Kitabı oku: «Славні побратими», sayfa 2
II
У чистому полi, на широкому роздоллi, ледве помiтним шляхом, їхала на добрих конях ватага козакiв. Попереду тих козакiв у червоних жупанах, сяючи на сонцi дорогою зброєю, басували кiньми славнi побратими Данило Нечай та Іван Богун.
Цi два запорозькi ватажки мали кожен окрему вроду i вдачу: Нечай був велетень, що його не всякий кiнь видержував на собi; Богун же був не дуже великий, але кремезний i такий дужий, що роздратованого бугая спиняв за роги; Нечай був веселий та жартливий гультяй; Богун же трохи суровий i гульнi не любив; Нечай нiчого не страхався i, воюючи, кидався на ворога ослiп; Богун же завжди обмiрковував, яким би то чином здолати ворога так, щоб i самому лишитися цiлим, i не вигубити товариства...
Запорожцi дуже любили Нечая за його щиро козацьку вдачу i дуже поважали Богуна за його спритний розум. Нiколи не було кращого побратимства для вiйськової справи, як побратимство Нечая з Богуном, бо Богун давав Нечаєвi поради, як перемогти ворогiв, а той перемагав.
Обидва козаки давно покинули рiдні оселі й пішли на Сiч, бо тiльки там i була воля, звiдтiля тiльки й можна було допомагати рiднiй Українi. Не було нi одного повстання, щоб у йому побратими не брали участi. Вони ходили на полякiв, на Крим та на турецькi землi, i в тих походах та вiйнах Богун не один раз рятував свого шпаркого побратима од смертi.
Така була пора, коли чигиринський сотник Богдан Хмельницький пiдняв повстання проти полякiв.
Хмельницького побратими знали добре. Вiн для сiчовикiв був свiй. Через те, коли Хмельницький прибув до Сiчi збирати товариство, Нечай та Богун перші приєдналися до нього i пiд час всiєї вiйни ставали йому у великiй послузi.
Тепер, пiсля перемоги над польським вiйськом пiд Жовтими Водами й під Корсунем, Нечай та Богун пiшли піднiмати на полякiв Брацлавщину, Подiлля та Волинь.
Вийшовши з Бiлої Церкви з кiлькома десятками запорозького товариства, вони швидко згуртували коло себе великий загiн i йшли Київщиною на Подiлля, лишаючи позад себе попаленi панськi будинки та зруйнованi замчища.
Попереду побратимiв розiйшлися в усi боки вiрнi товаришi, як отi Морозенко з Полуяном, i намовляли людей узброюватись та вставати на полякiв, так що Нечаєвi й Богуновi доводилося ставати до бою тiльки там, де в панiв були цiлi хоругви жовнiрiв, воякiв або де пани ховалися по великих та мiцних замках.
— Не до вподоби менi, Йване, оця вiйна по замках! — говорив Нечай, їдучи. — Незручно й шаблею розмахнутись. Нема краще, як було на Жовтих Водах та пiд Корсунем! Там було де розiйтись, а тут i шаблю можна пощербити!
— Не журись, — одповiв Богун, — ще не один раз доведеться нам зiйтися з ворогами в чистому полi! Шкода менi з тобою, Данило, розлучатися, а проте, час менi по вертатися на пiвдень.
— От заїдемо до моєї неньки. Вiдпочинеш трохи, та й розiйдемося, бо справдi наш загiн дуже побiльшав i час його подiлити надвоє.
Ластiвкою вилинула з хати стара Нечаїха назустрiч синовi. Де подiлася й кволiсть її, й немiч, навiть очi заблищали, як у молодої! Пiдбiгла, впала синовi на груди. Син пригорнув матусю, й пiшли обоє до хати.
Та недовго довелося матерi, що вигодувала сина-орла, любувати на його. У козака-орла була й орлова доля. Не встигла Нечаїха привiтати дорогих гостей хлiбом-сiллю, як у хату ввiйшов пристаркуватий чоловiк i вклонився Нечаєвi.
— Рятуй мою дитину, Данило — мовив вiн, привiтавшись.
Нечай пiзнав дядька Оверка, материного сусiду.
— Це ви, Оверку? Яке ж у вас лихо?
— Чи ти мою дочку, Прiсю, пам’ятаєш?
У думцi в Нечая встали його дйтячi лiта i маленька дiвчинка, сусiдова дочка, що все крутилася бiля його, як вiн ще хлопцем бавився на левадi з товаришами у цурку, у гилку тощо. Згадав, як дiвчинка було заплаче, коли вiн вiдiпхне її, щоб не лiзла пiд ноги; i як йому зараз же робилося жаль маленької Прiсi, i вiн знову жалував та пестив її.
Далi згадалися Нечаєвi тi часи, коли вiн уже козаком вернувся з походу пiсля нещасливого повстання отамана Павлюка. Прiся була тодi вже дорослою — чорнобривою та кароокою красунею. Вона часто спiвала й весело розмовляла з Данилом. Згадалося й те, як вiн через рiк знову збирався виїздити до Сiчi i як тодi Прiся несподiвано заридала, прощаючись. Хоч у козака була тодi на думцi лише гостра шабля та добрий кiнь, а проте, Нечай всi цi вiсiм рокiв, що вiн не бачив Прiсi, часто згадував її, i жаль йому було тiєї товаришки дитячих лiт.
Всi цi спогади блискавкою пробiгли в головi козака, i вiн, збентежений, спитав:
— А що ж там сталося з Прiсею? Де вона? Певно, давно замiж пiшла?..
— Пiшла, у Красне, за Мельника, тiльки не мала долi, бо через рiк i вдовою стала. На лихо її, вона дуже вродлива. На тiм тижнi пробiгав там Ганжа з товариством та й вигнав був ляхiв з Красного, але як тiльки вiн пiшов далi, вороги нашi знову повернулися з вiйськом, багато людей на смерть замучили, а декого, помщаючись, так покалiчили, що страшно глянути: кому вуха одрiзали, кому носа розсiкли! Серце в’яне й душа болить... То ось тепер ляхи вхопили Прiсю у власнiй хатi та й забрали в полон, до замку.
— А, сто чортiв їм у печiнки! — гукнув Нечай i скочив з лави. — Що ж там робиться у замку?
— Що робиться? Бенкетують вражi ляхи щодня. Мед-вино кружляють та гуляють! А подолати їх несила нам, бо в замку аж двi хоругви жовнiрiв.
Нечай поправив на собi зброю i вдався до Богуна:
— Поїдемо, побратиме, уостаннє зо мною?
— Згода... Поїдемо!
Припала тут старенька Нечаїха до свого сина, мов чайка до чаєнятка:
— Свiте мiй ясний!.. Дитино люба! Невже знову посиротити мене хочеш?
— Не плачте, мамо, — одповiв син, — та поблагословiть у поход iти. Не задля гульнi покидаю вас, а щоб рятувати землякiв вiд неволi й знущання!
— Ну, так нехай же тебе Господь-Бог захистить! — I стара мати побожно хрестила тремтячою рукою свого велетня сина.
Через який час до Красного наближалася чимала валка козакiв з обома славними ватажками. Сонце тiльки що сховалося за лiсом, i на заходi ще червонiла зоря; зiрки одна по однiй неначе виринали з неба; на рiчку й байраки спадала мла; села, що розлягалися понад шляхом, були поквiтчанi зеленими садками й запашними квiтками... Тихо та любо було навкруги, неначе в раю... Здавалося, що спокiй та щастя панують по всiй тiй країнi... Проте це так тiльки здавалося, насправжки ж тут брат на брата гострив ножа, брат братовi завдавав тяжких мук!..
Ще за кiлька гонiв до Красного козаки почули крик i стогiн людей. Той стогiн i благання рвали їм серце, i, поспiшившись на той лемент, козаки побачили три вбитi в землю палi з настромленими на них людьми. То були селяне з Красного, покаранi за те, що розказували помiж себе про повстання Хмельницького.
— Кари ворогам! — загукали козаки, знiмаючи мученикiв з паль i погрожуючи у бiк Красного. — Нiкому милосердя, коли так!
Всi, вкупi з Нечаєм, поривалися зараз же вдарити на замок, але Богун порадив ранiше виманити з замку жовнiрiв та вибити їх, а тодi вже йти на замок. Нечай пристав до тiєї думки, i, коли смерклося, Богун поставив Нечая з двома сотнями козакiв у залогу недалеко вiд замку, а сам з сотнею увiйшов у мiсто, скликав людей на майдан і намовив їх гвалтувати, не боячись ляхiв.
У замку тим часом iшов бенкет. До вельможного власника замку позбиралося чимало панiв з поруйнованих околиць, бо там уже почалося повстання; господар замку привiтав усiх як гостей. У замку було двi хоругви жовнiрiв, i пани були певнi, що хлопи не насмiють змагатися з такою силою; про Хмельницького ж тут знали, що вiн далеко.
У великiй горницi замковiй стояли чотири довгi столи, а за ними сидiли пани й панi i, весело розмовляючи, вечеряли.
Вельможний господар щедро частував своїх гостей дорогими винами; пiсля вечерi ж мали бути ще танцi, музики й iншi забавки.
Аж ось серед веселого смiху й розмови у горницю увiйшов один хорунжий i пошепки мовив до вельможного господаря:
— У мiстi неспокiйно, ясновельможний пане! Прибуло увечерi бiля сотнi козацької наволочi, пiдбурюють i наших хлопiв до повстання!
Саме в ту мить з майдану стало чутно, як вигукували селяне.
— Яке нахабство! — скрикнув господар. — На палi їм схотiлося! Вдарте на ту наволоч обома хоругвами одразу, щоб враз загасить повстання. Рубайте всiх, що зiбралися на майданi, без жалю та подбайте, щоб козакiв якнайбiльше живцем перед мої очi поставити, — я їх завтра порозсадовлю по палях по всiх околицях!
Вирядивши хорунжого, хазяїн заспокоїв гостей, i вони почали знову гукати йому «вiват» та наливати келихи, а жовнiри почали виходити з замку й лаштуватись до бою.
Скоро у повiтрi пролунав пострiл. То Богун стрельнув з пiстоля, щоб подати гасло Нечаєвi. Сам вiн почав з козаками вiдходити з майдану у вулицю, а щоб поляки подумали, нiби вiн їх злякався, звелiв селянам ховатись поза тини.
Жовнiри зрадiли, що вся юрба тiкає, i кинулися за козаками у вулицю, та не вспiли вони втягтися натовпом помiж тини, як Богун гукнув:
— Стiйте, пани-брати!.. Всипте тепер ворогам з рушниць квасолi та зустрiвайте списами!
Козаки спинилися, випалили з мушкетiв i кинулися на жовнiрiв хто з чим. Жовнiри з несподiванки спинилися, далi ж, розглядiвши, що козакiв небагато, почали на них нападати. Саме тут позад жовнiрiв стало чутно брязкiт зброї й тупотiння коней, — то вихором летiв Нечай з товариством. Ще мить — i важка його шабля почала ходити по головах ворогiв.
