Kitabı oku: «Під Корсунем», sayfa 3

V

На другий день після того, як загинув від руки Галагана польський хорунжий, коронний гетьман Потоцький справляв у Корсунському замку бенкет. Це був не звичайний бенкет польсько шляхти, які відбувалися мало не що-дня з приводу прибуття до війська всякого нового пана, — сьогодня старий гетьман справляв бенкет усій шляхті з приводу того, що завтра з сином Потоцького, Стефаном, значна частина польського війська мала виступати з Корсуня на південь шукати Хмельницького.

У великій світлиці замку, за кількома довгим столами, сиділи опріч коронного гетьмана та сина його Стефана ще польний гетьман Калиновський, полковники та вельможні пани: Одрживальський, Синявський, Бігановський, Чарнецький, Сапіга, Друцький, комісар Шемберг і багато більшої і меншої шляхти. Всі вони були одягнені в коштовні різнокольорові саєтові кунтуші, гаптовані золотом та сріблом, і пишалися всякими окрасами з золота й самоцвітів.

Багато вже за столами було випито доброго вина й старого меду, багато вигукувалося вже “віватів” і за ,короля, і за славу Річі Посполітої, й за польське хоробре військо, й за панство й панів, та панянок. Тепер усі були вже на підпитку й бенкет доходив до краю.

Старий Потоцький хотів уже відпочити й блимав очима, але йому здалося, що попереду, ніж попрощатись, він повинен ще навчити свого сина, як керувати військовими справами, і він голосно звернувся до нього:

— Сину мій! Завтра ти поведеш хоробре польське віисько на війну.

— Яка війна, тату?! — зразу перебив батька Стефан Потоцький. — Багато чести хлопам, щоб з ними воювати! Слово гонору — я й шаблі, з піхви не витягну на цю наволоч, а розжену бунтарів канчуками, Хмельцицького ж приведу до тебе на аркані!

— Так, так, любий сину! Ти говориш, як і годиться шляхтичеві; а проте знай, що українське повстання це гидра — відрубаєш їй голову, а натомісць виростає дві! Будь же обережним і слухайся вельможного пана комисара — він людина досвідчена у військових справах і буде давати тобі раду. Я ж з свого боку не шкодую дати тобі найліпше військо.

— Не треба, батьку, мені багато війська! Що менше буде в мене війська, та більше буде мені слави!

— Віват пану Стефану! Віват завзятому лицареві! — загукали пани по всіх столах, піднімаючи свої келехи з вином.

Старому гетьманові було дуже любо, що син його так говорить і що його так щиро всі вітають. Він зовсім розмяк від вина й з сльозами на очах простяг свій келех до сина.

— Віват, мій любий синку! Я завжди говорив, що ти в мене вдався!

Батько й син поцілувалися.

— Веди ж завтра своє військо, синку! Перейди ліси й степи та зруйнуй запоріжську Січ і винищи до ноги харцизів, що порушують наш спокій: привідця ж їхнього — Хмельницького приведи сюди на заслужене катування й страту.

З цим старий Потоцький допив свій келих і хотів підвестись, але ноги його вже не слухали й він знову важко сів.

Побачивши те, до Потоцького підбіг Калиновсъкий і, всміхаючись, узяв иого під руку, щоб підвести.

— Пану Миколі час до ліжка!

Потоцький дуже не любив Калиновсъкого й він, узявши його слова собі за образу, знервовано вирвав свою руку.

— Прошу, пана, доглядати себе та своєї пані, а не мене!

Калиновський враз спалахнув і вхопився за шаблю:

— Як сміє пан зачіпати мою дружину?!

Обидва гетьмани — коронний та польний сварилися по кілька разів на день, і до цього всі вже звикли. Почувши тепер їхню сварку, до Калиновського підбігли Одрживальський та Бігановський і відтягли його на бік, умовляючи пробачити старому, який до того ж на підпитку; Шемберг же та Сапіга підвели тим часом старого Потоцького під руки й повели його до покоїв.

— Заспокоєний Калиновський і всі останні пани посідали знову до столів і взялися кінчати свій бенкет.

— Гей, хлопи! — гукнув молодий Потоцький.

— Тягніть з льохів усе, що там маєте!

Прислужники забігали й по столах знову забряжчали кухлі, а пани знову вітали пана Стефана, подаючи йому тим часом всяких порад:

— Віват, пане Стефане! Щасливий єси: тебе чекає всесвітня слава!

— Найпильніше треба, щоб винищити всіх запорожців, бо, поки вони існують, не буде нам спокійного життя на Україні!

— А хлопам українським треба дати такої кари, щоб вони вже й не згадували про волю!

— Не бійтеся, панове! — голосно відповів Стефан Потоцький. — Мене не треба вчити, як карати хлопів: гостра паля — то їм найліпша наука.

— І схизму всю треба винищити! — почулися голоси. — Нехай сяє єдина свята католицька віра.

З усього зібрання поляків знайшовся тільки один, що йому речі панів про кари й утиски на українців були не до мислі. То був комисар Шемберг. Він незадоволено похитав головою й сказав:

— Нерозумно дратувати українців, коли стоїмо серед України. Треба поводитись з ними по правді з ласкою!

Ці слова викликали в панів цілу бурю протестів.

— Як, з ласкою?! — гукали вони, — от до чого доводить ласка: вже вчора хлоп убив шляхтича! Чи чувано це? Ні, хлопів тільки карами можна залякати й держати у слухняності.

— За що ж убито хорунжого? — спитав зацікавлений Потоцький.

— За те, що він залицявся до молодиці! Його вбив хлоп, чоловік тієї молодиці!

— Яке нахабство! — почулися вигуки здивування. — Йому зробили честь: родовитий шяхтич звернув увагу на його брудну жінку!..

— Маю надію, що хлоп уже сидить на палі? — спитав Потоцький.

— На жаль, ще ні! — обізвався пан Друцький, полковник того полку уланів, що в ньому був хорунжим Квицинський. — Хлоп зразу ж утік! Проте мої улани як найпильніше його шукають, і я маю певну надію, що небагато мине, як ми його четвертуємо або посадим перед замковою брамою на палю на острах усьому Корсуневі.

Потоцький засміявся:

— А цікаво б бачити ту молодицю, — чи варто ж було через неї загинути?

— Нема про що говорити, пане Стефане! — знову озвався Друцький. — Чи розумно ж помірати за хлопку, коли ми можемо мати їх цілі десятки — досить звеліти гайдукам привести.

Довго ще бенкетували пани, поки, де-хто заснув, схилившись до столу, а де-хто, шукаючи постелі, зсунувся під стіл і там розпластався, як рак; ті ж, що були дужчі, порозходилися по своїх покоях, що були тут таки, у замку. Молодий Потоцький був міцніший за багатьох і пересидів мало не всіх, але нарешті підвівся й він, щоб іти до своєї світлиці. Коли він минав двері, до нього наблизився молодий білявий панок Блясь.

Блясь був з дрібної шляхти й пив та їв з ласки заможних панів. Він завжди придивлявся й прислухався до бажань вельможних магнатів і прислуговувався їм, щоб запобігти їх ласки. До Потоцького він наблизився, принижено вклоняючись, і промовив до нього стиха:

— Вельможний пан хотів побачити ту молодицю, що через неї вбито хорунжого Квицинського, чи не привести ії до покоїв пана?

У голові Потоцького парував хміль і вигадка Бляся йому подобалася.

— Цікаво... цікаво... Справді приведи — подивлюся, що воно за диво, — відповів він і пішов далі.

Під той час у хаті Цимбалюків уже давно було погашено світло. Гусари десь добре нагостювались і поснули рано. Ганна, збентежена вчоршнім випадком і неспокійна не тільки за Микиту, але й за Данила, бо йому вже час було вернутися з Черкас, плакала сьогодні ввесь день і не спала довго, але після півночі й її зморив сон, не спала ще тільки одна Пріся. Думки її линули туди, куди пішов її любий чоловік. У непокої вона уявляла собі, що Микиту вже вхопили поляки й десь завдають йому муки... Через хвилину їй ввижалося, що він, голодний і холодний, мов дикий звір, ховається по-під кущами, прислухаючись до всякого згуку, навіть до шелесту листя... й молода жінка сама прислухалася до найменших згуків, не маючи сили заснути. І от її вухо вловило біля хати гомін скількох голосів, а через хвилину счинився грюкіт до неї у вікно. У Прісі заколотилося серце, бо вона передчувала недобре. Навпаки Ганна, що не чула голосів, а почула тільки стукотіння, скочила радісно, сподіваючись що то вернувся Данило, і хотіла відчинити двері.

— Не відчиняйте, мамо! — озвалася Пріся. — Я боюся.

Голоси почулися вже у сінях, бо з двору у сіни двері тепер не замикалися через те, що там часто ходцли гусари.

— Одчиняй! — голосно гукнули всінях, і хтось почав сіпати двері.

— Чого вам треба серед ночі? — спитала вже злякано Ганна. — Я не відчиню!

— Не відчинеш — самі відчинимо! — гукали за дверима й почали бити й рвати двері.

Перелякані жінки ледве вспіли обгорнутись одежею, як легеньку защіпку у дверях було зламано й у хату ввійшов панок Блясь, держучи в руці запаленого лихтаря, а позад нього стояло четверо гайдуків.

— Беріть оцю! — показав він на Прісю. Не вспіла молода жінка й скрикнути, як четверо гайдуків вхопили її й скрутили їй назад руки.

— Затуліть їй заразом і рота, щоб вулицею не репетувала, — наказував Блясь.

— Не мучте мою дитину! — скрикнула Ганна. — Пустіть!

Але зразу ж вона впала непритомна від важкого кулака одного з гайдуків.

Прісю витягли з хати й понесли вулицею. Куди несли її, вона не знала, бо бідній молодиці нап’яли на голову якогось лантуха, так що вона нічого не бачила. Через який час вона почула, що її несуть по східцях угору. То були сходи на ту башту замкову, де жив Стефан Потоцький.

Приволікши Прісю до покоїв Потоцького, Блясь сказав розмотати молодиці голову, розв’язати рота й лишитися на сходах, а сам потяг молодицю в горниці.

Через хвилину Пріся з жахом побачила себе у гарно вбраному й освітленому покої, в якому на канапі сидів невідомий їй пан.

— Оце, ясновельможний пане, — сказав Блясь — та молодиця, що її чоловік убив хорунжого Квицинського. Осоловілими очима Потоцький пильно придивлявся до Прісі й хоч вона була нечепурно вбрана й розкудлана в боротьбі з гайдуками, проте її великі карі очі й чорні брови зкрашували все те й примушували бачити тільки їх, а не одежу. Потоцький упевнився, що у нього перед очима була певна красуня.

— Ти не лякайся, молодице... — почав Потоцъкий п’яним голосом. — Хоч тебе й слід скарати на смерть за вчинок твого чоловіка, та я того не вчиню.

Він моргнув Блясеві й той вийшов, зачинивши за собою двері; сам же Потоцький, трохи хитаючись, наблизився до Прісі й узявши їі за руку, все дивився в її широко росплюшені очі.

Рука молодиці тремтіла, як і ввесь її стан, і те тремтіння зразу збудило у поляка п’яну похоть.

— А ти справді непогана, молодичко... — сказав він, сміючисъ. — Правда вмірати через тебе нерозумно, але пожартувати з тобою одну нічку — не погано, ходім зо мною.

Він обхопив її за стан і повів до дверей другого покою, що були зап’яті килимом.

Тільки тепер Пріся зрозуміла, на що її взято й принесено сюди. Вона зразу розуміла й те, що вона тут беззахистна й ніщо не може врятувати її. Одчай обхопив серце молодої жінки й вона впала навколішки.

— Пане хороший! — почала вона благати Потоцького. — Не робіть мені ганьби! Я козачка з роду й чесна жінка своєму чоловікові!

Молодий поляк не звернув уваги на її благання. Він ухопив Прісю в обійми й поволік за килим.

— Ти мені вподобалася й не буде тобі ніякої ганьби з того, що вельможний шляхтич з тобою ласкаво пожартує.

Тоді в Прісіному серці заклекотіла козача кров, і вона зважкилася ліпше вмерти, а не датися в наругу. Вона почала змагатися, коли ж почула, що сили вже не вистачає, — вона уп’ялася в шию своему насильникові. Скрикнувши, той випустив Прісю з своїх обіймів, але вона розпалена боротьбою, не розуміла вже, що робить, і зваливши Потоцького на поміст, почала крутити йому руки й душити за горло...

Можливо, що в нестямі Пріся й задавила б поляка, коли б на крик його не вбігли гайдуки й не вирвали б знесиленого пана з рук розлютованої козачки.

Ледве зводячи дух, Потоцький сказав вкинути Прісю у льох і переказати на другий день полковнику Друцькому, щоб за смерть, від її чоловіка, шляхтича Квицинського, Прісю було покарано найлютішою смертю.

Прісю вхолили гайдуки, поволокли по сходні аж під замок у льох і вкинувши туди, зачинили за нею важкі двері. У льоху було темно, й нещасна жінка не зважувалася рушитись з місця, щоб не впасти кудись ще глибше. Останнє, що вона почула, був брязкіт залізного засову дверей і після того в льоху стало тихо, як у могилі.

Жах обхопив душу молодиці, й вона жалкувала, чому Потоцький не звелів вбити її відразу.

Не весело минула ця ніч і Потоцькому, ранком же він виїхав до свого війська блідий і похмурий. Його не розважали навіть голосні музики, що грали перед його військом, і ті “вівати”, що лунали йому вслід, аж поки перейшов він з військом на другий бік Росі.

VІ

Діставши ранком від молодого Потоцького за Галаганову молодицю замість подяки лайку й довідавшись від гайдуків, яку прикру ніч зробила Пріся вельможному гетьманському синові, Блясь зараз же побіг до полковника Друцького переказати про волю Потоцького, щоб нахабну козачку скарати на смерть.

— То правда, — сказав Друцький: не покарати молодицю не,можна, бо через неї вбито шляхтича. Коли б вона не підбурила свого чоловіка, а була б до хорунжого ласкава потай від нього, то цього б не сталося. Їй треба зняти голову. Приведи ії до мене.

Полковник Друцький був хоч старіший за Стефана Потоцького, але ще дужий тілом. Разом із тим він був великий ласун до жіночої вроди й у своїх маєтках не минав ні одної вродливої дівчини або жінки з своїх підданців. Почувши, що Галаганова молодиця відхилила залицяння не тільки Квицинського, а навіть самого Потоцького, він дуже заціка вився її побачити й для того більше й звелів привести Прісю до себе.

Вкинута в льох, Пріся дового стояла, мов скаменіла, на одному місці, поки нарешті втома її подужала й вона сіла, а далі й упала на долівку. Чи спала вона, чи ні, вона того не почувала, бо думки не покидали її всю ніч. Скільки часу вона була вже в льоху, вона теж не розуміла, бо в мертвій тиші й пітьмі не можна було знати часу. Змучена душею й тілом, вона нарешті почула, що до льоху йдуть люди й хоч, знала, що ті люди її вороги, що вони поведуть її на страту, а все ж таки зраділа, зачувши людей, бо лежати в домовині живому далеко гірше, ніж мертвому.

У дверях забряжчав засув, двері з сердитим скрипінням одчинилися й Пріся побачила вгорі сіру пляму далекого бажаного світу.

— Виходь, проклята хлопко! — гукнув Прісі Блясь і вдарив молодицю ногою. — Через тебе ледащицю на мене розгнівався гетьманський син. Ось стрівай: зітнуть тобі голову, щоб не брикалася!

Пріся покірливо пішла за поляками й гадаючи, що її ведуть на страту, прощалася у думках із життям і з любим їй чоловіком.

— Не довго я з тобою, Микито, кохалася, — говорила вона своїм серцем, — та багато щастячка зазнала. Дай же, Боже, тобі, мій любий, за твою ласку, щоб тебе ворожа шабля й куля не брала, щоб сталося те, про що ти все життя мріяв і про що дбав: щоб перемогли козаки ляхів, ворогів наших і щоб діждав ти волі на Україні. Дай, Боже, щоб гарна дівчина тебе кохала — поберися з нею й будь щасливий, а за мою душу милостиню подавай.

— Так благословляла свого чоловіка молода козачка, йдучи, як вона гадала, на страту. Вона була спокійна серцем, упевняючи себе, що ввсякій людині призначено від Бога свою долю, й тільки рясні сльози, що не чутно лилися з Прісіних очей, виявляли тугу її серця за передчасно увірваним молодим життям.

У замковому дворі було чимало окремих будинків. Ті будинки було призначено на те, щоб під час наскоків татарів у них було безпечний притулок мешканцям з міста й околиць, в одному з таких будинків жив тепер полковник Друцъкий з своєю челяддю, туди до нього й привели Прісю.

Глянувши на мододу козачку, полковник, вражений красою її великих карих очей і зараз уявив собі, що коли б цю молоодицю, що була заплакана, стомлена й забруджена, обмити й причепурити, то з нею веселіше було б марнувати в нудному Корсуні дній ночі.

— Через тебе, молодице, вбито шляхтича й ти повинна вмерти на шибениці! — сказав поважно полковник, сподіваючись, що Пріся зараз владе навколюшки и цілуватиме йому ноги, благаючи милосердя, а він її помилує й тим приверне до себе її серце.

Але Пріся стояла нерухомо, мов би й не чула або не розуміла того, що їй кажуть.

— Що ж ти мовчиш? Може не розумієш по польському? — здивовано спитав полковник.

— Коли я повинна вмерти, — нарешті відповіла Пріся, — то нехай ведуть мене скоріше на страту.

Такої відповіді полковник не сподівався. Та одмова знищувала його заходи й, розсердившись, він справді хотів був наказати, щоб Прісю вели у рівчак окопів і там відтяли їй голову, але глянувши у великі блискучі очі її, що так скрашали ніжне, мов намальоване обличчя молодиці, він зважив, що було б зовсім нерозумно занапастити таку красу, не скориставшись з неї. Проте виявляти свої думки перед Блясем та гайдуками не годилося, й він почав говорити зовсім не те, що мав на думці.

— Ну, коли ти така запекла, що страта тебе не лякає, то виходить, що то тобі не кара. Одведи, пане, Блясю, цю молодицю в комору, що біля моєї пекарні, нехай посидить у коморі, а я тим часом надумаю, яку їй кару призначити.

Тепер пріся справді впала навколішки з риданням:

— Благаю вас, вельможний пане, не мучте мене, а звеліть скоріше відтяти голову!

— Ні, ми те ще обміркуємо... — відповів полковник. — Ведіть її.

Прісю підняли здолу, провели через кілька кімнат і замкнули в коморі.

За сльозами спочатку Пріся нічого не бачила й ні на що не дивилася, далі ж помітила, що через невелике віконце в комору йшло світло й оссвітлювало лантухи з борошном і всякі інші харчі, що там переховувалися.

У коморі було далеко ліпше, ніж у льоху, та проте Прісю ще гірше взяв одчай з того, що вона мусить там нидіти, коли думками вона вже полинула на той світ.

Через якийсь час старий гайдук приніс їй обідати, але Пріся не схотіла їсти й, спершись на лантухи з пшоном, нерухомо сиділа в кутку.

Так минув увесь день, увечері ж Друцький повернувся на підпитку з бенкету й звелів привести Прісю до себе.

Старий гайдук, що вже багато років прислужував полковникові, розумів уже, на що пан кличе молодицю й раніше, ніж привести Прісю, примусив її причепуритись.

Коли Прісю привели до Друцьокого, він сидів на широкій лаві, спіраючись на подушку, підкладену за спину. Махнувши рукою гайдукові, щоб вийшов, він звелів Прісі підійти де себе.

— От що, молодице: дуже ти вродлива й жаль мене бере, коли подумаю, щоб тебе віддати катам. Чи на те ж на світі жіноча краса? Покохай мене, так я тебе, замість того, щоб скарати, любкою своею зроблю! Панею вберу тебе й на Волинь з собою повезу.

Пріся низько вклонилася.

— Спасибі, вельможний пане, за вашу ласку. Тільки не вільна я вас покохати, бо кохаю свого чоловіка, а двох одноразово серце не кохає...

— На що мені те знати: чи кохаєш ти свого чоловіка, чи ні? Хоч ти його у серці й кохай, а до мене будь ласкавою.

— Не можу цього, пане, бо шлюб чесний я з ним узяла й присягу дала бути вірною йому дружицою...

— Та ти про те забудь! — почав уже хвилюватись полковник. — З ним тобі вже не кохатись. Ти або будеш моєю, або підеш до рук ката!

— То віддавайте до ката, — рішуче відповіла Пріся, — а чоловікові я не зраджу.

Друцький уже чув про пригоду з Потоцьким і поводився з упертою молодицею обережно, проте, речі Прісі дуже його дивували, бо, на думку полковника, такого завзяття можна було сподіватися тільки від паній. Вгамувавши себе, він почав ласкавіше:

— Не розумно говориш ти, молодице! Чому тобі не пожити ще? Ти така молода й хороша. Ти ще зазнаєш зо мною втіхи. Може ти ,не ймеш віри, що я тебе покохав...

— Він притяг Прісю за руку, посадив поруч себе.

— От тобі слово гонору, що що я покохав тебе й дуже мені тебе жаль.

Пріся повірила тому, що серце польського пана добре й упала з плачем до його ніг.

— Паночку, голубчику, ріднесенький! Пустіь мене до батька!

Ці слова знову розсердили полковника.

— Ото вже дурниці верзеш ти, молодице! Хіба ти мала дитина, щоб тобі жити з батьком та з матір’ю? Батька й матері тобі вже ніколи не бачити так само, як і свого чоловіка! Я буду тобі й за, батька, й за матір, і за чоловіка!

Він підвів молодицю з долу, посадив біля себе й обхопив рукою за стан. Знесилена тією надіею, що на хвйлину промайнула й знову заступилася тяжким одчаєм. Пріся не пручалася й тільки колотилася від ридання в обіймах полковника. Це подало сластунові надію. Кров жвавіше забуяла по його напружених жилах, і він міцніше стиснув молоду жінку в своїх обіймах. Але вона враз схаменулась і вислизнула з його рук. Очі її знову зайнялися вогнем завзяття, а постать відбивала рішучість обороняти свою честь, як звір обороняє своє життя.

— Не руште, пане, бо буде й вам те, що було Потоцькому! — крикнула Пріся.

— А що ж саме? — питав Друцький, скочивши з лави й намагаючись знову вхопити Прісю.

— Кусатись буду! — крикнула молодиця, й по погляду її полковник зрозумів, що вона здіснить свою похвальбу...

Страшно розлютований він сів на лаву. Здобич, що, здавалося, була вже в руках, вирвалася.

— Ну, побачим же, хто кого переможе! — крикнув полковник і вдарив у долоні.

Увійшов гайдук.

— Всип їй півсотні різок, а як буде й завтра така вперта, то битиму канчуками.

Пріся впала навколішки.

— Благаю вас, пане, звеліть мене вбити!

— Смерть від тебе не втече! А поки що — буде не по твоєму, а по моєму! — гукнув Друцький.

— Ох ти дурна та нерозумна! — говорив гайдук, ведучи Прісю до комори, — Їй таке щастя сам пан полковник звернув на неї увагу, а вона, бач — недоторку з себе вдає. І мені через тебе клопіт: от бити тебе треба, а що мені з того за втіха?

Він замкнув Прісю в коморі й через деякий час прийшов туди з в’язкою лози. Пріся не змагалася, й гайдукові не довелося її зв’язувати... Вона мовчки, заціпивши зуби, далася на катування...

Проте вона не витримала цієї великої образи й після катування їй впало на думку самій заподіяти собі смерть. Ця думка недовго панувала в душі Прісі — вона зріклася її, страхаючись Божої кари. Молода жінка навіть перехрестилася, маючи саму думку про самогубство за гріх.

За тих часів православні священики були добре освічені, дістаючи виховання в Київській академії, вважаючи ж на утиск з боку поляків, вони ближче горнулися до своєї парафії, єдналися з простим людом і навчали його на добре життя. Пріся пам’ятала навчання пан-отця, що хто прийме муку на землі та помре за правду, той добуде собі світле й радісне життя після смерти біля престолу Божого. І вона не хотіла, втративши щастя на землі, втратити його й на тім світі.

Далі в голові молодої козачки пробігла думка, щоб заподіяти собі каліцтво. Вона знала, що коли б стала бридка на виду, то до неї не чеплялися б польські пани, й, або випустили б її з неволі, або вже стяли б голову відразу. Через те Пріся спинилася, було, на цій думці й навіть почала вигадувати, як би стати огидливою: чи розрізати собі на двоє губу, чи ніс укоротити, чи виколоти око... Тут їй згадалося, що пан-отець навчав: “якщо через око ти до гріха йдеш, то видери око”. Вона стала певна, що виколоти собі око не тільки не було б гріхом, а, навпаки, було б утодним богові ділом, бо ва очі її все й задивляються пани.

Молода жінка стала на тому, щоб виколоти собі око, але разом з цією думкою її оповила тяжка нудьга.

Стати огидцою па виду, — думала вона — це-ж гірше, ніж умерти... А що, як її не замордують, випустять... що-ж тоді без ока? Тоді ж я буду немила й Микиті...

Страх бути огидною любому чоловікові спинив молоду жінку, й вона на якийсь час зріклася свойого заміру.

Два дні не водили Прісю до покоїв, на третій же день привели знову.

— Ну, молодице... — сказав Друцъкий — сидячи, як і той раз на подушках: — Надумала? Сідай сюди до мене.

Пріся стояла, мов закаменіла. Друцький устав, наблизившись і взяв її за плече.

— Годї тобі мордуватисъ та муки собі по дурному задавати... прихились до мене.

Пріся відхилилась від його рук.

— Веліть пане, вести мене на страту!..

— А, ти знову своє!.. — відскочив від неї полковник. — Ще тебе не навчили!

Він ударив у долоні і, як і той раз, у покій увійшов гайдук.

— Всип їй знову півсотні та дошкульніще, бо не навчаєтъся, як панів шанувати.

Знову Прісю катували, й так пішло мало не щодня... Прісю водили до покоїв Друцького й зараз же виводили на катування, бо вона рішуче відхиляла його залицяння.

Так минуло більше трьох тижнів — важких і довгих для Прісі, як три віки. Вона змарніла: на виду, охляла й пожовкла, а великі, темні очі її глибоко пірнули під брови, тільки вогонь, що завжди світився в тих очах, не погасав, а світив ще яснішим промінням... Коли б польський пан вперше побачив Прію в такому стані він не поквапився б на неї, тепер же він уже завзявся перемогти вперту молодицю й бути її володарем, хоч на один день, а тоді поглумившись над нею, прогнати її геть з свого двору.

Нарешті Друцький надумав, що вся Прісіна впертість — через надію знову зустрітися з чоловіком, і, щоб знищити цю надію, він рішив обдурити її тим, що, Микиту вже піймано й замордовано на смерть, а щоб більш упевнити її в тому, підмовив і гайдука ствердити його вигадку.

За такою метою Друцький одного вечора знову прикликав до себе Прісю.

— Що, молодице, знову ні!

— І довіку ні!

— Ну, скажи, за для кого-ж ти себе бережеш? Кому-ж ти вірна, коли твого харциза-чоловіка вже мої гусари впіймали й сьогодні вранці його четвертовано?

Крик одчаю вибився з грудей Прісі, й вона з риданням впала навколішки.

Друцький дав їй трохи прийти до тямки й тоді почав знову:

— Отже ж обміркуй тепер, чи варто тобі бути такою впертою?

Пріся дoвго не мала сили говорити, але врешті опанувала собою:

— Як Бог судив моєму чоловікові вмерти, то й мені нема нащо жити. Найбільше моє бажання — скоріше з ним з’єднатися на тім світі, а вмру я вірною йому. Завдайте мені скоріше смерть.

— За твою впертість не зроблю того!..

— З серцем сказав Друцький і знову велів гайдукові катувати нещасну жінку.