Sadece Litres'te okuyun

Kitap dosya olarak indirilemez ancak uygulamamız üzerinden veya online olarak web sitemizden okunabilir.

Kitabı oku: «Гетьманське урочище»

Yazı tipi:

Гетьманське урочище

(уривок з книги “Сагайдачне”)

Не забути мені вас, прудкі дніпрові хвилі... Не забути вас, прозорі, блакитні. Й вас не забути, похмурі скелі Хортиці й зелені дуби Сагайдачного. Вже старість тисне мені на плечі, а Сагайдачне з його чарівними, величними краєвидами, мов намальоване, ще й зараз стоїть перед моїми очима.

Хто з українців не чув про славного гетьмана Сагайдачного, що із запорозьким товариством воював проти татар і турків, зруйнував силу їхніх міст, спалив незбориму Кафу й визволив із неволі безліч християнських бранців? Того самого Сагайдачного, що, як співають люди, “проміняв жінку на тютюн та люльку” та здобув Україні невмирущу славу? А чи багато хто з українців бачив те місце, що його й через чотири століття звуть ще найменням Сагайдачного, себто Сагайдачне?

Хутко, невпинно біжить час... Рік за роком відходять у вічність минулого й несуть із собою не тільки людей, свідків колишніх подій, а й зовнішні ознаки давнього життя й природи... І те, чого ми через свою недбалість не хочемо бачити сьогодні, того вже не побачимо завтра.

Доля судила мені вперше глянути на світ сонця недалеко від Хортиці, Дніпрових порогів, Сагайдачного і взагалі недалеко від давніх запорозьких гнізд. За мого дитинства на берегах Дніпра ще чимало жило синів запорозьких козаків, свідків слави, а далі й руїни Запорозької Січі. Ще переказували з уст в уста оповідання про славні події запорозького товариства й про недолю останніх запорожців після зруйнування Січі. Ще живі були подекуди старі запорожці із Задунайської Січі, а один із тих небораків навіть доживав свого віку в оселі мого батька... Ще ходили степовими шляхами валки чумаків і лунали на безкрайньому обширі зелених просторів давні чумацькі й козацькі пісні.

От і заманулося мені пригадати дещо з минулого, а найбільше — розказати про урочище Сагайдачне, бо воно найлюбіше для мене з усього запорозького краю.

Перша подорож

Я побачив це урочище й побував у ньому мимоволі. Се було 1864 року, коли мені виповнилося сім літ. Моя мати їхали до Катеринослава по мого середнього брата, що вчився там у гімназії, а я й ув’язався з ними.

Шлях із Олександрівського повіту, де був хутір мого батька, прямував до Катеринослава повз повітове місто й Кічкас. Але я Кічкаса не бачив, бо ми переїхали Дніпро льодом і я його проспав; так що вперше на віку я побачив це стародавнє урочище лише тоді, коли ми верталися з Катеринослава.

Я дуже добре пам’ятаю, як надвечір ми з’їздили з високої й крутої гори, такої крутої, що мати з остраху аж хрестилася. Це ми прямували до Дніпра, де лоцмани перевозили людей і хури пороном. Про цей перевіз мати турбувалися з раннього ранку.

— Коли б господь дав, — казали вони, — щоб крига вже перейшла, бо як ми їхали сюди льодом, то було дуже небезпечно.

Та знов:

— Коли б господь дав, щоб не було горішнього вітру...

— А як буде горішній вітер, — із жахом питався я, — то що тоді?

— Дуже зноситиме порона вниз...

— Та й куди занесе?

— А туди... — похвалився брат своїми знаннями з географії, — куди тече Дніпро... У Чорне море!

— Оце нехай господь милує! — спинили його мати. — Не годиться такого казати.

З’їхавши в берег по глибокому піску, ми побачили, що криги на Дніпрі не було, але вода йшла каламутна, з великими пасмами жовтої піни.

Як тільки наш фургон, разом із кіньми, втягся на порон, де вже стояло дві хури подорожніх селян, лоцмани раптом відіпхнули порона й давай на гребках гнати його вгору Дніпра, до того місця, де до нього з обох боків підсунулися й упали в саму воду височенні похмурі скелі. На стерні порону, як зараз бачу, стояв старий, крем’язної постави лоцман із люлькою в зубах. Мене він зацікавив тим, що на грудях у нього була розхристана сорочка й виднілося чорне, мов халява його чобота, тіло; коли ж він налягав на стерно, то визирало тіло зовсім біле. Борода у лоцмана була добре виголена, пишні сиві вуса красиво визначалися на червоному від вітру обличчі; довгі ж рясні брови звисали над очима й надавали суворості всьому вигляду старого діда. Люлька, якої він не виймав із рота, часто гасла й тоді підручний, парубок літ на вісімнадцять, діставав із кишені кремінь і, поклавши на нього шматок товстого синього цукрового паперу, бив кресалом по кременю, а коли з нього добувалася іскра, від якої папір починав тліти, він притуляв той шматок дідові до люльки.

На двох великих, товстих, мов колоди, гребках було по п’ять лоцманів на кожній, і вони, тримаючись на ногах і жартуючи поміж себе, то піднімали гребки вгору, то кидали їх у воду, лишаючи за пороном на воді дрібні вири.

Ми вже зовсім підпливали під скелі, коли старий лоцман раптом натис на стерно й на весь голос гукнув:

— Ліва греби, права табань!.. Махає!..

Покрик стернаря був такий могутній, а очі його спалахнули таким суворим вогнем, що я затрусився з переляку. Всі глянули в бік гори: там, на скелі, стояв чоловік і чогось махав нам шапкою.

— Справді махає, лихо його матері! — почулося між лоцманами. — Ану, наляж, хлопці...

Цієї миті згори Дніпра долинув великий шум, гуркіт і вибухи. Здавалося, що десь поблизу вітер рушить скелі, й ті, розбиваючись одна об одну, падають у безодню.

З жахом і слізьми мати питали у лоцманів, що то воно коїться, й ті, хоча й не одразу, а все-таки розказали їй, що з Вовчого Горла пішла крига, яка й досі там стояла.

— Не дивно, — додав старий лоцман, — що вона так шумить та гуркотить, бо там її наперло аж у три шари!

За хвилину знову почулися лункі вибухи й шум, і назустріч нам, з-за скель, висунулося крижане поле. Воно білою піною вкривало Дніпро від берега до берега, краями зачіпалося за надбережні скелі й камені, з тріском репалося й кололося і, викидаючи на скелі шматки брудної криги, невпинно наближалося униз, до нашого порону.

— Привертайте, бога ради, до берега! — з розпачем у голосі благали мати.

— Куди там до берега?.. — пробубонів старий лоцман. — Хіба щоб пробити порона? Тут камінням усі береги заток укриті.

— Пускаю ходом! — знову гучно сказав він до гребців. Порон повернувся і, наче відірвавшись од берега, поплив на середину річки. Крига дедалі підступала ближче, але бистра течія підхопила й порон і понесла його геть од крижаного поля.

Високі скелі Кічкасу стали зненацька зменшуватись, одсунулися від нас далі й немов поринали у воді. Повз нас з обох боків бігли піскуваті береги, а від низу Дніпра виринали з води нові, великі, дивовижні скелі й попереду всіх три стрункі та високі шпилі, немов оброблені під величезні монументи.

— Куди ж сховатися? — обізвався до стернаря його молодий підручний.

— А що, може, злякався? — з посміхом спитав старий, — Тобі, Миколо, вже так, що мерщій би заховатись?

З-поміж гребців почувся регіт і глузування з легкодухого парубка.

— Налягай, вражі діти! — гукнув до них старий стернар, — Чого заіржали, як ті огирі до косяка? Хочете, щоб об Стовпи нас розбило?

Згодом суворий дід пошкодував свого молодого присоромленого підручного й додав:

— У Сагайдачному заховаємося... Ніде більше! Порон, що ним керувала вміла рука, все далі тікав од криги й водночас усе більше відступав од правого берега та, перетнувши найдужчу бистрочінь, почав наближатися до лівого.

Три скелі-монументи, що їх лоцман назвав Стовпами, лишилися вже правобіч, а до нас насувалися дві інші — великі, незграбні.

— Чого заметушилися? — загукав знову старий.

— Чого сіпаєте гребки, немов дівки кужіль?.. Надмись, лихо вашій матері!.. Не бачите, як на Стоги почало нас перти? Чи хочете під Хортицею раків годувати?

Незабаром і Стоги проминули, й порон, лишаючи з правої руки Хортицю, став наближатися до двох велетенських скель, що одна з них стояла на березі, а друга неподалік берега у воді. На неї й почало зносити течією нашого порона.

— Ще наддай, хлопці... — знову залунав голос стернаря. — Ще раз... ще раз, бо лихо буде, як зачепимося за Дурну скелю. Ось зараз станемо у Прорізі, на тихій воді, тоді й відпочинете...

Гребці знесилилися. Ні жартів, ні розмов. Усі зблідли з виду від утоми і, стоячи без шапок, із нагрітими чубами, ледве вже піднімали важкі гребки, налягаючи на них своїми широкими грудьми. Але ще хвилина напруги — і порон, обминувши скелю, зайшов у тиху воду й почав приставати до піскуватого берега.

Цієї миті з боку Дніпра почулося гуркотіння й шум... То крижане поле наскочило на скелі, що ми їх обминули. Крига кололася на шматки й ті крижини, під натиском своєї ваги, здиралися на скелі вгору, а звідти рушилися вниз на те саме крижане поле, від якого відірвалися.

Лоцмани тим часом посходили на берег і прив’язували порона до дубів, що рясним лісом, зусебіч, оточили це місце.

Братові забаглося злізти на скелю, що горою здіймалася поміж дубів, щоб подивитися звідти, як б’ється крига об скелі. Почувши про це, я й собі схопився бігти із братом, але мати завернула нас обох до фургона.

— Я чула, — сказала вона, — що тут, у Сагайдачному, сила жовтобрюхів і навіть полозів. Нікуди з порону не пущу вас.

Коли вже прокинувся вдруге, був уже день і до мене крізь віття дубів із ледве помітним ще молодим листям сягав теплий промінь весняного сонця. Птаство виспівувало й щебетало в лісі так, що за тими голосами не чутно було людського гомону. Коні вже стояли всі в пороні, а сам порон ворушився, бо лоцмани відпихали його від берега. Поруч гойдався байдак на вісім гребок, мабуть, той же, що його ще вчора виглядав старий Харько.

Доки я розпитував у матері, що було вночі, шестеро лоцманів, поскидавши чоботи й закасавши широкі штани, лишилися на березі, тримаючи порона за товстий, мов колода, канат; до другого боку порона був прив’язаний байдак.

За командою, яку подав Харько, лоцмани на березі, взявши канат на плечі, пішли вперед, а ті, що сиділи на гребках у байдаці, почали громадити й гнати човна вгору. За хвилину обидва канати напружилися, — й порон помалу рушив проти води.

З обох боків у нас були величезні скелі-гори, що їх учора дід Харько назвав одну Середньою, а другу — Дурною; на їхніх шпилях весело вигравало сонце своїм ранковим рожевим промінням. Я глянув на ту скелю, де був учора, й на осяяний престол Сагайдачного, й мені дуже закортіло ще раз побувати там, посидіти на тому “Ліжкові” та оглянути звідти околиці. Але Харько мовби відгадав мою думку.

— Отепер, паничу, — сказав він до мене, — то я й сам не пустив би вас на скелю, бо саме жовтобрюхи повилазили на сонечко грітися.

— А жовтобрюх як укусить, то вмреш? — спитав мій брат.

— Ні, може, й не вмреш... бо в них немає в роті такої отрути, як у гадюки, але вони кусаються зубами гірше за собаку, й пораза, коли він її завдасть, дуже трудно гоїться...

Важкий, незграбний порон тим часом потроху посувався вгору, скелі Сагайдачного лишилися внизу й почали ховатися за лісом, який гущавиною вкривав увесь східний берег. Лоцмани, що йшли берегом, то заходили в самісіньку воду, перебродячи затоки, то піднімалися на берег і лізли на скелі там, де вони звисали над самою бистриною Дніпра. Довкола панувала тиша, й річка неначе раділа, що позбулася кальної, огидної криги, й світилася на сонці своїми блакитними, прозорими хвилями. Від усього, що було навкруги, віяло супокоєм і пестощами. Здавалося, що в сяйві ранку все умлівало й мовчки прислухалося до пісень вільного пташиного кохання, яке повітрям розносилося понад Дніпром.

Щодалі, то скелі Кічкасу ставали все ближче й, нарешті, годин через дві лоцмани підтягали порона до того місця, де ми мали причалити ще вяора увечері. Звідсіль починався шлях на Олександрівськ, і ми мусили залишати порон. Наш кучер, замість четверика коней, запріг тільки трьох, четвертого ж, буланого, він не зважився брати, бо в нього спухла нога...

Ми щиро попрощалися з Харьком, як із рідним, і виїхали з порону.

Після незабутньої першої подорожі мені не випадало їздити повз Кічкас, аж поки через три роки мене самого повезли до Катеринослава віддавати в гімназію. Тут на Кічкаському перевозі я знову побачив Харька, що стояв на стерні порона з люлькою в зубах, як стояв і вперше. Підручний Микола став уже парубійком і добре допомагав старому кермувати пороном.

Я дуже зрадів Харькові й почав розпитувати його про полозів.

— Дуже їх зменшується, — мовив Харько. — Людей більшає, і вони винищують полозів... Та й добре роблять. Навіщо така погань на світі?

— Ну, а все ж таки вони ще є?

— Аякже. От позавчора німець у Сагайдачному ночував, то полоз його собаку задавив, а господар ледве врятувався...

— Що ж, він не мав рушниці?

— Як не мав? Адже він на полювання ходив. Не влучив гаразд. Полоза тільки й уб’єш, як у голову поцілиш, а як у тіло, то що йому та кулька чи дріб зробить?

Почавши вчитися в Катеринославі, я щороку по кілька разів їздив повз Кічкас і добре знав перевіз. Знав навіть, до якого каміння гнатиме Харько порона вгору, проти води, де і як його поверне й пустить упоперек річки й до якого місця нас понесе хвиля, але Сагайдачне, Хортицю й усі скелі побіля них я бачив лише здалеку, побувати ж удруге у Сагайдачному мені довелося вже в 1870 році.

Друга подорож

Ще років із семи був у мене щирий приятель Семен. Грунти наших батьків лежали майже межа в межу, й батьки, гостюючи один в одного, брали і нас із собою, так що ми із Семеном добре побраталися, а вступивши одночасно в гімназію, ми й у Катеринославі мешкали на одній квартирі й укупі читали книжки.

У перші роки біля мене не було такої людини, щоб пораяла мені прочитати історію моєї батьківщини — України, та дізнатися, хто я сам; у гімназії, звичайно, навіть не натякали про це, і я, разом із Семеном, найбільше читав оповідання Майн Ріда та Фенімора Купера; в хаті батьків теж не було нічого, щоб надало мені національної свідомості. Навпаки, розмовляти в присутності батьків “по-мужичому”, себто по-українському, мені суворо забороняли, мати ж, кажучи що-небудь про селян, не тільки з презирством називала їх хохлами, а ще й неодмінно до слова “хохол” додавала термін — “проклятий”. Але відокремити мене від селян-українців у оселі батька було неможливо й московська мова сходила в мене з уст лише до тої хвилини, доки я не вибігав за ганок нашого будинку, бо за цим кордоном уже починалася Україна й жодного московського слова там не вимовляли.

Отож, усі дитячі літа я пробув біля селян, часто бігав до їхніх хат, знав їхнє життя і злидні, розумів і любив правдиву й лагідну душу селян, й хоча вони були поспіль національне несвідомі, але деякі пісні й оповідання, разом із таємницею, що оповивала запорожця діда Охріма, й із словами лоцмана Харька уже трохи збудили в мені цікавість до історії Запорожжя й України.

На третій рік мого пробування в Катеринославі мене й Семена, на наше щастя, поставили на квартирі в німця. То була культурна людина, яка мала за обов’язок знати історію того народу, на землі якого жив, і через те в його шафі з книжками я випадково знайшов аж дві історії Малоросії — Маркевича та Бантиша-Каменського. Завдяки цьому випадку я в 12 років знав уже, що малороси — окремий народ, а Україна — поневолений край, спершу поляками, а далі Московщиною. Я вже захоплювався славою козацьких повстань і запорозьких походів, але я ще не прилучав себе до малоросів і не почував, що слава України — то моя слава. Через це я хоч і цікавився життям і вчинками запорожців, але все-таки мене більше захоплювали пригоди з життя героїв Майн Ріда.

Одного разу, під впливом романів того письменника, ми з Семеном надумали їхати до Америки й уже змовлялися про те, як це зробити і де добути грошей на подорож, коли зненацька мені запала в голову інша думка.

— Чого нам їхати, Семене, до Америки, — сказав я, — залишати батьків і нечесно добувати гроші, коли я знаю поблизу Олександрівська таке місце, де водиться той самий “боа констріктор” чи удав, як і в Америці, такі вовки й вепрі?

Я розповів Семенові про Сагайдачне й про те страхіття, про яке чув од Харька, і мій приятель, хоч і дуже шкодував, що в цьому урочищі ми не знайдемо дикунів, з яких можна знімати скальпи, та все-таки погодився зі мною, що, замість Америки, можна раніше поїхати на полювання в Сагайдачне.

Доки настали вакації, ми добре обміркували цю справу й, прибувши до батьків, за кілька день почали лагодитись у дорогу. Ми впросилися погостювати в Олександрівськ, до моєї хрещеної матері, а Семен, до того ж, випросив у батька дозволу взяти нам дві рушниці, щоб піти в плавні й там настріляти диких качок.

Стріляти з рушниці мене навчив Семенів батько, коли мені було ще десять літ, але я з цією своєю наукою мусив пильно ховатися від матері, бо вона нізащо не хотіла дозволити мені навіть близько підходити до зброї.

Озброїтися нам було неважко, бо й мій батько мали зброю ще з часів своєї військової служби на Кавказі та й у Семенового батька вся стіна біля ліжка була обвішана рушницями... Треба було, кажу, тільки ховатися від моєї матері.

Усякими хитрощами через кілька днів ми опинилися в Олександрівську й, погостювавши трохи в хрещеної, оголосили їй, що наступного дня удосвіта ми йдемо полювати на цілий день, а може, ще й на ніч. Хрещена не хотіла нас пускати, але ми рішуче сказали, що підемо й самі, бо на те нам і рушниці батьки дали, щоб з них стріляли. Тоді впевнившись, що нічого не вдіє, вона напхала наші мисливські торби харчами, поблагословила в дорогу й наказала берегтися, щоб не здибати десь вепра.

Уставши, тільки-но почало світати, ми з Семеном рушили з двору. За плечима в нас висіли рушниці, в халявах чобіт, одягнених поверх штанів, стриміли кинджали; через друге плече — торби, порохівниці та інші речі, потрібні для полювання; у торбах, опріч харчів, містилися ще й подарунки Харькові, а саме: пачка добротного тютюну з батькового запасу та пляшка горілки.

Олександрівськ у ті роки був ще зовсім нікчемним містом і тулився понад річкою Московкою трьома недовгими вулицями. Будинки в ньому мало чим відрізнялися від сільських хат і майже всі вони без винятку були під солом’яною стріхою.

Бадьоро стукаючи чобітьми під подихом вранішньої прохолоди, ми хутко лишили останні тини міста й попрямували повз велику, покинуту фортецю. Я знав з історії, що їй уже дев’яносто дев’ять літ, бо вона будувалася 1771 року, коли цариця Катерина намислила собі зруйнувати Січ. Запорожцям казали, ніби та фортеця проти татарів, насправді ж її зводили на випадок змагання запорожців.

Yaş sınırı:
12+
Litres'teki yayın tarihi:
30 ağustos 2016
Hacim:
31 s. 1 illüstrasyon
Telif hakkı:
Public Domain