Kitabı oku: «Борці за правду», sayfa 7
ХVІ
Тяжкі думи гнітили душу гетьмана, коли він вертався з під Жванця. Шість років пекельної боротьби з ворогами, шість років походів, турбот, пригод і небезпеки у бойовищах, цілі річки пролитої крови, тисячі поруйнованих міст... все те мало піти марно й лишити Україну знову без волі й безпеки. Тепер уже яскраво визначалося що коли б Україна самотуж перемогла Польщу, то їй допомогли б татари або угорці й волохи, і Україна завжди мала б двох ворогів. Ні з якого боку вона не мала захисту. Не воювало її тільки Московське царство, й посполиті люди, що бажали собі тілько вільного та спокійного хліба, зрозуміли це і зараз після Берестечка чимало людей з Поділля, щоб уникнути панської помсти, піднялися і, побравши своє збіжжя, потяглися на східній бік Дніпра до Осколу, Харкова та річки Донця.
Побачивши, що поляки знайшли собі спільника у кримському хані, Хмельницький зважив за потрібне шукати собі інших спільників, і він прямо з походу послав посланців до свейського короля та московського царя просити іх про спілку й поміч.
Цар згодився прийняти Україну під свою зверхність, і 8 січня 1654 року у Переяславі одбулася велика Рада, на якій гетьман, забезпечивши Україні добру автономію, умовив козаків присягнути цареві на підданство.
Більшість козацької старшини і простих козаків пристала на умову гетьмана, але Богун та запорожський кошовий Сірко, хоч і не сперечалися проти спілки з Московським царством, але зріклися присягнути на підданство.
Не вспів Богун повернутись з Переяславу до Винниці, а вже у Варшаві знали і про те, що Хмельницький присягнув московському цареві і про те, що Богун зрікся присягнути.
З цієї незгоди козацкої старшини король схотів скористуватись і послав до Богуна посланців, щоб прихилити його на свій бік.
Богун чемно привітав послів і почастував хлібом-сіллю та доброю чаркою, а після обіду старший посол, шляхтич Олекшич, почав виконувати доручення короля. Він повів розмову з Богуном від тих часів, коли українці жили у добрій згоді з поляками, не одрізняли навіть себе од поляків і мали державу польську за свою батьківщину. Далі він перейшов на ті часи, коли за гетьмана Сагайдачного козаки з славою билися поруч з поляками і були Польщі у великій пригоді, а Польща з свого боку проливала кров своіх синів, захищаючи Україну од турків.
— І от тепер, — провадив посланець далі, — Хмельницький знищив це єднання і залив кров’ю всю Україну й Польщу. Він упевняв усіх, наче б’ється за волю свого народу, а врешті зрадив своєму народові оддав його на вічні муки у московське ярмо. Ти, полковнику, єдиний на Україні певний та меткий вояка й ватажок. На твоїх плечах п’яниця Хмельницький їздив увесь час і коли б не ти, то він ніде не взяв би над нами перемоги. Не йому, п’яниці непросипному, бути Гетьманом України, а тобі — лицарю славному. Ми чули, що ти зрікся присягнути московському цареві, і, от його величність король дарує тобі за те з усім твоїм родом шляхетство, доручає тобі гетьманську булаву й жалує тобі на власність староство, яке тобі найлюбіше. А щоб ти мені вірив, ось тобі королевський лист з печаттю.
Богун взяв листа, прочитав його, сховав за кунтуш і вже тоді одповів:
— Ти довго, вельможний пане, говорив, а я все тебе слухав, тепер послухай ти мене. Московському цареві я не присягнув, але не через те, що бажав би служити королеві, а через те, що вільному народові, як зараз ми, не личить нікому присягати. Булави од короля я не приймаю, бо вільному народові не личить приймати клейноди з чужих рук. Гетьманом України я не згоден бути, бо з цього пішов би розбрат поміж козаками і поділ України на двоє. Україна має гетьмана, обраного вільними голосами. Той гетьман — Хмельницький, і у військових справах я йому корюся.
Ще кілька день після того посли умовляли Богуна взяти булаву, але він рішуче одмовився.
— Перекажи його величности, — сказав він на останнє Олешкичу, — що я дуже дякую за честь і дуже радий жити з поляками у згоді, та тільки по сусідському, як вільний поруч вільного, а не у підданстві.
— Будеш каятись, полковнику! — сказав Олекшич, сідаючи вже на коня. — Польща могутня. Прийдемо ми на тебе з великим військом, поб’ємо твоїх козаків, тебе заберемо у бранці, а Україну сплюндруємо так, що й живої душі на ній не лишиться!
— Буде те, що Бог дасть! — одповів Богун. — А прийдете з зброєю, то битимуся з вами на смерть, як і до цього бився.
ХVІІ
Марина нетерпляче дожидала хана з походу, щоб довідатись про долю України. Він прибув до Бахчисараю біля Різдва, випередивши, як і завжди, своє військо.
Того ж дня, сподіваючись увечорі хана у свої покої, Марина вбралася у своє найкраще вбрання, оздобила своє чорне, шовкове волосся блискучою золотою пряжкою, на білу шию наділа кілька разків перлового намиста, а на ноги блакитні, сріблом гаптовані черевички. Молодій жінці тепер минуло двадцять чотирі роки і вона саме розквітчалася чарівною красою української вроди і налилася мов спіла ягода.
Побачивши свою укохану дружину, Іслам Гірей прямо зачарувався її красою і довго не мав сили одвести од неї очей.
Марина привітно присадовила хана на софу, подала йому кал’ян і сіла біля його ніг.
— Розповідай же, мій володарю, своїй Газізі, як склався твій поход? Чи благословив Аллах твою зброю, чи добре погромив ти польського короля?
Хан зарані надумав, шо говорити жінці і одповідав, не вагаючись:
— Аллах був дуже милосердний до татарів. Він всемогутній вчинив так, що я, не проливши й краплі крови, добув усе те, чого бажав.
— Як же те сталося? І що саме ти добув? — спитала Марина трохи збентежено, бо здобуття на війні перемоги без змагання здавалося їй неймовірним.
— Ми і Хмельницьким безхліб’ям примусили короля згодитись на наші домагання. Я взяв окупу сто тисяч червінців, а Україні добув потверження Зборовської умови. Україна тепер знову вільна. Марина радіючи поцілувала хана в руку.
— Я знала, що в тебе добре серце, мій царю! За те я тебе й люблю.
З радощів Марині справді здавалося, наче вона любить Іслама і вона припадала до нього, пестила рукою його бороду, милувала його чоло і дуже весела була ввесь цей вечір.
Після того дня життя Марини пішло, як і в попередні роки. Здобувши собі од хана дозвіл їздити ридваном по околицях міста не тільки щоп’ятниці та по великих святах, коли їздив увесь ханський гарем, а й повсякчас, коли б їй не забажалося, Марина часто користувалася цим правом. Хан вимагав тільки, щоб його дружина додержувала закону і запиналася так, щоб тільки одне око її було видко, але й цього закону Марина додержувала тільки на людях, виїхавши ж за місто, вона зовсім скидала душне запинало.
На дворі почало теплішати. Сонечко в Криму рано почало пригрівати землю. Гори понавколо Бахчисараю й тополі у дворі ханського палацу зазеленіли, і Марину потягло за місто. Їй подали ридван, і вона з Астарою та узброєним євнухом на передку поїхала.
З усіх околиць Бахчисараю Марині найбільше сподобався шлях до річки Качі, де понад річкою понависали такі дивовижні, чудово хороші скелі та курчі. Проте під той час біля Качі було ще вохко, Марині ж заманулося побачити просторе небо без гір і побути на степовому повітрі, схожому до рідного повітря Украіни, і вона звеліла везти себе на північ, до річки Альми.
Ридван виїхав за ворота міста і покотився степом. Молода жінка упивалася свіжим повітрям, любуючи на зелений килим з степової трави, що вкривав невисокі розлогі кряжї, схожі до кряжів її рідного Поділля. Через годину на півночі виникла з-під гори широка долина річки Альми, помережана садами, виноградниками й тютюнищами і підперезана двома довгими рядами високих, струнких тополів.
Марина знала, що під цими тополями слався шлях до Перекопу й на Вкраїну, і полинула думками далеко по шляху на північ, у край веселий, на тихі води та під ясні зорі рідної України.
— Чи не час нам повертати назад? — спитав, обернувшись до Марини, євнух.
Зачарована далеким краєвидом і замислена згадками про рідний край, Марина здригнулася з несподіванки, і погляд її впав на великі натовпи людей, що були трохи осторонь од шляху. Люди були у сіряках, але обдерті, ноги ж їхні були босі й заюшені кров’ю. Сотні змарнілих, замордованих дівчат сиділи під тополями окремо од чоловіків, пригортаючись одна до одної і з нудьгою похиливши свої голови. Понавколо натовпів стояли й їздили татарські вершники з довгими батогами.
Скрик вибився з грудей молодої жінки... Вона зразу розпізнала, що то були за люди, бо вони були їй рідні, близькі, а нудьга й муки їхні були їй зрозумілі, бо вона й сама їх колись зазнала... То були бранці — невольники з України.
— Як? — скрикнула Марина, — бранці з України?
— З України! — одповів їй євнух, не гадаючи, що тим робить ханову велику прикрість. — Це ще тільки передня валка. Кажуть, що їх, як сарани женуть!
— Не може бути! Це ж наші спільники!
— Гяури хіба можуть бути спільниками правовірних? — говорив необачний євнух, задивляючись разом з тим на гнівну красу ханської жінки. — Гяури тільки істнують на те, щоб працювати на нас, правовірних.
— Привертай коней у праву руку, до дівчат! — сказала Марина.
— На що ж до них? — схаменувся євнух. — Тобі не годиться ні з ким стороннім розмовляти!
— Я буду з ними розмовляти! — власно сказала Марина. — Привертай!.. А як ні, то я злізу з ридвана і піду до них пішки!
— Зглянься на Бога! — злякано скрикнув євнух. — Ти схотіла, щоб мені одрубали голову?
— Підвертай! — вже з серцем скрикнула Марина.
Євнух штовхнув візника, щоб той підвернув ридвана до бранців, а сам обернувся до Марини й сказав нишком:
— Тільки гляди не хвались старшому євнухові, або ханові, бо буде і мені й тобі лихо.
Марина не слухала його, бо вся уп’ялася очима у бранців. Ридван спинився біля купи дівчат.
— Звідкіля ви, дівчаточки? — спитала Марина.
Дівчата здивовано поглядали одна на одну: татарка заговорила до них по українському.
— Не дивуйте на мене, сестрички... Я така ж бранка, як і ви... Скажіть, звідкіля ви.
— З Бугу річки! З-під Ладижина! — почулися голоси.
— Боже Милосердний! — скрикнула Марина з жахом. — Землячки ж ви мої рідні! Як же вас побрато у неволю, коли у гетьмана з ханом спілка?
— Добра спілка! — почулося з натовпу чоловіків. — Нема чого говорити!
Марина глянула на голос і побачила поміж бранцями селянами молодого козака у темносиній військовій чумарці.
— Побила нас лихая година і покарав Господь за тую спілку з бусурманами, — говорив козак. — Хан зрадив нас. Покинув Хмельницького самого полякам на поталу та ще й зруйнував усе Поділля й Надбужжя. Де кого захопили татари, чи селянина, чи козака, всіх погнали сюди. А в мене ж сироти дома... тройко маленьких дітей!... Хто їх нагодує!..
Марина відкинулася на зад ридвану. Ридання забило їй дух, і вона зомліла. Прочуняла вона аж тоді, коли ридван котився вже далеко від Альми. Тут ридання вибилося в ханської жінки і, загорнувшись з очами у своє біле запинало, вона билася у руках своєї вірної служниці.
Тихо та сумно було надвечір у покоях Марини. Вона не мала сили бачити сьогодня хана і листом його сповістила про те, що хвора і не може його привітати... Вона за ввесь день нічого не їла й сиділа ввесь час на софі мовчки.
Астара не турбувала її, щоб дати серцю переболіти, а тільки часто навідувалася подивитись, чи не треба їй чого. Коли вона заглянула у покій смерком, Марина спинила її.
— Сядь, Астарочко, тут біля мене!...
Астара сіла біля її ніг.
— Він повинен вмерти, Астаро!... — пошепки сказала Марина.
— Хто, Газізю?
— Той, хто дурив мене... Хто зрадив Україну і вигубив безліч моїх земляків... ти знаєш хто...
— Заспокойся, доне моя. Хіба з того поможеться?
— Ні, я не заспокоюся, поки він буде живий! Як! Подарувати поганцеві те, що він зрадою вбив мій дівочий вінок? Грався моїм коханням... Тішився моїм тілом? Коли я віддалася йому, то ти знаєш — зробила те заради волі рідної країни; коли б же я знала, що він порушить слово, то я тричі б прийняла смерть, а не опаганила б себе з ним! Зрозумій, що тільки недавно, прибувши з походу, він брехав мені, а я йняла йому віри... Я цілувала його у руку... дякувала... милувала... А, та що й говорить?.. цього знущання над собою я неподарую!
Марина перевела дух і грізно, зиркаючи очима, повела далі:
— Він повинен вмерти... і ти, моя єдина пораднице, мені допоможеш. Не один раз уже ти служила мені вірні служби, послужи, може, востаннє. Оддячити або заплатити тобі я не маю чим: все, що у мене є — не моє. Та чи й є що такого, щоб тобі було потрібне?
— Твоя ласка мені потрібна, моє серденько! Тільки одна твоя ласка і більше нічого!
— Я вся твоя, Астарочко. Скажи: коли б тебе, дівчину, хтось принадив і одурив, ти подарувала б йому те?
— О, ні! Циганки того не дарують. Я помстилася б люто!
— Ну, от і у мене таке ж серце. Так ти мені допоможеш? Ти знаєш всякі зілля, то певно знаєш і отрутні.
— Отрутою небезпечно... — сказала Астара. — Отрута хутко зводить з світу... Догадаються на нас і катуватимуть на смерть.
— Байдуже!
— Ні, не байдуже, бо нас не зразу скарають, а будуть мучити довго... скілька день...
— А хоч і так! — перебила Марина... — А то от що: ми разом і самі вип’ємо отрути і не дамо ся їм на катування.
— Ну, добре, я знаю, що зроблю. Завтра ранком я побіжу у Чуфут-Кале. Там поміж руїнами стародавнього міста повинно рости одно зілля, таке, що як висушити його корінці, розтерти їх та всипати у воду і дати дихати парою з тієї води людині, то у людини будуть отруєні груди і вона поволі, за тиждень або два, помре.
— Як же ми дамо йому дихати з тієї води? — пошепки мов злодійка, спитала Марина.
— Я всиплю зілля у воду кальяну...
— А!
Марина встала з софи й почала ходити. Молоду жінку обхопило почуття огиди до самої себе, як до злодійки, і вона знову почала обмірковувати своє становище і шукати собі якогось викруту, але і врешті знову таки дійшла до думки, що іншого кінця не може бути.
ХVІІІ
Увесь ранок другого дня Астара нишпорила по руїнах Чуфут-Кале, оглядаючи траву, що росла поміж каміннями, а не знайшовши там, чого хотіла, війшла з гори у Іосафатову Долину на стародавне кладовище. Через який час вишукування вона скрикнула з радощів і витягла з землі невеликий корінець.
До вечера все було зроблено, як циганка знала, і кал’ян був готовий, але коли до Марини увійшов хан, вона не подала йому кал’яну, як завжди бувало, а хотіла, ще раз пошукати шляху до його серця й сумління, щоб уникнути недолі стати душогубкою, і сівши, як звичайно, коло його ніг на подушки, з великим напруженням нервів почала розмову.
— Що, коли б я звернулася до мого володаря з великим проханням, чи він вчинив би по моєму бажанню?
— Чого ж хоче моя зіронька? — ласкаво спитав хан. — Я радий був би догодити своїй коханій дружині.
— Я бачила, що до Бахчисараю пригнали багато бранців з України. Чи випустив би великий хан всіх їх на волю, коли б я про те його попросила?
Хан замішався й насупився, вигадуючи, як би викрутитись.
— То правда! Я, як ти знаєш, випередив військо, а мої вояки без мене там не втерпіли й набрали на Вкраїні трохи ясирю. Проте, пустити на волю бранців тепер ніяк неможливо, бо вони не моя власність, а тих, що їх побрали.
— Але ж ти говориш, що те зроблено без твоєї волі й згоди... ти владен одібрати у свавільників усіх бранців і пустити їх на Вкраіну.
Хан знову замішався і ховав од Марини свої очі, дивлячись на бік.
— Бачиш, Газізю, коли стрілець уб’є пташку, що висиділа малих пташенят, то чи не добріше він вчинить, взявши пташенят до своєї хати, щоб догодувати їх, ніж покинувши їх у гнізді на голодну смерть? Або спитаю, чи можна жити пташкам у зруйнованому гнізді? От так і тут: куди подінуться на Вкраїні дівчата, що взято їх у неволю, коли батьків їхніх повбивано? Куди подінеться жінка, коли чоловіка її вбито, а хату спалено? Для кого працюватиме там чоловік, коли жінку взято, а дітей може потоптано кіньми?
— Так ти все це знаєш і гадаєш, що бранцям краще тут у неволі, ніж у рідній країні?
— Що зроблено, те зроблено, і того вже не переробиш.
— Так ти не пустиш бранців назад, на Вкраїну?
— Про це не може бути й балачки! — сказав хан знервовано. — Кіт не пускає мишенятка, коли вже вгородив у нього свої пазурі... залишимо, Газізю, цю розмову назавжди. Чому ти не подаєш мені сьогодня кал’яну?
— Пробач, пробач! Тепер я вже можу подати. Марина принесла кал’ян і подала його ханові, не вагаючись і не почуваючи вже себе душогубкою, бо дорешти упевнилася у тому, що хан свідомий і запеклий кат і ворог України.
Знервований хан не вгавав:
— Обридло мені чути від тебе, Газізю, про Україну та українців. Здається я вже просив тебе викинути їх з своєї голови.
— Пробач, пробач, мій володарю! Це вже востаннє я повела з тобою про них розмову... — говорила Марина, придивляючись і прислухаючись, як булькотіла у кал’яні вода, коли хан тяг з чубука дим. — Від сьогодня ти вже ніколи од мене про них не почуєш. Будемо говорити про щось інше.
Але вона вже не чула, про що далі говорив хан, бо її думками опанував жах, що хан лишиться у неї на ніч. Марина вже бачила у ньому труп і не мала сили навіть дивитися йому в очі. У великому напруженню нервів вона ледве діждала, поки хан викурив два кал’яни, і після того почала скаржитися на хвороби так, що незадоволений хан мусив іти від неї.
На другий день Іслам Гірей почав кашляти і став хворіти. Через чотирі дні до Бахчисараю прибули посланці від польського короля, щоб намовляти хана йти спільно з королем походом на Хмельницького, але ханові вже так погіршало, що він не допустив посланців до себе, і ті поїхали у Стамбул до Султана.
Поки минув тиждень, хан Іслам Гірей лежав уже тяжко хворий. Він кашляв, не мав чим дихати і не вставав в ліжка, а всі справи вершив найближчий до хана мурза Хамамбет.
Передчуваючи свій кінець, Іслам Гірей покликав до палацу найближчих своїх мурзїв та старшого євнуха і почав з усіма прощатись.
— Всемогущий Аллах, — надсилу промовляв він, — кличе мене до себе. Скоряюся його волі. Дякую вам усім за вірну мені службу й слухняність і хочу кожному з вас щось подарувати, щоб ви, маючи ті подарунки перед очима, повсяк час мене згадували.
Тут хан почав перелічувати, кому й що він дарує : тому найлюбішого коня, тому сідельце сріблом коване, іншому шаблю з самоцвітами...
— А тобі, Хамамбет мурза, — сказав хан, коли дійшла черга до Хамамбета — як першому моєму прибічникові й порадникові, дарую я, на спомин про себе, найлюбішу мою жінку Газізю. Не кривди її й поводься з нею чемно й обережно, бо вона шляхетського українського роду й дуже гонорлива...
Всі мурзи припадали навколюшки до ханського ліжка і цілували його у руку.
На другий день після того хан помер; його поховали, як годиться по татарським звичаям.
У гаремі ханському стояв стогін і ридання. Жінки хана бідкалися про свою долю, не відаючи, куди їх подінуть. Тільки Марина була до цього байдужа, бо всі її думки були у тому, як би подати звістку Богунові, що тепер вона вільна і бажає утекти на Вкраїну.
Через кілька день по Марину прийшли євнухи, щоб одвести її до гарему Хамамбета, але вона ставила своі вимагання:
— Я піду тільки разом з своєю служницею Астарою!
— Але Хамамбетові подарована тільки ти, а не Астара, — сперечалися євнухи.
Марина правила своє:
— Нехай Хамамбет купить Астару. Перекажіть йому, що я не буду жити без Астари і накладу на себе руки.
Марину лишили ще на який час у ханському гаремі, поки застережений ханом про завзяту її вдачу Хамамбет, одкупив Астару. Тоді разом з нею улюблена ханом жінка Газізя перейшла до Хамамбета.
Не легко розповісти про ті муки, що за останній час пережила молода жінка. Перші дні після отруїння хана вона ще жила почуттям задоволеної помсти на ханові за себе й за Україну й те почуття заступало всі інші, але через який час, коли серце вже досить упилося помстою, Марина побачила, що смертю Іслама не досягнено аж ніякої мети, бо Україна і на далі буде гинути під натиском татарів та поляків, її ж, Марини, особиста доля буде далеко гіршою, ніж за життя з ханом. Надія на те, щоб передати Богунові звістку та ще й дістати од нього порятунок, що далі все більше покидала молоду жінку, бо тепер, коли татари були ворогами України, до Бахчисараю не приїздили ні козацькі посланці, ні українські крамарі. Що ні день, то Маринину душу все дужче сповивала нудьга, а серце заливалося розпукою, і вона вже двічі умовляла Астару, щоб та дала їй отрути й недопустила її достатись на знущання ще й другому бусурманському ласунові.
Хамамбет навідувався до покою Марини, але поки що не чіпав її, бо і у бусурманів істнує звичай, щоб жінки додержували який час жалобу по чоловікові.
Тим часом ханом став брат Іслам Гірея, Махмет Гірей, і у Стамбулі йому було наказано, по проханню королівських посланців, іти разом з польським королем на Вкраїну і сплюндрувати її дощенту за те, що Хмельницький прилучився до Москви.
Хамамбет почав збиратись у поход, і у Марини виникла думка попроситись, щоб він узяв її з собою, а там на Вкраїні, під час походів та бойовищ, утекти на волю. Тепер уже не було чого опасуватись, щоб прогнівати татарів своєю утечою, бо вони були одверті вороги України.
— З такою думкою, одного разу, коли Хамамбет завітав до Марини, вона почала у розмові з ним пригадувати, як її брав з собою хан, як вона з того раділа й як любо їй було жити з ханом у наметі.
Чарівна врода Марини, разом з її вихованням та вдачею, вабила до неї Хамамбета ще тоді, коли він звернув на неї увагу хана, тепер же, коли молода жінка пишно розквітчалася і була вже його властністю, мурза хижо поглядав на її молоде тіло, нетерпляче сподіваючись того часу, коли скінчиться жалоба її по ханові. Зваживши на бажання Марини і підлічивши, що жалоба її скінчиться під час походу, Хамамбет згодився взяти Марину з собою у поход разом з Астарою і другою своєю жінкою Гафіфе.
