Kitabı oku: «Під Корсунем», sayfa 8
Ластівкою полетіла Пріся до козаків, що відбірали в ляхів зброю:
— Люди добрі, рятуйте мого чоловіка! Допоможіть підвести його та дайте води!
Двоє літніх козаків пожаліли Прісю, взяли одного з бранців пляшку з водою й пішли за молодицею до дерева, де лежав Микита.
— Ого, козаче! — скрикнув один з козаків. — Що ж це ти з покаліченою рукою йшов у бій? Ну й митець!
Оглядівши поранену голову й обережно піддержуючи її, козаки підвели Галагана й подали йому пляшку, проте Микита й тепер не розтуляв рота.
— Розведи, молодице, йому зуби та поворути язика! — сказав один з козаків. Пріся, хоч і не зразу, а все-таки розвела чоловікові зуби й витягла наперед язика, козаки ж улили йому в рота трохи води.
Микита довго держав ту воду в роті, але нарешті проковтнув. Йому дали ще трохи води, й після того голос козакові вернувся й він стиха промовив:
— Спасибі!
Пріся, не тямлячи себе від щастя, почала цілувати свого чоловіка.
— Ти житемеш, любий мій, житемеш!
— Гей, молодице, не хапайся цілувати... — сказав один з козаків. — Дай чоловікові опам’ятатись!
— Як мені жити, Прісю, — обізвався Галаган, — коли мені спечено руку й спину та ще й прорубано голову? Хоч би я й вижив, так лишився б калікою до віку!
— Не турбуйся, мій любий: я тебе догляну й прогодую!
Під ту хвилину до дерева підійшов Перебийніс і пізнавши Галагана, почав розпитувати, як він спромігся вбрати в шори Потоцького; довідавшись же, що Микиту попечено й покалічено, звелів зробити ноші й нести пораненого козака в табір до лікаря.
— Слава тобі, козаче, — сказав він, — що не пошкодував життя свого за рідну справу! Будуть вражі ляхи пам’ятати, як Корсунь палити!
Далі, звернувшись до козаків, Перебийніс додав:
— Бережіть цього козака, бо прославив він сьогодні не тільки себе, а й нас усіх!
Сонце повернуло вже на вечір, коли Галагана винесли з байраку й понесли по-над польськими возами. Біля ношів, поглядаючи що хвилини на помордованого, йшла й Пріся з Боском. На дорозі ноші спинив сотник Дорошенко, що по наказу гетьмана, шукав Галагана й Цимбалюка.
— Кого несете? — спитав він.
— Козака Галагана!
— Його й треба. Живий?
Поранений не обзивався. Схвильований побаченням з Прісею, він знесилився й лежав, неначе мертвий.
— Живий ще! — відповіли козаки.
Прісі защемїло серце.
— Як то: “живий ще” — подумала вона.
Так говорять про тих, що зараз мають умерти. Невже-ж Микита помре?..
Вона хотіла навіть сперечатися з козаками, що її чоловік не помре, але тут саме заговорив Дорошенко.
— Несіть же просто до гетьмана. А про лейстровика, старого Цимбалюка, нічого не чули?
— Гомоніли козаки, що біля шанців на палі бачили чиюсь голову... буцім би Цимбалюкову...
— Це мій рідний батько, пане сотнику!.. — сказала, Пріся й заридала, пригадавши, як бачила тіло батькове. — Він лежить без голови там, де ночували ляхи. Будь ласка, звеліть викопати яму та поховати тіло мого батька...
— Ходімо разом зо мною до гетьмана. Він сам дасть розпорядок.
Поки дійшли до гетьмана, перестріли Василя, що бігав верхи, шукаючи батька й Микиту. Почувши лихі вісти, він, зажурений, пішов разом із сестрою поруч з ношами.
Гетьман був біля возів з добром польських панів. Незчислені скарби дісталися козакам і грошима й усяким срібним і золотим посудом. Хмельницький не звелів виймати з возів добра, а тільки дивився, в якому возі що сховано, щоб знати, куди який одвозити: чи до табору, якщо то харчі, чи до військової скарбниці, якщо то гроші.
Коли Дорошенко сказав йому, що несуть тяжко помордованого й скаліченого Галагана, Хмельницький зараз наблизився до шляху й звелів спустити ноші на землю. Від того поруху Микита застогнав і розплющив очі.
— Бувай здоров, козаче! — сказав гетьман.
— Спасибі тобі велике, що завів ворогів сюди, де їм ніяк було оборонятись. Коли б не ти, так довелося б сьогодні скілька тисячам козаків покласти свої голови. А ти допоміг нам не тільки перемогти ворога, але забрати й усе його добро й гармати й силу бранців з полковниками й гетьманами. Гукайте, панове, славу Галаганові!
Всі почали підкидати вгору шапки:
— Слава, слава Галаганові! — залунали вигуки козаків по лісі й відбилися луною аж у Крутому Байраці.
У Галагана потекли з очей сльози. Він не бажав собі більшої пошани й більшого щастя...
— Що тобі зробили ляхи? — спитав Хмельницький Галагана.
— Спину спекли, поки допитували. Руку я сам спік на доказ того, що на цьому шляху ляхам буде безпечно, голову ж розрубав мені Калиновський, коли Перебийніс ударив назустріч ляхам з гармат.
— Дай Боже, щоб ти одужав... — сказав Хмельницький. — Ну, а щоб не важко було тобі жити з однією рукою, дарую тобі одного воза з незлічимого добра пана Корецького. А це, певне, твоя молодиця? — сказав далі гетьман на Прісю. — По очах знать, що красуня була. Хто ж це їй понівечів обличя?
Пріся засоромилася й мовчала. За неї відповів Микита,
— Її захопили ляхи в Корсунський замок... Так оце вона сама так собі поробила, щоб одвернути від себе панів і не датися їм на ганьбу.
Гетьман з повагою глянув на Прісю й зняв шапку.
— Низький тобі уклін, молодице! Вперше бачу жінку, що не пошкодувала своєї вроди. Моя... у Суботові не вчинила так...
Хмельницькому защеміла свіжа пораза в серці від учинку його дружини, що віддалася шляхтичеві Чаплинському, проте він переміг себе й сказав:
— Бери ж, молодице, оцього воза разом з кіньми та їдь у табір; чоловіка ж твого віднесуть туди на ношах. Я накажу лікареві, щоб як найпильніше походив біля нього.
Пріся вклонилася й сказала:
— Я дочка козака Цимбалюка, що лежить без голови біля польських шанців, а оце — показала вона на Василя — мій брат. Звели, вельможний гетьмане, поховати нашого батька, як годиться чесному козакові.
Хмельницький зняв шапку й перехрестився.
— Царство небесне старому Данилові! Він чесно послужив Україні! Поховаємо його з великою, пошаною. Сідай же, молодице, на воза та й їдь туди, де лежить батько. А ти, Дорошенку, перекажи реєстровим, щоб усі їхали ховати свого славного товариша.
Галагана понесли на ношах далі в табір, Пріся поїхала на возі шляхом до Корсуня. Вона легко знайшла батька: Василь же, оббігавши поле поза окопами, знайшов його голову, що стреміла на списі!
Козаки принесли з табору води й Пріся оббанила скрівавлену голову й шию свого страдника батька й притулила голову до тіла. Тут підїхали кілька тисяч реєстрових козаків, привізши з собою з польського обозу два коштовних килими; на них поклали тіло свого старого товариша й піднявши його високо на руках, понесли, по проханню Прісі, в Корсунь до оселі небіжчика.
У садочку, під яблунею, поруч із могилкою Ганни, викопали нову могилу. Біля неї Корсунський панотець, приятель Цимбалюка, відправив службу, а козаки проспівали вічну пам’ять і спустили загорнуте в килими тіло старого козака в яму. Тільки впала на тіло перша грудка землі, як кілька тисяч козацьких рушниць почали палити. То була остання пошана старому товаришеві.
ХVІ
Минуло з того часу п’ять років. Україна все ще боролася з поляками за свою волю. Після Корсунського бойовища були ще славні Пілявці й Зборов і нещасливі: Красне й Берестечко, а далі знову славне бойовище під Батогом.
Боротьба козаків з поляками все ще не вщухала, тільки провадилася вона вже далеко від Корсуня, аж по-над Бугом, Дністром та Вислою; вся ж Україна, як і козацький Корсунь, вже п’ять років не бачила поляків.
На тому місці, де колись, недалеко від Росі стояла хата старого Цимбалюка, тепер красувалася рзмальованими причілками нова хата під солом’яним дахом, а на призьбі під тією хатою щовечора, як сонечко сідало вже на спочинок, можна було бачити кремезного, чорновусого однорукого козака поруч із чеурною, гарноі вроди, молодицею та з двойком діточок. Тут же біля ніг хазяїна лежав і кудлатий, вірний товариш його Боско. Микитини порази в свій час погоїлися, тільки ліву руку, що він зпік, рятуючи батьківщину, лікар одрізав йому по самий лікоть. Струп’я на виду Прісі давно посходило, й її врода знову вернулася до неї. Лишився на завжди тільки один рубець на лобі, але той рубець не псував краси молодої жінки, й Микита часто цілував Прісю саме в той рубець, бо він нагадував йому про вірне кохання його любої дружини.
Часто літньої пори, в свята, до призьби Микитової хати збіралися старі діди й молоді недолітки (тільки такі й пробували в Корсуні під ті часи затяжної боротьби з поляками) послухати оповідань Галагана про далекі походи, про чужі землі, що їх бачив козак на своєму віку, про дивовижні гори Кавказу, що підпирають небо, й про славне Корсунське бойовище, що врятувало Україну від польської неволі...
