Kitabı oku: «Справа мертвого авіатора»

Александр Красовицкий, Евгения Кужавская

Yazı tipi:

І. Дружина заклинателя бджіл

Марта відсунула на край столу великий глек і кілька тарілок, поставила по центру миску. На згині її ліктя – рушник. Полотно біле, як вершки, що вона подавала зранку до кави. Господиня неквапом перехиляє глек над мискою. У глеку – молоко, ще тепле. Змахує рукавом. Коли Марта на кухні, кожен її рух схожий на чародійство. Кожен погляд.

Ось вона скосила відьомське зелене око в його бік – зауважила, що він спостерігає. Вправним рухом руки щось розвела у мисці, накрила рушником. Він кілька разів бачив, як вона готує тісто, але то було давно. Певно, в позаминулому житті. Скільки років промайнуло? Постарів лише він, чаклунка Марта з темноволосого лукавого дівчиська перетворилася на поважну повновиду господиню. Зморшки ледь торкнули її обличчя, підкреслили усмішку, пролягли тонкими лініями на чолі. Зморшки їй личили – і ті, що в кутиках вуст, і ті, що між бровами. Раніше вони з’являлися, коли вона сердилася або усміхалася. Нерідко вона вдавано супилася, ховаючи усмішку, як у день їхнього із Сильвестром Григоровичем весілля, коли містечко замело снігом і люди й коні грузнули у величезних кучугурах дорогою до церкви.

Повернувшись думками зі спогадів, він зрозумів, що у кухні лишився сам – господиня розчинилась за дверима, у сутінках коридору. Миска, накрита рушником, досі стояла посеред столу – чекала свого часу. Щось таємниче оживало на її дні, здіймалося і множилося. Марта з’явилася так само несподівано, як і зникла. Усміхнулася, поставила на стілець кошик з яйцями. Зблиснула ножем, зірвала з миски рушник жестом ілюзіоніста. Він не здивувався б, якби звідти вистрибнув кролик, хоч Марта, найімовірніше, начаклувала б чогось страшнішого.

– Не знудився? – насмішкувато запитала. І, не очікуючи на відповідь, додала: – Сильвестр Григорович стомився чекати за шахівницею.

І було незрозуміло – говорить вона про сьогоднішній день і його дивну появу на кухні чи має на увазі розслідування, на час якого Тарас Адамович змушений був перервати листування з одним зі своїх давніх шахових партнерів. «З Мартою нічого до кінця зрозуміти неможливо» – часто повторював її чоловік.

Тарас Адамович скосив погляд на кошик, зітхнув. Чому він тут? Хіба не краще було б сховатися від розмов, що відволікали, десь у саду. Подивитися, як падає з неба перший лапатий сніг, ковтнути чогось гарячого, з ароматом трав, упорядкувати думки. Натомість він лишився сидіти у кухні, де господиня замішувала тісто.

– Тісто живе, – говорила вона йому колись, – оживає під руками, рухається, слухає, вбирає думки, всотує слова. Над тістом не можна лаятися.

Певно, і думати про лихе над тістом не можна. То, мабуть, він і справді дарма тут сидить – насичує майбутній маковий пиріг лихими передчуттями?

– Цок! – проказало яйце, розколюючись над мискою. Марта узяла друге, вдарила по ньому ножем. Розвела дві половинки, витрушуючи золотий жовток, відклала шкаралупу та майже відразу вихопила з кошика наступне. Він дивився, як вона розбиває яйця, і думав, що, певно, доведеться повертатися туди, звідки приїхав. Кілька днів тому він закінчив розслідування – знайшов зниклу балерину, сестру Міри. У цей будинок вони приїхали разом: сестри Томашевич та колишній слідчий Київської міської поліції Тарас Адамович Галушко. Він знов ковзнув поглядом у бік господині. Це вона, Марта, дала Мірі його адресу. Це її він має тепер звинувачувати у втручанні у розмірений ритм його життя в будинку посеред яблуневого саду?

– Можеш розповідати, – доброзичливо запропонувала жінка.

– Що розповідати?

– Чого сидиш у кутку, як хмара. Хіба ти не мав зустрітися з другом?

Мав. У Фастові, окрім Сильвестра Григоровича, жив ще один давній знайомий Тараса Адамовича – колишній начальник розшукової частини Київської міської поліції Георгій Михайлович Рудий. Марта знала, що він був у нього. То чого ж запитує?

Вона нахилилася, демонстративно вигинаючи стан, десь зі споду шафи вийняла ківш, струсила ним у повітрі. Певно, так зима струшує сніг із хмари, як от зараз ця зеленоока викрадачка спокою трусила борошно у свою миску, де оживало тісто.

– Що він сказав? – запитала вона.

– Що має справу для мене. А ще – що я маю поговорити з Мірою. Запитати, чи не погодиться вона й надалі працювати секретаркою.

– Я відповідаю за цих дівчат, – повільно проказала вона, зупинивши погляд на ньому, – їхній матері обіцяла!

Він мовчав. Вона відставила ківш із борошном, занурила руки у миску. Тонкі зап’ястя. Дивно, що вони лишилися такими самими тонкими, як у юності, коли він бачив її посеред бруківки київської вулички. Марта, не дивлячись на нього, запитала:

– Лиха справа?

Він втупився поглядом у миску:

– Лиха, – зірвалося з його вуст луною.

Він не знав, яке відчуття змушувало його так говорити. Георгій Рудий попередив, що розповість про справу лише після того, як Тарас Адамович погодиться вислухати його.

– Ти не зможеш відмовитися від розслідування, коли дізнаєшся подробиці, – сказав він колишньому колезі. І дав час обміркувати рішення, поговорити з Мірою про продовження контракту. Міра погодилася.

– Вона знає, що саме ви розслідуватимете?

– Ні. Ще не встиг розповісти.

Марта говорила, не відволікаючись від роботи – вимішувала тісто, натискала на нього руками, прокручувала миску. Врешті лишилася задоволена результатом, сховала під рушником пухкий колобок та повернулася до печі.

– Ти мусиш розповісти їй. І запитати знову, – мовила вона, підкладаючи дрова у розпечене черево.

– Я можу розповісти й тобі.

Вона заперечно похитала головою.

– Якщо ти кажеш, що справа лиха, отже, так воно і є. Не розповідай. Розкажи Мірі.

Він і сам розумів, що мусить поговорити з дівчиною. Врешті вона погодилася працювати його секретаркою, бо він узявся розшукувати її сестру. Міра Томашевич вважала, що Віру викрали. Її версія підтвердилась – вони знайшли зниклу балерину. Лишень тепер їм доведеться вистежувати не викрадача – вбивцю. Його секретарка має знати, у що він її вплутує.

Марта лишилася на кухні. Міра із сестрою, певно, зараз надворі, рум’яніють на морозі. На вулиці тихо, жодного подиху вітру, зоряно. Перший сніг уже вкрив подвір’я, посріблив криницю і паркан, припорошив вулики. Сильвестр Григорович – затятий пасічник, заклинатель бджіл. Певно, тому на шаховій дошці для нього завжди головною фігурою був не король і навіть не ферзь – королева.

Колишній слідчий зупинив погляд на столі, що стояв біля вікна. На рівній поверхні – шахівниця, незакінчена партія. Вони могли грати її місяцями, якби листування тривало надалі. Тарас Адамович писав би давньому другові про міські плітки, які чув від розносника газет, повідомляв би про новий рецепт варення чи про те, що скуштував ідеального сиру, який поєднується з гречаним медом. Сильвестр Григорович відповідав би бадьоро – це завжди відчувалося у розчерках великої літери «А», яку він прописував, наче блискавку. Писав би про сезон медозбору та про бджіл, що поховалися у вуликах, хоч на небі жодної хмаринки, а отже – він міг сказати напевне – буде дощ. Між рядками натякав на те, що залюбки приїхав би у гості до давнього друга, але – бджоли. І Марта. Про Марту не писав – певно, сподівався, Тарас Адамович сам здогадається. Ці листи були теплими, ніби автор насичував їх сонцем і медом, а вже потім надсилав до Києва. У кожному листі – хід, що наближав партію до фіналу.

Рипнули двері, Тарас Адамович озирнувся.

На порозі – одна із сестер. Не та, бачити яку на веранді свого будинку він звик останні три місяці. Інша, балерина. Дивно, що вона молодша. Марта теж говорила йому, що з-поміж них двох холодним практичним розумом вирізнялася саме Віра.

– Міра – мрійниця, – зауважила господиня будинку, вимішуючи тісто.

– Хіба ж це погано? – знизав плечима колишній слідчий.

– Не той зараз час, – похмуро відказала вона, – не той.

– Війна?

– Не знаю. Сильвестр Григорович журився над своїми вуликами, говорив, що зірвався основний медозбір, бджоли літали злі. Літо засушливе – самі падеві меди. Війна – вже третій рік. Бджоли відчувають щось інше.

Хоч би що там відчували бджоли, їхній усміхнений доглядач тішився – давній друг сидів навпроти за шахівницею. Тарас Адамович розумів – партія довго не триватиме. Королева Сильвестра Григоровича під загрозою, саме час говорити «Гарде!», як колись. Його шаховий партнер вкладе на шахівниці все військо, аби лиш не втратити ферзя. За різаниною у центрі навряд чи помітить слона, який націлився на короля. Ось уже відкрилася вертикаль для тури. Час.

Віра сидить поруч, спостерігає за грою. Хтозна, про що думає. Вона говорила Тарасу Адамовичу, що повернеться на сцену, в балет. Старша сестра, Мирослава, пообіцяла, що повернеться у його яблуневий сад – і надалі виконуватиме обов’язки секретарки. За ці три місяці йому й справді вдалося впорядкувати стоси паперу, яких, на диво, виявилося чимало, а він був певен, що впорядковувати нема чого. Листування із шаховими партнерами, колекція листівок, газети і кореспонденція, тепер ще – «Справа зниклої балерини», – ось, чим була наповнена картотечна шафа із червоного дерева у кімнаті Естер у будинку Тараса Адамовича по вулиці Олегівській, неподалік зупинки трамвайного маршруту № 13.

Він веде слона до краю дошки, перерізає меланхолійному королю Сильвестра Григоровича шлях до відступу. Кожен на його місці був би меланхолійним: як інакше, якщо військо замість твоєї безпеки дбає про безпеку королеви? Королева проноситься вихором, розтинаючи ворожого коня. Тепер все, пастку зачинено. Шах. Фінал. Сильвестр Григорович усміхається, чухає скроню, схиляє голову, визнаючи поразку.

– Хороша партія, – вимовив він, ні до кого не звертаючись.

– Хороша, – погодився Тарас Адамович, – що скажете, Віро?

– Я не граю у шахи.

– Тоді тим паче. Які враження від гри? – поцікавився колишній слідчий.

– Думаю, вона доволі жорстока, – проказала дівчина, – шкода вашого коня.

– Навряд чи вдасться уникнути жертв на полі битви, – погладив довгий вус Тарас Адамович.

– Сильвестр Григорович зберіг своїх коней.

– І програв. Ви любите коней, Віро?

– А ви – ні?

Тарас Адамович уважно подивися на неї та мовив:

– Якщо говорити про тварин на шаховій дошці, віддаю перевагу слонам, – він ледь торкнув пальцем струнку фігуру.

Дівчина звела брову:

– Чому? Вони сильніші?

– Зовсім ні! – втрутився Сильвестр Григорович.

– Звичайно, – відповів Тарас Адамович та усміхнувся, – хоч із приводу цього можна сперечатися вічно.

Віра перевела погляд з одного шахіста на іншого.

– Не розумію…

Сильвестр Григорович супився і мовчав, Тарас Адамович спробував пояснити.

– У шахах усе залежить не лише від фігури. Важливим є позиція, інші фігури на дошці, етап гри. Традиційно слона і коня вважають рівноцінними, але я більше довіряю практиці. Між двома конями і двома слонами я оберу двох останніх. Якщо говорити про комбінації, то слон у супроводі пішаків сильніший, ніж кінь у такій самій компанії. Якщо на дошці лишаться тільки два слони, теоретично мат супернику поставити можна, двома конями – ні.

– Це справді так? – запитала Віра у Сильвестра Григоровича.

От недовірливе дівчисько! Колишній слідчий подумки усміхнувся. Дивно, що вона не грає у шахи. Шкода, що не грає.

Сильвестр Григорович у відповідь на її запитання кивнув та повагом додав:

– Так, у багатьох ситуаціях слон… – здавалося, він ретельно добирав слова, – видається переконливішим.

Тарас Адамович іронічно звів брову, але господар мовив далі:

– Однак…

І справді було «однак», навіть не одне. Зважаючи на особливу увагу Сильвестра Григоровича до ферзя, коні на шаховій дошці перетворювалися на грізну силу – комбінація ферзя і слонів їм програвала.

– Королю складно ховатися від шаху коня, а для слона чи тури треба розчищати лінії, – пояснив Сильвестр Григорович і показав: – Кінь ходить ось так, – намалював він літеру «Г», – може перестрибувати через інші фігури.

– Так, я бачила.

– Кавалерія завжди може сплутати карти супернику.

Тарас Адамович хитнув головою:

– Слони – теж кавалерія.

– Десь в Індії хіба що.

– Ганнібал завойовував Рим на слонах.

– А Олександр Великий – Вавилон. На конях.

Тарас Адамович знав, що його партнер наведе цей аргумент після згадки про Ганнібала. Засяяв переможною усмішкою.

– Можеш не продовжувати, безсоромний маніпуляторе, – усміхнувся йому у відповідь Сильвестр Григорович, – я знаю, що ти скажеш.

Надворі загавкав собака, господар підвівся і рушив до дверей. Тарас Адамович повагом розставляв фігури, певно, розраховуючи, що суперник вимагатиме реваншу.

– Що ви хотіли сказати про Олександра Великого і Вавилон? – озвалася до нього Віра.

– Олександр повернув з Індії. Цей нахабний слідчий говоритиме вам, мовляв, злякався бойових слонів, але ви йому не вірте, – кинув через плече Сильвестр Григорович і рипнув дверима.

Віра усміхнулася.

– І все-таки це жорстоко – використовувати тварин на війні.

– А людей?

– Люди хоч самі роблять вибір!

– Справді? – запитав Тарас Адамович. Дівчина не відповіла, він додав: – Колись навіть бджіл на війні використовували.

– Це як?

– Кидали вулики у печери чи підземні тунелі, якщо вороже військо намагалося пробратися ними у місто. Подейкують, навіть на цій війні у деяких частинах фронту так роблять.

– Кидають у тунелі вулики?

– В окопи. Чи то лише чутки… – він якось сумно ковзнув поглядом по її обличчю і додав: – Врешті ви можете радіти, Віро. У цій війні тварин використовують значно менше – надто механізованою вона стала.

Сильвестр Григорович знову рипнув дверима. Рум’яне обличчя свідчило про те, що надворі мороз. Отже, перший сніг не розтане, принаймні до ранку. Можна буде милуватися білосніжними краєвидами за кавою.

– Вигадаєш таке, Тарасе Адамовичу, – зауважив господар, входячи до будинку, – використовувати бджіл в окопах?! То справжня нісенітниця. Бджоли – ідеальні шпигуни. Голубів можуть перехопити, а нумо спробуй перехопити бджолу! Вона завжди повернеться до вулика.

– Бджолину пошту може організувати хіба чарівник, – усміхнувся Тарас Адамович, – я хотів би вірити, що це можливо – мав би надію, що напишу листа геру Боє до закінчення війни, однак це звучить надто фантастично.

Сильвестр Григорович усміхається, обіцяє показати другові дещо неймовірне. Тарас Адамович відповідає, що якщо старий друг має на увазі медову наливку, то він зовсім не проти подивитися, ба більше – скуштувати. Віра стомлено відкидає волосся з чола, думає про лапатий сніг, що летить додолу. На нього хочеться дивитися вічно, завмерти на порозі та слухати в’язку морозяну тишу. Її думки перериває Тарас Адамович.

– Віро, а де ваша сестра? – запитання пролунало несподівано.

Хтозна. Певно, допомагає пані Марті у кухні. Або милується снігом на подвір’ї. Можливо, заливає окропом чай на травах, що їх зібрала і висушила господиня. Чи годує собак у дворі – Міра любить тутешніх чотирилапих кудланів.

– На кухні з Мартою, – підтвердив вголос її перший здогад господар будинку.

Тарас Адамович підвівся та рушив до дверей.

– Якось навчу вас грати у шахи, – озирнувшись, з усмішкою мовив колишній слідчий.

– З нетерпінням чекатиму, – відповіла балерина.

Дивно, що вона й досі не грає. Врешті у шахах, як у балеті, є свої білі і чорні лебеді.

Мирослава й справді на кухні. Гірше – на кухні Марта. Тісто вже визирає з миски, підіймає рушник. Господиня дістає його, відділяє великий шматок, розминає і, врешті, починає розкачувати. Міра підносить щось у горщику, подає Марті. Жінка ледь повертається до Тараса Адамовича, він бачить лише її профіль, кирпатенький ніс, корону очіпку. Вона першою розтинає тишу. Вимовляє насмішкувато, мелодійно:

– Усе гаразд, Міро. Далі я впораюсь сама.

Отже, дала дозвіл. Він може забрати дівчину на розмову. Щоправда…

Марта читає його думки – він давно це знав, просто забув. Вона мовчки прочинила двері у темний коридор та пояснила:

– Дальня кімната, з травами. Там буде зручно.

Тарас Адамович мовчки взяв із рук господині олійну лампу та запросив Міру слідувати за ним. Певно, дівчина відразу зрозуміла, про що вони говоритимуть, бо жодного подиву не промайнуло на її обличчі. Вона погодилася працювати його секретаркою, ще нічого не знаючи про нову справу. Однак сьогодні має право відмовитися. А якщо справді відмовиться?.. Невдовзі він дізнається про її остаточне рішення.

Ця кімната належить господині будинку і травам. Вони скрізь – просочилися у стіни, вплелися у стелю. Дивні жмутики прикрашають невеличке віконце, звисають, ніби тягнуть руки-пелюстки до несподіваних гостей. Пахне м’ятою…

– І любистком, – додала Міра.

Барвисті килимки – на лаві й долівці, у глечиках – теж сухоцвіти. Щось жовте, тендітні засушені макові голівки. Тарас Адамович ставить лампу на підвіконня, роззирається.

– Що ж, Міро. Оскільки більшість трав я не впізнаю, то можу сказати, що не певен у безпечності чаю, який ми з вами сьогодні пили.

Дівчина усміхнулася. Останнім часом усмішка на обличчі Міри з’являється щоразу частіше. Це добре, безперечно. Врешті, той глибинний смуток на споді очей в останні кілька днів розслідування змушував його думати про справу безперервно. Хтозна, можливо, з цим розслідуванням буде простіше – принаймні, Міра не знайома з тими, чийого вбивцю чи вбивць вони розшукуватимуть.

– Ви хочете розповісти мені про справу?

– Так.

– Я слухаю.

– Міро, я хочу, щоб ви розуміли: ви маєте право відмовитися, коли вислухаєте мене.

Вона не відповіла, зосереджено вдивлялася в його обличчя. Олійна лампа ледве світила, на стіні утворилися тіні – довгі й моторошні. Даремно він обрав для розповіді цієї історії саме такий час. Поговорили б з нею завтра, за ароматною полуденною кавою. Дурний самовпевнений стариган – тепер налякає її! Зараз, коли він уже привів дівчину до цієї кімнати та заінтригував розповіддю про справу, навряд чи вона погодиться відкласти розмову до завтра. Що ж…

– На борту літака, що летів із Петрограда до Києва, було шестеро осіб: перший і другий пілоти, моторист і гатчинський інструктор, а також князь Олександр Сергійович Курдашов і його молода дружина, які щойно обвінчалися і вирішили відсвяткувати подію невеликою подорожжю.

На стіні заколивалася полохлива тінь від жмутика, що хитнувся. Міра рівніше сіла на лавці, перевела погляд на Тараса Адамовича, який продовжив розповідь:

– Літак приземлився три дні тому на Куренівському аеродромі. Однак вийшли з нього четверо: обидва пілоти, моторист та інструктор. Князя і його молоду дружину було знайдено у літаку мертвими. Констатували смерть ще на борту, приблизно за годину до зниження.

– Але… Що сталося? – здивувалася дівчина.

– Ось це ми з вами і спробуємо з’ясувати. Якщо, звісно, ви погодитесь взяти участь у розслідуванні, – спокійно відповів колишній слідчий.

Міра розтулила вуста, однак Тарас Адамович зупинив її жестом:

– Не відповідайте зараз… Здається, я чую як починає пахнути славнозвісний маковий пиріг нашої господині! Подумайте, Міро. Це справа про вбивство. Інтуїція підказує мені – справа лиха і небезпечна.

– Але ви погодилися її розслідувати!

– Я… Є речі, які бентежать мене. І найгірше – за словами Георгія Михайловича, мого колишнього начальника, вони зовсім не бентежать поліцію. До того ж ця справа певним чином для мене є особистою.

Вона не запитала. Він подумки подякував їй за делікатність.

– Я допомагатиму вам, – вимовила дівчина після павзи.

– Я все одно чекатиму до завтра, Міро. Це не справа про викрадення, як у випадку з вашою сестрою.

Дівчина сумно хитнула головою.

– Хіба ж то була справа лише про викрадення?

Тарас Адамович не відповів. Добре, що тут немає Марти з її тістом, біля якого не можна лаятися навіть подумки! Він ладен був вилаяти себе за необачну репліку – у справі, яку вони щойно завершили, теж була смерть. Він підвівся з лави, узяв до рук лампу та прочинив двері в коридор, що вів до кухні, де зеленоока відьма знов заварювала дивний чай, половину трав з якого він не міг упізнати.

ІІ. Небо над Києвом

– Що ти знаєш про літаки, Тарасе Адамовичу? – запитав колишній начальник розшукової частини Київської міської поліції Георгій Рудий.

Слідчий Галушко з цікавістю подивився на давнього друга, хрумкнув огірком, стенув плечима. Господар маєтку підсунув свою чарку до чарки гостя, вправним рухом наповнив обидві по вінця.

– Власне, те, що й усі. Колись читав у газетах про мертву петлю, дражнив одного гонорового француза тим, що його земляк спізнився на кілька днів…

– Пегу, – кивнув Рудий, – так, француза випередив поручик Нестеров. Пегу під час візиту до Москви сам визнав за колегою право першості.

Вони мовчки випили, у повітрі зависло несказане «царство небесне». Чи бажають цього мертвим льотчикам? Можливо, тільки їм і варто бажати.

Нестеров загинув 1914-го, знов утверджуючи за собою право зватися першим – цього разу першим льотчиком, який виконав таран. На початку війни літаки використовували переважно задля розвідки, зброї на борту не було. Отож погожого вересневого дня два роки тому в небі над містечком Жовква, коли маленький одномоторний моноплан – Нестеров літав на «Морані-Сольньє», – набираючи висоту, наздогнав австрійський біплан, атакувати суперника йому було нічим. Очевидці потім розповідали, що моноплан зайняв позицію над біпланом на відстані 15–20 метрів, зробив над літаком коло, а потім різко спланував зверху просто на літак, який переслідував. Зіткнення – і ось обидва літаки падають на землю. Нестеров, як і австрійці, які були у біплані «Альбатрос», загинув від удару об землю. Таран виявився смертельним трюком, на відміну він мертвої петлі.

– Розумієш, у справі, що я пропоную тобі, теж є своєрідна мертва петля. Маю сумніви, що в поліції її розплутають.

– Як щодо подробиць? – запитав Тарас Адамович.

І Георгій Рудий розповів йому те, що він потім майже дослівно переповість Мірі. Зокрема про те, що князя і його молоду дружину було знайдено мертвими у салоні літака.

– У салоні? – поставив на стіл чарку Тарас Адамович і додав: – Мені потрібно було зупинитися кілька чарок тому або випити ще зо три. Щось я не розумію, Георгію Михайловичу…

– Схвалюю твою другу пропозицію, – усміхнувся господар, знов зсуваючи їхні чарки.

– Що ти маєш на увазі, коли говориш «салон»?

Колишній начальник розшукової частини примружився:

– Он воно що! Тарасе Адамовичу, саме тому я й запитав, що ти знаєш про літаки? Ми живемо у стрімкий час. Пегу запізнився на кілька днів, а ти, щонайменше, на два роки, якщо, думаючи про літак, уявляєш конструкцію з кабіною для однієї людини.

Він знов наповнив чарки.

– Сікорський… Так, це прізвище тобі відоме, але я зараз говорю не про батька. Син, Ігор Сікорський, зумів здійняти у повітря дещо більш громіздке, ніж біплан. Кажуть, на борту його останнього творіння є навіть вбиральня. Чотиримоторний велетень «Гранд» – ось який літак приземлився три дні тому на Куренівському аеродромі.

Тарас Адамович уважно стежив за рухами співрозмовника. Рудий прибирав зі столу спорожнілі тарілки, підсував до гостя нові наїдки. Зима стукала у шибки, однак відсахувалася від теплого серця будинку, у якому господар розтопив піч та частував дорогого гостя.

Георгій Михайлович Рудий був на пів голови вищий за Тараса Адамовича, зате поступався тому в ширині плечей. Роки залишили небагато відбитків на обличчі Рудого, хіба зробили його прозорішим, висушеним на сонці, порізаним тонкими, ледь помітними зморшками. Акуратні вуса Георгія Михайловича вдоволено ворушились, коли гість здіймав чарку або куштував щось із наново вишикуваних тарілок – господар непомітно для давнього друга знов здійснив зміну страв.

– Що кажуть в поліції? – запитав Тарас Адамович.

– Про це згодом. Спочатку – про князя.

– А що з князем? Окрім того, що він встиг одружитися і померти менше ніж за добу?

Рудий усміхнувся.

– Устиг сконструювати літак і піднятися на ньому в небо над Києвом за шість днів до того, як те саме зробить Ігор Сікорський.

– Теж на Куренівському аеродромі?

Рудий хитнув головою та коротко мовив:

– На іподромі.

Київський Сирецький іподром, або, як його називали містяни – Скакове поле, – раніше був частиною Сирецьких військових таборів. Величезний плац, що простягався до Бабиного Яру та хутора Нивки, був пусткою. Врешті 1906 року цю територію передали міській владі, яка й ініціювала створення іподрому Київської заохочувальної скакової спілки. Щоправда, не лише кінні змагання були основою програми нового місця для розваг киян. На іподромі розмістили спорядження для гри у футбол та занять із гімнастики. Двадцять першого квітня 1910 року із Сирецького скакового поля розпочав своє повітряне турне найвідоміший в імперії мотогонник, який став авіатором, – Сергій Уточкін.

Тарас Адамович примружив очі, замислився. Здавалося, він навіть у повітрі відчув терпкий аромат айвового варення. У квітні колишній слідчий зазвичай відкривав решту літніх та осінніх запасів у очікуванні нового сезону. Діставав із полиць у льоху найнеймовірніші знахідки – аґрусове чи вишневе, варення з пелюсток троянд або чорничне. Сусідські хлопчаки щедро намащували солодкою в’язкою сумішшю м’які скибки свіжоспеченого хліба, наминали з апетитом, встигаючи розповідати йому останні новини. У квітні того року всі чутки, що їх розносили прудконогі збирачі інформації, так чи інакше крутилися навколо однієї теми – літаків.

– Це така величезна коробка, – говорив білявий верткий хлопчак, який вже встиг вимастити обидві щоки чорницею, – ще й гуркоче…

– Була негода – перебиваючи його, голосно додав смаглявий хлопчик.

– Ет, яка різниця, у квітні завжди така погода!

– Було б чисте небо, він би літав довше! – не погоджувався його товариш.

– …На бензині, – поважно додав гімназист, який дивом прибився до босоногих хлопчаків, – ще й хмарки диму пускає!

Тарас Адамович гладив довгий вус та усміхався, слухаючи обурливі вигуки голосних промовців, інколи щось запитував. Вони залюбки розповідали йому, намагаючись перекричати один одного, адже кожен вважав, що саме він запам’ятав найголовніші подробиці.

– А сам він такий…

– Рудий! – вигукнув смаглявий хлопчина і хитро примружив оченята.

– І чоботи… такі жовті з тупими носаками…

– І капелюх, – гімназист пошукав очима схожий предмет і радісно вигукнув, вказавши кудись ліворуч: – Ось точнісінько, як у вас! – і шість пар вражених очиць подивилися у напрямку його вказівного пальця.

– Не такий, – заперечив смаглявець.

– Менший. Це ж бриль, а у пана авіатора… – білявий хлопчик змовк на півслові та поглянув на Тараса Адамовича.

– Канотьє, – підказав колишній слідчий.

Хлопчаки кліпали очима та здивовано переглядалися.

– Не зважайте, – махнув рукою Тарас Адамович. – То що, коробка літала?

– Так! – відповів йому хор голосів, який за секунду знов розпався на репліки.

– Отак – вжжжж!

– А потім бах!

– Коні заіржали і нумо задкувати!

– А бричка пана аптекаря таки перекинулася – дурна коняка злякалася, – засміявся білявий Юрась.

Гімназист додав:

– А потім він катав пасажирів.

Після цієї репліки запанувала тиша. Тарас Адамович обвів поглядом похнюплену зграйку, намагаючись стримати усмішку. Здогадатися, що їх не було серед пасажирів авіатора Сергія Уточкіна, нескладно.

– Катав усіляких дівиць, – сумно зронив Юрась.

– Багато людей було? – запитав Тарас Адамович, намагаючись відволікти їх від болючої теми.

Хлопчаки знов заторохтіли навперебій. Багато, тисяч двадцять. А може, й навіть п’ятдесят. Чого ж він не пішов? І справді, чого не пішов… Кажуть, Петро Нестеров уперше побачив літак на одному з авіашоу Уточкіна.

– За місяць після виступу Сергія Уточкіна, двадцять третього травня, у небо над іподромом на літаку власної конструкції піднявся професор Київського політехнічного інституту князь Олександр Курдашов, – мовив Георгій Рудий, вриваючись у спогади Тараса Адамовича.

То був перший політ на літаку, збудованому в імперії, адже бензиновою коробкою Уточкіна, що лякала візницьких коней на Скаковому полі, був французький «Фарман».

Отже, три дні тому на борту літака «Гранд» загинув перший авіаконструктор імперії.

– Що кажуть в поліції? – поцікавився колишній слідчий.

– Що саме ти хочеш почути?

– Це не справа зниклої балерини, яку поліція не надто прагнула розшукувати. Уже мали б розпочати розслідування, відправляти телеграми з найменшими подробицями до Петрограда, рити землю в усіх напрямках на аеродромі.

– Розслідування майже завершене.

– Як?

– Тарасе Адамовичу, не хочу переповідати інформацію з третіх рук. Скажу одне: справу ведуть до фіналу, є підозрюваний.

Колишній слідчий уважно подивився на Рудого.

– Ти не віриш у його винуватість?

– Докази не на його користь. Але так – не вірю.

– Навіщо тобі це?

– Зараз це не має значення. Важливіше – навіщо це тобі, чи не так? – він звичним рухом знов зіставив чарки на столі, – я не наполягаю, щоб ти узявся за розслідування.

– Я візьмуся. Ти знав це відразу.

Господар мовчки наповнив чарки. Не зводячи погляд на співрозмовника, перехилив свою, поставив на місце та, поглянувши кудись убік, мовив:

– Князя і його дружину отруїли. Сліди отрути виявлено у келихах з-під шампанського, яке вони пили в літаку.

– А у пляшці?

– Ні, лише у келихах.

– Хто…

– Гатчинський інструктор, молодший унтерофіцер Дем’ян Осипов відкоркував пляшку і налив їм шампанське у келихи. Його заарештовано.

Господар підвівся, зробив кілька кроків та відчинив дверцята шафи. Тарас Адамович краєм ока помітив акуратні стоси паперів, сірі спинки тек. Рудий витяг одну з тек, повернувся до столу та, не розгортаючи, простягнув її гостю.

– Тут подробиці, які мені вдалося дістати. Те, що має поліція – імена і відомості про людей, які були в літаку, кілька версій і фото. Не думаю, що ця інформація аж надто допоможе тобі, але принаймні простіше буде почати розслідування.

Тарас Адамович поклав руку на теку та поглянув на колишнього колегу.

– Якщо князя та його молоду дружину хотіли вбити, навіщо використовувати отруту?..

– Хороше запитання! Авіакатастрофа видавалася б переконливішою, до того ж розслідувати її складніше. Знаєш скільки моторів у «Гранда»?

– Чотири. Ти говорив.

– А знаєш чому?

– Уявлення не маю.

– Колись Ігор Сікорський мало не загинув, випробовуючи свій літак, – мотор раптово припинив працювати. Йому дивом вдалося сісти, а коли він поліз копирсатися у нутрощах апарата, щоб виявити причину аварії, то побачив, що в мотор забився комар. Комар, Тарасе Адамовичу! Відтоді авіаконструктор вирішив, що літак повинен мати резервний мотор, а краще – кілька. А на борту, окрім пілота, мусить бути ще кілька осіб, які зможуть ремонтувати літак під час польоту.