Kitabı oku: «У запалі боротьби», sayfa 3

V

До тих часів, про які ведеться наше оповідання, себто до повстання українського люду, польська держава була великою й могутньою. До неї належали Україна, Біла Русь, Литва й частина Пруссії, остання ж, Пруссія, та Молдова були од неї залежні як голдівники. Спілки з поляками домагалися всі держави Європи, бути ж їй ворогом зважувалася тільки могутня у ті часи Туреччина. Побідні хоругви польського війська бачили й турецькі, німецькі, угорські й свейські городи, і навіть на баштах далекого московського Кремля маяла корогва з польським орлом.

Найкраще польське військо завжди набиралося на Україні, і через те після того, як реєстрові козаки і польські драгуни, набрані з українців, стали на бік Богдана Хмельницького, а все українське поспільство повстало на поляків, як один чоловік, Польща відразу знесилилася, бо хоч і небагато втеряла вона війська під Жовтими Водами та під Корсунем, так зате не мала з кого набирати нового війська. Ледве через п’ять місяців було зібрано вісімдесят тисяч війська, та й те наполовину складалося з німців, угорців та волохів, бо ті, почасти за гроші, почасти як підвладні полякам, прислали своє військо їм на поміч.

І от тепер мов дві великі, темні хмари насувалися до річки Пиляви два ворожі війська. Зі сходу, з Білої Церкви, йшли реєстрові козаки й запорожці з арматою, під приводом гетьмана Хмельницького; з півдня й півночі приєднувалися до нього загони повстанців під приводом Кривоноса, Богуна, Нечая, Морозенка, Небаби, Гайчури й інших богатирів і навіть з заходу, з Галичини, проскочив сюди ватажок Носач з опришками; з заходу ж наступало різноязичне польське військо.

Тисячі возів тяглися кількома шляхами позаду того й другого війська. Проте кількість возів у козацькому війську була далеко менша, ніж у польському, бо козаки йшли своєю землею — Україною — і мали де добувати харчів; навпаки — за польським військом обози розтягалися на десятки миль, возів у їхньому військові було більше, ніж людей, бо всякий пан віз за собою свою одіж, постелю, харчі, вина і навіть найкращу хатню посудь, щоб похвастатись нею перед іншими панами.

Над натовпами війська чорними хмарами крутилися круки, чуючи собі скоро велику здобич, а з-позаду війська до його табору щоночі підходили цілі табуни голодних вовків, отруюючи повітря своїм огидливим виттям.

Не дійшовши до Пиляви з півмилі, обидва війська стали таборами.

Хмельницький розташувався з арматою на полявині, серед лісу, і, взявши з собою найближчих порадників: Богуна, Джеджалія, Кривоноса та Виговського, над’їхав до табору Чорноти й Ганжі, що стояв гонів за двоє од річки Пиляви.

Всі семеро поїхали обдивитись на береги річки. Перед козацьким військом на шляху з Києва на Варшаву була через Пиляву гребля з мостом, а обабіч шляху од річки до лісу слалися рівні луки, вкриті болотами, що за літо тільки зверху трохи підсохли; під вагою ж коней не товста, тверда шкарупа на болотах провалювалася, і коні грузли у болото.

Помітивши, що польський берег Пиляви твердіший за східного, гетьман і всі полковники зважили за найліпше заманити поляків на східний бік Пиляви і потім загнати у болота.

— Щоб заманити ляхів на сей бік, — говорив Хмельницький до товаришів, — доведеться частину війська вирядити за міст на той бік. Знаю я ляхів — вони шпаркі, коли їхня сила. Здолають наше переднє військо за мостом, то вже на тому не спиняться — перебіжать сюди!..

— От тоді ми їм і покажемо, почіму ківш лиха! — обізвався Чорнота.

— Ти, Йване, казав... — обернувся до Чорноти гетьман, — що тут десь вештаються по околицях вовгурівці та гайчурівці... Збери їх, вражих синів, до себе та й постанови за міст. А то вони тільки знають неузброєних людей мордувати та палити те, що нам самим потрібне. Куди не повернешся, все попалене, все зруйноване... Вони тільки шкодять війську.

— От те ж саме й я кажу! — одповів Чорнота. — Я звелю їм поробити за мостом окопи, та й нехай вражі діти покажуть свою вдачу на ворогах!

— Ну, а далі, — сказав гетьман, — ти вже роби, як сам знаєш, а щоб мені заманив ляхів сюди, на болота!

— Та вже якось-то заманю!

Оглядівши береги Пиляви, гетьман поїхав у замок пана Януша і розташувався там з писарем та канцелярією.

Табір польського війська був у півмилі на захід од мосту через Пиляву на гарному, рівному степу. Військо їхнє було дуже добре узброєне, забезпечене харчами і мало багато гармат; тоді як війська Хмельницького половина була узброєна тільки косами, вилами та кийками.

Поляки розуміли перевагу своєї зброї і зарані празникували свою перемогу над козаками; пригоди ж з військом коронного гетьмана Потоцького під Жовтими Водами та під Корсунем здавалися їм такими випадковими, що під час бенкетів у польському таборі щодня можна було почути похвальбу розігнати хлопів канчуками.

Проте привідці польського війська не хапалися до бою. Головний з них, Домінік Заславський, навіть зовсім не мав охоти битись з козацьким військом, бо убивати повстанців вельможному панові було зовсім не корисно, — серед тих повстанців були тисячі хлопів з його незчисленних маєтків на Україні, та до того ж він ще не стратив надії на те, що козаків можна умовити до згоди й покірливості.

Тільки Ярема Вишневецький, заклятий ворог козаків, радив вдарити на них всім військом; проте, його ради пан Домінік не послухав, а, стоячи табором біля Пиляви, розважав шляхту щоденними бенкетами; щоб же вояки не нудилися, він дозволив всім охочим підходити до Пиляви і викликати козаків на герці.

VI

Три дні вже з ранку до вечора понад річкою Пилявою одбувалися герці. Охочих до того, як з боку козаків, так і з боку поляків, знаходилося чимало. Найзавзятіші вояки й найбільше хвацькі гарцьовники перед герцем банили й скребли своїх баских коней, щоб вони аж виблискували своєю оксамитовою шерстю. Вони сідлали їх коштовними сідлами, на себе одягали найкраще вбрання, чіпляли до боку найдорожчу й найбільше улюблену зброю, брали до рук вигострені списи і виїздили до річки, викликаючи з ворожого боку охочих помірятися хистом та міццю; коли ж на заклики ніхто довго не виїздив, то вояка ганив все вороже військо, лаючи всіх так, що у наші часи ніхто такого й не вигадає.

Козаки були кращі за поляків верхівці, та зате поляки вміли з більшим хистом рубатись... Врешті, частіше складалося так, що поляки були побідниками, козаки ж або верталися з герцю об’юшені кров’ю, або зовсім накладали головою, і на свій бік річки їх уже переносило товариство на ношах.

На четвертий день обоє війська вже так роздратувалися, що почали набігати на ворогів не поодинці, а цілими купами.

Чорнота й Ганжа розуміли, що наблизився час, щоб заманити поляків на козацький бік Пиляви; і от вони, одбиваючи польські наскоки, перейшли з своїми повками через греблю на польський бік, де вже стояли у окопах з своїми загонами Вовгура й Гайчура.

Звістка про цей перехід стурбувала польських привідців, і вони, піднявши на ноги все військо, вивели його з табору й поставили до бою.

Любо було глянути на польське військо, що рівними лавами вкрило все поле. Гусари, що всі були з польської шляхти, шикувалися на чудових, прудких, як вітер, і баских, як вогонь, конях. Чепраки під сідлами були у них саєтові, гаптовані золотом та сріблом, маленькими рученьками паній та панянок. Самі сідла були ковані сріблом та поцяцьковані коштовними каміннями; стремена теж були срібні, обзолочені; шаблі всі з золоченими або й щиро золотими держаками. Кунтуші на гусарах були різноколірові з оксамиту, з золотими гапличками й ланцюжками біля коміра, пообшивані коштовним хутром. На косоверхих шапках у них теліпалися золоті китиці, вкриті блискучими самоцвітами, на ногах же брязкали острогами червоні або блакитні сап’янці.

Спільники поляків були вбрані простіше: німці — у сині жупани, угорці ж та волохи — у свої народні різноколірові куцини. Всі вояки вже занудьгувалися походом і нетерпляче поривалися до бою.

Далеко не таке браве на вигляд було військо гетьмана Хмельницького, що теж виготувалося до бою і стояло сховане по пролісках. Хоч після Корсуня й Жовтих Вод і воно, як казали, «трохи підлаталося», а проте, було вбрате надзвичайно різноманітне. Запорожці були у різноколірових каптанах та червоних поверх них жупанах, драгуни, що прилучилися до козаків од поляків, по вбранню скидалися на німецьку піхоту, реєстрові козаки були у синіх чумарках, повки ж, що складалися з загонів Кривоноса, Ганжі, Нечая, Богуна й інших, були хто у золотом гаптованій одежі, добутій по польських замках, а хто так і у звичайному селянському сіряці.

Хмельницький, з булавою у руці, під великим гетьманським бунчуком, об’їздив своє військо, розважаючи своїм словом тих, що не бували досі у бойовищах.

— Стійте міцно, панове молодці! — гукав він до молодих козаків. — Стійте, як брати ваші стояли й билися на Жовтих Водах та під Корсунем. Моліться милосердному, пам’ятаючи, що ми б’ємося за волю дітей наших та за віру свою православну, стоптану ляхами. Господь допоміг нам вже двічі перемогти поляків, — допоможе перемогти їх і втретє, бо на нашому боці свята правда!

Слідом за гетьманом ходили понад військом попи з кропилом і благословляли козаків на славну смерть за святу віру.

У обідню пору до повків Чорноти і Ганжі на чудовому огирі під’їхав завзятої постаті поляк і почав викликать на герць не простих козаків, а когось з отаманів та старшини. Це був середніх літ шляхтич, прозвищем Збручич, загартований у степових походах на татарів та у бойовищах з шведами й турками. Метке було його око, непохибна була рука, і скільком ворогам збавив він уже за своє життя віку, тому він давно погубив рахунки.

— Гей ви, хлопи, гречкосії! — гукав шляхтич, басуючи своїм чудовим вороним конем понад козацькими повками. — А висилайте лишень до мене кого-небудь з ваших метців — ватажків та богатирів, я одрубаю йому своєю шаблею вуха і кину псам на сніданок!

Козаки переглядалися. Після вчорашніх пригод небагато вже було охочих до герцю з поляками, та й постать Збручича, що сміло сам на сам ходив на медведів, не дуже-то завдавала охоти помірятися з ним міццю.

— Що ж? — глузував поляк. — Мабуть, ваші богатирі звикли тільки ціпами махати, а не шаблею. Бидлом нашим ви були, бидлом нашим і будете довіку!

— Не діждеш того, вражий ляше! — почулося з козацького боку, і наперед війська виїхав Вовгура.

Велика постать польського богатиря у порівнянні з Вовгурою враз зменшилася і наче присіла. Ні списа, ні шаблі не було у Вовгури, а держав він у руці важкий, з довгим держаком келеп.

— Гаразд, Вовгура, гаразд! — загукали козаки-вовгурівці. — Збий йому пиху!

— Молись Богу, вражий ляше! — гукнув Вовгура. — Бо вже тобі меду-вина не пити!

— Кинь свою ґирлиґу, хлопе! — глузував Збручич з Вовгуриного келепа. — Це тобі не вівці пасти, а з лицарем битись!

Скипів Вовгура, вдарив свого коня острогами і полетів на поляка, той же дожидав його, стоячи на місці, і, обіперши ратище свого списа на стремено, направляв його блискучий гостряк на груди козака.

Близько вже козак-велетень... Вже високо замахнувсь він своїм келепом над головою поляка... Та неабиякий вояка був Збручич, — він знайшов собі рятунок од келепа козака і так смикнув свого коня, що той підкинувся на дибки назустріч келепові.

Мов спілий кавун, репнула голова нещасного коня од важкого келепа Вовгури, зате живий лишився його вершник і у ту ж мить всадив гостряка свого списа козакові у серце.

Охнули й козаки, й поляки, коли обоє бойці впали на землю, тільки між поляками скоро почулися радісні вигуки, бо Збручич зараз же виліз із-під свого мертвого коня; козацький же богатир, лежачи на землі, корчився у боротьбі з смертю.

Засмутилися вовгурівці і, піднявши свого ватажка на руки, понесли за річку до козацького табору.

Через кілька хвилин завзятий шляхтич, добувши собі другого коня, знову вже гарцював між двома ворожими військами, гукаючи до козаків:

— А що, смердючі хлопи?.. Це вам не ціпами махати! Де ж поховалися ваші ватажки? Нехай виходять всі поодинці або хоч і всі заразом. Я всіх їх повкладаю, як уклав вашого чабана.

— Нема кому більше йти на нього, — почулося поміж козаками, — як не Гайчурі!

— Виходь, Гайчура! Не дай ляхові з нас кепкувати!

— Як іти, то й іти! — одповів Гайчура і виїхав наперед війська.

Ватажок лугарів, себто козаків, що ввесь вік вікували по нетрях Великого Запорозького Лугу та по скелях і байраках Дикого Поля, був середнього зросту, широкий у плечах і запалений вітрами так, що шия його й обличчя скидалися скоріше на халяву чумацького чобота, ніж на тіло людини. З-під високої його шапки вибивався оселедець, виявляючи у ньому запорозького братчика. Років з двадцять уже, як Гайчура, не стерпівши польського гніту, покинув Україну і пробував по лугах та байраках, переховуючись там з такими ж, як і він, волелюбивими братчиками і од людей, і од дикого звіра, аж поки нарешті звістка про те, що Україна повстає на своїх гнобителів, не витягла і Гайчуру з його товаришами з диких нетрів на Україну.

За свій вік Гайчура чимало разів бився з ворогами і рубав їх як не треба краще, та тільки такої науки до герцю, яку мав польський шляхтич, у нього не було.

— Оце у вас кращого й немає? — глузливо скрикнув Збручич, наближаючи коня до супротивника. — Ну й лицарі! Хліви вам чистити, а не воювати!

— По-іншому заговориш, як покуштуєш моєї шаблі, ляше! — обізвався Гайчура і пустив свого коня на поляка.

Коні з вершниками збіглися докупи. У повітрі забряжчали дві шаблі... Та ніхто з бойців ще не вспів зачепити ворога, а вже гарячі коні проминули один одного.

Бойці повернули розпалених коней і знову збіглися, виблискуючи один над одним шаблями. Вони крутили своїх коней і, насідаючи один на одного, намагалися достати свого ворога гостряком шаблі. Всі, сперши дух, дивилися на бойців, всією душею пориваючись на поміч всяк своєму лицареві.

Аж ось шабля Гайчури, застогнавши жалібно з напруги, випала з його руки, а сама рука козацького ватажка немічно звисла до сідла...

Поляк розрубав козакові руку до самої кості, і з неї цілим водограєм задзюрчала кров.

Скрики горя, образи й розчарування почулися з боку козаків,— гинув другий їхній ватажок...

Як годилося на герцях, Збручич не добивав покаліченого супротивника, а тільки сказав глузливо:

— Навчись, хлопе, раніше рубатись, а тоді вже лізь на шляхтича. Буде з тебе!

З тим побідник од’їхав до своїх товаришів під голосні вигуки всього польського війська; скаліченого ж Гайчуру товариші зняли з коня і понесли за річку до табору.

— Недобре нам складається!.. — загомоніли козаки. — Не буде щастя нам біля Пиляви. Треба, мабуть, одійти на інше місце!

Почувши такі розмови, Ганжа занепокоївся:

— Чому ж то не буде нам щастя? — обізвався він до козаків. — Через те, що вбито двох на герці? Хіба це диво?

— А бачив ти, пане полковнику, як впав з коня Вовгура? — обізвався до Ганжі сивоусий козак з люлькою у зубах.

— Бачив. А що?

— А те, що головою впав до нас. Ото ж і лихо так впаде на нас!

Ганжа аж почервонів з серця:

— А тобі ж, старому, й не сором переказувати при юнаках отакі баб’ячі брехні? Од того, що людина впала головою у той, а не у інший бік, лиха не станеться, а од таких брехень може статись! Тобі б час розуміти, що буде те, що Бог дасть.

Полковник пішов понад своїм повком, розважаючи й заспокоюючи козаків.

Тим часом завзятий шляхтич не вгавався. Випивши великий келех венгерського вина та проковтнувши дві сердельки, він знову виїхав наперед війська.

— Чого ж ви, нещасні хлопи, ще тут чекаєте? Кидайте скоріше зброю та падайте нам до ніг! Не бійтеся: ми зглянемося на вашу нікчемну хлопську вдачу і пустимо вас до вашого діла — чистити наші свинарні та стайні.

Козаки боліли душею, з сорому не підводили очей, та мовчали, бо шляхтич не хотів битись з простими козаками, з старшини ж ніхто вже на нього не виходив.

— Ото уже й усі у вас богатирі? — глузував поляк. — Вже й немає охочих помірятися зо мною вдачею?.. Ну, так отож вам наука: коли бидлом ви народилися, так нема чого вам у лицарі й лізти. Бидлом нашим ви й помрете.

У Ганжі давно клекотіло у грудях обурення на лайливого шляхтича, а до того він бачив, що пригода з Вовгурою та Гайчурою, разом з похвальбою поляка, дуже засмутили військо. Щоб піднести дух козаків, треба було щось зробити і Ганжа не втерпів.

— Доки оцей пес брехатиме? — скрикнув він у ввесь голос. — Благословіть мені, панове товариство, з ляхом до герцю стать!..

— Схаменися! — обізвався, почувши те, Чорнота. — Ти полковник, потрібний Україні для керування військом, а хочеш віддати своє життя за чортзна-що — за одного шляхетного хвалька!

— І батьки ваші були легкодухі та ще й зрадливі...— почулися з польського боку вигуки Збручича. — Вони не тільки завжди тікали од нас, а ще й самі своїх гетьманів нам видавали на катування. Вся ваша порода хлопська паскудна, нікчемна!

— Чуєш? Чуєш? — гукав Ганжа до Чорноти. — І батьків наших уже зачіпає... Не дає кісткам небіжчиків спокійно лежати в домовинах!

— Нехай бреше пес на вітер! — одповів той.

— Ти, Демку, вже не такий-то молодий, — де ж тобі з цим ляхом зачіпатися? Та ще й ненька у тебе старенька єсть.

— І самі ви паскудні, смердючі, — знову почулися вигуки шляхтича, — і віра ваша погана, схизматська!

— Чуєш? — у ввесь голос гукнув Ганжа і кинувсь до свого коня.

— Та хоч заспокойся ж! — умовляв шпаркого товариша Чорнота.— Не хапайся! Не годиться битись хвилюючись!

— Нема чого мене повчати! — гукнув Ганжа вже з коня. — Гей, брати мої любі! Славні товариші! Дайте мені кухоль горілки: пригадаю я свої юнацькі літа — заткну пащу вражому ляхові!

— Ганжа, Ганжа виходе на герць! — почулися голоси поміж козаками і луною розійшлися по всьому козацькому війську. Всі зразу повеселішали:

— Ганжа повчить ляха! Ганжа помститься й за Вовгуру, й за Гайчуру, та й за козацьку честь!

Ганжа тим часом вихилив кухоль горілки, обдивився на свою зброю й, взявши у праву руку списа, виїхав наперед війська, його постать була тепер спокійна й велична. Красиве, трохи повне обличчя, з довгим рівним носом і пишними, з невеликою сивиною, вусами ні одним рухом не виявляло хвилювання, а очі з-під пишних, трохи насуплених брів дивилися на ворога гострим поглядом.

— Доки ти брехатимеш, єретичний сине? — гукнув він, наближаючись до поляка. — Забув уже, як ви тікали з Корсуня до лясу? Забув, що ваші обоє гетьмани зараз з нашої ласки у Криму сиру кобилячину жують? От ми вам про те нагадаємо: віддамо й вас татарам у неволю, погану ж вашу Варшаву дощенту зруйнуємо!

— Ах, пся-віро... хлоп проклятий! — скипів Збручич. — Варшава славна, а не погана... А ваші ослячі голови стримітимуть по її баштах та мурах!

— Ну, годі вже, ляше, лаятись... — сказав Ганжа. — Час до діла братись! Я от стаю з тобою на герць за честь козацтва й України. Тільки у мене умова така: одному з нас не животіти! Битися — не до крові, а до смерті!

— Найліпша умова! — одповів шляхтич. — За твою злодіяцьку голову мені подякує вся Польща!

— І битися однаковою зброєю! Нехай нас Бог розсудить.

— І це добра умова. Може, зразу на списах?

— Як на списах, то й на списах.

Бойці од’їхали один од одного, щоб дужче розігнати коней, взяли до рук списи, і, направивши їх блискучі гостряки уперед, стиснули коней острогами і кинулися один на одного так, щоб мати ворога з правої руки.

Ще мить — і, здавалося, обидва будуть на списах і разом впадуть мертві додолу. Та, мабуть, щось небезпечне для себе побачив Збручич і, несподівано повернувши свого коня так, щоб він прийшовся Ганжі з лівої руки, намагався встромити йому свого списа у бік.

Цей захід поляка був такий несподіваний, що Ганжа ледве вспів вдарити своїм списом по списові ворога, щоб одхилити його набік.

Трісь... — і обидва списи перебилися. Козацький вояка врятувався од смерті, але у руці його, як і у руці супротивника, лишилася тільки половина ратища.

Бойці спинили розпалених коней і з’їхалися знову:

— На шаблях?

— На шаблях!

Вони знову розбіглися, щоб розігнати коней.

— Збручич, Збручич візьме верх! — почулося з польського боку. — Шабля — то найбільше укохана його зброя!

— Не піддавайся, Демку! Кріпись, полковнику! Вкороти ляхові віку! — гукали з боку козаків.

Бойці збіглися, і у повітрі забряжчали шаблі.

— Молися, хлопе, Богу! — гукав Збручич, намагаючись дістати шаблею до шиї козака. — Ось зараз я понесу твою голову у наш табір на гостряку своєї шаблі.

— Не кажи, ляше, гоп, поки не перескочив! — одповів Ганжа, одбиваючи наскоки поляка.

Бойці рубалися довго й завзято. Вони то роз’їздилися, то знову кидалися один на одного, то крутили своїх коней, намагаючись несподівано вдарити ворога з другого боку.

До Ганжі повернувся хист його юнацьких літ, і поляк не зміг взяти над ним перевагу.

З півгодини тягся вже цей завзятий герць. Обоє бойці вже стомилися, у поляка вже точилася кров з руки, у Ганжі — з плеча. Напруження глядачів дійшло вже до більш нікуди. Обоє ворожі війська довгими лавами підсунулися ближче до бойців і, сперши дух, чекали кінця герцю.

— Дзз... — почулося у повітрі, і всі зрозуміли, що сталося щось непевне.

На очах усіх два гостряки од шабель, простогнавши у повітрі, впали на збиту копитами коней землю. Поляк дуже рішуче намірився було вдарити свого супротивника шаблею, Ганжа ж з усієї сили вдарив його шаблю своєю... і от у руках бойців лишилися самі держаки од шабель.

Глядачі були розчаровані.

— Що ж то: пан не подолає хлопа? — гукали Збручичу поляки. — Не зроби ганьби Польщі!

— Добивай, Ганжа, ляха! — гукали з боку козаків. — Добивай єретичного сина! Докажи козацьку вдачу!

— На келепах! — ледве зводячи дух, одповів той. Бойці роз’їхалися, щоб передихати.

— Та тебе ж, Демку, поранено! — скрикнув Чорнота, побачивши на плечі Ганжі кров.

— Подряпано, а не поранено! — пожартував той і обернувся до своїх козаків: — А дайте мені, панове-товариші, кухоль горілки, бо щось моя рука вже намахалася!

Десять козаків кинулося подати Ганжі горілки, і він вихилив добрий поставець.

— Дайте мені мій келеп!

Ганжі подали келеп, і він, взявши його у руку, покрутив у повітрі, неначе випробуючи, чи не важкий він на його втомлену руку.

— Добре буде! — сказав врешті Ганжа, чіпляючи келеп до сідла.

Далі він розстібнув сорочку і, показуючи козакам на своїх грудях невеликий срібний хрестик, додав:

— Якщо вб’є мене лях, так сього хрестика не ховайте зо мною, а передайте моїй неньці. Козака на тім світі й без хреста пізнають!

— Зробимо по твоїй волі! Зробимо! — одповідали козаки.

Ганжа знову виїхав наперед війська, поляка ж ще не було.

— А що, ляше?.. — почав гукати козацький полковник. — Мабуть, засапався так, що й духу не зведеш? Мабуть, непереливки вже?

Аж ось виїхав і Збручич.

— Я не поспішався, — сказав він, — тільки через те, що хотів дати тобі ще трохи пожити на світі!

Бойці знову стисли коней острогами і помчали один на одного.

Ось коні зближаються... І козаки, й поляки, сперши дух, стежать очима за найдрібнішими рухами бойців. Ось важкі келепи вже метнулися над головами вершників... Ще мить — і хтось з бойців повинен впасти мертвим, бо келеп — то найстрашніша зброя.

Тут Збручич знову хотів підставити під келеп ворога свого коня й підняв його на дибки, та Ганжа вже знав його звички і, проскочивши конем трохи далі та перекрутивши свій келеп у повітрі, щоб не вдарити по коневі, саме влучив їм шляхтичу по голові.

Хряснули під важким келепом кістки польського богатиря, і з голови його по повітрю розлетівся скривавлений мозок, обляпавши коней обох бойців.

Каменем впав на землю шляхтич, розпластавши на землі колись могутні руки; і, мов грім, залунали з козацького боку радісні вигуки, а козацькі шапки цілою хмарою полетіли угору на славу козакові Ганжі і всій Україні.

Ганжа теж зняв шапку і почав махати нею до свого товариства, коли тут почув він з польського боку вигуки:

— Втомлений був... втомлений! Не диво, що Збручича вбито, бо він був втомлений попередніми герцями!

Тільки почув те Ганжа, як гонор та завзяття опанували їм

— Втомлений був? — гукнув він до поляків. — Давайте іншого! Виходьте всі по черзі! Я всі ваші дурні голови порозбиваю, як горіхи!

Побачивши, що побратим зовсім запалився, Чорнота під’їхав до нього і почав заспокоювати:

— Годі тобі, Демку! Годі! Нехай брешуть собаки!

— Ні, я їм заціплю рота! Нехай не брешуть! Давайте, єретичні сини... Хто у вас найдужчий!..

Через кілька хвилин замішання з польського боку виїхав дужий та бравий молодий шляхтич, красуючись своїм арабським конем та пишним блискучим вбранням.

Враз по всьому полю понад лавами польського війська залунали вигуки поляків:

— Віват пану Мрозовському! Віват! Смерть нахабі козаку!

Супротивники зблизилися і подивилися один одному у вічі... Та, мабуть, у очах Ганжі шляхтич побачив недобре собі пророкування, бо його брава та завзята постать зразу неначе зів’яла й зменшилася.

— На чому? — суворо спитав Ганжа.

— На шаблях! — одповів шляхтич. Ганжа не мав уже шаблі, бо вона була перебита на попередньому герці. Доводилося рубатись чужою. Він од’їхав до своїх уманців.

— А дайте, панове, мені шаблю небіжчика Вовгури! — кілька козаків кинулися до вовгурівців і незабаром повернулися з шаблею вбитого богатиря.

Покрутивши її у руці і махнувши кільки разів по повітрю, Ганжа задоволено встромив її у піхви: шабля припала йому до руки.

— Чому ж, вражі діти, не подаєте горілки? — жартливо звернувся він до товаришів. — Чи я вам не людина, щоб отак битись не пивши?

Горілка раптом з’явилась і, випивши півкухля, Ганжа виїхав на місце герцю, де шляхтич, дожидаючи його, мордував у нетерплячці свого коня.

Бойці збіглися, брязнули шаблями і закрутилися у боротьбі.

Ніколи ще, мабуть, не доводилося глядачам бачити такого завзятого герцю, який тепер почався: шаблі, люде й коні крутилися, звивалися й зчеплювалися у боротьбі, немов складаючись у одне тіло. У обох ворожих військах була така тиша, немовби на полі не було жодної живої душі. І от серед тієї тиші враз вибився з тисячей грудей скрик «ох!».

Шабля шляхтича, жалібно простогнавши, високо у повітрі блиснула своєю загартованою крицею. Ганжа своєю дужою рукою вибив її з руки шляхтича і у той же мент наскрізь простромив йому шию великим Вовгуриним палашем. Червоним водограєм линула кров з шиї польського богатиря, і впав він з коня униз головою.

Прокльони почулися з польського боку і вигуки радості з козацького. Знову над козацьким військом полетіли вгору шапки, і луною пішла понад Пилявою «слава» на честь Ганжі.

Серед тих вигуків і замішання несподівано для всіх з польського боку вибухнув постріл, і Ганжа захитався у сідлі.

— Зрада!.. Мене встрелено! — тільки й вспів простогнати козацький богатир і впав на траву недалеко од трупа вбитого їм шляхтича.