Kitabı oku: «Тартарен Тарасконський», sayfa 2
VII. Європейці в Шанхаї. Міжнародна торгівля. Монголи. Чи був брехуном Тартарен Тарасконський? Самоомана
І все одно Тартарен якось мало не вирушив у далеку подорож.
Троє тарасконців, брати Гарсіо-Камюс, що перебралися в Шанхай, запросили Тартарена завідувати однією з їхніх торговельних контор. Саме про таке життя Тартарен і мріяв. Великі справи, ціла армія підлеглих, зносини з Росією, Персією, Туреччиною – одне слово, міжнародна торгівля. Почули б ви, як урочисто лунали в Тартаренових вустах ці слова: «Міжнародна торгівля!..»
До всього, торговельний дім Гарсіо-Камюс вабив іще й тим, що на нього час від часу нападали монголи. Усі двері тоді враз замикалися, службовці хапались за зброю, над конторою підіймався консульський прапор, і – пах-пах! – із вікон по монголах.
Зайве й казати, з якою радістю прийняв цю пропозицію Тартарен-Дон Кіхот. Та ба! В ту ж мить подав голос Тартарен-Санчо. А що він завжди брав гору, то нічого з того не вийшло.
Усі тарасконці без угаву судили-рядили: «Поїде?» – «Не поїде?» – «Закладаюся, що поїде!» – «Присягаюсь, що не поїде!» Це була для міста визначна подія… Тартарен так і не поїхав, але ця історія іще вище піднесла його славу. Мало не поїхати в Шанхай – для тарасконця однаково, що поїхати туди. Городяни стільки торочили про цю подорож, що зрештою й самі майже повірили, ніби Тартарен уже побував у Шанхаї й повернувся звідти. Вечорами в клубі всі розпитували його про шанхайське життя, про тамтешні звичаї, клімат, опіум та міжнародну торгівлю.
Наш великий муж, незрівнянний митець у таких справах, залюбки про все розповідав. А згодом уже й сам повірив, що побував у Шанхаї! І, вкотре вже розповідаючи про напад монголів, Тартарен хвалився:
– Тоді я роздаю зброю своїм службовцям, підіймаю консульський прапор і – пах-пах! – із вікон по напасниках!
Слухачі здригалися.
Ви скажете:
– Ну, то ваш Тартарен – несосвітенний брехун!
А я на це заперечу:
– Ні! Аж ніяк ні! Тартарен – не брехун!..
– Але хто-хто, а він же знав, що не був у Шанхаї…
– Ясна річ, знав! Однак…
Ось послухайте, що я вам скажу. Я певен, цілком певен: коли півничани твердять, ніби всі південці – брехуни, то вони помиляються. Не вірте їм! Їхня думка хибна. Нема на півдні брехунів – ні в Марселі, ні в Німі, ні в Тулузі, ні в Тарасконі. Південець не бреше – він помиляється. Так, він не завжди каже правду, але завжди вірить у те, що каже!.. Його брехня – це не брехня, це ніби якась самоомана.
Так, так, самоомана! Хочете переконатися? Поїдьте на південь – і самі побачите… Ви побачите дивовижний край, у якому сонце геть усе змінює і геть усе збільшує. Провансальські пагорки, не вищі від Монмартру, здадуться вам велетенськими; стародавній храм у Німі – цей іграшковий будиночок – собором Паризької Богоматері. О, ви там побачите… Присягаюся: один-єдиний брехун на півдні – це сонце!.. Хоч би чого воно торкнулося – все збільшується!.. Чим була Спарта за часів свого розквіту? Звичайнісіньким селищем. Що являли собою Афіни? Щонайбільше – провінційне містечко… Однак в історії вони ввижаються нам двома величезними містами. Ось як прислужилося їм сонце…
То чи ж дивно, що те саме сонце, обливаючи своїм промінням Тараскон, здужало обернути відставного начальника полкової швальні на бравого командира Бравіда, ріпу – на баобаб, людину, яка тільки збирається до Шанхая, – на людину, яка вже повернулася звідти!
VIII. Звіринець Мітен. Атласький лев у Тарасконі. Урочиста й жахлива зустріч
Ми змалювали життя Тартарена Тарасконського до того, як слава торкнулася його чола й увінчала його вічними лаврами, – змалювали життя цього героя у звичайних обставинах, розповіли про його радощі та печалі, мрії та сподівання. А тепер перегорнімо кілька найславетніших сторінок його життєпису. Зупинімося хоч би на тій, де розповідається про незвичайну подію – подію, яка дала привід чародійці долі вщедрити Тартарена своєю найвищою ласкою.
Якось увечері Тартарен Тарасконський, сидячи у зброяра Костекальда, заходився показувати охочим, як заряджати голчасту рушницю, – вона ще тільки входила в ужиток. Зненацька грюкають двері, і в крамницю вскакує один із стрільців по кашкетах, до смерті переляканий.
– Лев! Лев! – репетує він.
Усі вмить застигають, скуті розгубленістю й жахом, а потім починається шарварок. Тартарен бере рушницю напоготів, Костекальд біжить до дверей і замикає їх.
Усі обступають стрільця по кашкетах, напосідають на нього, один поперед одного сиплють запитаннями і врешті довідуються, що в Тарасконі на кілька днів спинився, повертаючись з Бокерського ярмарку, звіринець Мітен. Оце щойно він розташувався на Замковому майдані – з усіма своїми удавами, тюленями, крокодилами й чудовим атлаським левом…
Атласький лев у Тарасконі! Чи таке бачено, чи таке чувано?! О, яка пиха засвітилася в очах усіх стрільців по кашкетах, як засяяли їхні мужні обличчя, як міцно потиснули вони один одному руки! Від хвилювання їм усім відібрало мову…
Навіть Тартаренові. Він стояв біля прилавка, блідий і збуджений, з рушницею в руках, в голові у нього роїлися думки. Атласький лев тут, близенько, за два кроки від крамниці Костекальда! Лев! Цар над звірами, найхоробріший з усіх, з усіх найлютіший… Вполювати лева – ось найзаповітніша Тартаренова мрія! Лев… прем’єр у тій фантастичній трупі, яка розігрувала такі чудові спектаклі в його уяві!..
Лев!.. Боже милий!..
Та ще й атласький! Це вже було понад усе, що Тартарен міг витримати!..
Кров шибнула йому в голову.
Очі його спалахнули вогнем. Він рвучко скинув на плече рушницю й вигукнув, звертаючись до бравого командира, чи то пак відставного начальника полкової швальні Бравіда:
– Ходімо, командире!
– Та… та… Е… е… А моя рушниця!.. Ви ж узяли мою рушницю! – боязко обізвався обачливий Костекальд.
Але Тартарен уже вийшов на вулицю. За ним урочисто крокували всі стрільці по кашкетах.
У звіринці, коли вони туди ввійшли, було вже повно люду. Тарасконці – героїчне плем’я – так скучили, так знудьгувалися за незвичайними видовищами, що взяли звіринець Мітен приступом. Тілиста пані Мітен була щиро цим утішена.
У кабільському вбранні, з голими по лікті руками, з залізними браслетами на ногах, ця статечна дама зустрічала тарасконців дуже чемно й шанобливо. В одній руці вона тримала батіг, у другій – живе, але вже обскубане курча. А ще вона мала «подвійні м’язи», і це викликало у тарасконців не менший захват, ніж її плеканці.
Аж ось до звіринця вступив Тартарен із своєю рушницею, і всі здригнулися. Воно й не дивно: коли наші героїчні тарасконці, які досі спокійнісінько стояли або походжали беззбройні біля кліток, не думаючи ні про яку небезпеку, коли вони побачили свого великого Тартарена із смертоносною зброєю в руках, їх охопив страх. Значить, є чого боятися, якщо навіть він, герой… Тарасконці враз сахнулися від кліток. Перелякані діти здійняли крик, жінки поглядали на двері. Аптекар Безюке чкурнув із звіринця, сказавши, що йде по свою рушницю…
Та за якусь хвилину сміливці, дивлячись на Тартарена, збадьорилися. Базстрашний тарасконець, високо підвівши голову, повагом обійшов увесь звіринець, проминув, не спинившись, басейн із тюленем, зневажливо зиркнув на довгу скриню з висівками, в якій удав перетравлював живе курча, і дійшов нарешті до клітки з левом. Тут він став, ніби врісши в землю.
Урочиста і жахлива зустріч! Лев тарасконський і лев атласький віч-на-віч… Тартарен, що обома руками сперся на рушницю, виставивши вперед ногу, – по один бік; величезний лев, що, розлігшись на соломі, поклав здоровенну жовтогарячу голову на лапи й осоловіло кліпає очима, – по другий!
Якусь мить вони спокійно дивилися один на одного.
А потім… Лев, який споглядав тарасконців з королівською погордою і позіхав їм просто в обличчя, раптом розлютився – може, його роздратувала Тартаренова рушниця, а може, він почув у ньому ворога всієї лев’ячої породи… Він пирхнув, глухо загарчав, випустив пазурі, потягнувся, тоді звівся на лапи, підвів голову, трусонув гривою, роззявив страхітливу пащеку і грізно рикнув на Тартарена.
У відповідь – багатоголосий лемент. Тарасконці, знетямлені, кинулися до дверей. Усі: жінки, діти, вантажники, стрільці по кашкетах, навіть бравий командир Бравіда… Не зрушив з місця один лише Тартарен… Він стояв перед кліткою, рішучий і несхитний. Очі його метали блискавки, на обличчі – такий знайомий усім тарасконцям лютий вираз…
Трохи згодом, коли стрільці по кашкетах, заспокоєні поведінкою свого проводиря, а також міцністю ґрат на клітці, підступились до Тартарена, вони почули, як той прошепотів, уп’явшись у лева очима:
– Оце-от полювання!
Того дня Тартарен Тарасконський не мовив більше жодного слова.
IX. Незвичайна самоомана
Того дня Тартарен Тарасконський не мовив більше жодного слова; та, на свою біду, він сказав уже забагато…
Наступного дня увесь Тараскон гомонів про те, що Тартарен незабаром поїде до Алжиру полювати на левів. Ви, любі читачі, так само як і я, можете засвідчити, що він і словом про це не прохопився, але ж – самоомана!..
Отож у Тарасконі тільки й було мови, що про його від’їзд.
На бульварах, у клубі, в Костекальда тарасконці підбігали одне до одного й схвильовано питали:
– Чи ви чули? Чи ви чули новину? Га?
– Про Тартаренів від’їзд? Ще б пак не чути!
До слова мовити, всі тарасконці починають свої фрази з «Чи ви», а закінчують їх «Га?». Уявіть собі, як чудово це звучить тарасконською говіркою…
Отже, того дня «Чи ви» та «Га?» лунало на вулицях так, що аж шибки дзвеніли.
Найбільше з усіх здивувався, почувши, що він вирушає до Алжиру, сам Тартарен. Однак що то значить марнославність! Бідолашний Тартарен, коли в нього вперше спитали про мандрівку, замість сказати: він не має наміру нікуди їхати, він і в голову такого не покладав, – загадково промимрив:
– Гм… Гм… Може… Поки що нічого певного не скажу…
Коли спитали про це вдруге, Тартарен відповів:
– Дуже можливо…
Либонь, уже трохи призвичаївся до цієї думки…
Коли ж спитали втретє, він відрубав:
– Так!
І незабаром у клубі, а потім у Костекальда Тартарен, зігрітий яєчним пуншем, натхнений оплесками, яскравим світлом, зачарований захватом, з яким сприйняли земляки звістку про його мандрівку, врочисто прорік: йому обридло стріляти по кашкетах, і ближчим часом він вирушає полювати на величезних атлаських левів…
Цю заяву зустріли гучним «ура!». А потім знову яєчний пунш, потиски рук, обійми – і до самісінької півночі серенади та палаючі смолоскипи під будиночком із баобабом.
Невдоволений був тільки Тартарен-Санчо! На саму лиш думку про мандрівку до Африки і про полювання на левів волосся ставало в нього дибом. Прийшовши додому, він здійняв бучу, називав Тартарена-Дон Кіхота недоумком, мрійником, шаленцем, тричі божевільним, якнайдокладніше змальовував усі лиха, які чигають на нього: корабельна аварія, ревматизм, тропічна пропасниця, різачка, чума, слонова недуга, проказа тощо. І все це – під звуки серенад на честь героя, що досі лунали знадвору…
Тартарен-Дон Кіхот присягався й заклинався: він, мовляв, буде обачний і розсудливий, тепло вдягатиметься, візьме з собою все, що тільки може знадобитися в дорозі, – проте Тартарен-Санчо нічого не хотів слухати. Йому, сердезі, вже ввижалося, що леви розірвали його на шматки, що його засмоктали піски, мов Камбіза… Другому Тартаренові ледве вдалося його заспокоїти, сказавши, що поїде він ще не зараз, що квапитись нема чого, що, кінець кінцем, вони ще й не вирушали…
І справді: хто б це виряджався в отаку мандрівку, не спорядившись як слід? Хіба ж він не знає, куди їде? То чого б це він зірвався отак, ні сіло ні впало?
Наш герой почав із того, що обклався книжками всіх славетних мандрівників по Африці: Мунго Парка, Кайє, доктора Лівінгстона та Анрі Дювер’є.
У цих книжках він вичитав, що відважні слідопити, перш ніж вирушати у тривалі мандри, довгий час привчали себе терпіти голод і спрагу, виснажливі переходи, всілякі злигодні. Тартарен, їх наслідуючи, й собі почав харчуватися самою «перевареною водичкою». «Перевареною водичкою» тарасконці називають юшку з води та скибочок хліба, голівки часнику, кмину й лаврового листу. Сувора дієта, чи не так? Уявіть собі, як кривився над тарілкою бідолашний Санчо!..
Але Тартарен Тарасконський не обмежився «перевареною водичкою». Щоб привчити себе до тривалих переходів, він кожного ранку сім або й вісім разів обходив усе місто – то швидким кроком, то гімнастичним, притиснувши лікті до боків, і, за звичаєм стародавніх греків, з двома білими камінчиками в роті.
Щоб загартувати себе й не боятися нічної прохолоди, роси, туману, він щовечора – до десятої, а то й до одинадцятої години – чатував з рушницею в саду біля баобаба.
І нарешті, поки звіринець Мітен залишався в Тарасконі, стрільці по кашкетах, повертаючись пізно ввечері від Костекальда, бачили на Замковому майдані таємничу постать, що походжала туди й сюди за звіринцем.
То Тартарен Тарасконський гартував волю – привчався слухати рикання лева в нічній пітьмі.
X. Перед від’їздом
Поки Тартарен гартував себе для геройських вчинків, увесь Тараскон не спускав його з ока, з язика і з думки. Стрільці по кашкетах занедбали свої недільні полювання, романси ледь животіли, фортепіано в аптеці Безюке нудилося під зеленим покривалом, на якому засихали, черевцем догори, шпанські мухи… Тартаренова мандрівка зупинила все.
О, якби ви бачили, як вітали нашого тарасконця в гостях! Його видирали один в одного з рук, його позичали, за нього змагалися, його викрадали. Для дам не було більшого щастя, як прогулятися під руку з Тартареном до звіринця Мітен і, ставши перед кліткою з левом, слухати його розповіді про те, як треба полювати на цих хижаків: куди цілити, з якої відстані, як часто трапляються нещасливі випадки і т. д., і т. д…
Хоч би про що питали Тартарена – він на все давав відповіді. Прочитавши Жуля Жерара, він пречудово знався на лев’ячих ловах, так наче сам полював кілька років поспіль. Тож розповіді його захоплювали, заворожували.
Та особливо красномовним бував він увечері, у голови суду Ладевеза або у бравого командира, чи то пак відставного начальника полкової швальні Бравіда; коли після обіду подавали каву, всі гості присувались до Тартарена й просили розповісти, як він буде полювати на левів, і наш герой починав… Зіпершись ліктями на стіл, присунувши до себе чашку, він розповідав глухим од хвилювання голосом про небезпеки, що загрожують йому на чужині. Він говорив, як подовгу доводиться чатувати на звіра темними ночами, говорив про малярійні багнища, про річки, отруєні олеандровим листям, про сніги, про палюче сонце, про скорпіонів, про хмари сарани… Розповідав він також про атлаських левів, про те, які вони дужі, як нападають, які бувають люті, коли паруються…
Кінець кінцем, натхнений власною мовою, Тартарен схоплювався із стільця й, вибігши на середину їдальні, рикав, як лев, кричав: «Пах-пах!», удаючи постріл з карабіна, свистів, як розривна куля, розмахував руками, перекидав стільці…
І господар, і гості сиділи бліді, мов полотно. Чоловіки перезиралися й хитали головами, жінки заплющували очі й тихо повискували з жаху, старі діди войовниче потрясали своїми довгими ціпками, а в сусідній кімнаті хлоп’ята, яких давно вже повкладали спати, розбуджені риканням і пострілами, здіймали лемент і просили засвітити світло.
Проте час минав, а Тартарен усе ніяк не рушав у дорогу.
XI. Шпагами коліть, панове, шпагами, а не шпильками!
Та чи й справді мав він намір їхати?… Тартаренів біограф, мабуть, не спромігся б відповісти на це делікатне запитання.
Минуло вже понад три місяці, як звіринець Мітен поїхав з Тараскона, а наш винищувач левів і досі не рухався з місця… Може, простодушний тарасконець, засліплений самооманою, гадав, що він уже побував в Алжирі? Може, розводячись про майбутні лови, він сам себе переконав, що все це вже було, мабуть, уявляв це собі так само виразно, як і те, що піднімав у Шанхаї консульський прапор та стріляв – пах-пах! – по монголах.
Однак якщо Тартарен Тарасконський знову став жертвою самоомани, то тарасконці, на превеликий жаль, не стали. І коли по трьох місяцях чекання вони довідались, що винищувач левів не склав iще жодної валізи, то почали ремствувати й нарікати.
– Буде так само, як і з Шанхаєм! – посміхаючись, казав Костекальд.
Тарасконці підхопили цю фразу, бо жодне вже не вірило у Тартарена.
Особливо безжальними були телепні й страхополохи на взірець аптекаря Безюке – ті, що й від блохи сахаються, а стріляючи з рушниці, завжди заплющують очі. Хоч би куди пішов бідолашний Тартарен – чи в клуб, чи на еспланаду, – вони підходили до нього й глузливо питали:
– То ви їдете? Коли ж?…
У крамниці в Костекальда Тартарен уже не був найпочеснішим гостем і найвищим суддею. Стрільці по кашкетах зреклися свого ватажка!
Потім посипалися епіграми. Голова суду Ладевез, який, бувало, на дозвіллі залицявся до провансальської музи, склав пісеньку, що дуже припала всім до вподоби. В ній мовилось – місцевою говіркою – про одного славетного мисливця на ім’я метр Жерве, який своєю смертоносною зброєю мусив би винищувати всіх африканських левів – до останнього! Однак клята рушниця мала дивовижну властивість: хоч скільки тисни на курок – а куля ані руш!
А куля – ані руш!
Додати нічого – все ясно як білий день…
Незабаром пісеньку співали всі тарасконці, і досить було Тартаренові виткнути носа за хвіртку, як вантажники на пристані й малі савояри-чистильники заводили хором:
Рушниця справна у Жерве,
Завжди заряджена вона.
Рушниця справна у Жерве,
Заряджена, але не б’є.
Щоправда, коли він підходив ближче, співуни замовкали – згадували про його «подвійні м’язи».
О тарасконська приязнь, яка ж бо ти зрадлива!..
Наш великий муж удавав, ніби нічого не чує й нічого не бачить, але насправді ця потайна війна, в якій застосовували отруєну зброю, завдавала йому пекучого болю. Він відчував, що Тараскон відвертається від нього, що тарасконці віддають свою любов іншим людям, – і невимовно страждав…
Любо сидіти біля казана популярності, але, боронь Боже, щоб він перекинувся! Так попечешся, що затямиш, поки й віку твого!..
Однак Тартарен таїв свій біль: поводився так, ніби нічого не сталося – лагідно й привітно, і завжди всміхався.
Проте іноді маска веселої безтурботності, якою він із гордості затуляв обличчя, зненацька спадала, – і тоді обурення й туга проганяли усмішку…
Якось уранці, коли паскудники савояри затягли під його вікнами «Рушниця справна у Жерве» і їхні голоси долинули до нашого великого безталанника, він розчахнув вікно, як був – у нічній сорочці і з намиленою щокою (саме голився перед дзеркалом, бо в нього так швидко росла борода, що треба було невсипуще її доглядати), висунувся з нього і, вимахуючи бритвою та мильницею, загукав:
– Шпагами коліть, панове, шпагами, а не шпильками!
І ці чудові слова, гідні того, щоб увійти в історію, з примхи долі звернені були до шмаркачів, не вищих, ніж їхні скриньки з ваксою та щітками, до рицарів, що не знали, як і приступитись до шпаги!
XII. Розмова в будиночку з баобабом
І все ж таки від Тартарена відкинулись не всі: армія лишилася йому вірною.
Бравий командир Бравіда, чи то пак відставний начальник полкової швальні, виявляв до нього таку пошану, як і раніше. «Він у нас відчайдух!» – в одно повторював Бравіда. І, як на мене, його думка про великого тарасконця важила куди більше, ніж слова аптекаря Безюке… Бравий командир і разу не натякнув Тартаренові про мандрівку до Африки. Однак, бачачи, що невдоволення дедалі зростає, він вирішив відверто поговорити з Тартареном.
Якось увечері, коли бідолаха думав свою сумну думу, до кабінету урочистою ходою увійшов командир Бравіда – в застебнутому на всі ґудзики сюртуку і в чорних рукавичках.
– Тартарене! – поважно молив відставний начальник полкової швальні. – Тартарене, треба їхати!
Він стояв на порозі, величний і невблаганний, як сам обов’язок.
І Тартарен Тарасконський зрозумів, що означають ці слова: «Тартарене, треба їхати!»
Збліднувши, він устав, обвів зворушеним поглядом свій гарний, затишний, теплий, залитий м’яким світлом кабінет, подивився на своє крісло, глибоке й таке зручне, на книжки, килими, довгі білі завіси на вікнах, за якими коливалися тонкі віти дерев, а тоді підійшов до бравого командира й міцно потиснув йому руку.
– Я їду, Бравіда! – мовив він твердо, хоч у голосі його бриніли сльози.
І Тартарен додержав слова: поїхав. Та тільки не відразу… Треба було спорядитися.
Насамперед він замовив Бомпарові дві великі, окуті міддю дорожні скрині з двома пластинами, на яких було вигравірувано:
ТАРТАРЕН ТАРАСКОНСЬКИЙ. ЗБРОЯ
На оковування й гравірування пішло чимало часу.
Він також замовив Таставенові розкішний альбом, щоб вести щоденник та робити подорожні нотатки. Полювання – поважна справа, але ж у дорозі так гарно думається…
Потім він виписав із Марселя силу-силенну консервів, пемікан, похідний намет найновішого зразка, який можна було за хвилину напнути і згорнути, мисливські чоботи, два парасолі, непромокальний плащ та сині окуляри, щоб захистити очі від сонця, піску й куряви. Подбав він і про похідну аптечку; цим поклопотався, звісно, аптекар Безюке, щедро забезпечивши Тартарена й арнікою, і камфорою, і пластиром, і оцтом для обтирання.
Бідолашний Тартарен!.. не про себе він думав – цією завбачливістю і зворушливою увагою він сподівався вмилосердити Тартарена-Санчо, що відтоді, як від’їзд було вирішено, день і ніч допікав йому, шпетив його й гриз.
