Kitabı oku: «У запалі боротьби», sayfa 12
XXIV
Другого дня зранку у Переяславі, на майдані перед церквою, стало колом кільки козацьких повків. Після сніданку У те коло увійшла вся козацька старшина з гетьманом на чолі, щоб прийняти од посланців, комісарів польського короля, клейноди. Прибули глянути на те урочисте вшанування гетьмана і всі чужосторонні посланці; що ж до народу, то він не тільки затопив увесь майдан, так що вже не було куди й палиці встромити, а вкрив собою понавколо майдану всі баркани, дерева й навіть покрівлі будинків.
— Ідуть, ідуть! — почулися вигуки людей спершу десь далеко на стріхах, а далі, перекочуючись з хати на хату, з вулиці на вулицю, докотилися вони й до майдану, і до купки козацької старшини.
Тисячі очей втопилися у той край майдану, звідкіля мали вийти комісари... От, нарешті, вони з явилися. Попереду всіх сивий, як молоко, київський воєвода Адам Кисіль ніс на шовковій подушці королівську грамоту Хмельницькому на гетьманування та срібну, з золотими розводами, обкладену самоцвітами булаву; слідом по ньому бравий, молодий гусарин, син Кисіля, ніс у руках розгорнуту гетьманську корогву; ще далі останні двоє комісарів і дехто з їхнього почету несли останні військові клейноди.
Тільки ця урочиста процесія увійшла на майдан, як з натовпу почувся голосний поклик:
— Чого прийшли до нас, вражі ляхи? Згиньте! Не вспіла козацька старшина роздивитися, хто то гукнув, як зразу почулися сотні голосів:
— Згиньте, вражі пани! Згиньте з України! Не треба нам ваших подарунків!
За хвилину на майдані розлягалося свистіння й тюкання і зчинився вже такий бешкет, що тільки могутній поклик гетьмана та булава, піднята їм догори з погрозою, потишили натовпи і дали комісарам можливість наблизитись до козацької старшини. Але тут їм заступив шлях до гетьмана полковник Джеджалій, вигукуючи:
— Нащо ви, панове, принесли оці цяцьки? Знаємо вас... Ото хочете знову нас зануздати... Та заськи! Тепер шаблею розправимося, коли хочете! Майте ви собі Польщу, а Україна нам нехай зостанеться!
З усіх боків знову почулася на поляків лайка й прокльони, так що всі чужосторонні посланці, побачивши таку зненависть українців до поляків, дуже раділи, гадаючи, що між Україною та Польщею вже ніколи не буде згоди.
Збентежений і ображений воєвода врешті продрався-таки до гетьмана і почав було говорити якусь урочисту промову, та за галасом натовпів ніхто тієї промови не міг чути, так що Хмельницький, щоб визволити комісарів з прикрого становища, скоріше побрав од них клейноди і, подякувавши за пошану, просив йти з майдану прямо до нього обідати.
На тому обіді була вся козацька старшина й чужосторонні гості. Обідали у кількох світлицях, бо у одній не містилися. Столи були позастелені українськими, сріблом гаптованими, настільниками; тарілки ж, полумиски, чарки й інша посудь були коли не золоті, то срібні, добуті од поляків під час війни, так що польським гостям довелося пити тут вино з тих самих келехів, з яких уже траплялося їм пити по стародавніх замках польських магнатів при зовсім інших обставинах.
Під час обіду Кисіль хотів сказати те, що йому наказано було сеймом сказати і чого він за галасом не міг висловити на майдані. Підвівшись з місця, він урочисто звернувся до гетьмана з промовою:
— Ваша вельможність дістали од короля велику милость: його величність прощає вам всі ваші попередні вчинки...
Почувши ці слова, Хмельницький зразу розпалився й перебив промовця:
— Що таке? Милость? Хіба я просив милості? Я шаблею здобув все, що зараз маю. Ще побачимо, кому кого доведеться милувати!
Кисіль почав було говорити далі, але гетьман не міг зразу заспокоїтись і зараз же гостро його увірвав:
— А вчинки ж які мені даруються? Чи не те, що я помилував Польщу та не пішов на Варшаву, наперекір всім моїм радникам?
Кисіль не радий був уже тому, що послухався наказу сейму, і почав далі говорити більше приємні гетьманові речі, але останнього так обурили перші слова промови королівського комісара, що коли Кисіль підняв келех з вином за здоров’я самого Хмельницького, той не схотів пити і почав гостро дорікати полякам:
— Тепер п’єте за моє здоров’я... А де ж ви були, коли пан Чаплинський забив на смерть мого сина, пан Конецпольський одібрав мій маєток, а Вишневецький гнав мене з жовнірами навіть за порогами Дніпровськими?
Щодалі розмова за обідом робилася все гострішою. Полковники підпили і теж додавали до розмови перцю, так що комісари, врешті, почали вже думати, як би хоч скоріше з душею вирватися з гетьманського будинку, і дуже зраділи, коли Хмельницький підвівся з-за столу.
Чорнота повернувся з обіду не пізно, але увечері мав знову йти до гетьмана — виряжати бенкетом угорського посланця. Скинувши жупан і лишившись у самому каптані, він почав розказувати Галині, що гетьман узявся за розум — комісарам не потурає і добутої волі віддати ляхам за спасибі не хоче. Та не вспів він докладно розповісти про все те, що говорилося під час обіду, як у двері до нього достукалися і у хату уступили всі чотири польські комісари.
Чорнота привітав гостей ввічливо й загадав молодій дружині почастувати всіх вином, та тільки комісарам було вже не до того: випивши тільки для звичаю, вони почали скаржитись Чорноті на гетьмана, що той не пристає до згоди з королем та не говорить і своїх певних умов; ті ж умови, що він їм сказав, вони мають хіба за жарти.
Чорнота слухав їхні речі мовчки, чекаючи, до чого ті речі дійдуться.
— Вас, пане обозний, — сказав нарешті до нього старий Кисіль, — гетьман дуже любить. Про це ми й раніше чули і тут бачимо. Зробіть же нам і всій нашій спільній батьківщині, Речі Посполитій, послугу: умовте гетьмана, щоб скорився королеві.
— Як має бути погана згода, пане воєводо, — одповів Чорнота, — так краще добра війна!
Кисіль занепокоївся і підморгнув своїм товаришам, щоб ті вийшли з хати. Побачивши те, Галина теж вийшла з світлиці до своєї опочивальні.
Лишившись з Чорнотою на самоті, Кисіль підсунувся до нього ближче і почав говорити з таємницею:
— Слухайте, пане обозний! Адже я знаю, що гетьман аж двічі зрадив пана: і під Львовом, і під Замостям; під останнім він навіть робив заходи до того, щоб пан обозний смерть там собі знайшов!.. От бачите!.. Чув я й про те, що пан обозний погрожував Хмельницькому скинути його з гетьманства... І коли хочете, справді так годилося б зробити, бо де ж воно видано, де ж воно чувано, щоб призвідник, керманичий військом сам навмисне вигубляв своє військо й своїх підручних... Хіба не правда, пане обозний?
— Ну, ну!.. Кажіть, пане воєводо, далі! — одповів Чорнота. — Я послухаю!
— Тоді ви не помстилися, пане обозний, за таку зраду гетьмана й за ганьбу на вашу лицарську честь, — а чому б вам не зробити того тепер?
— Чого саме? — похмуро спитав Чорнота.
— Чому б вам не скинути з гетьманства Хмельницького тепер? Слово гонору, з вас був би далеко кращий гетьман, ніж з п’яниці Хмельницького... Ви маєте шляхетську освіту, лицарську вдачу; тепер ви одружилися з шляхтянкою, католичкою...
— Моя дружина перейшла до грецької віри! — перебив Чорнота.
— Ну, все однаково... — говорив улесливо Кисіль. — Я й сам благочестивої віри і щирий син України, але це ж не перешкоджає мені бути за друга й полякам, і українцям. Ви й ваша дружина обоє з такою освітою й вихованням, що вам хоч зараз їхати до короля у гості, на королівські бенкети. От вам моя рука, пане обозний, що ви будете далеко любішим королеві гетьманом, ніж п’яниця Хмельницький, і не один раз будете з своєю дружиною у короля гостювати.
— Ну, тепер уже годі, пане воєводо! — сказав Чорнота, вставши з лави. — Маю надію, що ви вже все сказали? Скажу вам, пане, що ви не в ті двері потрапили... Я не продам свого товариша-гетьмана... І не з тих я, щоб одцуратися свого рідного та запродатись ляхам, як те зробив пан воєвода. Якщо й траплялося, що я лаявся з Хмельницьким, так то було наше товариське діло!
Кисіль давно вже стояв на ногах і зляканими очима дивився на Чорноту. Він кляв тепер свою необачність, бо боявся, що обозний розкаже гетьманові, на яке діло він його підмовляв, і той матиме право і йому, Кисілю, і всім його товаришам комісарам стяти голови за підмову його військової старшини до зради.
— Я покладаюся на лицарство пана обозного... — проказав нарешті Кисіль зблідними тремтячими губами.
Чорнота зразу вгадав, чого так злякався воєвода, і проказав глузливо:
— Що?.. Боязно, щоб я не переказав гетьманові, як комісари польські підмовляють його полковників на зраду? Годилося б, годилося б переказати...
Побачивши далі, що Кисіль хоче ще щось говорити. Чорнота додав, показавши на двері до сіней:
— Он де, пане воєводо, двері з моєї хати. Засоромлений та пригноблений, Кисіль ввесь зігнувся і, мов ошпарений окропом, вискочив з хати на ґанок до своїх товаришів.
У невеликій хаті на другому од будинку Чорноти кінці Переяслава сидів біля столу, схиливши на руку сиву голову, високої постаті й завзятої вдачі старий шляхтич. Він прибув до Переяслава разом з комісарами, але належав тільки до їхнього почету і участі в урочистих привітаннях та бенкетах не брав. Той шляхтич був не хто інший, як пан Януш.
Після того як Галина зникла з Замостя разом з Христиною, пан Януш зрозумів, що стара, як він казав, хлопка одурила його: одняла у нього дитину і, запевне, передала козацькому полковникові. Гнів та жага помсти запекли йому серце.
Розуміючи, що шукати Галину треба там, де був Чорнота, останній же був біля козацького гетьмана, старий шляхтич рішив їхати на Україну; та тільки поки тяглася війна, до того не було ніякого способу, коли ж війна припинилася і пан Януш почув, що на Україну виряжають королівських комісарів, він поїхав до пана Кисіля, якого давно знав особисто, і умовив воєводу взяти його з собою.
Їхав на Україну пан Януш з єдиною метою помститись на дочці й на козакові, Кисілю ж та іншим комісарам він сказав, буцім би їде з тим, щоб умовити Чорноту, якщо він вже одружився з його дочкою, приєднатись до католицької віри, як же ще не одружився, то примусити його до шлюбу.
Не відаючи про ворожі відносини пана Януша до свого зятя і турбуючись після прикрої розмови з Чорнотою про свою долю, Кисіль, вийшовши од козацького обозного і розказуючи на вулиці товаришам комісарам, у яку біду вони вскочили, гадав, що тепер пан Януш через свою дочку, дружину Чорноти, може стати їм у великій пригоді, і разом з усіма товаришами попрямував через місто до пана Януша.
Побачивши ще з сіней пригноблену постать старого шляхтича біля столу. Кисіль з співчуттям обізвався до нього:
— Сумує пан!.. І справді, є чого сумувати; наша справа виходе назле — на згоду з гетьманом дуже мало надії.
— Прошу вельможних панів сідати... — сказав пан Януш, підсуваючи до столу ослін. — Чого ж саме вимагає Хмельницький?
— Нема про що й говорити, — обізвався, сідаючи на ослін, пан Мястковський. — Ліпше нам всім вмерти, аніж скоритися своїм хлопам!
— Вимоги Хмельницького — це саме глузування! — сказав князь Четвертинський. — Перше за все він вимагає, щоб уніятські костьоли зразу ж були віддані схизматикам і щоб про унію на всій Україні і згадки не було!..
— Нахабство хлопське!.. — скрикнув пан Януш.
— Підождіть далі! Він вимагає, щоб і римських, католицьких, костьолів не було на Україні, аж поки він не дозволить їх одчинити!
— Га?! — скрикнув князь Четвертинський. — Це у польському, католицькому королівстві щоб не було костьолів?
— Всі жиди щоб зараз же вибиралися з України назавжди! — додав до розмови Кисіль. — Та щоб вся Україна, навіть з Галичиною й Покуттям, Військові Запорозькому належала, а гетьман України щоб не підлягав сеймові!
— Щоб скласти такі умови... — сказав пан Януш, — треба б бути або божевільним, або п’яним!
— Зрозумійте! — гукав у обуренні князь Четвертинський. — Він хоче бути вище за короля... Король підлягає сеймові, а він щоб йому не підлягав! Це правда, що нема чого й говорити про те, що верзе п’яний!
— Тепер, пане Януше, — повів розмову Адам Кисіль, — ми до тебе за порадою. Важучи на божевілля Хмельницького, ми от гуртом намислили, що найліпше б було прищепити козацькій старшині зраду і умовити когось з полковників прийняти од короля гетьманські клейноди. Хмельницького тоді король проголосив би бунтарем; козацтво поділилося б надвоє — почалася б між козаками колотнеча, і тоді польське військо зуміло б зробити козакам добре похмілля! Може, ми при цьому дуже поспішилися й зробили помилку, що не порадились з тобою, а важучи на те, що козацький обозний одружився з дочкою пана...
— Ви це запевне знаєте, що вони одружилися? — перебив пан Януш.
— Запевне. Пан Виговський сказав мені, що був у Чорноти сватом і що той брав шлюб на його очах, у Києві. Так от, ми й мали надію, що панова дочка, як шляхтянка, зробила вже вплив на козака і навернула його думки у бік Польщі... а до того ж чули, що Чорнота не один раз сварився з гетьманом і погрожував навіть скинути його з гетьманства... Ну, от ми й пішли до обозного у хату...
Пан Януш захвилювався:
— Знайшли ви його? Бачили мою дочку? Кисіль вагався, як сказати батькові про його дочку неприємне.
— Бодай було краще не бачити! — встряв у розмову шпаркий князь Четвертинський. — Не вмів, пане, виховати дочку!.. Вона не тільки не вплинула на чоловіка, а сама стала схизматкою й хлопкою!
Пан Януш вдарив кулаком по столу й скочив на ноги.
— То пан бреше!
— Що пан сказав? — схопившись за шаблю, скрикнув князь.
— Того не може бути, щоб моя дитина стала схизматкою! Її виховували кармеліти! — гукав пан Януш. Князь Четвертинський вихопив з піхов шаблю.
— Якщо пан Януш не перепросить мене, то я одрубаю йому язика за його образливе слово!
Обидва Киселі й Мястковський кинулися поміж шляхтичами і деяк вгамували їх, доводячи Четвертинському, що пану Янушу тяжко було почути про ту ганьбу, що завдала йому дочка.
Коли всі трохи заспокоїлися, пан Януш сказав:
— Прошу вельможного князя пробачити мені, старому, і даю моє шляхетне слово, — що коли моя дочка стала схизматкою, то надалі вона не буде схизматкою!
Кисіль не зрозумів того, що сказав пан Януш, і перевів знову на свою справу:
— Так от, пане Янушу, коли я почав намовляти твого зятя до гетьманської булави, він напався на мене як найлютіший ворог і з ганьбою вирядив мене з хати. Та цього ще не досить, а от як розкаже він про те, до чого я його підмовляв, гетьманові, так ми всі можемо тоді загинути. От з приводу цього ми й прийшли до пана просити, щоб пан пішов до своєї дочки й попросив її умовити чоловіка, щоб не виказував гетьманові на нас.
— Просити свою дочку?.. Схизматку?.. — з обуренням скрикнув пан Януш. — Я повинен її примусити до того, а не просити. А де їхня хата?
Кисіль розказав докладно, де жив Чорнота.
— Добре, я піду! А тепер... а тепер... Пан Януш не договорив, але гості зрозуміли, що йому тяжко їх бачити, і поспішилися з хати.
ХХV
Вирядивши трохи нечемно свого непроханого гостя, київського воєводу. Чорнота скоро заспокоївся. Він був задоволений з того, що так рішуче й гостро відкинув пропозицію людини, яких на Вкраїні звикли звати недоляшками. Це надало йому веселого настрою, і він, сміючись, почав розказувати Галині про те, що сталося.
— Хотіла б ти, Галочко, щоб я став гетьманом? — спитав він наприкінці.
— Ні, не хотіла б! — щиро одповіла Галина. — Не хотіла б через те, що тоді ти ще менше бував би біля мене.
Він сів на лаву, ласкаво притяг її за руку до себе і посадовив собі на коліна.
— Голубко моя! Як пригадаю я, скільки-то тобі за твій молодий вік довелося пережити, перетерпіти й перемучитись, так прямо жаль мене за серце бере з того, що й зараз я не можу дати тобі спокійного життя.
Молода жінка обхопила його руками за шию:
— Такі хвилини, любий мій, як оце зараз, заплатою мені за все те, що довелося пережити.
Він одхилив з її чола волосся і пильно з коханням дивився у її великі, блакитні й глибокі, як далеке небо, очі.
За останні місяці Галина трохи зблідла на виду, а проте, стала ще красивішою, бо чудові очі її ще побільшали й стали виразніші.
— І спромігся ж Бог утворити таку вроду, як у тебе... — сказав він, палко цілуючи свою дружину. — Коли я, Галочко, побачив тебе вперше...
— Ой, не згадуй нашої першої зустрічі! — перебила Галина. — Мені соромно й досі... Коли ти обгорнув своїм жупаном моє оголене тіло, я зразу своїм серцем вгадала, що у тебе щире, лицарське й добре серце, і у ту мить моя душа вже поєдналася з твоєю. Страшна була та хвилина, але й солодка...
— А чом же тоді, у Львові, ти, Галю, погордувала мною?
— Забудь про те, Іване! То я вивіряла себе. Мені ще здавалося, що непокірливість до батька не дасть мені бути щасливою з тобою. І я тоді перемогла своє серце... Та тільки після перемоги я зразу ж зрозуміла, що не можу жити без тебе.
Чорнота ще раз міцно пригорнув до серця свою дружину і, спустивши її з колін, встав з лави.
— А тепер знову треба одягати свого кармазина і знову на бенкет. Ну от уже, серденько, вирядимо гостей, збудемось скоро й комісарів і тоді поживемо трохи спокійніше. Я поведу тебе на Трубіж. Крига вже зійшла — поїдемо гуляти човном. Там гарно: вода аж реве, дерева віття свої у хвилях купають.
— Справді? От як славно! — весело говорила Галина, допомагаючи чоловікові убиратись.
Через хвилину він був одягнений і, поцілувавши жінку ще раз, вийшов з хати.
Галина лишилася сама, бо Христина була у пекарні біля свого діла. Надворі смеркалося. По кутках хати вже складалися тіні, і через кільки хвилин молодиці стало вже сумно.
Вона встала, щоб іти до пекарні та загадати Христині запалювати у хаті світло, але почула, що у сіни хтось увійшов.
— Ти чогось вернувся, Йване? — спитала Галина, гадаючи, що з якоїсь причини повернувся чоловік.
На своє питання вона не діждала одповіді, а замість того у світлицю важкою ходою уступив її батько. За той час, що Галина не бачила батька, постать його дужче зігнулася, а сиві вуси більше звисли донизу.
Не вважаючи на темряву, Галина розгляділа батькові очі. Мороз пішов по її тілові з його погляду, і, захищаючи себе руками, неначе од примари, вона поточилася од батька на другий край світлиці.
— Тікаєш од батька? — з лютим посміхом спитав пан Януш.
— Таточку... не дивіться на мене так... простіть мене! Галина кинулася до батькової руки, щоб поцілувати її, але він з серцем одпихнув її од себе:
— Геть!.. Хлопка не може бути мені дочкою! Вона все ж таки припала йому до ніг:
— Таточку... простіть мене за те, що вчинила!.. Я ж кохала... і ви ж колись кохали!
— Геть, безсоромнице! — одпихнув він знову. — Говори мені: правда тому, що ти перейшла до єретичної схизми?
— Бог один для всіх, тату!.. Я взяла віру свого чоловіка! Пан Януш здригнувся, неначе хтось простромив йому серце гострим залізом.
— Будь же проклята та хвилина, коли ти на світ народилася! Будь проклята ти сама, що познущалася над пам’яттю своєї нещасної матері, а мою сиву голову вкрила ганьбою! Кістками твоєї матері, що ти порушила у гробі, я тебе проклинаю!
— Таточку!.. — дивлячись на батька очима, повними жаху й благання, говорила Галина. — Пожалійте моє молоде життя! Зніміть своє прокляття! Невже ви схотіли моєї смерті?
— Так! Смерті я схотів! І ти вмреш, погане насіння, якщо не вчиниш зараз же того, що я вимагаю! Галина слухала його, сперши дух.
— Ти зараз же покинеш цю смердючу хлопську хату, поїдеш разом зо мною до Варшави і там після покути, яку покладе на тебе святий примас, ти знову повернешся до святої римської віри!
— А мій чоловік, тату? — жахливо скрикнула Галина.
— То вже я поклопочуся, щоб твій шлюб з схизматиком проголосили недійсним, і ти знайдеш собі іншого, відповідного до твого шляхетного роду, чоловіка.
— Ні за що в світі! — ламала руки Галина. — Я не можу жити на світі без Івана. Я кохаю його більше за життя!
— Ти кохаєш вовка!.. Ворога свого народу! Само пекло тебе породило!
— Благаю вас, таточку: дайте мені жити... Я тільки тепер зазнала щастя, і ви, мій батько, хочете його відняти!
— Ага... плодити хочеш ворогів своєї батьківщини і святої віри? Не буде сього! Уостаннє кажу тобі: або ти підеш зо мною, або вмреш! Ти знаєш мою вдачу!
У руці старого шляхтича заблищав витягнений з піхов чингал.
— Я не можу!.. Вирвіть у мене серце! Я не можу зректися Йвана!.. — захищаючи себе руками, говорила Галина.
У ту хвилину, зачувши гомін, до світлиці вбігла Христина і, скрикнувши, вхопила розпаленого шляхтича за руку.
— Згляньтесь на Бога, пане!.. Рідну дитину?..
Пан Януш обернувся, і очі його засвітилися, мов у вовка:
— А, зраднице, ти тут!.. На ганьбу мені ти вигодувала це насіння!..
Рух руки — і у серце старої жінки увійшло гостре залізо.
З галасом кинулася Галина до своєї названої матері, але назустріч їй блиснув у руці батька скривавлений уже чингал і увійшов їй у груди по саме держало.
Впала додолу Христина, впала й Галина. Без крику й муки впали вони, бо рука старого шляхтича, дарма що була стара, вміла улучати у серце. З божевільними очима стояв пан Януш між двома трупами. Підлога хутко вкривалася теплою кров’ю, що вже підмочила й його сап’янці; з чингала кров збігала краплями йому на кунтуш, але старий шляхтич нічого того не помічав. Пекуча, настирлива думка опанувала його істотою: «Чи зняв він тепер ганьбу з свого шляхетного роду?»
Морок у хаті густішав і, зрештою, застилав кутки й підлогу...
Мороз пробіг по тілові старого. Тіні вбитих встали йому на очі по всіх кутках хати і дивилися на нього вогненними, повними благання очима.
Мов божевільний, вибіг старий шляхтич з хати і, встромивши у піхви скривавлений чингал, пішов вулицею. Куди він ішов, він того не знав, та те й не цікавило його. Йому треба було тільки розв’язати питання, чи зняв він тепер ганьбу з свого шляхетного роду, чи ні; до всього ж останнього йому було байдуже.
Пан Януш йшов довго, пригноблений своїм питанням, аж поки будинки Переяслава скінчилися, а перед його очима розістлалися темні од вечірнього туману хвилі Трубежу... Не спиняючись, пішов він далі понад кручами річки, не звертаючи на них найменшої уваги і не знаходячи у собі одповіді на питання, що давило його мозок.
Не розв’язалося ще те питання, як в голову йому вдарилo нове: «А де ж той рід твій... — питало його сумління, — що його честь ти рятував такою дорогою ціною? Чи не один же ти, лишився з усього твого роду?»
Розпачливий зойк вибився з грудей старого... Нащо ж йому топтатись ще на цьому світі? Для кого... й для чого?.. І чого сподіватись?
Непереможна сила розпуки потягла його до кручі і штовхнула униз, де глибоко під ногами чорніла вода. Гулко плеснули хвилі Трубежу, приймаючи тіло запеклого ворога козацтва, і навіки сховали його під собою.
Пізно уночі повернувся Чорнота до своєї хати і, побачивши, що сіни не замкнуті, розгнівався на Христину і разом занепокоївся. Щоб засвітити світло, він прямо з сіней увійшов у пекарню.
— Христино! — покликав він стиха.
Ніхто не обізвався. Збентежений ще більше, він викресав вогню, роздмухав його й засвітив каганець.
Христини у пекарні не було.
Передчуваючи недобре, хутко пішов козак у світлицю, держачи у руці каганець. Тьмяне лоєве світло блимало йому перед очима, і він не зразу розглядів і не зразу зрозумів, що сталося... Але згодом розплющені очі Галини, що напружено дивилися на стелю, і ціла річка крові на підлозі сказали йому все...
Каганець випав з руки загартованого у січах козака, і нелюдські згуки, схожі на рев простреленого кулею звіра, вибилися з його грудей...
На ті незрозумілі вигуки, що через розчинені сіни досягали вулиці, збіглися сусіди і, запаливши світло, знайшли Чорноту прикипівшим до трупа своєї передчасно покинувшої світ, молодої, коханої дружини.
