Kitabı oku: «У запалі боротьби», sayfa 7
XIII
Підступивши з військом під Львів, Хмельницький покликав полковників і всю військову старшину у свій намет на вечерю та щоб разом перемовитись і про військові справи.
Посеред гетьманського намету стояв довгий стіл, а на столі кільки жбанів з вином та медом. Посудь на столі була вся срібна, добута на війні од поляків, їжа ж за вечерею була проста: ковбаси, печений валах та кільки полумисків вареників. Пили за вечерею чимало. Всяк сам коряком наливав собі у кухоль з жбану вина; тієї ж моди, щоб вино наливали пахолки або служниці, тоді ще не було.
Гетьман випив уже три кухля венгерського і заохочував до того й гостей. Дехто з останніх уже й сп’янів так, що хоч би й до свого намету йти, так гетьман нікого з-за столу не пускає.
— Пийте, друзі мої й побратими! — говорив він, підливаючи декому вина власною рукою. — Пийте за славу козацьку й за щасливу долю неньки України!
Коли всі випили, Чорнота звернувся до гетьмана:
— Давай же, батьку, прославимо завтра Україну на ввесь світ: добудемо завтра Львів. Нехай з завтраго він буде рідним братом нашому славному Києву, бо Львів і Київ — діти однієї неньки України!
— Чого ж хапатися?.. — сказав Хмельницький. — Треба раніше обдивитись на мури та рівчаки та постріляти з гармат, а тоді вже бити на місто.
— Нема чого й роздивлятися довго!.. — сперечався Чорнота. — Я тобі його добуду до обід... Тільки дозволь!..
— Гляди, щоб не обпікся!
— Не бійся! Чорнота ще ніколи козацької слави ворогам під ноги не кидав!
— Бити ляхів... Бити! — почали обзиватися й інші полковники. — Треба бити на них, поки не опам’яталися, бо як не візьмемо Львова враз, то бісового батька добудемо його з часом!
Гетьман важив так, що опанувати Львовом нелегко, і, щоб не виявляти перед старшиною свого небажання добувати його, рішив дати Чорноті самі наймолодші повки, маючи надію, що з ними військовий обозний у город не вдереться, а все-таки налякає поляків, і ті почнуть одкупатись.
— Ну, нехай буде по-твоєму, — сказав він до Чорноти. — Дам завтра тобі скільки повків і йди з ними пополохай ляхів!
Ранком другого дня Чорнота, довідавшись, що гетьман призначив на штурм Львова самі молодші повки, сів на коня і поїхав обдивитись на них.
Всі повки, кількістю десять тисяч людей, складалися з селян та ремісників, що тільки недавно підвели рахунки з своїми панами. Всі вони були з Волині, Поділля та Галичини, де повстання піднялося тільки останніми часами. Одежа на всіх була селянська, різноманітна: хто був у чумарці, хто у сіряці, а хто й у самій сорочці, не вважаючи й на осінь. На ногах не всі мали чоботи,— багато козаків були у постолах. Узброєні козаки були здебільшого списами, проте, чимало їх було з вилами й косами без ніякої іншої зброї; галицькі ж опришки були здебільшого з самими киями, через що їх і прозвали кияшниками. Рушниць у молодих повках було обмаль, та й ті, що були, годилися тільки для полювання, а не для бою.
Невважаючи на такий склад своїх повків. Чорнота не журився, бо він уже надумав, як добути Львів майже без зброї.
— Що ж, панове молодці... — весело звернувся він до козаків. — Будемо бити ляхів?
— Та вже ж не милувати їх, єретичних синів! — одповідали козаки. — Вони нам уже у печінках сидять!
— Глядіть же, діти! — почав повчати козаків Чорнота. — Гетьман посилає вас у перший великий бій, щоб вивірити, чи справді з вас козаки будуть, чи, може, вам тільки телят пасти та сіяти гречку...
— Не бійся, батьку! — залунало по полю. — Віддячимо ляхам за їхнє знущання. Багато вони пили нашої крові, нап’ємося сьогодня й ми їхньої!
— Та глядіть ще!.. Тут, у місті, більша половина наших людей — українців. Щоб не було помилки... Щоб не вбити замість ворога свого брата; бийте тільки тих, хто сам погрожує вам своєю зброєю. На чуже добро очей не поривайте! Поки не заграють у сурми, ніде не спиняйтесь, хоч би перед очима золото було розкидане! Куди вестимуть вас полковники, туди й суньте міцним натовпом. Будуть ляхи бити на вас з гармат, та ви на те не вважайте... Один раз мати на світ породила — один раз і помирати... А смертю своєю дітям вашим та меншим братам волю на ввесь вік добудете! Чи гаразд, діти?
— Гаразд, батьку, гаразд! Помремо за рідний край!
— Ну, нехай вас Бог благословить і заступить Мати Божа!
Чорнота зняв шапку й перехрестився у той бік, де саме вставало сонечко і де лишилася рідна всім Україна, а за ним поскидали шапки й побожно хрестилися всі молоді повки.
Наділи шапки. Чорнота подав гасло. Сурми заграли, і різноманітні козацькі повки піші посунули міцними лавами на Галицьке передмістя.
Польського війська у передмісті було обмаль, а вали та засіки навкруг передмістя були невисокі й неміцні, і козаки, як весняна повідь, знесли всі перепони, вдерлися у місто і погнали поляків поперед себе вулицями. Рішуче оборонялися тільки катoлицькі монастирі, і добування їх трохи загаяло козаків.
Всі найбільше заможні з мешканців передмістя, поскидавши похапцем деяке своє збіжжя на хури, кинулися до Галицької брами Львова, щоб зрятуватися за мурами. Вулицями зчинився нечуваний гармидер, і тисячі людей та возів збилися на мості, що був перекинутий через глибокий рівчак перед Галицькою брамою.
Цього тільки й чекав Чорнота. Він ще звечора надумав вдертись у город через браму разом з втікачами і тепер кинувся до мосту на чолі своїх повків.
Комендант Львова Артішовський, побачивши, що підняти міст через натовп уже неможливо, звелів скоріше зачинити браму, лишивши втікачів козакам на поталу, та тільки й цього полякам зробити не вдалося, бо обхоплені жахом люде сунулися у браму щільним натовпом.
Почали тоді поляки палити у козаків з гармат, що стояли на мурах, та тільки й це не помогло, бо хоч козаки й падали повбивані ядрами, а все-таки натовпи їх сунулися до брами і були вже за кільки ступнів од неї.
— Нуте... Нуте, молодці! — гукав Чорнота. — Надавіть на ляхів!.. Надавіть ще!
Жах обхопив поляків, що з стін дивилися, як козаки нєупинною потокою линули до брами. Скрики розпуки почулися по мурах і перекинулися на вулиці й майдани города. Аж тут несподівано позаду козацького війська заграли у сурми, а до Чорноти прибіг сотник Криця з наказом гетьмана припинити бій і одійти геть од міста.
— Він з глузду збився! — гукнув у нестямі Чорнота. — Або він ще не прочуняв після вчорашнього венгерського!.. Ми зараз мусили увійти у Львів!
— Сам не розумію, що сталося! — одповів Криця. — А тільки як побачив він тебе біля мосту, зараз схопився, замахав булавою і гукнув мені: «Біжи спини його! Верни його! Це моя гетьманська воля».
Чорнота почував себе тяжко ображеним, а проте, не насмів не послухати гетьмана, і, гнівний, суворий, з насупленим чолом, повернув своїх козаків од брами і поїхав до гетьмана.
— Поглузував ти з мене, пане гетьмане! — сказав він, наблизившись до Хмельницького. — Коли б не Криця привіз мені твій наказ, я не пойняв би віри... Я подумав би, що мене хочуть зрадити.
Гетьман стояв веселий і ласкаво обхопив Чорноту рукою за плечі.
— Отже, не сердься, голубе мій! Налякав ти ляхів, ну й буде з них! Там же, у Львові, більше наших, ніж ляхів, — за що ж їх карати? Ліпше ми візьмемо з Львова великий окуп грішми, аніж без пуття поруйнуємо стародавнє місто.
Гетьман довго умовляв Чорноту не сердитись і не пустив його з свого намету, поки той не згодився сісти з ним обідати.
А у Львові тим часом дзвонили в усі дзвони і правили по всіх костьолах службу, воздаючи Богові за те, що заступив велике місто од руїн, а святі церкви од знущання й ганьби; ксьондзи ж, повчаючи людей, говорили, ніби бачили на небі святого Яна з Дуклі, котрий погрожував Хмельницькому і примусив його припинити штурм.
Увечері того ж дня Чорнота сумний ходив у наметі. Він не знав, чи у Львові пан Януш, чи повіз Галину кудись далі, а все-таки, ведучи козаків на штурм Львова, він мав надію, що може знайти там свою милу. Тепер же, коли гетьман виявив свої справжні думки, він стратив надію на те, що може скоро одшукати Галину.
Під ту хвилину козаки привели до нього невідомого чоловіка у міщанському українському вбранні, кажучи, що міщанин той розпитував про Чорноту по табору.
— У мене, пане полковнику, є до тебе аж два листи! — сказав міщанин, вклонившись.
Чорнота зараз вгадав, що один з листів од Галини, і, вирядивши козаків, нетерпляче вхопив листи й почав читати.
«Любий! — писала Галина. — Як би я хотіла побачити тебе. Ми так близько один од одного. Нас роз’єднують тільки львівські мури. Лейба говорить, що тобі легко прибути у Львів потай, а мені так багато треба тобі дечого сказати...»
У другому листі писав Лейба:
«Якщо ясновельможний пан полковник хоче бачити ясну панночку у Львові, так нехай убереться у міщанське вбрання і приходе завтра серед ночі до Босяцької хвіртки, що біля єзуїтського монастиря, а я там пана зустріну. Та ще пан мусить принести з собою тисячу злотих, щоб було чим засліпити очі вартовим; тому, хто подасть сього листа, треба окремо заплатити за послугу сто злотих».
Прочитавши листа, Чорнота розпитав посланця, як потрапити до тієї Босяцької хвіртки, про котру писав Лейба, і, заплативши йому сто злотих, доручив передати Лейбі клаптик паперу, написавши на тому клаптику тільки слово: «Прибуду».
На другий день Чорнота пішов у завойоване їм Галицьке передмістя, де тепер стояло кільки повків козаків, і купив собі на базарі міщанське вбрання; а увечері, написавши гетьману, що йде потай у Львів, щоб принести йому звідтіля певні вісті про ворожу силу, він пішов через передмістя до Львова.
XIV
У той саме час, коли Чорнота лагодився йти у Львів, у напівтемному льосі одного з будинків города рудий Лейба радо тер собі руки і, мацаючи себе за корінці волосся, що почало одростати на тих місцях, де колись були пейси, мало не стрибав навкруг своєї дружини.
— Чи ти, Лейбо, не здурів? — питала Рівка. — Гої за стінами палють з гармат; не сьогодня-завтра, може, Бог прийме наші душі, а ти крутишся й радієш, немовби заробив сто злотих!
Лейба глянув на жінку спогорда:
— Сто злотих? Пхе!.. На сто злотих Лейба тепер не хоче й дивитись! Ми, Рівко, станемо сьогодня багатирями, а через кільки день поїдемо звідсіля до Варшави!
— Отже й правда, що ти зсунувся з глузду. Як ти забагатієш, коли у нас тут немає ніякої торгівлі?
— Що та торгівля? Я сьогодня зароблю стільки, скільки торгівлею не заробив би за все життя!
На розпитування Рівки Лейба нічого не хотів одповідати і скоро, одягши на себе новий лапсардак, вибіг з хати.
Через півгодини Лейба наблизивсь до будинку, де жив пан Януш, і послав челядинця сказати, що йому потрібно бачити старого пана.
Пан Януш звелів покликати жида до своєї горниці, і той пішов до нього на другий поверх. Поки Лейба переходив двором, його побачила у вікно Галина і перестріла на сходні з надією знову дістати листа з козацького табору. Вона помилилася, та не зовсім: Лейба ткнув у руку клаптик папірця, де його рукою було написано: «Сьогодня опівночі у садочку».
Старий шляхтич не зразу пізнав Лейбу, так що тому довелося нагадати панові ту ніч, коли він з дочкою ночував у Лейбиній корчмі у Костантинові.
— По якій же ти справі? — спитав пан Януш, здивовано оглядаючи Лейбу.
Лейба приклав палець до рота і показав на двері. Зрозумівши, що жид має говорити щось таємне, пан Януш позачиняв двері. Але Лейбі й того було не досить, — він позачиняв ще й вікна і обдивився, чи немає кого під ліжком та у шахві, і, тільки скінчивши свій огляд, став напроти пана і сказав з таємницею:
— Яснійшому панові треба везти доньку у Варшаву... А я можу за тисячу злотих добути панові добрий ридван з кіньми.
Пан Януш здивувався:
— Хто тобі набрехав, ніби я хочу тікати з Львова?
— Ну, я так собі міркував... Адже ласкавому панові годиться держати панночку далі од козаків...
— Всім нам треба бути далі од козаків, так ми ж тут за мурами й за гарматами!
— О вельможний пане!.. Як уже козак у когось закохався, то його й мури не спинять!
— Що ти верзеш? Говори мені навпрямки!
— Я так собі гадав, що вельможному панові відомо, як дуже панна Галина, нехай буде здорова, закохана з козацьким полковником Чорнотою.
Старого шляхтича обурило й розпалило те, що хтось, опріч нього, знає про кохання його дочки, і він, скочивши з місця, вхопив Лейбу за горло:
— Задавлю тебе, пархатий! Як насмів ти таке брехати?
— Ой вай мір! Не давіть так, пане, а то вже нічого не будете знати про те, як панна Галина будуть сю ніч женихатися з паном Чорнотою!
Пан Януш випустив Лейбу і жахливо поточився од нього: «Як? Тут, у Львові, буде Чорнота? Яким робом він тут отіниться... І як те може статись, щоб він побачився з його дочкою?»
Приголомшений цими питаннями, він важко сів на софу і після мовчанки проказав:
— Зараз говори все, що ти знаєш... та гляди, якщо набрешеш, так я розправлюсь з тобою своєю рукою!
— Я скажу, скажу... та тільки... — Лейба простяг праву руку і почав ловити пальцями повітря. — Невже ласкавий пан гадає, що жид нічого не витратив, добуваючи такі відомості?
— Ах ти, іудина душа! Тобі за все треба платити гроші.
— Нехай Бог мене скарає, коли я візьму з пана щось лишнє. Я, бідний жидок, витратив свої останні гроші... Мені дуже заболіло серце з того, що донька такого шляхетного пана закохалася у схизматика...
— Не муч уже... говори, скільки хочеш грошей!..
— Як ласкавий пан дасть мені три тисячі злотих, так я приведу його саме туди, де панна Галина буде женихатися з козаком.
— О, проклятий!.. Яку загнув суму! Ну та нехай вже: я дам тобі ті гроші, як не збрешеш! Говори!
Жид мовчав, смикаючи себе за корінці одрізаної бороди.
— Чого ж ти мовчиш, Іудо? — скипів шляхтич.
— Ой ласкавий пане! Тепер такі часи, що обіцянки — цяцянки. Чи будемо ми завтрoго живі, чи ні, — не знаю. Я дам панові до рук козацького полковника тільки після того, як пан дасть мені до рук три тисячі злотих.
Пан Януш ще з Збаража був при грошах, бо його стосунки з родовитою шляхтою дали йому можливість легко позичити потрібну суму. Після слів Лейби він пішов до шахви, помацав там по шухлядках і подав Лейбі загорнутий у шовкову хустку стовпик золотих грошей.
Лейба наблизивсь до столу, розгорнув хустку, перелічив гроші і, загорнувши їх обережно знову, сказав, ховаючи гроші у кишеню:
— Нехай сю ніч вельможний пан не спить і дожидає мене до себе.
До монастиря єзуїтів, що стояв у ряд з львівськими мурами, біля півночі підходив Чорнота. Наблизившись до окопів, він справді побачив на другім боці їх хвіртку, що звалася Босяцькою через те, що чернеці цього монастиря ходили босі.
На мурах і по баштах єзуїтського монастиря стояло військо, узброєне коштом самого монастиря і тільки йому підлежне. Набрано воно було з усяких безробітних людей та харцизів, хоч би вони були поляки чи українці, і через те підійти до таких людей з грошима Лейбі було дуже не трудно.
Біля самого окопу Чорноту зустрів Лейба і повів стежкою З до великого рівчака. Міст через той рівчак тепер був піднятий, і Чорноті довелося сходити у рівчак дуже крутою стежкою, котру ще здавна протоптали чернеці, бігаючи ночами у передмістя до своїх коханок. Зійшовши на дно рівчака і видравшись по такій самій стежці на другий бік, Лейба підвів Чорноту до залізної хвіртки і спитався:
— Пан полковник приніс гроші? Чорнота вийняв гаман і подав жидові:
— На, єретичний сине! Знаю, що все собі візьмеш, а вартовим даси хіба по п’ять злотих!
— Ай!.. Ласкавий пан звик жартувати!
Лейба весело посміхнувся, сховав гроші у глибоченну кишеню свого лапсардака і, взявшись за залізну обручку, приковану до хвіртки, тричі брязнув нею. У хвіртці одчинилося віконце, і вартовий, пізнавши Лейбу, одсунув великого залізного засова і пропустив як Лейбу, так і Чорноту.
Проминувши хвіртку, Лейба повів полковника довгими суточками і вивів на монастирський двір, проминувши ж його, вони знову увійшли під мури і, врешті, вийшли на вулицю міста.
— Тепер підемо прямо до красуні панночки, — сказав Лейба, — вона, певно, вже чекає пана.
Вони хутко йшли вузькими вулицями. Город уже давно спав, і тільки собаки, налякані за останні дні вибухами гармат і ґвалтом людей, брехали й вили попід ворітьми.
Через кільки хвилин Лейба привів Чорноту у садок, де його мала дожидати Галина, і лишив самого, сказавши наостанку:
— Тут пошукайте; а я не буду панові заважати.
Галина давно вже сиділа у садочку на лаві. Від часу, що вона розлучилася з Чорнотою, багато думок пробігло у її голові. Слова батька, що ліпше йому бачити свою дочку у труні, аніж у обіймах хлопа-схизматика, глибоко запали їй у душу і боляче там відбилися. Знаючи вдачу свого батька, вона вірила, що сказане ним він дійсно думав і почував. Покинути батька і відцуратися його навіки молодій дівчині не дозволяло сумління, зректися ж милого не мало сили серце... і Галина мучилася у боротьбі й ваганні, намислюючи, як би прихилити батька до козацького полковника.
Одного разу у розмові з паном Преславом Галина почула, що були такі випадки, коли значні козаки переходили у католицьку віру і тоді король дарував їм шляхетство. Почувши про це, молода дівчина повеселішала, їй гадалося, що коли б Чорнота перейшов до католицтва, то її батько зразу б прихилився до нього і сам через короля добув би йому шляхетство, а разом з тим зникли б і всякі перешкоди до її шлюбу з коханим козаком.
Про цю свою думку Галина й хотіла говорити з Чорнотою, дожидаючи його у садочку.
Покинутий Лейбою, полковник лишився сам серед кущів бузьку. При світі місяця він розглядів покручену по садку стежку і невеликі, з пожовтілим вже листям вишні. Надогад він пішов за кущі і за першою ж їх купою побачив Галину у білому, легкому, як на ту осінню пору, вбранні.
— Кохана моя! — злегка скрикнув козак, простягши руки до своєї милої.
— Любий!
Галина була у його обіймах. Він палко її цілував і разом милував, як дитину.
— Ти змарніла, моя зіронько... — говорив він, сівши поруч з нею на лаві і придивляючись до дівчини зблизька. — Ти зблідла... очиці запали! Скажи, мабуть, батько дорікає?.. Ненавидить мене?
— Ах, у мене стільки думок у голові! Нам неможливо гаяти часу, а говорити треба так багато. Батько ненавидить тебе тільки через те, що ти козак і схизматик. Перейди, любий мій, у мою віру, і я певна, що батько не тільки згодиться тоді на наш шлюб, а ще й добуде тобі шляхетство. Тобі не треба буде навіть вертатися до козацького табору: скажи батькові про свою згоду, і ти поїдеш разом з нами до Варшави.
Рука козака, що горнула до себе її стан, непомітно однялася, і козак, одхилившись од дівчини, дивився на неї здивовано:
— Чи од тебе ж оце, Галочко, я таке чую? Невже ти гадала, що я можу зрадити своїх братів і Україну?
— Ні, я не хочу, щоб ти був зрадником! Я не прошу, щоб ти йшов битись на своїх. Ми поїдемо у Варшаву, а там скоро скінчиться війна; ніякої ворожнечі між поляками й козаками не буде, — всі знову будуть дітьми однієї матері Річі Посполитої, і ти повернувся б на Україну шляхтичем, тільки вже не один, а зо мною, своєю дружиною.
— Ти сказала, що була б мені дружиною! Спасибі, серденько! Я без міри кохаю тебе... Я ввесь вік на руках тебе охоче носив би, та тільки думки у мене зовсім інші, ніж у тебе: я лишуся козаком довіку, а ти, якщо кохаєш мене, повинна стати українкою!
Серце Галини спинилося у грудях. Ті наді і, що їх вона кільки день виховувала у своїх думках, зникли од одного слова козака, що не тільки не хотів сполячитись, а навіть вимагав, щоб вона, родовита шляхтянка, стала українкою. Вона почула себе ображеною і горда, навіть гнівна, одкинулася од нього.
— Як? Мені зрікатися шляхетства і своєї віри та стати козачкою?
— Я не примушував би тебе цуратися своєї віри, що ж до того, як жити, то ти сама б побачила, що прості та щирі козацькі звичаї далеко миліші серцю, ніж пиха та бундючність вашої шляхти. Якщо ти справді любиш мене, Галю, так підеш туди, куди я тебе поведу.
— Батько ніколи того мені не дозволить. Йому легше буде бачити мене у труні, аніж козачкою!
— А ти батькові й не говори нічого, а прямо підемо зо мною зараз до козацького табору, і я виряджу тебе, поки ведеться війна, до матері покійного мого побратима Ганжі.
— Так от яке твоє кохання! Ти заради мене нічого не хочеш зробити, я ж повинна для тебе зректися й шляхетства, й батька!
— Серденько моє... — сказав він щиро. — Дуб не в’ється навкруг хмелю, а хміль навкруг дуба. Не козак іде за дівчину, а дівчина за козака. — Він знову пригорнув її до себе і почав милувати. — Щастячко моє! Пригорнися до мене з щирим серцем, обвийся рученьками навкруг мене, як хміль навкруг дуба, і доручи мені свою долю!
Галина не мала у собі сили ухилятися обіймів козака. Їй було так тепло, так любо біля його могутніх грудей; проте, розум говорив їй зовсім інше: він вимагав, щоб заради батька вона зреклася сього щастя, і дівчина рішила перемогти себе.
— Прощай, моя доленько!.. — сказала вона, важко зітхнувши. — Не бути мені, Йване, за тобою! Я не покину батька, бо він вмер би з нудьги й образи... Я не вб’ю свого батька!
— Проклятий схизматик! — почувся у ту мить з-за кущів голос пана Януша. — Як насмів ти доторкнутись до моєї дитини!
Перед очима Чорноти й Галини з’явився гнівний і запалений пан Януш, а слідом підбігали пани Преслав та Струсь і чимало челяді.
— Хапайте цього харциза! — гукнув старий шляхтич до челяді. — Канчуків сюди! Я заб’ю тебе, проклятий хлопе, канчуками за честь свого шляхетного роду!
Преслав та Струсь вихопили шаблі, а челядь кинулася до Чорноти, але він вихопив з халяви чобота ножа і прихилився спиною до куща, гукнувши:
— Назад! Знайте, що живим я вам до рук не дамся!
Побачивши у руці козака ножа і розглядівши, яким вогнем засвітилися його очі, челядь поточилася од нього геть а пан Струсь заховався за пана Преслава. Тільки останній та пан Януш з шаблями у руці наступали на полковника.
— Стійте! — кинулася поміж них Галина. — На кого ти, батьку, підняв свою шаблю? Кого ти нахваляєшся забити канчуками? Того, хто зрятував тебе од смерті?
Пан Януш спустив свою шаблю у ваганні:
— Прокляття!.. Я заплатю йому за те, скільки він хоче! Я згоден заплатити грішми й скарбом, та тільки не тобою. — Він зразу схаменувся: встромив свою шаблю у піхви, звелів челяді одійти геть і чемно звернувся до Чорноти: — Козаче! Я вдячний тобі за те, що ти зрятував мою дитину від, ганебного мордування хлопів у Пилявському замку, і заплатю тобі грішми, скільки ти скажеш. Візьми три, п’ять, десять тисяч дукатів, та тільки відсахнися од моєї дитини, — вона тобі не до пари.
— Козаки не продають ні своєї честі, ні свого серця... — одповів Чорнота. — Я покохав твою дочку і не зречуся її, поки вона сама не одсахнеться од мене!
— Так я примушу тебе одчепитися од неї! — скрикнув пап Преслав. — Я покохав панну Галину і хочу зробити її своєю дружиною!
— І я... і я покохав! — забелькотав пан Струсь.— Я теж хочу!
— Пане Янушу! — перебив Струся пан Преслав. — Дайте козакові вашу шаблю: нехай він стане зо мною до поєдинку! Я не зважаю на те, що я шляхтич, а він козак!
— І зо мною! І зо мною! — брязкаючи острогами, белькотав пан Струсь.
— Як битись, то й битись! — одповів Чорнота. — Кланяюся панові Янушу: позичте мені своєї шаблі!
У пана Януша очі засвітилися радістю, бо у нього виникла надія на те, що котрийсь з ротмістрів запровадить козацького полковника на той світ і він таким чином збудеться осоружного йому козака.
— Заради лицарського звичаю, я згоден дати свою шаблю! — одповів він.
Чорнота сховав ножа у халяву чобота, взяв з рук старого шляхтича шаблю і схрестив її з шаблею пана Преслава.
— Не робіть цього! — скрикнула Галина і хотіла розвести бойців, але вони вже зчепилися, і шаблі їх, виблискуючи при сяйві місяця, розкидали у повітрі затяжне, слизьке брязчання.
— Не мішайся, дочко! — одвів Галину рукою старий шляхтич.
— Ох! — зненацька простогнав пан Преслав і поточився до куща, випустивши шаблю додолу.
— Прокляття! — скрикнув пан Януш.— Це шайтан, а не козак. Він глибоко розсік пану Преславу плече!
— Кров!.. Кров! — злякано гукав пан Струсь, не знаючи, за кого б тепер йому заховатись.
Пораненого шляхтича посадовили на лаву, де кілька хвилин до того сиділа Галина з Чорнотою. Він був блідий і просив пити. По контуші його цівкою збігала кров.
— Гей, челядь! — гукнув пан Струсь. — Пана треба одвести у будинок і перев’язати поразу.
Побачивши, що молодий шляхтич хоче вести пораненого, пан Януш спинив його:
— Маю надію, що пан помститься за товариша... Біля пораненого походить моя дочка!
— Так... так!.. — забелькотав пан Струсь. — Тільки іншим разом... Тепер же я сам одведу свого товариша...
З тим молодий шляхтич разом з челяддю повів пораненого у будинок, а слідом за натовпом, журливо схиливши голову, пішла й Галина.
— Галю!.. — скрикнув їй услід Чорнота. — Скажи ж мені хоч єдине слово!
Вона спинилася і, дивлячись на нього з коханням і розпукою, довго вагалася у боротьбі з своїм серцем.
— Прощай!.. — нарешті промовила вона тремтячими устами і зникла за кущами.
Почувши у голосі дочки рішучість одцуратися козака назавжди, пан Януш немов удруге на світ народився. З душі його спав великий тягар, і, приймаючи з рук Чорноти свою шаблю, він сказав:
— Пан Чорнота! Твоє життя зараз у моїх руках. Досить мені дати звістку пану коменданту про те, що у Львові козацький полковник, щоб тебе було захоплено і замордовано на мурах Львова, на очах твоїх товаришів. Але пам’ятаючи, що ти колись зрятував мене й мою дочку, я дарую тобі життя і пускаю вільно йти з Львова, як ти й прийшов сюди; надалі ж я подбаю про те, щоб Галині вже неможливо було з тобою побачитись. Тепер ми поквитувалися.
З тим старий шляхтич повернувся і пішов у будинок, лишивши Чорноту самого.
