Kitabı oku: «Над Кодацьким порогом», sayfa 5
Тепер запорожцi вже не мали рацiї таїтися, i враз навкруг Кодака збилася буча. Дехто з козакiв стрiляв у вартових, другi тягли до стiн драбини, щоб лiзти через засiки, третi рубали тi засiки сокирами, а подекуди намагалися пiдпалити їх, розпалюючи хмиз.
Збився гомiн i в серединi Кодака. Прокинувся полковник, посхоплювалися й жовнiри, але поки всi з несподiванки прочуняли та вбралися й узброїлися, козаки вже лiзли через стiни, а подекуди вже й пiдрубали засiки сокирами й поробили собi пролази.
Марiоновi не пощастило упорядкувати свiй полк, i вiн похапцем посилав на окопи жовнiрiв купками, хто скорiше узброївся… Та вже не помоглося, бо Сулима з двома куренями вже вдерся у фортецiю з пiвнiчного боку, а з пiвдня вже лiзли запорожцi, що прибули з Бурляєм. Почався смертельний бiй. Поляки зрозумiли, що їм нема куди рятуватися, i билися завзято, але ще завзятiше билися козаки. Скоро у Кодаку запалали засiки й будинки, зайнялися й башти по стiнах, i велике полум’я освiтило криваву боротьбу братнiх народiв, що не вмiли порозумiтися й жити у згодi.
Високо до самих хмар сягало сяйво полум’я. Видно було його й у Самарi за великими Лiсами, i по степах понад Сурою та Базавлуком, i навiть з далекої Хортицi; у хвилях же Кодацького порога воно одбивалося то щирим золотом, то гарячою кров’ю. Пополохалося вiд сяйва пожежi птаство по гаях i завили байраками вовки-сiроманцi… А брати рiзалися уперто… завзято…
Гинули один по одному польськi хорунжi, осавули й iнша вiйськова старшина. Щохвилини меншало й жовнiрiв, козаки все прибували й прибували… Нарештi поляки зрозумiли, що змагання їхнi марнi, попросили милосердя.
Коли гомiн бойовища почав стихати, до Сулими привели полковника Марiона.
– Гетьмане! – спитали козаки.Що чинити з цим бранцем?
Сулима глянув на полковника-чужинця суворо:
– Волю нашу помагав гнобити, а вмерти по-лицарському й не спромiгся? Розстрiляти!
Гетьман махнув рукою, i нещасного чужинця повели на страту.
– А тепер, пани брати,сказав згодом Сулима козакам,руйнуйте й палiть у Кодаку все дощенту, щоб бiля наших рiдних порогiв i згадки не лишилося про полякiв!
Козаки щиро виконали наказ гетьмана i не лишили у Кодаку жодного будинку й жодного крата з засiки. Зiйшло сонце й освiтило руїни Кодака та купи трупу, тiльки й лишилися од нього вали та рiвчаки, такi великi, що їх навiть не знищили столiття.
Упоравшись з Кодаком i дiждавши з Сiчi ще три тисячi товариства, Сулима через два тижнi пiдняв своє вiйсько до походу.
Коли отамани вишикували свої куренi на степу за брамою, Сулима з булавою у руцi виїхав поперед вiйська i звернувся до запорожцiв зi словом:
– Панове товариство, славне Вiйсько Запорозьке! Прийшов час, щоб визволити нам рiдну неньку Україну з лядської неволi, а православну вiру од загибелi. Рушаймо ж на Україну i будемо битись на смерть з нашими гнобителями!
3 тим гетьман повернув коня на пiвнiч, махнув булавою – i полки рушили у похiд, лишивши позад себе порожню руїну Кодака. Нi одна жива душа не проводжала запорожцiв, тiльки Кодацький порiг так голосно пiд ту добу гудiв i бринiв, неначе вигукував услiд козакам славу.
Коли до Конецпольського дiйшла звiстка про те, що Сулима зруйнував Кодак i йде з запорожцями на Україну, вiн страшенно розпалився i найбiльше через те, що на всю Польщу вiн похвалявся i королю доводив, що Кодак – фортецiя непоборима. Зруйнування Кодака було йому особистою образою, бо збудування його було дiлом його рук, i вiн завзявся, щоб звести зi свiту запеклого козацького гетьмана.
Маючи пiд рукою добре польське вiйсько i шiсть тисяч реєстрових козакiв, що саме тiльки повернулися з-за Нiману пiсля вiйни з шведами, коронний гетьман рушив з тим вiйськом назустрiч запорожцям. Сулима ж до того часу щасливо добув Чигирин, Черкаси та Корсунь, повиганяв звiдусюди полякiв i зiбрав уже до себе чимало козакiв “виписчикiв” та всякої голоти з усiх куткiв України.
Конецпольський перестрiв козацьке вiйсько за Корсунем, але не наважувався зчепитися з ним, бо знав запорозьке завзяття. Сулима ж теж не поспiшався битись, бо у нього було ще менше вiйська, нiж у Конецпольського, i йому було корисне прогаяти який час, бо до нього щодня пiдходили новi й новi ватаги повстанцiв.
Коронний гетьман зрозумiв, що становище його гiршає, i надумав узяти Сулиму зрадою. Знаючи, що реєстровi козаки сподiвалися собi од короля подяки за вiрну службу пiд час шведського походу, вiн зiбрав до себе старших з реєстрових козакiв, почав їх улещувати, вихваляв за вiрнiсть королю i нахвалявся, що неодмiнно дiйде до короля i добуде реєстровим козакам бiльшi права i навiть побiльшення козацького реєстру, аби тiльки вони зрадою взяли Сулиму i привели до нього.
– Нащо нам проливати кров свою й запорозьку? – говорив вiн.А вам нащо бити своїх братiв? Всьому заколоту призвiдник Сулима, його треба взяти з козацького табору, i все його вiйсько зараз же розiйдеться по хатах. То ж все наволоч, хлопи… Тiльки ви – реєстровики – певнi козаки i, як зробите менi цю службу, то, не проливаючи кровi, добудете собi великi права, а дiтям вашим кращу долю.
Козацька старшина вагалася: бити своїх братiв нiкому не хотiлося, перейти ж на бiк Сулими було боязно, бо поляки зразу поруйнували б їхнi хати й поодбирали б грунти; принада ж побiльшити козацький реєстр, придбати новi права була дуже велика i в очах трохи уже споляченої козацької старшини виправдовувала навiть зраду. Були й такi помiж старшиною, що сперечалися, кажучи, що такого славного лицаря, як Сулима, грiх i сором губити, але таких голосiв було менше, i вони могли обстояти тiльки за те, щоб коронний гетьман привселюдно дав обiцянку, що Сулимi не буде од полякiв нiякої кари, i як тiльки запорожцi розiйдуться, то його буде випущено на волю.
Конецпольський урочисто дав присягу, що й волос не спаде з голови Сулими, бо вiн i сам, мовляв, шанує такого великого вояку й оборонця святого хреста.
Тодi дехто з козацької старшини, а мiж ними й Iлляш та Барабаш, пiшли до запорозького табору i упевнили Сулиму, що реєстровi козаки, як i пiд час постання Тараса Трясила, хочуть перейти на бiк запорожцiв.
Сулима дуже зрадiв, цiлувався з реєстровими i просив скорiше переходити з козаками до його табору, щоб тодi разом вдарити на полякiв.
На другий день всi шiсть тисяч реєстрових козакiв увiйшли в табiр запорожцiв, гадаючи, що вони справдi стають з запорожцями до спiлки; старшi ж реєстровикiв робили своє дiло: вони ввечерi пили й їли разом з сулимою, а уночi, коли той уже спав, заткнули йому рота, зв’язали руки i одвели до Конецпольського, а той зразу ж пiд великою вартою вирядив його до Варшави.
