Kitabı oku: «Великий Луг Запорозький», sayfa 4
В глибині Великого Лугу
Від Хортиці й до села Кушугумівки, що на східному березі Великий Луг тягнеться нешироким закутом, всього в дві-три версти од краю до краю. Тут ще нема чого боятися, щоб заблукати в нетрях, а проте і цей невеликий проміжок лугу оглянути пішки неможливо, бо й на сій вузькій площі чимало покрутилося проток та озер. Од місця, де в Олександрівську міститься пристань, од Дніпра відбивається на схід глибока річка Закутна, яка весняної пори та і влітку, вся заставлена берлинами. Через півверсти від устя Закутна, ввібравши в себе протоки від річок Московки й Кушугуму, повертає на південь і тече чотири з половиною версти, маючи з правої руки за півтори версти Дніпро, а з лівої за версту — Кушугум. Щодалі, то Закутна ширшає й наприкінці переходить у лиман.
Весь цей закуток Великого Лугу між Кушугумом, Закутною і Дніпром я пам’ятаю ще з 70-х років. У ті часи він був рясно вкритий добрим лісом. Чимало тут навіть дуба. Закутна з її лиманом шуміли очеретами; повсюди безліч дрібних проток і ходити в цих місцях можливо було, тільки роздягнувшись. Року 1916-го я застав у цьому кутку великі зміни: ліс дуже порідшав, дуби зовсім зникли, очерети щороку скошуються, і вони вже не виростають такі високі, як колись, і сам закуток утратив свій первісний вигляд і став для мешканців Олександрівська місцем для прогулянок.
Устя річки Закутної поширене й поглиблене черпалкою, зветься Оріховою бухтою. З одного боку бухти стоять залізничні вагони та лежать накидані бунти всякого вантажу й краму, а проте з другого боку ще збереглися велетні-осокори по 15 сажнів заввишки та зелені верби. Вони купають у воді свої гнучкі віти, нагадуючи про давню велич Великого Лугу.
Відпливаючи якось уранці 1916 року з Олександрівська до Херсона пароплавом, саме під час сходу сонця, я, стоячи на палубі, прямо зачарувався краєвидом устя Закутної, захищеного вербами та осокорами, острова Хортиці — стародавнього притулку запорожців, що проти пристані розкинувся довгим високим кряжем, та широкої пелени Дніпра, яка рожево-золотим килимом од вранішньої зорі простяглася на північ до похмурих скель Сагайдачного й на південь до лісів Великого Лугу.
Крім цих річок, у сьому закутку Великого Лугу, а найбільше поблизу Дніпра, лежить кілька чималих озер. Униз від Оріхової бухти, майже до річки Бандури та й за нею, ліс на лівому березі Дніпра майже вирубаний на дрова.
Взагалі треба сказати, що дорожнеча палива в роки світової війни дуже спричинилася до знищення Великого Лугу.
На версту від устя річки Нижньої Хортиці од Дніпра ліворуч витікає річка Бандура. Пробігши плавно півверсти, вона поділяється на дві протоки, з яких одна, дуже кривуляючи обіруч, простує впоперек Великим Лугом і за півтори версти, нижче Закутного лиману, сполучається з Кушугумом; друга, повернувши на південь, зливається з річкою Домахою, що вийшла з Дніпра на дві версти нижче Бандури, проти острова Розумовського, і теж впадає в Кушугум.
Ще на дві версти нижче з-за острова Розумовського в лівий бік Дніпра витікає річка Мірошник, що, перетнувши Великий Луг упоперек, упадає в Кушугум двома протоками: однією — нижче села Балабине, а другою — вище Кушугумівки, де станція Севастопольської залізниці Кушугум.
Увесь сей куток Великого Лугу, починаючи від Закутного лиману й до річки Мірошника, надзвичайно порізаний протоками. Окремі протоки, випливши з більшої річки й пробігшим невелику відстань, кінчаються болотом або озером. Через те перейти впоперек Лугом од Дніпра або до Балабиного чи Кушугумівки ще в вісімдесяті роки було зовсім неможливо — хоч і недалеко впорядковано шлях на Балабине, хоча в повідь його заливає. Ліси в сій частині Лугу збереглися дещо краще, ніж у горійшній. Східний край цієї плавні нижчий від західного, і його надовше заливає весняна вода.
Хоч як важко майже до осені переходити через усі горішні плавні пішки, та зате легко досягти їх човном. Коли комусь треба перебратися з Розумівки в Балабине або Кушугумівку, то замість того, щоб їхати Дніпром до Олександрівська, а звідтіля залізницею до станції Кушугум і зробити понад 20 верст; можна з Дніпра дістатися туди ж річками: Бандурою, Домахою й Мірошником (всього три-чотири версти). Можна пропливти і вздовж усього горішнього кутка Великого Лугу, бо всі річки сполучені одна з одною. Для сього треба перебратися Дніпром у Закутну, а доїхавши до лиману, повернути в Кушугум та, пропливши до річки Бандури, запливти в Домаху, а з неї — в Мірошник; останньою ж річкою можна знову повернути в Дніпро, або до села Кушугумівки.
Із озер у сьому закутку Великого Лугу найпомітніше Оріхове, яке лежить трохи вище сила Балабиного. Зветься воно так, що в ньому росте багато водяних горіхів. На вигляд вони схожі на бараболю, але з корінцями, як у цибулі. Їдять їх печеними й вареними. Озер же з назвою «Оріхове» у Великому Лузі не одне, і в них горіхи водяться ще й досі. Озера горішнього кутка (а їх чимало) дістали здебільшого назви за прізвищами тих запорожців, що осіли біля них на грядах (сухих місцях) після знищення Січі, як, скажімо: Тригубівське, Цимбалове, Сухинине, Тарасівське, Бережнівське, Кононове та інші.
Коли запорожці, що до зруйнування Січі сиділи зимівниками навколо Великого Лугу по болотах та байраках, довідавшись після падіння Січі, що їхні грунти помежовані вже на панів і що їхні діти будуть кріпаками, вони кидали свої хати й переходили у Великий Луг, сподіваючись, що там їх не знайдуть, але пани дісталися й туди, а позаяк запорожці ні за що не хотіли визнавати себе кріпаками, то землевласники погодилися й на те, щоб віддати сухі гряди Великого Лугу, де вже запорожці поставили собі хати, їм же — в оренду за невеликі гроші, і старі діди доживали там віку, рибалячи, доглядаючи бджіл. За прізвищами тих дідів околишні селяни й почали називати річки, озера, гряди або урочища. Проте збереглися ще у Великому Лузі й стародавні назви, як, наприклад: Кушугум, озеро Лукновате (що поросло лукном, себто куширем та іншою водяною рослиною), річка Домаха тощо.
За Кушугумівкою Великий Луг починає розширюватися й проти устя з лівого боку річки Янчокраку сягає найбільшої ширини — 20 верст. У горішньому кутку широкої частини Лугу треба оглянути цілу купу озер, що звуться Лебедовими. Всіх їх п’ять. Найбільше з них тягнеться на півтори версти. Лежать вони неподалік Кушугумівки між річками Бистриком та Кушугумом, оточені вогкою низиною, вкритою безмежними очеретами, а поміж озерами росте рясна діброва. Це дуже притаманний закуток Великого Лугу, що був колись притулком довгошиїх лебедів. Тепер цю птицю в сих краях і не згадують, бо на лебедових озерах нині плавають лише дикі качки та чайки-риболови.
Не набагато нижче Лебедових лежать два озера, що звуться Кривими. Перше з них являє собою неначе затоку Дніпра й, одбившись од нього версти за дві вище Крутоярського острова, заходить у глибину плавні кількома колінами на три з половиною версти. Ушир це озеро має всього від кількох десятків до півтораста сажнів. Друге Криве озеро лежить на дві версти нижче першого і сполучається з ним маленькою протокою. Воно кутасте і схоже на чотири пальці руки, де кожен палець у версту довжини, і сягає те озеро не менше, як півтори квадратової версти.
Вище першого Кривого озера, між Дніпром та річкою Бистрик, проти маєтку пана Міклашевського лежить урочище Печище, помилково зазначене на триверстній карті генерального штабу «Кичище». Від Дніпра воно захищене добрим лісом, із боку ж Бистрика — відкрите. Це доволі висока гряда, на якій помітні ознаки хат і перебування людей. Можливо, що тут були запорозькі заводи. Старі рибалки оповідають, що «тут було запорозьке кишло», себто постійне зборище, але не Січ, бо руїни всіх січей нащадки запорожців звуть городищами.
Недалеко від Лебедових озер, як чув Я. П. Новицький од дідів Стогнія у Краснокутівці та Чорновола у Кушугумівці, на двох височенних, гіллястих дубах запорожці робили башти, а на тих баштах, коли треба було скликати козаків, запалювали вогонь. Очевидячки, це були запорозькі «хвигури».
«Баштові дуби, — казав дід Чорновіл, — були біля озера Лебедового, а далі верст на шість — на Великій гряді, що від межі пана Попова, біля Кучугур. На цих дубах, кажуть, запорожці становили якісь високі башти, а на них викидали вогонь, щоб скликати козаків нічної доби. Біля дубів, кажуть, жила ціла бурса козаків. Оце як прийде звістка яка від кошового, або повертаються козаки з роз’їзду, то й скликають товариство, щоб розказать, що бачили й чули. Побіля дубів, кажуть, лежав битий шлях через Великий Луг, там, де слобода Янчокрак, через Кінську був татарський міст, одбитий козаками».
Це оповідання доводить, як Великий Луг — ця укрита лісом од степу низина — мала з ним зв’язок, а через степ і з Січчю. Тим зв’язком було світлове гасло. І Великого Лугу, який річкою Кінською межувався з татарськими землями, запорожці ніколи не лишали без оборони, а держали в ньому «цілі бурси», себто відділи свого війська (залоги).
Щодо битого шляху впродовж усього Великого Лугу, то, певно, ним їздили тільки взимку, коли річку вкривала крига. Літом же навряд чи те було можливе, та й яка потреба тоді в такій дорозі, бо з півночі й півдня Великого Лугу текли глибокі річки Дніпро та Кінська, перевозити вантажі ними далеко зручніше, ніж на возах пущами плавнів. Але про цей шлях посвідчують два оповідачі, допитані добродієм Новицьким, та й мені самому доводилося про це чути. Дід Стогній казав: «Од тих (баштових) дубів шлях, кажуть, ішов плавнею скрізь до Кучугур і далі — де тільки жило Запорозьке Військо, аж до Микитиного перевозу». Він пояснює навіть, коли зник той шлях: «як зруйнували Запорожжя — дуби ще довго стояли, а шлях заріс травою й лісом».
Нижче Кривого озера понад Дніпром, проти Лисої Гори, аж до річки Лопушки, що нижче села Біленького, на 12 верст простягся добрий ліс, порізаний упоперек річками Здурмівка, Музурман та Клокушка. Всі ці річки дуже дрібні й під суху осінь ними плавати можна не скрізь. Опріч річок, тут кілька довгих заток із Дніпра й чимало озер, із яких найбільше — Розсоховате, що взяло під себе найменше квадратову версту.
На тій великій площі плавні було багато урочищ. Над річкою Лопушкою за п’ять верст од Дніпра й острова Тарабоша міститься стародавнє городище. Воно має навкруги 760 кроків, але по всьому знать, що багато з того городища змито Дніпром і що колись воно було далеко більше. Розкинувшись серед дикої пущі, городище оточене з усіх боків низиною і вербами, шелюгами, очеретами, озерами та болотами, а проте бугор під самісіньким городищем із глини. Це переконує мене в тому, що той бугор, на якому помітні стародавні окопи, був колись частиною правого берега Дніпра, і його відмило видно так само, як і старе Городище проти слободи Капулівки (Баторієва Січ). Зважаючи на те, що це знайдене Я. П. Новицьким городище найліпше закрите від берегів, треба гадати, що на ньому була найдавніша Запорозька Січ у ті часи, коли Військо Запорозьке не мало сили змагатись із татарами й мусило ховатись од них, як, скажімо, ховалися року 1557-го.
Цікаві оповідання про це городище записано у селі Біленькому від діда Пазюка року 1887-го.
«В плавнях Попова є городище, котре ми звемо Великим, а на п’ять верст далі, а плавнях Бродського, — Мале. На обох городищах жили колись турки, а потім запорожці, бо й досі в землі находять багато людських голів та кістяків. До великої води в сорок п’ятому році (1845) Велике Городище було довге й широке, а тепер його й чверті немає — знесло водою. Щогоду, як прибуває весною вода, воно стоїть мов острів. Тут люди знаходили черепки з посуду, маленькі горщики, а год двадцять назад чоловік викопав невеличку мідну вазу. Викопав та й продав шинкареві. Находили тут і гроші срібні, тоненькі та довгі. За старих годів найшов і я раз шагів зо три мідних, а між ними один з хрестом посередині (гроші часів польського короля Жигмонта III).
У тридцятих роках (1830) коло Великого Городища і в плавнях Матлаша жило багато польських утікачів. Тоді люди тікали від лютих панів, а найбільше — від лютих прикащиків, котрі знущались над ними. Тікали по одному, тікали й сімействами. Тут були ліси, очерети й терни несходжені, а в тих пущах були їхні курені й землянки. Утікачі і всяка бурлачня жили тут літо й зиму. Як випаде, було, холодна зима, то баби з дітьми, було, і просяться до людей у слободу (Біленьку), а мужики так і пропадали надворі. Розведуть, було, огонь та й гріються день і ніч. Тут утікачі жили, тут діти родились і женились. В слободу не показувались — боялись. Був у них і свій піп із утікачів. Було, як жене інший сина, або дає заміж дочку, то й кличуть того попа. Він обведе молодих кругом дуба тричі, проспіва «отче наш» — от і все вінчання!..»
От як жила воля у Великому Лузі піввіку після зруйнування Січі.
Оглядаючи Великий Луг року 1916-го, я не зміг побувати на лугових городищах, але бачився з одним давнім знайомим орендатором пана Міклашевського — Коробцевим, що живе у селі Біленькому. На моє запитання про городище він мені розповів: «Я часто ходю на полювання побіля річок Лопушки та Змійки. Місцевість там дуже дика. Знаю обидва давні городища, на них збігаються зайці та лисиці під час повіді. Велике Городище од річки Лопушки за півверсти на схід, а Мале, між Змійкою та Лопушкою, — за п’ять верст од першого». Таким чином, обидва стародавні городища ще існують, і їх можливо бачити й у наші часи.
На площі Великого Лугу, що між Дніпром, Кривим озером, Лопушкою та річкою Кушугумом, що вийшла нижче Лебедових озер із Кушугума, доживало віку чимало запорожців. Дід Джигир у розмові з Я. П. Новицьким так схарактеризував їх:
«Як почали ділити землю панам та під слободи, то перше порізали степи на правому боці Дніпра, а потім — і на лівому. На правому боці, під Лисою Горою, жили запорожці — Джерелівський, Кавунник і Посунько. Добре було їм там жити, а як почули, що степ став панським, — взяли й перебрались у Великий Луг. Тут вони й віку дожили. Деякі запорожці жили більше ста год на світі і були такі між ними великі характерники. Джерелівський сам кував рушниці і вмів заговорювати їх. Великий стрілець він був і не боявся ні тучі, ні грому: йому дикий жеребець вухо відкусив, і якби не зліз на дерево, то й носа не було б! Капканами ловив всякого звіра; а то раз як налізло десятків півтора вовків в капкани, — взяли й затягли їх в Дніпро.
Джерелівський завжди охоче давав притулок всім запорожцям, що після зруйнування Січі не пішли на Дунай і лишилися без притулку. Прийдуть до нього та й просяться:
«Пусти, діду, спочить!» — «Спочивайте, добрі люди!» — Годує їх день, годує два, годує й більше, а вони все спочивають. Було, пошле хлопця: «Біжи, хлопку, подивись, що бурлаки роблять!» Вернеться хлопець, дід і питає: «А що?» — «Воші б’ють!» — «Ну, ще, каже, — будуть жить». Через день, другий уп’ять посилає: «А що тепер роблять?..» «Латаються!» — «Ну, тепер, — каже, — скоро підуть»... Так на його мову й виходило: облатаються, подякують та и ідуть з богом».
Жили ще запорожці Канцибери: їх було три брати. Силачі були великі. Один з них жив з сімейством, мав велику хату, а біля його кишла було і запорозьке кладовище. Тепер того кишла й кладовища не зосталось і сліду, — змив Дніпро. Грошовиті люди були Канцибери... Було, йдуть у шинок (в село Біленьке), а за ними народ так і хиле. Викотять бочку горілки — давай гулять... Нагуляються, наспіваються досхочу, заплатять шинкареві — і гайда додому. Жонатий Канцибера був великий галдовник (чарівник) — загалдував свої гроші, і їх ніхто не візьме».
Інший оповідач — дід Орел про урочище Канциберівщина й озеро Канциберівське так розказував:
«Там жив характерник Канцибера, а тепер людей лякають чорти. Колись там така пуща була, така росла палома (висока трава), що й не просунешся. Там, кажуть, колись кричало, реготало і вило на всю плавню».
На східному боці річки Лопушки, що впадала в Кінську, проти села Маячки, розкинулось багато озер, а з них найбільше, рахуючи згори: Царград, Глибоке, Довге, Криве (це вже вкотре?), Розкопанка, Глухе, Осикове, Білоцерковне, Орлове, Річище, Прошесь, Тихе, Волове, знову Криве та Бабине, прозване так через те, що на ньому збиралися баби (пелікани). Опріч озер, понад Кінською йшли лимани: Холодний, Дурний, Буроватий, Скелюватий, Крутоватий та інші.
Багато ще й зараз по цих озерах та лиманах риби та дикої птиці, але найбільш цікаве в сій частині Великого Лугу урочище Кучугури. Простяглося воно серед плавні високим, піскуватим кряжем, почавшись біля залізничної станції Попової на північ, за вісім верст, — до озера Довгого і навіть далі за нього.
На сьому місці неодмінно існувало колись велике місто, бо ще за часів Нової Січі поміж кучугурами було чимало мармурових стін і підмурків, а цегли — то скільки хочеш. Про це збереглися й документи в архівах останньої Січі. Під час спорудження Олександрівської фортеці, російський генерал хотів брати з Кучугури цеглу та мармур, але Кіш Запорозький рішуче проти того виступив; не дозволив вивозити камінь і написав генералові, що Військо Запорозьке давно знає про руїни у Великому Лузі давнього городища і має думку, як тільки скінчиться тогочасна війна (1769 — 1774 pp.), збудувати з мармуру та іншого матеріалу, що є на руїнах міста, нову та велику церкву в Січі.
Ця оборона запорожцями своїх прав на Великий Луг була зарахована війську, як змагання з царською владою, й ніколи не пробачалася.
Досі ті руїни давнього міста почасти вже використані поміщиками для будівництва своїх економій, почасти ж їх позаносило пісками. Ніхто докладно не досліджував Кучугур, і через те понині не відомо, якому народові належало те місто. Народні перекази приписують його туркам; на мою ж думку, запорожці на початку XVI століття не могли застати у Великому Лузі такого значного турецького міста, і коли б і застали, то не зуміли б одвоювати його, тому руїни на Кучугурах треба вважати за сплюндроване татарами генуезьке місто, як і на Білозерці.
Дід Джерелівський подав такі відомості про се урочище:
«У Великому Лузі насупроти слободи Василівки єсть кучугури, а поміж ними глибокі ями (напевне, там повикопували підмурки давніх будинків). Ці кучугури, такі високі та круті, що не всякий на них і зійде; а ями глибокі й заросли дерезою (колючі кущі з червоними ягідками), кущами та хмелем, що не видно й дна. Страшно там: звір живе всякий і виховуються злодії та душогуби. Як жили запорожці у Великому Лузі, то тут було їх кишло. У сьому місці ніяка б сила не звоювала війська. Кучуруги єсть і ближче біля слободи Підстепної, де кінчаються плавні пана Попова і починаються Канкрінські. І тут невилазні урочища, і тут жили запорожці. Біля цих кучугур, на Канкрінській землі, був якийсь турецький город, бо багато знайдено цегли й каміння з фундаменту. Цегла міцна, як камінь. Щоб не затопляла весняна вода, турки насипали високі могили по плавнях і становили по них цеглові двірці. Срібні гроші, мов риб’яча луска, і невеличкі мідні находять люди і тепер. Ще недавно в цих могилах викопували чавунні турецькі казани і якісь мідні труби. Казали й тепер вони єсть у підстепнянських людей. Вони широкі і мілкі, так що з кожного можна нагодувати чоловік десять-п’ятнадцять».
Чому ж так сталося — на місці стародавніх міст тепер піскуваті кучугури? Для мене цілком зрозуміло: мешканці міст вирубали навколо себе ліс на будову й на дрова, а позаяк грунт на Великому Лузі піскуватий, то вітри з часом і позаносили міста.
Найлегше під’їхати до Кучугур од залізничної станції Попової човном, Кінською, а далі річкою Кривою. Я був на Кучугурах року 1882-го і можу ствердити слова діда Джерелівського: «Сумно на Кучугурах і страшно» — я не зміг примусити себе, щоб зайти в Кучугури глибше, як сажнів на сто: вони ж упоперек мають більше двох верст. Коли спуститися з кучугури в яму, виднокіл так зменшується, що бачиш тільки небо та перед очима кущі; коли ж вилізеш на кучугуру, то тільки й уздрієш навкруги безкраї ряди таких-от кучугур, на яких ноги грузнуть у пісках, а вбрання зачіпається за кущі. У цих кучугурах ще довго матимуть притулок вовки та лисиці.
На схід од річки Лопушки й до Верхньотарасівського перевозу вздовж Дніпра тягнеться добрий ліс. Од перевозу, впоперек Великого Лугу, що звузився до 12 верст, ідуть два шляхи: один — до Струківського хутора та села Балок, а другий — до села Благовіщенського, що на Кінській. Цими шляхами дуже цікаво подорожувати, бо вони обминають чимало озер та переходять багато річок. Проте доброго лісу понад шляхом вже мало.
