляє під самою хмарою, спромігся розглядіти, що серед того зеленого моря, глибоко у нього пірнувши, біг кіньми невеликий гурт козаків. Мов чорні комашки посувалися ті козаки по безкрайому степу з півночі на південь, все далі та далі від рідної України, туди, де віра погана, де неволя бусурманська — розлука християнська.

То їхав Богдан Хмельницький з своїм сином Тимошем та з славними товаришами: Богуном, Джеджалієм, Бурляєм, Довбнею та Влучаком. Вони їхали з Січі Запорожської до хана кримського, просити його помочі на поляків, що повернули славне козацтво на хлопів, поодбірали собі у козаків грунти й маєтки і ганьбили те, що є найдорожчого у людини — ганьбили честь жінок та дівчат українських.

Попереду на буланому огирі, красувалася величня й могутня постать Богдана Хмельницького. Його червоний жупан з довгими впльотами брав у себе очі, мов пишний мак, що зацвів серед зеленого степу. Високе чоло Богданове поділялося надвоє глибокою зморшкою, над очима його збігалися докупи рясні брови, а довгі вуса, обгорнувши уста півколом, мов застигли у своїй пишній красі. На всій постаті козацького ватажка відбивалася глибока дума й рішучість.

Не за легку справу брався Хмельницький. Він брався за ту саму справу, що через неї Наливайко, і Сулима й Павлюк загинули лютою смертю під руками катів, за справу визволення України з під лядської кормиги... Козацької сили немає... Реєстрові козаки у ярмі й покірливі гнобителям своєї батьківщини... Навіть коло самої Січі Запорожської стояла польська залога, що зараз гналася за козаками, намагаючись захопити непокірливого Чигиринського сотника і запровадити його у Варшаву на ганебне катування й страту.

Поруч з Хмельницьким з одного боку їхав кремезний, як дубовий пень, довговусий козак Богун та високий мов дзвіниця Джеджалій. У обох запорожців були за плечима рушниці, біля боку шаблі, а за поясом пистолі. З другого боку від Богдана басував конем син його Тиміш, бравий, чорновусий парубок, у блакитному жупані, а позаду їхали: запеклої вдачі козак Довбня, з келепом замісць шаблі біля боку, та два посивілі вже січовики: Бурляй та Влучко.

Зброя цього останнього запорожця теж одрізнялася від зброї товариства: за плечима у нього, замісць рушниці був лук та сагайдак з стрілами. Влучко не любив рушниць і глузливо звав їх пукавками, додаючи, що вони на полюванні тільки полохають дичину, а на війні виявляють вояків ворогам. Влучко давав перевагу луку та стрілам, “бо ними”, говорив він, “ще за дідів і прадідів наші козаки стріляли”. За теж і справді другого такого влучака, як він, не було на всьому Запорожжі.

— Про що замислився? — звернувся Богун до Хмельницького. — Дасть Бог, все вийде на добре. Нам тільки б за допомогою Орди взяти хоч одну добру перемогу над ляхами, а там повстане вся Вкраїна, заблищать ножі та списи, і будеш ти гетьманом.

— Або на шибениці... — обізвався Богдан. — Або жили з мене живого тягтимуть... або спечуть, як Наливайка.

— Чи від тебе це чую, Богдане? — здивувався Богун. — Ти страхаєшся? Ти вагаєшся?

— Ні, не страхаюся! — рішуче одповів Хмельницький. — Хоч би воно й сталося так, то не боюся. Або смерть мені, або воля Україні! Коли б я боявся смерти, то не поліз би у пащу звіру, що його сам раздратував. Адже не забув ще хан того, що я з Запорожцями попалив та поруйнував береги його Криму, а до того ще потопив п’ятнадцять бусурманських кораблів з крамом та військом. Чи не наготовив він за для мене, замісць помочі, довічну неволю або й смерть!

— Ні, того не бійся! — обізвався Джеджалій. — Сміливого ворога хан поважає. Татарські хани завжди були лицарями, і через те, що ти сам ідеш до хана своєю волею, тобі не буде зроблено ніякого лиха. Бурляєві, що теж морем водив козаків і Сіноп поруйнував, теж на мою думку, нема чого боятися, а от мені, так справді, коли б не здобути лиха за те, що зрадив я свою, бусурманську віру та приєднався до вас, запорожців.

— Ви всі складаєте мій почот — сказав Богдан — і як що моя справа вийде на добре, то з вас нікого не насміють зачепити.

— Он як усім виходить на добре, — подумав собі Богун, — а чи складеться ж так і мені?.. Чи знайду я свою кохану дівчину, свою наречену, Марину?

Іван Богун був походженням з стародавнього шляхетного роду, що мав предківщину, хутір біля річки Бугу, недалеко Винниці. Наречена Богунова, Марина Михнюківна, що він її зараз згадував, була шляхтянкою, українського роду.

Михнюки й Богун були сусідами і по сусідському приятелювали, а коли у Михнюків народилася дочка Марина і вони справляли її хрестини, Богуни висватали її за свого сина Івана, хоч йому вже й було тоді п’ятнадцять років. З того часу наречені мало коли й бачилися, бо Іван вчився у бурсі, а далі козакував і був здебільшого на запорожській Січі, або у походах; Марина ж зростала на хуторі батьків, а освіту доставала від вчителя-німця.

Все те щасливе життя Богунів та Михнюків давно минулося. Іванові батьки померли, а предківщину Богунів, за його участь у повстаннях Павлюка та Остряниці, було сконфісковано. З родини Михнюків у повстаннях брав участь тільки двурідний брат Марини, але й цього було досить, щоб сусідні польські пани одібрали їхній маєток собі.

Покривждений та збіднілий Михнюк мусив задавити у своєму серці почуття помсти і подавсь річкою Бугом на південь, шукати вільної землі. Оселився він знову таки біля Бугу, там, де впала у нього річка Кодима, збудував собі хату і почав розводити сад.

Про Івана Михнюки давно не мали ніякої звістки, але він пам’ятав заповіт батьків і торік одшукав Михнюків у новому хуторі. Загартований уже під ті часи у бойовищах козак побачив тут чарівної вроди карооку дівчину, свою наречену. Марина, що зустріла його як дитина, що далі почала заглядатися на молодецьку постать козака іншим поглядом і стала його соромитись...

Пробувши у Михнюків два місяці, Богун вдруге посватав Марину і став її нареченим уже з власної згоди дівчини. Про те побратись нареченим не судилося. Богунові небезпечно було жити на Вкраїні, бо поляки шукали його голови, і через те він, порадившись з Михнюками, намірився податись на запорожські землі, аж на Самар, і повернутись за Мариною вже після того, як збудує там собі зимовник.

На чому Богун став, те й вчинив, але прибувши зимою до Бугу, він знайшов тільки димар від Михнюкової хати та обгорілі колоди; розпитавшись же по околицях, довідався, що восени набігала сюди Орда і старих Михнюків повбивала, а його наречену, його запашну квітку Марину, забрала у полон і погнала до Криму.

Богун був боляче вражений і засмучений цією пригодою, бо щиро кохав наречену. Веселий та жвавий до того часу, він став тепер сумним, і ніхто вже, навіть серед веселого товариства, не чув більше його сміху. Проте, повернувшись до Січі, Богун, почав добувати грошей, щоб викупити Марину з неволі.

Під той саме час до Січі прибув Хмельницький збирати товариство, щоб піднятись на поляків. Богун перший приєднався до нього, і коли той налагодився їхати до Криму за хановою допомогою, Богун поїхав разом з ним, маючи надію при цій нагоді одшукати й викупити свою наречену.

Деякий час після розмови козаки їхали мовчки. Коні їхні хотіли пити і бігли тихше. Сонце пекло по літньому й наганяло дрімоту. Птаство цвірінькало поміж зеленою травою й виспівувало у повітрі, поки, зачувши високо під небом орлиний клекіт, враз принишкло, й поховалося.

— А ну, панове, — обізвався молодий Хмельниченко, — гляньте угору! Якщо влучить хто небудь з нас в орла, то буде Україна вільна од ляхів, а як ні, то будемо на палях!

— Почав уже свої вигадки! — з усмішкою на вустах обізвався його батько. — Ніколи ти його не влучиш!

Тиміш узяв до рук рушницю, націливсь і стрельнув. Орел хитнувся на бік, але скоро знову розпластав крила і почав кружляти над степом.

— Не влучив! — сказав засмучений козак. — А ну ви, дядьку Джеджалію.

Джеджалій націливсь і стрельнув, але наслідки були такі самі: орел немов дратував козаків і наче висів у повітрі над їх головами.

— Мабуть куля не досягає! — сказав Джеджалій незадоволено. У ту мить позад Богуна застогнала тятива під рукою Влучка, і гнучка стріла жалібно заголосила, піднімаючись вище та вище під небо. Ось її вже не чути... Всі, сперши дух, дивляться угору, де в блакиті неба ширяв степовий хижак. Аж ось він раптом підкинув угору крилами так, що вони вдарилися одно об одне, клубком перекинувся кілька разів у повітрі, неначе з чимсь змагаючись, і камінем впав козакам до ніг, роскидавши свої, колись могучі, а зараз безсилі, крила... Стріла влучила хижакові у груди і гостряком рихви виглядала з його спини.

Скрики здивування й радости пролунали в степу.

— Ну й Влучко! Ну й козак добрий!

— Спасибі вам, Петре, велике! — кинувся Тиміш до Влучка. — Ви врятуєте Вкраїну!

— Як би то так легко було вирятувати нашу неньку! — з задоволеною усмішкою одповів старий запорожець.

Козаки попростували далі. Хмельницький вже не боявся польської погоні, бо козаки зараз були у татарських степах, куди поляки не насміли б забігти.

Він прямував тепер до Перекопу, де беєм був і його давній ворог, а по лицарству приятель, Туган-Бей. Богдан мав надію, що Туган-Бей, поважаючи лицарство, не буде помщатись. І козацький ватажок не помилився: Туган-Бей став йому у великій пригоді.

ІІ

Від тяжких мук, що їх зазнала Богунова наречена Марина під час перегону її з невольниками з України у Крим, та від пекучої розлуки через смерть батьків, вона стала зовсім байдужа до своєї власної долі. Дівчина почувала тільки те, що жити на світі далі вона не може і повинна якось заподіяти собі смерть. Увесь час, поки її вели до Бахчисараю, Марина тільки й думала про те, як би досягти своєї мети. Тим часом врода Марини та її розум і шляхетське виховання скоро звернули на неї увагу ханських прибічників, і найближчий до хана мурза Хамамбет поставив її перед ханські очі.

Тільки тепер, коли хан уп’явся у молоду дівчину своїми ласими очима, затріпотіла Марина за свою долю душа її пойнялася смертельною розпукою, світ заступився туманом, і вона зомліла схилилася до рук Хамамбета.

Коли Марина прочуняла, вона була вже у гаремі, на мнякому ліжку, серед роскошів та пахощів, а біля неї сиділа циганка Астара, приставлена до дівчини за служницю.

Астара давала Марині щось нюхати, а далі умовила випити якогось зілля, що від нього по всьому тілові дівчини пішло тепло, і вона підвелася.

Проживши після того який час у гаремі, Марина дуже полюбила циганку, бо та щиро до неї ставилася й співчувала її горю. Вони були майже землячки. Кочуючи з чоловіком понад Дністром, Астара знала українську мову однаково, як і свою циганську. Марина давно вже розповіла Астарі про своє життя, тяжку смерть батьків та нудьгу за милим козаком, її нареченим; циганка ж, що за ввесь час, свого невільного життя у Бахчисараї, вперше зазнала ласку, всім серцем прихилилася до дівчини і теж розповідала їй про своє життя. Плачучи циганка розказала, як щасливо вона кохалася з своїм чоловіком, як придбала тройко діточок, як курчаток маленьких, і як одного дня набігли до Дністра татари, побрали всіх у неволю і розлучили її з чоловіком та з дітками-підлітками.

— Тому минуло більше як дев’ять років, — говорила, втираючи сльози, Астара, — і моя менша доня, нещасна зіронька, моя Зара, повинна б бути зараз такою, як і ти. Але де вона? Де? Кого втішає своїм дитячим тілом? Чиї очі веселить своєю дівочою красою?

У такі хвилини обидві невольниці, стара й молоденька, разом плакали, пригорнувшись одна до одної, як дві рибоньки, викинуті на берег. Марина знала вже, що мусить стати жінкою хана і навіть переболіла вже з приводу цього серцем. Вона знала, що їй нема звідки сподіватися порятунку і звикла вже до тієї гіркої думки, але як тільки у її покої приходив хан, вона з жахом ховалася від нього, бо бачила у татаринові вбивцю своїх батьків і ворога любої батьківщини її, України. Цього почуття огиди до хана вона не мала змоги перемогти й охоче приймала кару за непокірливість йому, а все таки не корилася.

Боліючи за молоду дівчину серцем, Астара одного разу спитала її:

— Хочеш, Газізю, — так по татарському звали Марину, — нароблю так, що хан не буде тобі огидливий?

— Не зви мене, Астарочка, Газізею. Мені не любе це бусурманське ймення. Зви мене Мариною. Нехай хоч рідне ймення нагадує мені про Україну. А як же ти можеш зробити, щоб хан не був мені огидливий?

— Дам тобі такого зілля, що, як, вип’єш, то й покохаєш хана і тоді будеш собі жити щасливою.

— Покохати хана? — жахливо скрикнула Марина. — Боронь Боже від того!.. Я кохаю іншого.

— Того ти забудеш! — перебила циганка. — Та й нащо його пам’ятати? Тільки мука одна.

— Ні, нізащо в світі. Нехай ліпше візьме мене бусурман примусом, нехай буду боліти серцем і мучитись, а щоб забути Івана та покохати бусурмана, та не дай того Боже! Не давай мені такого зілля, Астарочко... не давай! Зроби ліпше так, щоб я стала ханові нелюба і він од мене одсахнувся.

— Нічого, дитино моя, не було б з того доброго... — сказала журливо Астара. — Нелюба будеш ханові, то подарує він тебе якомусь мурзі, старому ласунові, і буде тільки на гірше. Така вже твоя доля, бідна моя бранко, щоб свого щастя не мати, а бути за втіху ворогові!

Розпач опанував душею молодої дівчини з речей циганки.

— Ой, Боже мій... Боже мій! Мати Божа! — заридала Марина. — 3а що ви покинули мене, сиротину? Отрути мені дай, Астарочко! Щоб не достатись мені на ганьбу щоб збутися своєї гіркої долі!

Астара почала милувати дівчину й заспокоювати, а щоб чимсь її розважити, перевела розмову на Бахчисарайські новини.

— Знаєш, Мариночко, до хана приїхали гості з вашого краю, з України?

— Наші козаки та до хана в гості? — здивувалася дівчина. — До свого одвічнього ворога? Ніколи того не може бути!

— Так вони не гостювати прибули, а просити помочі на ляхів. Хочуть Україну з під ляхів визволяти.

Сльози враз зникли з карих очей дівчини, й у них заграв промінь радісної цікавости.

— Невже справді? — схопилася вона. — Хто ж саме прибув? Може чула, Астарочко, так говори!

— Чула від євнухів, що Хмельницький прибув з сином та пятьма товаришами.

— Хмельницький? Чула про нього. Іван оповідав, що ходив колись з Хмельницьким у Чорне море. Так він хоче визволяти Україну? Ой леле, яке щастя! Поможи йому Господи! Мій Іван тої думки, що коли б ляхи не задавили Україну та не знищили козацтва, то ми давно б звоювали татарів і ввесь їхній поганий Крим у нівець сплюндрували. Тоді б не було кому ані гнобити нас на нашій землі, ані руйнувати Україну та забирати людей наших у неволю. А що ж, Астарочко, як до того ставиться хан? Не чула?

— Навряд чи те станеться, бо, кажуть, хан лютий на козаків і на цього самого Хмельницького за те, що вони завжди його царство воювали. От козаки вже тиждень у Бахчисараї живуть, а хан досі не пустив їх перед свої очі.

Марина замислилась. Поміж брівоньками дівчини склалася смужка, щічки заграли румянцем, а сама вона важко дихала й дивилася кудись на бік, неначе бачила там одповідь на якусь думку. Згодом Марина встала з софи і почала розмову вже голосом людини, що на чомусь уже стала.

— А як ти гадаєш, Астаро: хан допоміг би козакам, коли б я його про те благала?

— Ти, дитино? — здивувалася циганка. Проте згодом, обміркувавши питання Марини, вона додала:

— А може й справді хан вчинив би по твоєму бажанню, коли б ти стала до нього ласкавішою. З усього виходить, що він тебе покохав не хижацьким коханням, щоб аби дівоцтво взяти, а певним, щирим коханням. Інший з свого гарему дівчині за непокірливість давно б звелів голову зняти, тебе ж він жаліє й наказує тільки злегка бити різками.

— Так я його благатиму! — сказала рішуче Марина і почала чепурити своє волосся та вбиратися у саєтове татарське вбрання. — Адже я вже досить добре розмовляю по татарському, Астарочко?

— Добре! Хан зрозуміє!

Коли увечері того дня хан навідався до Марини, вона не ховалася од нього, як звичайно було, під килими, або за софу, а зустріла його чемно й ласкаво.

Хан Іслам-Гірей був ще не старий і в його не дуже довгій рудій бороді тільки подекуди почала вибиватися сивина. Як для того часу, він мав добру арабську освіту. Улесливість прибічників та невольнича покірливість давно набридли ханові й упертість Марини разом з її соромливістю дуже приваблювали його до неї.

Побачивши сьогодня дівчину ласкавою й неполохливою, хан зрадів. Веселий він сів на софу й з посміхом почав розпитувати Марину, через що вона так його боїться.

— Великий царю! — сказала Марина. — Ти хочеш щоб я стала тобі дружиною, а як те може статися коли я бачу в тобі свого лютого ворога.

— Який же я тобі ворог? — спитав здивовано хан. — Глянь: ти бранка, невільниця, а в яких роскошах ти пробуваєш! Вороги так не чинять, ти повинна почувати себе щасливою, бути мені вдячною й любити мене!

— А хіба пташка любить ту людину, що замкнула її у золоту клітку? Ти зроби так, щоб ці покої не були мені тюрмою.

Горде чоло Іслама стало суворим.

— Це неможливо, — одповів він. — По нашому закону жінки повинні жити в гаремі.

— Я не на волю натякаю, — перебила Марина, — Ти зроби так, щоб я тебе покохала, а для цього треба, щоб я не дивилася, на тебе, як на ворога своєї рідної країни. Ви, татари, одвіку тільки пили нашу кров, жили працею наших невольників і втішалися нами, дочками України. І ти чинив те саме. Як же можу я покохати тебе, ворога моєї рідної землі?

Хан ще дужче насупив брови.

— Ти дуже смілива й невдячна! Коли так, то я примушу тебе стати моєю жінкою, хоч би довелося забити тебе на смерть!

Марина не злякалася. Вона, сіла на подушку біля хана, поклала свої руки йому на коліна, і ласкаво зазираючи йому в очі, почала говорити:

— Царю мій! Ти маєш силу й владу, щоб узяти моє тіло, але нащо, воно тобі, коли я не дам тобі свого серця й душі? Хіба мало у тебе жінок, навіть красивіших за мене? Коли бажаєш серця мого й мого кохання, то стань спільником Хмельницькому й допоможи йому визволити Україну з під лядської кормиги. Тоді я знатиму, що ти брат мого народу, а не ворог, і вірь — я покохаю тебе всім серцем і дам тобі таке щастя, що другого такого не може бути на світі.

Хан сидів на софі мовчки, замислений, але зморшки у нього на чолі порозходилися. Марина зрозуміла, що перемога недалеко і припала йому до колін усім станом.

— Ти, царю, великий і могутній! Ти не побоїшся піти війною на Польщу і допоможеш Україні визволитися й набути міці?

Хан млів від тепла молодого, дівочого тіла, але не хотів того виявити і не хотів дати згоду відразу.

— Це не така справа, — одповів він через скільки хвилин, — щоб тут її з тобою рішати. Побачуся з Хмельницьким, тоді й обміркую, що вчинити.

Побалакавши після того з Мариною ще з півгодини, хан помилував її рукою і, поцілувавши у чоло, вийшов з покою.

ІІІ

Через день після розмови з Мариною Іслам-Гірей зібрав до палацу всіх своїх мурзів на пораду. У найбільшому покої ханського палацу вся підлога була застелена коштовними килимами, а попід стінами довгими рядами стояли мнякі софи. По тих софах, підобгавши під себе ноги, сиділи, загорнуті у ріжнокольорові халати, сивобороді мурзи, молодші ж із них, що не вмістилися на софах, сиділи поперед них на шовкових подушках. Всі з увагою й острахом дивилися на хана, що сидів на окремій, найвищій софі, і чекали почути його власне слово.

— Знаєте ви всі, — почав не поспішаючись говорити хан, — яку велику шкоду чинять нам споконвіку козаки. Не буду вже я згадувати про ватажків їхніх Вишневецького, Сагайдачного, Юшку та Сулиму... Ті вже всі стали перед грізні очі Аллаха і прийняли од нього кару за свої вчинки... А от і в недавні роки козаки робили багато шкод нам з отаманом Бурляєм та Хмельницьким. Тепер цей самий Хмельницький прибув у моє царство просити моєї помочі на поляків. Так от я й скликав вас, поважні мужі, щоб разом обміркувати, чи користно нам допомогати Хмельницькому та йти з ордою на польські землі, чи ні.

Один по одному, по черзі, висловлювалися мурзи. Дехто радив стати з козаками до спілки, бо тоді можна буде безпечно випасувати косяки коней та отари овець по всіх степах і плавати Чорним морем; проте більшість була тої думки, що правовірним не годиться єднатися з християнами, бо така спілка розгніває Аллаха, і він не дасть Орді щастя у війні.

Коли всі висловилися, почав знову говорити Іслам-Гірей.

— Мудро кажуть ті, хто не радить єднатися з християнами, бо не благословив би Аллах такої спілки, але пособляти християнам руйнувати й вигубляти їхніх же братів християн, це діло цілком угодне Аллахові. Польща тепер велика й могутня через те, що воює руками козаків, коли ж допоможемо ми козакам одірватись з усією Україною од Польщі, то й Польща занепаде, й Україна, ворогуючи з нею, не набуде такої міці, щоб нас страхати. Так от кажу я: подавши поміч Хмельницькому, ми поживемо польське добро й золото, зробимо угодне Аллахові діло, бо зіб’ємо велику війну поміж християнами, збудемося на півночі шкодливого ворога, козаків, і нарешті догодимо падішахові, бо забезпечимо від козаків турецькі чорноморські береги!

— Сам Аллах промовляє устами великого хана! — загукали мурзи, вклоняючись йому до землі. — Нехай станеться по твоєму мудрому слові, великий хане!

Другого дня у тому ж покої ханського палацу Богдан Хмельницький на шаблі Іслам-Гірея присягнув, що запрошує він хана до спілки з щирим серцем, ні в чому його не зрадить і не наведе на лихе. Після присяги хан подав йому руку на доказ того, що пристає з ним до спілки, і таким чином спілка козацького ватажка з кримським ханом заклалася. При цьому були свідками всі мурзи і ввесь почет Хмельницького, цеб то всі прибувші з ним товариші.

Богун не марнував того часу, що пробув у Бахчисараї, і дбав про свою справу. Знаючи добре, що по всіх землях і по всіх краях світу з грошима можливо досягти всього, чого забажаєш, він, лагодючись до Криму, добре набив свій черес червінцями. По татарському Богун знав добре, як і всі останні товариші Хмельницького, і це сприяло йому, щоб тертися поміж мурзами і розпитувати їх про бранців, що були в осени захоплені понад Бугом.

У татарів велася деяка реєстрація бранців, бо вони багатіли з того, що випускали бранців на волю за викуп, і Богун скоро довідався, що дівчина Михнюківна у Бахчисараї, але на його прохання сказати, в кого саме вона єсть, йому одмовляли, що не знають, або направляли до Хамамбета — мурзи, цей же останній навпрямки сказав Богунові, що про Михнюківну нема чого й клопотатись, бо її долі можуть позаздрити всі жінки на світі й що її ні за які гроші викупити неможливо.

Ці таємні натякання й підморгування поміж мурзами всякий раз, коли Богун заводив розмову про Михнюківну, упевнили козака в його тяжких гадках, що Марину через те неможливо викупити, що вона у гаремі самого хана Іслам-Гірея. Але Богун був не з тих людей, що спиняються перед перепонами.

Як що неможливо взяти за викуп, то доведеться викрасти!.. — рішив завзятий козак, і в той самий вечір, коли заклалася спілка з ханом, він пішов до найстаршого євнуха ханського гарему. В його думках склався такий замір, щоб за гроші добути у старшого євнуха дозвіл на побачення з Мариною і під час побачення взяти її і вивезти з Криму.

Старший євнух жив у задньому дворі ханського палацу. Коли Богун доступався до нього, той саме порядкував з меншими євнухами, гримав на гаремних служиць, а найдужче на Астару.

— Як то ти навчаєш молоду Газізю? Доки вона буде дрочитись та баламутити добре серце найяснішого нашого володаря? Великий хан гнівається на красуню, а з нас голови додолу котяться!

— Не гнівайся, вельможний аго! — покірливо одмовила циганка. — От уже Аллах почув мої благання й помнякшив серце Газізі. Вчора вона ласкаво розмовляла з нашим володарем і навіть рукою його милувала!

— Милувала рукою? — глузливо гримнув євнух. — Шкуру б я спустив з цієї красуні, а не панькався б з нею, як панькається хан! Їй таке щастя: сам хан підвів на неї свої ясні очі, а запекла християнка ще мордується!

Тут саме увійшов у покої Богун, і євнух раптом вирядив усіх геть, а гостя чемно привітав і посадовив поруч себе на софу.

Богун зразу приступився до діла, щоб не дати євиухові опам’ятатись і накрити його мокрим рядном.

— У тебе, аго, у ханському гарему є дівчина з Украіни, шляхтянка Марина Михнюківна, що ваші татари захопили торік біля Бугу?

— Тс... — злякано зацикав на Богуна євнух і, вставши з софи, обдивився чи не підслухує хто по за килимами, що висіли замісць дверей.

— Від кого козак про те довідався?..

Богун зрозумів, що догадки його певні, що його мила дівчина тут, у ханському гаремі, й що вона вже не його, а ханова. Мов кліщами здавила йому серце дійсність, і був момент, що він хотів покинути все та вернутись на Вкраїну, не побачившись з Мариною, але та легкодухість недовго панувала душею завзятого козака.

— Ні, не покину без помочі беззаступну сироту, — рішив він у своєму серці, — поки не почую від самої, що вона своєю волею живе з ханом!

Богун переміг себе, не попустив, щоб та мука, що була у нього в серці, відбилася на його виду, і неначе спокійно одповів:

— Я чув про те ще на Січі Запорожській, Михнюківна моя наречена, і я хотів би її викупити.

Євнух широко розплющив очі і підняв догори свою сиву бороду. Він придивлявся до Богуна, неначе хотів розпізнати, чи не зсунувся той з глузду.

— З того часу, — почав він нарешті, — як світить сонце, кримські володарі не продавали своїх жінок.

— Ну, а може б ти спитав?

— За єдине таке образливе питання хан зарубав би мене власноручно!

Щоб не гаяти часу, Богун розстібнув черес і висипав з однієї його половини на софу купу червінців. Очі євнуха заграли хижацьким вогнем, а руки мимо волі зробили рух до блискучого золота, але він раптом схаменувся і, щоб легше перемогти спокусу, одвів очі на бік.

— Заховай гроші! Вони тут ні до чого, бо у хана їх без ліку.

— Ні, це не ханові! Цю купу я дам тобі за те, щоб мені побачитись з Михнюківною.

Євнух заметушився на софі, а очі його знову палахнули хижацьким вогнем, але згодом той вогонь погас, і на виду татарина відбилася журба.

— Сховай!.. — сказав він, зітхнувши й захищаючи свої очі від золота рукавом халату. — Жоден чоловік не сміє підвести очі на жінку хана. 3а це євнухові смерть.

— А ти упорядкуй побачення так, щоб ніхто не довідався. От і всього.

Спокуса була велика. Прибутки євнуха були не аби які. Коли Богун висипав ще купу червінців з другої половини чересу, татарин не мав сили далі змагатися й пішов на згоду. Він знову встав, обдивився поза килимами й пошепки почав говорити:

— Не за ради грошей, а за ради доброї згоди поміж татарами й козаками та співчуваючи тобі, я вчиню по твоєму бажанню. 3автра, як смеркне і хан піде уже до якоїсь жінки на одпочинок, а весь ханський палац пірне у темряві ночі й спокою, я вишлю Михнюківну з служницею до узгір’я, де від скель та рясних тополь найгустіше сідає морок, — там ти кілька хвилин побудеш із нею.

Богун подякував євнухові, сказав, що вірить його слову, і пішов лагодитись до скінчення своєї справи.