Kitabı oku: «Справа майстра-червонодеревника», sayfa 4

Александр Красовицкий, Евгения Кужавская

Yazı tipi:

VII
Половина життя

Віра поставила келих на стіл, і він зблиснув гранями у теплому світлі розтопленого каміна. Її сестра сиділа за столом, перечитуючи надруковане. Старий слідчий поворушив кочергою дрова і запитав:

– Достатньо пишна?

Віра скептично звела брову, мовила:

– Як можна було й досі не прибрати ялинку до свят?

У кутку кімнати стояла пухнаста ялинка, по-зимовому святкова, зелена і запашна, але ще не прикрашена. Така гарна, що Мірі хотілося вимовити вголос «То, може, лишимо, як є?», однак несподівано рішучий вираз Віриного обличчя чомусь замкнув їй уста. Сестра останні кілька днів була несхожа на себе – дивна меланхолія робила її очі темнішими, а усмішку – загадковішою. Це була, певно, її чергова витівка, яку вона, як і інші, звела до рангу ідеї фікс. Балерина любила прикрашені на Різдво ялинки, таємничі вогники свічок, що спалахували на колючих гілках, убрані до свят вулиці гомінливих міст. Вона здивувалася, коли старий слідчий сказав:

– Та я не вбирав ялинку до свят уже хтозна-скільки років.

– Це ж скільки? – підозріло перепитала Віра.

– Щонайменше десять…

Віра насупила брови. Міра сховала усмішку, поглянувши на зосереджений вираз обличчя сестри. Десять років для Віри – забагато, половина життя. Осягнути, що хтось не вбирав ялинку до свята половину життя – непросто.

– Мабуть, відтоді, як син поїхав до тоді ще Петербурга, – мовив Тарас Адамович.

– У вас є син? – округлила очі балерина. Мірині очі, певно, стали такі само круглі, але питання, що турбують їх обох, зазвичай озвучує молодша сестра – так уже у них повелося, принаймні останні років десять. Половину життя.

Старий слідчий вийшов із кімнати зі словами, що принесе дівчатам зимових яблук, що їх зберігає у льоху. Врешті, Віра сама якось говорила, що без яблук ялинка – не ялинка. Балерина хитає головою і береться до роботи. Коли за господарем рипнули сінешні двері, вона повільно проказала до сестри:

– Він постійно дивує.

– Так, – погоджується Мирослава, – повсякчас.

Цікаво, син Тараса Адамовича – теж слідчий? Чому він поїхав? Чи листується з батьком? Міра обережно перебрала у думках спогади про кореспонденцію, що її отримував господар будинку на Олегівській, не згадала жодного листа, що міг бути від сина. Торкнувши пальцями клавіші старої друкарської машинки, якій Тарас Адамович дав ім’я, подумки додала: «А він знає?».

Естер – як, зізнався нещодавно власник машинки, – ім’я, що колись належало не дружині старого слідчого.

Віра прикрашала ялинку, як звикла це робити у тітчиному будинку у Варшаві. Колись вони так само убирали різдвяне дерево до свят із матір’ю – спочатку розвішували рум’яні яблука, потім – апельсини та мандарини на червоних гарусних нитках. По яблука Тарас Адамович уже пішов, тож зараз Віра обережно розвішує яскраві оранжеві плоди і їхній запах змішується із запахом хвої та вина. Балерина пурхає навколо ялинки, ніби танцює – лишає на гілках горіхи у сріблі та золоті. Ось повернувся господар – тепер дівчина зможе додати на гілки важкі червонобокі яблука. Вона відходить кілька кроків назад, до каміна, підхоплює зі столу келих та оцінює своє творіння. Зробивши ковток, Віра завважує:

– Не вистачає хлопавок. Але добре, що є цукерки.

Тарас Адамович накупив цукерок у кращих кондитерських Києва – був і в «Семадені», і в кондитерській «Жорж». Віра узяла до рук шоколадного сажотруса, усміхнулася, повісила його між яблуком і мандарином. Господар будинку простягнув їй кошик із пряниками на ягодах та меду.

– Є ж ще іграшки, – мовила старша сестра.

– Я пам’ятаю, – безтурботно відповіла молодша, прив’язуючи стрічку до чергового пряника.

Після пряників і цукерок урешті настала черга для керамічних янголят і крихких скляних куль. Їх Віра розвішувала з особливою обережністю. Наостанок – час свічок, чий золотий віск повільно стікає, як мед. Ялинка сяє. Віра, здається, щаслива. Чи ні?

– Як справи з вашим новим розслідуванням? – запитала балерина, піднісши тріпотливий вогник до ґнота останньої свічки. Відблиски вогню торкнули обличчя дівчини, заграли іскорками на споді очей.

Чому вона запитує? Що хоче дізнатися? Зазвичай Віра запитувала про чергове розслідування, аби лише підтримати розмову. Однак зараз тем для пустопорожньої балаканини вдосталь. На носі новорічні бали, балерина може говорити про них годинами, роблячи павзи хіба лиш на те, щоб набрати в легені повітря. Віра шиє якусь особливу сукню для балу в будинку Дворянського зібрання, здається, кольору оливи. Мірі навряд чи личитиме такий колір, але молодша сестра, безперечно, виглядатиме у ній дивовижно. Олива відтіняє бліду шкіру темнокосої Віри, робить очі глибшими, вуста виразнішими. Для такої сукні дівчина обере особливу пудру – білосніжну. Останнім часом вона узагалі не відкриває коробочку з лавандовою. Здається, навіть сховала її десь на споді однієї із шухляд туалетного столика. Туалетний столик у їхній квартирі виготовив не майстер-червонодеревник Семен Нечипорук, у ньому зовсім немає таємних шухляд чи панелей, на які потрібно натиснути, щоб відкрити сховок. Хоч інколи здається, що таки є – у метушливі дні, коли Віра перериває всі шухляди, шукаючи якусь шпильку чи рум’яна. Балерина вміє губити речі будь-де. Якби вона поклала записку до шафи Тараса Адамовича, навряд чи хтось зумів би її відшукати, навіть, якби знав таємницю шухляд тої шафи.

– Ми отримали кілька цікавих відповідей, – усміхнувся старий слідчий, відповідаючи на запитання балерини, про яке Міра вже встигла забути.

Секретарка здивовано подивилася на колишнього слідчого. Про що він говорить? Які відповіді? Усе, що вони знають – принаймні те, що встигла сьогодні віддрукувати Міра до того, як у будинок із міхом гірлянд і прикрас для ялинки увірвалася її сестра – кілька слів, що їм напередодні встиг сказати Олександр Горенко. Здавалося, колишній пілот хвилювався тоді, коли увійшов до будинку Тараса Адамовича та завважив їх із Менчицем у кімнаті. А коли промовив дивне слово «крааль», Міра відчула, що починає хвилюватися сама, бо чомусь здавалося, що воно таїть у собі найголовнішу загадку. Розгадають її – знайдуть убивцю.

Слова Горенка, певно, відбилися розчаруванням на її обличчі, бо ж він, ніби вибачаючись, додав:

– Звичайно, це нічого не пояснює…

Загадковим краалем він назвав тип поселень африканських народів, коли всі будиночки розташовувалися по колу, а у центрі поселення містився загін для худоби.

– Що ж, це, принаймні, пов’язано з биками, – стенув плечима Тарас Адамович, – а звідки ви дізналися, що означає те дивне слово?

Горенко відповів не відразу, хтозна, чого вагався. Зрештою, обвівши поглядом присутніх, сказав:

– Я не можу точно згадати, але мені здається, я… Я майже певен, що колись читав вірш про п’ять биків і крааль. Можливо, то був вірш моєї сестри.

– Тієї, яка літала на кулі? – запитав Менчиць.

Колишній пілот уже розповідав їм із Мірою про те, як підіймав у небо над Києвом повітряну кулю, аби покатати на ній родичку, яку він називав сестрою, хоч сам зізнавався, що насправді вона доводиться йому кимось на кшталт троюрідної тітки.

– То вона пише вірші? – запитав Тарас Адамович, потираючи пальцями скроню. – І ви вважаєте, що «п’ять биків» і «крааль» – слова з її вірша?

– Припускаю, – кивнув Горенко. – Я надіслав їй листа, вона зараз має бути в Слепневому – це родинна садиба під Твер’ю, але хтозна, коли ми отримаємо відповідь.

Старий слідчий нахмурив кошлаті брови, мовив:

– Якби ж тут можна було погортати котрусь з її книжок.

– Але ж у тому вірші може не виявитися нічого корисного для нас, – холодно проказав Яків Менчиць, і ніхто так і не зумів заперечити йому.

Упевненості у тому, що вірш невідомої їм жінки може якось допомогти – не було. Гірше – була підозра, що передсмертні слова майстра-червонодеревника були маренням закатованої людини й не мали жодного значення для розслідування. Що ж їм лишалося? Спостерігати за прибутковим будинком на Прорізній та сподіватися, що вдасться арештувати тих, хто вночі за кілька днів до Різдва вдерся до будинку майстра.

Міра дивилася на тріпотливий вогник свічки біля шоколадного сажотруса на ялинці та згадувала дивний погляд Якова Менчиця у дворі будинку, в який увірвалися грабіжники, щоб розламати шафу. Молодий слідчий був мовчазний та похмурий і хтозна-чому – певно, дивним блиском очей – нагадував йому таку само похмуру Віру, яку огортала меланхолія останні два дні. А ще – був незвично різким у словах, хоч звертався не до неї, а до фотографа, який працював на місці злочину. Цю різкість Міра завважила майже випадково, коли вони вже виходили з двору, і Тарас Адамович зачиняв хвіртку будинку майстра. Чи то їй лише здалося – врешті, люди можуть бути нервовими на місці злочину. А Менчиць із фотографом бачили не лише розламану шафу, а й убитого червонодеревника.

Перевівши погляд на Тараса Адамовича, Міра запитала:

– А чому цю справу передали Менчицеві?

Колишній слідчий, який саме взявся за перечитування протоколів, що їх Міра тільки-но віддрукувала, відклав папери та мовив:

– Я запропонував таке рішення Репойто-Дуб’яго. Бо… – він завагався і мовив, – хотів втрутитися у розслідування. А з Менчицем ми вже працювали раніше – нам доволі зручно координувати свої дії.

Міра наморщила чоло, згадуючи холодний тон молодого слідчого, відказала:

– Здається, він не вважає, що слова Горенка вагомі. І що це правильний шлях у розслідуванні.

– На початку правильний шлях узагалі визначити складно, – стенув плечима Тарас Адамович. – Я узагалі не певен, що ми рухаємося. Однак іноді важливіше почекати й отримати інформацію, ніж будувати логічний ланцюжок на основі домислів. Домисли – небезпечні, саме вони й можуть завести у глухий кут.

– Це ж як? – запитала Віра.

Тарас Адамович погладив вус, знов у каміні поворушив дрова кочергою та підкинув ще одне полінце – полум’я огорнуло його відразу, весело затанцювало жовтогарячими язиками, ніби на мигах перегукуючись із вогниками свічок на ялинці. Дівчата мовчали – чекали пояснень. Навіть зазвичай нетерпляча Віра лише загадково усміхалася, позираючи у бік господаря будинку.

– Якщо слідчий починає довіряти власному враженню від людей і подій, зважати на всі підозрілі погляди чи різко кинуті слова, досить легко почати підозрювати зовсім непричетну до справи людину.

– Але ж ви самі колись говорили, що інтуїції довіряти варто, – мовила Міра.

– Так. Потрібно балансувати, – слідчий у відставці усміхнувся балерині, яка колись розповідала йому, як тримає рівновагу, – зважати на факти, довіряти внутрішнім відчуттям, однак не переоцінювати ні те, ні інше. Інколи ось такі павзи – на чашечку кави чи вечір, коли в будинку палає камін і хтось прикрашає ялинку до свята – допомагають більш зважено оцінити ситуацію. І, звичайно, дочекатися необхідної порції інформації.

– На яку інформацію ви чекаєте? – прямо запитала Віра.

Він усміхнувся та сказав:

– Пам’ятаєте нашу останню партію? Коли ви дійшли пішаком до краю шахівниці. Мій друг – Сильвестр Григорович – цінує такі речі. Ексельсіор – перехід пішака у ферзя – певно чи не найулюбленіший його етюд. Ви змогли дійти пішаком до мети, однак я не міг спланувати наступні ходи, аж поки ви не обрали фігуру, на яку зміните пішака. Ферзь не міг урятувати вас від поразки, однак я чекав. Бо був варіант, який міг сплутати мені карти, і врешті, ви таки обрали його.

Міра здивовано подивилася спочатку на сестру, потім на Тараса Адамовича. Слідчий пояснив:

– Ваша сестра обміняла пішака на коня, і мій король опинився під шахом. Я не міг планувати гру далі, поки не отримав цю інформацію.

– Отже, зараз… – прошепотіла Віра.

– Так, ми чекаємо інформації про хід наших суперників. І, здається, вже дочекалися, – усміхнувся він і підвівся, почувши, як у дворі рипнула хвіртка.

Міра відчула дивну суміш радості та занепокоєння, легкий рум’янець вкрив її щоки, коли дівчина збагнула причину своєї радості. Вона ковзнула поглядом у бік сестри, яка сиділа у кріслі, сперши тендітну руку на спинку. Навіть у розслабленій, відверто лінивій позі, Віра має вигляд граційно-невагомий. Міра обережно поклала руки на стіл, намагаючись побороти дивну закляклість у тілі, яка зазвичай з’являлася через хвилювання. Вона знала, хто зараз має з’явитися на порозі. Здогадувалася, на звістку від кого чекав Тарас Адамович. Хвилювалася, бо раділа появі пізнього гостя, і червоніла, придушуючи у собі майже непристойну радість.

– Невже Менчиць дізнався щось нове? – байдуже запитала Віра, підносячи келих до яскравих губ.

– Чому Менчиць? – усміхнулась її сестра, дивуючись тому, що цього разу несхибна інтуїція Віри підвела її.

Які новини може принести Яків Менчиць, якщо Тарас Адамович чекає на розгадку таємничих слів, що їх залишив по собі закатований майстер? Підказати правильний напрям у розслідуванні може тільки колишній пілот, який, певно, отримав відповідь телеграмою.

– Думаю, Менчиць. Він же мав стежити за будинком із тією шафою. Мабуть, поліція щось дізналася, – так само байдуже пробурмотіла балерина, і Міра відчула, що ледь стримується, щоб не кинути їй в обличчя: «Пропоную парі!».

Вона б поставила зараз будь-що на те, що Віра помиляється – пляшку білого токайського, записку, що сховала у шафу, половину життя. Майже переможною усмішкою вона сяйнула у бік дверей, що вели до кімнати. На порозі завмерла знайома постать – то був Яків Менчиць.

VIII
Лігво Змія

Яків Менчиць говорив швидко, уникав питального погляду Віри, лише інколи позирав у бік старшої сестри. Він коротко розповів про арешт двох нападників, які пробралися крізь вікно другого поверху будинку на Прорізній до кімнати, в якій стояла таємнича шафа з ніжками у формі копит. Тарас Адамович слухав, щось занотовуючи, кілька разів поставив уточнювальне запитання. Врешті звів погляд від нотатника на молодого слідчого і запитав:

– Їх уже допитали?

– Ні, Репойто-Дуб’яго вирішив, що ви захочете бути присутнім на допиті. Візник чекає на вулиці.

Тарас Адамович кивнув і подивився на Міру:

– Поїдете з нами?

Дівчина звела брови й перепитала, по-дитячому не вірячи у пропозицію:

– У поліцію?

– Так. Отримаємо відповіді разом.

Вона справді хоче їхати? Того разу напросилася сама, щоб слухати свідків, зважувати їхні відповіді та зважуватися на висновки. Чому ж зараз вагається? Чи то просто розчарування від появи Менчиця на порозі будинку старого слідчого заважає їй зараз мислити тверезо. Але ж Віра…

– Віро, ви теж поїдете? – перервав Мірині думки Тарас Адамович.

– У поліції нудно, – стенула плечима балерина. – Але, – раптом мовила далі вона, – я не відмовилася б від кави зі славетним бренді Репойто-як-його-там-звуть, – вона з усмішкою поглянула на старого слідчого. – Але… краще забіжу в театр, маю кілька справ. Однак знайте, що мені цікаво було б потім послухати історію про тих невдах, які дерлися аж на другий поверх, щоб врешті потрапити за ґрати.

Невдахи сиділи в одному з кабінетів із сірими непривітними стінами на третьому поверсі будинку Київської міської поліції. Тут не було окремого кабінету для допитів, хоч слідчі найчастіше обирали напівпорожню кімнату у кінці коридору. От і зараз Тарас Адамович разом із Менчицем та Мірою розмістилися тут. Присутність Мирослави звільняла від необхідності залучати до процедури секретаря, тож вона сіла за столик біля вікна і підсунула до себе ближче друкарську машинку. Ця машинка була легша за Естер і, певно, молодша. Клавіатура не така стерта, але і тихої ледь відчутної магії затишку, що огортає її, коли вона прокручувала барабан Естер, заправляючи папір, тут немає. За цією машинкою, мабуть, сиділи десятки різних людей, не надто дбаючи про те, щоб торкати її обережно, майже лагідно.

Тарас Адамович сів у кутку в протилежному боці кабінету, Яків Менчиць – за стіл, навпроти грабіжників-невдах. У кабінеті – двоє жандармів, які відверто нудьгують, однак стежать за рухами арештованих. Але ж у них точно немає зброї, а отже, цей допит – безпечніший, ніж той, що його вів Тарас Адамович в ангарі Куренівського аеродрому, коли хотів вивести на чисту воду вбивцю князя Курдашова та його дружини. Що як і зараз – як тоді – старий слідчий узяв секретарку на допит не просто так? І знову не попередив її?

Міра відігнала неприємні думки, намагаючись зосередитися на роботі. Менчиць уже почав допит – зі стандартних запитань, однак Мирослава помітила, що молодий слідчий чомусь нервує. Тарас Адамович мовчав у кутку і, здавалося, мав намір мовчати до кінця розмови. Грабіжники, спочатку обережно, потім дедалі впевненіше розповіли їм історію, яка могла б стати однією з тих, що їх оповідають ворожки у закутках Андріївського.

– То не ми забили його, пане, – говорив високий чорнявий хлопець зі шрамом біля скроні, у темній одежині фабричного робітника.

Другий – старший, з грубими рисами обличчя полисілий вусань, ствердно на це кивнув і додав:

– І шафу не ми ламали, просто хотіли вивезти її. Нам сказали, що у будинку нікого не буде вночі – і справді не було.

– Що ви шукали у шафі? – запитав Менчиць.

Грабіжники мовчали.

Молодий слідчий продовжив допит далі:

– Тепер доведеться відповідати за два пограбування і вбивство, – спокійно сказав Менчиць і схилився над паперами.

Арештовані, перебиваючи один одного, знову вигукували, що нікого не вбивали.

– Ті шафи тепер шукають усі, – сказав один.

– По всьому місту! – додав другий.

– Навіщо? Що в тих шафах?

Знову тиша. Вони, звичайно, все одно розкажуть – їхні очі бігають, слова плутаються, вузлуваті пальці одного злегка тремтять, його товариш – стискає і розтискає кулаки, ніби розминає закляклі кінцівки. Навряд чи вони й самі вірили в успіх, якщо шафи шукають злодії усього міста, бо хто вони такі? Дрібнота. Але й випустити фарт із рук, відмовившись від справи, не гоже.

– То що у шафах? – запитує Яків Менчиць так само спокійно, – чи ви не хочете говорити, бо дещо знайшли? – Він перегортає кілька паперів і завважує: – Певно, варто зафіксувати це, – молодий слідчий киває погляд у бік Міри, – що у другій шафі все ж таки було знайдено сховок, бо її не розламали. Сподіваюсь, знахідка була варта Лук’янівки. Місто чекає, щоб ми врешті вказали на вбивць майстра з Олегівської, і я не бачу підстав відкладати наш висновок.

– Ваше високоблагородіє! – вигукує молодший. – Хіба ж то наша спеціальність? Замок збити – то так. А в тій шафі ми й не зламали нічого…

– І нічого не знайшли, – нервовіше додав старший, – жодних смарагдів!

– Смарагдів? – вражено шепоче Міра і застигає під поглядами кількох пар очей, що втуплюються у неї.

Історії про казкові скарби й справді люблять ворожки з Андріївського. Вони називають це місто лігвом Змія, кажуть, що тут варто шукати дорогоцінні камені – десь на Лисій горі, проте Лисих гір у Києві чимало.

Грабіжники розповідають усе, що знають, однак знають вони небагато. Тарас Адамович лише зрідка щось перепитує чи уточнює. Історія звучить надто фантастично, щоб повірити в неї. Але ці два чоловіки, здається, вірять, але ж вони й не видаються аж надто метикуватими. Вони говорять про чутки, що ширяться сутінковим Києвом, про смарагдовий скарб, який привіз з Індії напівбожевільний колишній цукровий мільйонер Тарнавський, який любив подорожі та врешті спустив на них усі свої статки. Подейкують, що то була його остання подорож, бо про нього відтоді ніхто не чув. Зате розповіді про величезні смарагди, які він сховав десь у місті, обростали найнеймовірнішими подробицями.

– До чого тут Семен Нечипорук? – запитав Тарас Адамович.

– Хто? – не зрозумів лисуватий, втупивши вузькі чорні очі в сутулу постать слідчого, який сидів у кутку.

– Семен Нечипорук, – терпляче повторив колишній слідчий Галушко, – майстер-червонодеревник, який мешкав на Олегівській і якого нещодавно там убили.

Молодший примружив очі, проказав ледь чутно:

– Знаєте старого Гавру з Андріївського?

– Знаю, – відповів Менчиць, – скупник краденого.

– То він розпустив плітки. Мабуть, щоб усі кинулися шукати. Складно знайти щось у такому великому місті. А так до кожного торбохвата на базарі дійшло…

Сутінковий Київ – як глибока печера чи замулене озеро. Щоб знайти у ньому – марно пірнати чи сходити вниз, намагаючись навпомацки дістати потрібне. Краще збурити каламутну воду чутками про скарб – тоді з дна може підійнятися дещо справді цінне. Марвіхери та ридикюльники, грабіжники й навіть хипезники розбіжаться тарганами вузькими вуличками з надією вихопити собі хоч крихту здобичі. Ось такі тугодуми з грубезними руками, наприклад, знайшли шафу з ніжками у формі копит. Меблі з останнього замовлення Семена Нечипорука можуть бути розкидані всім містом – і їх уже почала шукати кримінальна верхівка Києва. Це безперечно, інакше б старий лисячий хвіст Гавра не розпускав би чуток.

– То як ви дізналися про шафу на Прорізній?

– Кудлатого той пан найняв вантажником. Ми перевезли шафу з Олегівської на Прорізну й ледь животи не надірвали, підіймаючи її сходами на другий поверх, – буркнув молодший.

– Кудлатого? – перепитав Менчиць.

– Це він про мене, – сказав лисий.

– Коли почули від Гаври, що у шафі з копитами можуть бути смарагди – спершу подумали, що то брехня, – сказав чорнявий.

Той, кого він називав Кудлатим, додав:

– Але потім зрозуміли, що шафи у місті шукають… не останні шніфери…

– Шніфери? – запитала Міра у Тараса Адамовича, коли заарештованих вивели.

– Нічні злодії, зломники. Гер Дітмар Боє наполягає, що назва походить від німецького schniffen — красти.

– Смарагди? – питально глянув на колишнього слідчого Менчиць.

– Не знаю, що сказати, пане Менчиць, – відповів Тарас Адамович. – Хіба що смарагди пояснюють смерть Семена Нечипорука і спосіб убивства. І, звичайно, додають купу нових питань.

Міра дістала віддрукований аркуш із машинки, поклала його на стіл і, перевівши погляд із Менчиця на колишнього слідчого, запитала:

– Яких саме?

Колишній слідчий відповів не відразу, погладив вус, замислився і почав перелічувати, час від часу зупиняючись та обмірковуючи сказане.

– Чи справді Тарнавський привіз якийсь скарб – нехай і смарагди – до Києва? Чому він передав їх Нечипорукові? Чому меблі не були доставлені замовникові, а розпорошилося містом? Де сам Тарнавський? Що про скарб міг знати покійний Нечипорук? І ще з пів дюжини таких запитань. Однак… – колишній слідчий майже радісно подивився на молодих помічників, – одне можемо сказати напевно: знайдемо скарб – якщо він справді існує – знайдемо й убивць.

Міра думала про слова слідчого по обіді в госпіталі, коли обережно загортала у шурхотливий папір звичний набір – два апельсини, плитку шоколаду, невеликий згорток із тютюном і ще кілька дрібничок – жителі міста зібрали кошти на новорічні подарунки для поранених. У цих стінах – як і у всьому місті – настрій передчуття свята. Він протримається до останньої декади січня, доки лунатиме музика на прикрашених гірляндами міських ковзанках, доки благочинні бали збиратимуть найщедріші врожаї пожертв на потреби поранених. А потім – зібгається, як вітальна листівка, що її малювали для солдатів гімназистки чи вихованці одного з дитячих будинків Києва, затреться у круговерті однакових днів у цих стінах, зблякне, як святкова ялинка, з якої обірвали більшу частину смачних прикрас.

Міра йде коридором, тримає у руках кошик із подарунками. Обличчя тих, до кого вона приходить майже щодня, змінюються. Чиїсь рожевіють і щоразу частіше сяють усмішками, чиїсь – бліднішають і ніби стираються, є й такі, що зникають, змінюються новими. Міра запам’ятовує багатьох, хоч намагається цього не робити. Пам’ять курсистки, яка звикла слухати довгі лекції професорів, вловлювати суть і закарбовувати найважливіше – підступна. Їй нескладно запам’ятати вираз очей, лінію брів, шрам на щоці чи дивний, по-дитячому наївний усміх. І голоси. І крики. Ледь чутні стогони.

Глибоко вдихнула перед тим, як відчинити двері до палати, торкнула рукою дверну ручку.

– Панно Томашевич! – почула з-за спини. Голос знайомий, але нетутешній. Вона чула його раніше, хоч і не в стінах госпіталю – ні, на зимовому аеродромі, у його прозорій безмежності. А ще – у будинку старого слідчого, у кімнаті, яку зігрівав камін та аромат особливих настоянок.

Озирнулася, без усмішки привіталася з колишнім пілотом Олександром Горенком, що хтозна-чому стояв зараз перед нею посеред коридору київського госпіталю.

– Не думав, що зустріну вас тут.

– Я теж, – мовила дівчина і порожевіла – безтактно натякати на те, що він більше не на війні, а отже, й до військового госпіталю не потрапить. Слова завжди вимовляються раніше, ніж усвідомлюється їхній справжній сенс. Слова підступні – таять у собі приховані сенси.

Він усміхнувся і миролюбно сказав:

– Радий буду більше ніколи не бачити цих стін.

– Але зараз ви тут.

– Домовився про зустріч із… сестрою.

– Тією, що троюрідною тіткою зветься? – запитала Міра.

– Так, щось на кшталт. Але з іншою, – він знову всміхнувся, – це складно пояснити… Я ж обіцяв знайти вірша про крааль. Здається, знайшов, – він простягнув їй прим’ятий сірий зошит.

Міра звела на нього очі, запитала:

– То це таки вірш вашої сестри?

– Ні, її чоловіка. Аня надіслала телеграму, сказала, що збірка може бути в її сестри з Києва. Я читав цей вірш рік чи два тому в її зошиті, Аня любить роздавати знайомим рукописні збірки поезій. Називає це гутенбержанням, – він завагався і додав, – це…

– Так, натяк на друкарський станок, я зрозуміла.

Кутик його рота смикнувся вгору, ніби він хотів усміхнутися, але чомусь стримався. Він розгорнув зошит і запропонував.

– Прочитайте.

Угорі вона зауважила назву – «П’ять биків», а потім швидко пробіглася очима рядками вірша.

Я служил пять лет у богача,
Я стерег в полях его коней,
И за то мне подарил богач
Пять быков, приученных к ярму.

Одного из них зарезал лев,
Я нашел в траве его следы,
Надо лучше охранять крааль,
Надо на ночь зажигать костер.

А второй взбесился и бежал,
Звонкою ужаленный осой,
Я блуждал по зарослям пять дней,
Но нигде не мог его найти.

Двум другим подсыпал мой сосед
В пойло ядовитой белены,
И они валялись на земле
С высунутым синим языком.

Заколол последнего я сам,
Чтобы было чем попировать
В час, когда пылал соседский дом
И вопил в нем связанный сосед.