Kitabı oku: «Дама з покритою головою. Femme couverte», sayfa 4
– Ви ж знаєте, Рене, що я не люблю, коли жінки лізуть у політику.
– Ви справді вважаєте всіх жінок дурноголовими? – іронічно спитала Рене, удавано образившись.
– Я гадаю, якби королева Ізабо приділяла більше уваги гаптуванню і менше – королівській раді, справи йшли б на краще.
У теплій млосності ліжниці Рене не хотіла сперечатися. Та й узагалі сперечання із графом д’Етаном були марними, бо він мав власне, досить зважене судження про кожну річ чи особу, рідко змінюючи його. Найрозумнішим було із ним погодитись. Але Рене не могла відмовити собі у задоволенні пізніше нагадати Рішару, що він не мав рації.
– Серденько, не гнівайтесь на мене. Щоб перепросити свою нечемність, я виконаю ваше бажання…
– Будь-яке?
– Я обіцяю. Та зважте, що я лише молодший брат герцога Бретонського, й мої права на корону Франції жахливо мізерні, – розсміявся Рішар.
– Бережіться, я попрошу у вас те, що вам не дуже сподобається.
– Невже підмовити мого брата-герцога арештувати Бретейлів?
– Ні, – Рене потупила очі. – Відправте маленьку графиню подалі від двору, у будь-який ваш замок.
– То ви ревнуєте до дитини? – у бурштинових очах Рішара раптом засяяли веселі вогники.
– Я почуваюсь ніяково у її присутності… Відішліть її… Ви ж обіцяли.
– І слова свого дотримаю, хоч не без докорів сумління. Щиро кажучи, я геть вас не розумію. Жінки – надто нелогічні створіння.
– Ви справді відішлете її? – з надією перепитала Рене.
– Сподіваюсь, у Беноні сердешна Маргарита вас не дратуватиме?
Рене кинулася цілувати графа так спритно, що той щиро розсміявся.
– Не думав, що потрібна така дрібниця, щоб викликати вашу пристрасну вдячність.
…Того ж дня граф д’Етан і справді наказав підготувати переїзд Маргарити. Щоб якось полегшити її перебування у похмурому Беноні, Рішар звелів перевезти у замок розкішні гобелени та пишне ліжко. Дама де Белльваль похмуро вислуховувала накази графа: хто-хто, а вона розуміла, що принцесу Орлеанську відправляють у заслання. Вона холодно вклонилася графові д’Етану і поквапила чотирьох дівчат, які приїхали з Франції, щоб усюди супроводжувати Маргариту, пакувати речі принцеси в дорожні кофри.
Тільки сама принцеса не знала почуття образи чи гніву, вона лише перебирала струни срібної арфи, розважаючи себе тихим співом, який виходив кожного разу все краще. За маленькою графинею їхав чималий почет: служниці, покоївки, стайничі, пажі, лікарі, секретар, духівник, сокольничі, блазні, собаки, коні. Попри слушні зауваження герцогині Жанни про мороз та засніжені дороги, в останні дні листопада супровід Маргарити все ж таки залишив Ренн.
Важко уявити більш похмуре видовище, ніж засніжені мури Бенона зі страшними чорними вежами, осяяні червонуватими променями вечірнього сонця. Чорний, як пекло, замок серед сніжної білої пустелі. Маргарита дивилась заворожено, наче дормез завозив її у казку, у полон до відьми-королеви. Вона вибігла з дормеза, ледве той опинився у внутрішньому дворику. Старі, закуті у залізо вояки важко впали на коліна. Слідом за Маргаритою вискочила мадам де Белльваль і накинула на худорляві плечі своєї вихованки хутровий плащ. Юні фрейліни графині лякливо озирались на темні башти, на чорну громадину донжона з кількома вузькими віконцями.
– Розпалити каміни! Усі каміни! Потрібно зігріти цю холодну домовину! – наказала дама де Белльваль, устигаючи розштовхувати приспаних фрейлін. – Ваша високосте!
Але Маргарита вже заходилася гратися зі своєю улюбленкою міланською хортицею Неж. Мале криволапе цуценя, подароване графом, стрибало між довгими стрункими лапами хортиці, марно намагаючись із нею гратися. Неж погордливо відвертала морду від нахаби, й мале підбігало до Маргарити, стрибаючи їй на спідницю та запопадливо вертячи куцим хвостом. Мадам де Белльваль голосно зітхнула. Невже ця дитина, марно, що майже заміжня, ніколи не подорослішає? Уже темно, й до ночі потрібно хоча б внести ліжко та витерти пилюку.
Тієї ночі втомлена подорожжю дівчина заснула швидко. Розбещена Неж лежала коло своєї панни й гарчала, коли дама де Белльваль намагалася її зігнати. Мале цуценя підтявкувало хортиці з-під ліжка. Маргариті наснились якісь високі жінки у темно-лілових сукнях, вони кружляли над її ліжком, як темні янголи, але дівчина забула страх. Потім їй знову снилася Луара, Ла-Ферте, безмежні житні лани, старі дуби, квіти бузку, наче ті темні жінки були феями й своїми чарами розбудили спогади.
Уранці Маргарита знайшла нагорі круглої вежі маленький покій із пюпітром посередині; на вузьких поличках й металевих столиках лежали старі запилені книги. Незвичні старовинні мініатюри з дамами у довгих блакитних сукнях й крузелерах, яких уже давно не носять, королями з високими коронами на золотих, як у архангела Михаїла, головах, лицарі з червоними хрестами на плащах – усе дивувало й захоплювало уяву Маргарити. Вона нетерпляче змахувала пил просто довгим рукавом, щоб швидше розкрити стару книгу, пропахлу вогкістю і димом з грубки, перегорнути писані великими літерами сторінки з біло-синьо-червоними мініатюрами. Ось «Роман про Троянду» з вузьким рядком віршів на широкій сторінці й біло-золотими янголами на кожному аркуші. Маргарита поставила до цих книжок легенду про Марі Французьку, що їй подарував брат по від’їзді, з найпрекраснішими зображеннями славних лицарів у червоних плащах та срібних обладунках. Маргарита замріяно прикривала очі й бачила себе ув’язненою дівою, яку звільнить лицар у яскраво-червоному плащі. Вона ніжно перев’яже його рани, й берберійський кінь нестиме їх скелястою дорогою, приспаною сотнями вітрів, до луарського блакитноверхого замку, до сонця, неосяжної смарагдовості трав… Замок стане їхнім притулком, і лицар вимагатиме нагороди за свою мужність. Правду кажучи, Маргарита не знала, що то за нагорода, але так писали у романах. Та коли Маргарита відкривала очі, вона бачила лиш темні вологі стіни, вогонь, що рвався геть із ґратки каміну, наче з в’язниці. За вікном – сизуваті скелі, далі болота, темно-зелений верес улітку, а зараз засніжене незаймане укривало. І жодного гостя, жодної новини. Фрейліни з нудьги гризуться між собою, книги не дають їм такої розваги, як Маргариті. Шахи давно вже остогидли, навіть розмовляти нема про що. У тьмяній напівтемряві важко гаптувати, голки нещадно колють пальці, рвуться нитки, дівчата дратуються й сваряться. Карлик, блазень юної графині, нещадно висміює фрейлін чи гладку, неповоротку мадам де Белльваль або старого коменданта, який, здається, й у ліжку не знімає панцира. Маргарита лише сміється з його жартів.
Сильвіо, лікар і астролог, зачинився у дальній вежі. Він чи не єдиний у цій нудьзі та тиші знайшов задоволення. Звичайно, для його розрахунків необхідний спокій. Маргарита подовгу сиділа в його покої, мовчазно спостерігаючи за довгими рядками цифр та дивними позначками, що Сильвіо старанно виводив на пергаменті, тричі щось прорахувавши подумки.
– Метре, чи складали ви гороскоп для мене, коли я народилася?
– Так, ваша високосте, як і для кожної дитини покійного герцога… – неохоче відповідав він, удаючи, що зайнятий розрахунком, аби уникнути подальших запитань.
«Ну і добре, сама навчуся читати ті всі позначки», – думала Маргарита, перегортаючи грубезний трактат з астрології латиною. Звичайно, найкращими в книзі були мініатюри у віньєтках із легкою позолотою: синьотілі знаки зодіаку, планети в образах античних богів та лазурові зорі навколо буквиць. Саме це контрастне поєднання золота та лазурі, як на стелях великих соборів в герцогстві Орлеанському, найбільше захоплювало уяву дівчини та безжально нагадувало про щасливі дитячі роки, коли ті готичні небесні стелі храму видавалися неймовірно та недосяжно високими.
У покої Сильвіо завжди пахло сухою лавандою – так пахло у замку Блуа, де колись жила мати Маргарити. І дівчина не розуміла, що саме вабить у цьому сильному всевладному ароматі. Та цей запах так само безжально нагадував затишок утраченого дитинства. Коли Маргарита виходила від астролога, йшла довгими порожніми коридорами, їй здавалось, що сумний сірий янгол самотності легко обіймає її своїми крилами.
Вона не мала того, що має звичайна дитина: матері, батька, без вороття втратила братів, сестру. Маргарита знала, що її батька по-нелюдському вбито, що йому вже мертвому відрубали ліву руку, що він не міг прикликати диявола, а вона мусить ненавидіти його вбивць. Мати живцем себе поховала, а громадянська війна, яка, наче голодний вовк, роздерла королівство, почалася з року її народження, знала, що з дитинства нею грали, як розмінною монетою, вона сама, її тіло – лише сплата за союз, вигідний дому герцогів Орлеанських.
Коли дівчина думала про свою родину, її полохливим серцем оволодівав первісний жах, який проганяв думки, від нього холола кров. Вона знала, що та страшна жінка в жалобі, що приходить у тужливих снах, – то її мати, але ця думка була їй неприємна та неприйнятна, бо ця чорна жінка лякала її, як привид. Маргарита думала про рок, який навис над її родиною, про вбитого батька, змучену матір, полоненого Шарля, Жана – заручника англійців, усіх померлих братів, сестру… Що ж тоді уготовано їй, невже рання смерть і хвороби помилували її, щоб віддати на поталу стражданням і горю? Її охоплювало бажання зачинитись у монастирі, вимолити благодать і милість Божу. Згадуючи долі своїх рідних, Маргарита неминуче запитувала себе: чи не прокляті вони, чи не зурочив хтось її рід?
– Мадам де Белльваль, чи правду казали, що монсеньйор, мій батько, знався на чарах?
Вихователька відірвалася від гаптування та тривожно подивилася на свою принцесу.
– Не годиться панні вести такі розмови, – суворо відказала мадам де Белльваль.
Маргарита різко підвелася з крісла і стисла кулаки. Украй рідко вона забувала про гарні манери аж до такого. Її стара італійська нянька напевно б за серце схопилася.
– Чому це не годиться? Чому кожного разу, як я питаю про батька, ані ви, ані Шарль, ані Філіпп не хочете мені нічого розповідати? Що він накоїв?
– Про покійних кажуть лише добре, – зауважила дама. – Він був ласкавим до вашої матері.
– Ласкавим? Чому ж він дозволив королеві вигнати її з Парижа, подалі від королівського двору?
– Бо у місті казали, що ваша мати, нехай бережуть янголи її праведну душу, хотіла отруїти дофіна, щоб самій стати королевою й посадити на трон своїх дітей.
Бліда Маргарита стенулась:
– Це неправда!
– Звісно, що ні. Королева Ізабо ненавиділа покійну герцогиню, бо наш благословенний король, коли був у владі божевілля, заспокоювався лише у присутності вашої матері. А королеву й знати не хотів. Кидався на неї з кинджалом… Двічі різав їй руки, бо її величність намагалася стримати зброю… Коли старий герцог Бургундський помер, Жан де Невер, його син, кузен вашого батька, почав розпускати плітки, що герцог Орлеанський спустошив скарбницю, що він наврочив королю, що він… – мадам де Белльваль, згадавши про вік дівчини, почервоніла.
– Але ж це все дурні вигадки? Правда?
– Звичайно, моя панно. Герцог Бургундський наказав убити вашого батька лише через підлі заздрощі, повірте мені.
– Звідки ж ті всі плітки взялися?
– Казали, ваша високосте, що за кілька тижнів до вбивства покійний герцог бачив свою смерть…
– Смерть?
– Так, у Селестинському монастирі.
– Коли бачив, чого ж не поїхав геть із Парижа?
– Ваша високосте, ще жодна людина не уникла власної долі, незалежно від її знання чи незнання.
І Маргарита кілька ночей прокидалася до світанку і не могла заснути, бо їй ввижався батько, вбраний у білу із чорним робу селестинця, який у темному коридорі монастиря спіткав саму Смерть. «Як це? – думала вона: «Побачити власну Смерть? Не уві сні, де з тобою може говорити Господь, а наяву, в святому місці, хай і у передсвітанкових сутінках? Як мав він сили знати і нічого не зробити, жодним чином не захиститись?».
У засніженому полоні Бенона Маргарита мала досхочу часу на роздуми. Ретельно та обережно вона складала у мозаїку те, що дізналась про батьків. Постать покійного герцога Орлеанського в очах сучасників була суперечливою: його прихильники ладні були віддати за нього життя, противники вбачали в принці ледь не пекельного виплодка. А ворогів у нього було, треба визнати, значно більше, ніж друзів. Із кожним нападом безумства короля французи намагались знайти винного. Хіба може таке нещастя траплятися із таким добрим государем? Хіба ж Господь дозволить? Звісно, це чари, навроки та чорна магія. Кому ж то вигідно, як не брату короля? Хіба ж не герцог Орлеанський стане регентом, а той і сам коронується, якщо його хворобливі племінники помруть передчасно? У цій ретельно вибудованій та проплаченій із гаманця старого герцога Бургундського брехні навіть ніхто не зауважив, що регентство отримали дядьки короля, а геть не його брат. Намагаючись відправити племінника подалі від Парижа, утриманці бургундця сіяли отруту пліток та наклепів у міських шинках та майданах. Герцог Орлеанський намагався підпалити його величність на весіллі фрейліни королеви. Його люди підсипали у вино короля зілля, що забирає розум, знайдено зображення королеви із пробитим лоном, аби принести безпліддя, принцам та принцесам подаровано іграшки із диявольськими амулетами на смерть…
Сам же герцог лише пихато підводить брови, коли ранком його секретар доповідає новини та останні міські плітки. Вроджена гординя не дозволяє герцогу виправдовуватись та спростовувати наклепи, він і далі удає, що теревені простого люду його не обходять. А парижани в його зверхньому мовчанні бачать лише доказ провини. Зрештою вони вдовольнились прокляттями у бік особи герцогині Орлеанської. Як легко побачити в її гербі диявольський почерк: синій вісконтівський дракон ковтає людину. Що ж за злочин вчинили її предки, щоб отримати такий герб? Як легко забути, що й мати королеви – того самого вісконтівського роду. З важким серцем герцог Орлеанський відіслав дружину та сина із столиці. Так буде краще. Мало задоволення вагітній жінці слухати через браму прокльони та погрози. І двох тижнів не минуло, як посланці від тестя, Джан-Галеаццо Вісконті, володаря Мілана, привезли гнівного листа: чому його доньку відправили у заслання, чому зять не викликав на двобій наклепника? Герцог роздратовано жбурнув листа у вогонь. Кого ж тут викликати? Паризьку чернь? Всіх до ганебного стовпа не прив’яжеш, язика всім не вирвеш. Мусив визнати, що цю гру він дядькам програв. Чи не єдина втіха, що Валентині заміське повітря його володінь пішло на користь: вона народила ще двох синів та двох доньок. Ті ж троє перших, що народились в отруті Парижа, померли немовлятами. Кожного разу, як герцог приходив до Селестинського монастиря, він зупинявся біля трьох маленьких надгробків білого мармуру. Здалека здавалося, що він читає молитву. Проте герцог не мав звички читати заупокійні молитви за малими дітьми, адже вважав, що за віком вони жодного гріха не вчинили, а тому мали потрапити просто до раю. Він запитував, чому Господь забрав його синів, коли вони так йому потрібні, щоб одружити з дочками короля? Хіба для блага Франції це не було б краще, ніж шлюби із бургундськими виродками?
Після герцога Орлеанського, що витрачав великі кошти на мистецтво та підтримував поетів, художників та майстрів красних мистецтв, лишилося багато портретів, в самих коштовностях герцогині було кілька зображень і в перснях, і в медальйонах. Тому Маргарита мала непогане уявлення про зовнішність батька. Проте найбільшим задоволенням було дивитись ті речі, які йому належали. Їх залишилося небагато, адже більшість коштовностей довелося продати, аби сплатити борги. У маленькій скриньці в Блуа залишились: мініатюрний часословець, орден Дикобраза, мішечок із частинкою Істинного хреста, кілька перснів: золотий із двома рубінами, срібний із вирізаною печаткою у вигляді вовка, та кілька геть простих з міді чи олова, на яких було вибито початок псалмів латиною. А ще – копія заповіту, який герцог склав у 1403 році, коли ані Жан, ані Ізабо ще не народились. Хіба ж він знав, що проживе так мало, що не перепише заповіт, аби забезпечити майбутнє своїх бастардів? Так і лишились вони на ласку герцогині.
Герцогиня мала репутацію добросердечної дами: позашлюбні діти її чоловіка виховувалися разом із законними дітьми та завжди сиділи за одним столом. Жодного разу від неї не почули ані півслова невдоволення з цієї причини. І Шарль, і Філіпп, і Жан добре пам’ятали матір, тому Маргарита навіть їм заздрила. Їй ввижалася матір у золотавому світлі й коштовному вбранні, як святі в Євангелії. Дівчина примружувала очі, і їй здавалося, що вона чує лагідний шелест сукні, її окутував запах лаванди. Маргариті здавалося, що мати сідала поруч на ліжку, м’якою білосніжною рукою пестила її волосся. Сині очі дівчини наповнювали сльози, коли вона бачила навкруги холодні стіни, немилосердно розправлене укривало ліжка на тому місці, де повинна була сидіти її матір. Маргарита бігла до Сильвіо, жадібно ковтала аромат сухої лаванди, наче зберігши аромат, могла повернути лагідну затишність видіння. Вона довго молилася перед статуеткою Пресвятої Діви й розмовляла із нею, наче то була її мати… Сонце різнобарвними променями пробивалося крізь вітражі каплиці, фарбуючи холодне повітря різними кольорами. І Маргарита думала про смерть, про звільнення, яке вона принесе…
Маргарита сповідалась своєму духівнику, щиро розповіла про свої роздуми. Той налякано дивився на дівчину. Звідки такі грішні помисли взялися в її невинній голівці? Він запевнював Маргариту, що це гріх, навіть думки про смерть гріховні, і розгублена дівчина, нарешті зрозумівши, розридалась. Збентежений духівник про щось довго спілкувався із мадам де Белльваль, й наступного дня кожен мешканець замку намагався розвеселити Маргариту. Менестрелі цілий день співали пісень, від веселих мелодій фрейліни маленької графині навіть ходили танцюючи. Скасували уроки латини, й мадам де Белльваль читала дівчині на ніч старовинні легенди.
На Різдво привезли подарунок від графа д’Етана – маленьку статуетку святої Маргарити зі слонової кістки та браслет із перлинами. Посланці від графа були першими відвідувачами Бенона, відтоді як Маргарита переїхала. Маргарита подякувала, висловивши за порадою дами де Белльваль шкодування з приводу того, що граф не приїхав особисто. Насправді вона зраділа, бо у присутності Рішара почувалася незручно.
– Пресвята Діво, Королева Небес, Володарко Землі, – Маргарита прикрила очі, охоплена незвичним спокоєм й розслабленістю, – я прошу у Тебе милосердя до моєї родини, моїх сердешних братів, ув’язнених у Англії, до Жанни, Ізабелли…
Маргарита бачила церкву Сен-Обен близько Ла-Ферте, куди вони ходили молитися на Різдво, каплицю замку, холод, який скував Коссон кригою, й дівчата сміючись падали, підводились і знову падали на ковзкий лід… Маленька племінниця Жанна не встигала за ними, плакала, вітер підхоплював її вбрання, плутав її русяве волосся, вихователька брала її на руки, щоб заспокоїти…
– Я прошу в Тебе, Пречиста Заступнице, миру, щоб мої брати повернулись додому. Й прошу в тебе справедливої кари ворогів наших, – не по-християнськи закінчила Маргарита. – Амінь.
Капелан, який розчув її слова, нахмурився.
Холод лав відчувався навіть крізь пишні спідниці сукні й підбитий хутром плащ. За різнокольоровими вітражами вечоріло. Рано, як завжди у грудні. Свічки мляво освітлювали синюваті стіни. Маргарита чула рідкі крики чатових, сміх служниць, хворобливе каркання круків. У напівтемряві обличчя Богородиці здавалося скорботним.
Маргарита ще раз перехрестилась і вийшла з каплиці. Сніг падав м’якими клаптями з синього оксамиту неба. Вона підняла голову догори. Сніг танув на теплому обличчі та стікав важкими краплями, як літній дощ. Різдвяна зоря жовтим оком дивилась на неї, й Маргариті подумалось, що у цю саму мить на цей золотий вогник дивиться її сестра, брати, Жанна… Вона слабко посміхнулась. На темно-синіх очах проступили сльози. І вона ладна була закричати із розпачу про те єдине бажання, єдине прохання до Богородиці, яке гостро зрозуміла лише тепер, коли чужі вітри зривали її плащ й холодом сушили сльози.
– Діво Маріє! Позбав мене від цього всього, нехай все повернеться, як було! Нехай все повернеться!
Частина І
1420
Моя панно білолиця,
Ти зі мною залишися
На цю дивну ніч…
Бретонська пісня
Філіпп де Прюнель ніколи не думав, що повертатиметься у Бретань, досі чужу його серцю, із такою радістю. Неповні п’ять років англійського полону залишили в ньому лише нестримну та невтомну жагу життя. Минув лише тиждень, тільки сім коротких, як сон, днів, а він уже забув вогкі стіни в’язниці, безсилий гнів, приглушений, спалений десь усередині шал, власну безпорадність, безсонні божевільні ночі, коли жадібно ковтаєш крізь ґратку свіжість чорного неба, каламутні дні з єдиною думкою про втечу. Філіпп острожив коня так, наче тікав від самого диявола, летів порожніми ще полями, до хрипоти кричав щось, зухвало посміхався кожній зустрічній дівчині, жадібно пив вино одним ковтком, щомиті хапався за держак меча, щоб упевнитися, що нарешті зброя при ньому…
Була зима. Незвично тепла, із жагучою обіцянкою ранньої весни, що легко дарує надію та безпричинну радість самим подихом повітря.
Лише від чого радість? Філіпп не розумів, справді не розумів причини своєї радості. Родина Прюнеля влізла у великі борги, аби викупити його з полону. І якби частку викупу не заплатив граф Рішмон, сидіти б йому в англійській в’язниці ще довгі роки. Францію безжально крають чужі солдати – король Генрі захопив цілу Нормандію, зухвало й жорстоко, як завжди. Йому майже не чинять опору: більшість французьких сеньйорів досі бранці, король – у полоні божевілля, дофіна, замішаного у вбивстві герцога Бургундського, – вигнано. Після Азенкуру арманьяки та бургундці ще лютіше зчепили пазурі громадянської війни навколо королівства. Королева Франції19 радо запропонувала англійцю руку своєї молодшої дочки, принцеси Катрін, обіцяючи у посаг французьку корону. Забаганкою долі її підтримав наймогутніший васал корони – молодий герцог Бургундський20, ладний поклонитися англійському королю, аби лиш помститися дофіну, якого прямо звинувачував у вбивстві батька. Божевільний король Франції, єдиний законний володар, помазаник Божий, розгублено блукає темними коридорами палацу Сен-Поль, забувши власне ім’я, титул, дітей і всіх, хто його зрадив. Вигляд у нього жахливий: скуйовджена борода, нечесане сиве волосся, довгі брудні нігті, він по декілька тижнів не дозволяє нікому себе перевдягнути. Королева давно не показується його величності на очі, бо король кидається на неї, як ціпний собака. З королівських дітей із батьками залишилася лише незаміжня принцеса Катрін, королева тримає її при собі, роздумуючи, як дорожче продати її руку та спадкові права. Дофін Шарль, молодший син короля, останній, що вижив із кволого виводку, давно живе в замку своєї тещі чи в Буржському замку, що успадкував від двоюрідного діда. А відтоді, як в його присутності вбили герцога Бургундського на мосту Монтеро, кажуть, родина зреклася принца, бо вважає його винним в цьому жахливому злочині.
І навіть коли Філіпп згадував ці ганебні для кожного француза речі, тривожна радість, п’янка й легка, не полишала його. Вільний, нарешті вільний! Він острожив коня, поспішаючи назустріч своїй долі.
Філіпп де Прюнель в’їхав у Ренн, почуваючись щонайменше завойовником у переможеному місті. Його дивом пізнавали, вклонялись вітаючи, молоді, пишно вбрані дами герцогині червоніли й ховали ніжні обличчя за розкішними віялами. Філіпп відповідав пихато, майже недбало, обпікаючи різким поглядом зелених очей тендітні личка юних фрейлін, ще більше приголомшуючи їх, бо ж за ці сім днів пізнав те, чого був позбавлений майже п’ять років, про що марив безсонними спекотними ночами, у чому не губився сам і без вагань губив інших. Із часу звільнення він відчував надлишок всього: сили, бажання, голоду й спраги, але упивався цим. Тут, при дворі герцога Бретонського, Філіпп відразу здобув ореол героя. Він був при Азенкурі, нічим не зганьбив себе, послідував за своїм паном у полон та пробув у англійській в’язниці майже п’ять років. Дами проводжали його збентеженими поглядами, молоді шевальє зверталися до Філіппа із великою повагою, так, наче йому було років п’ятдесят.
Під чорно-білим балдахіном із гербом Бретані сидів кремезний герцог Жан, міцним плечам тісно в пурпуені21, поруч бліда замислена герцогиня. Колір шкіри, потемніння на підборідді та щоках, синці під очима видають її вагітність швидше, ніж просторе широке плаття з хутром куниці. Шляхетні дами на її терміні вже давно мають замкнутися в пологовому покої із дамами та пупорізками, а вона й досі при дворі, аби лише не випустити з рук ані крихти влади над герцогом. Герцогині непереливки, в неї сильно набрякають ноги, навіть довелося замовити нове широке взуття, дитина дуже вертка, весь час б’ється, сидіти нерухомо годинами на прийманнях все важче й важче. Та впертості в її світлості у надлишку.
Філіпп квапливо стягнув барі й опустився на одне коліно. – Підводьтесь, месьє де Прюнель, – ласкаво наказав герцог.
Улещений тим, що герцог пам’ятає його ім’я, Філіпп посміхнувся.
– Сподіваюсь, ви привезли добрі новини? – продовжував Жан, швидко озирнувшись до напруженої герцогині.
– О, так, монсеньйоре. Король Англійський обіцяв звільнити вашого брата, графа де Рішмона на Трійцю. Я привіз листа від його світлості.
Із низьким, чи не запопадливим уклоном Філіпп передав перев’язаний червоною стрічкою пергамент. Герцог швидко зламав круглу печатку. Читаючи, він час від часу підводив стривожений погляд на Прюнеля. Потім знаком відпустив придворних, залишивши лише братів: Рішара д’Етана та Жиля де Шантосе. Герцогиня навіть не поворухнулась, іти геть вона не збиралась.
– Месьє де Прюнель, мій брат не пише про це… Але ж ви повинні знати. Що король Англії вимагає за звільнення графа де Рішмона? – спитав герцог, не зводячи очей із юнака.
– Всебічної підтримки, монсеньйоре. Король Генрі звільнить графа де Рішмона, коли той присягне йому на вірність і…
Голос Філіппа зробився глухим, й уся його радість розбилась об землю, наче їй раптово підрізали крила. Жиль де Шантосе, ревний прихильник союзу з Англією та Бургундією, задоволено посміхався. Блідий, замислений Рішар д’Етан озирнувся до герцога:
– То з ким же ми тепер, мій брате? З дофіном чи англійцями?
Герцог знову стривожено глянув на герцогиню Жанну. Її обличчя стало сірим, наче з каменю. Невже знову? Знову це кляте балансування на краю прірви? Між братами, кузенами, дядьками й племінниками, де усі одне одному родичі як не по крові, так за шлюбними угодами.
– Бачить Бог і Пресвята Діва, я хотів лише нейтралітету, миру в своїх володіннях… Як стану на бік дофіна – англійці не відпустять Артюра, коли ж підтримати короля Генрі – дофін знову натравить на нас Пантьєврів…
Пантьєври! Герцогиня важко видихнула. Як же вони їй осточортіли! Одвічні заколотники із примарним правом на Бретонське герцогство, але чіпкі й плодючі, як бур’яни. Чотирьох синів породила кульгава дияволиця Марго де Пантьєвр: усі міцні, бунтівні та злопам’ятні. Дурноголові й невиховані, жодної поваги до королівської крові.
– Варто триматися найсильнішого, мій брате, – багатозначно промовив Жиль де Шантосе, перекручуючи важкі каблучки на товстих пальцях, безперечно маючи на увазі союз із Бургундією.
– А ти що скажеш, Рішаре?
– Якщо зректися англійців, я втрачу Мант, якщо залишити дофіна – втрачу Етан. Майже рівнозначно з погляду річних доходів.
Герцог Жан нахмурився. Як не крути – вони програють, Бретань програє. Підтримка будь-якої сторони коштуватиме його герцогству солдатів, грошей та напевно котрихсь з прикордонних фортець. Холодну важку тишу порушив ясний і владний голос герцогині Жанни, що перша опанувала себе:
– Нас ніхто зараз не змушує обирати союзників. Тож тримаймося нейтралітету якомога довше. Чекатимемо, хто запропонує більшу ціну та надійніші гарантії.
Вона була не надто мудрою жінкою, тому давала свої поради чоловіку прилюдно. Проте брати герцога давно звикли до її манер. Зрештою, герцогиня була дочкою короля, тому мали б виказувати повагу, та й слова її часто мали сенс.
Нарешті вимушена тривожна посмішка освітила суворе обличчя герцога. А вона має рацію, його мила Жанна! Раптом він згадав про Прюнеля, який мовчки стояв біля графа д’Етана.
– Мій брат Артюр вельми задоволений вашою службою, месьє.
Філіпп ще раз схилив голову.
– У вас є бретонські володіння?
– Так, від матері я успадкував замок на кордоні з Анжу, в сеньйорії його світлості графа д’Етана.
– Рішаре, ти ж іще не вирішив долю сердешної мадемуазель де Кламсі?
– Ні, брате, не встиг, вона ледь досягла шлюбного віку. То ж маю повернутися до цього питання.
– Віддай її за месьє де Прюнеля, щоб привести до ладу її маєтності. Гадаю, що призначені опікуни крадуть більше, ніж потрапляє до моєї скарбниці у вигляді податків.
– І справді, як погодитесь служити під моїм штандартом, месьє де Прюнель, я дам вам за службу Шато-ле-Мур, як батьку мадемуазель де Кламсі.
– Це велика честь, ваша світлосте, – Філіпп де Прюнель низько вклонився.
– То й добре, з Артюром я вирішу. Така моя воля, – завершив герцог і знаком відпустив присутніх.
Так Філіпп де Прюнель, сам того не чекаючи, став комендантом Шато-ле-Мур, отримавши на додачу рудувате пухкеньке дівча, солодке й лагідне, як мед. Юна мадам де Прюнель не мала інакших бажань, ніж догоджати своєму чоловіку, що безперечно швидко йому набридло. Його тіло прагнуло гостріших розваг, а розум – більш витонченої жінки. Тому Філіпп і справді зрадів, отримавши наказ графа д’Етана нарешті забрати з Бенона дамуазель Маргариту.
У той самий день, коли Філіпп де Прюнель залишив Ренн, аби привезти наречену графа д’Етана, у найбільшій залі герцогського палацу, увішаній коштовними гобеленами та біло-чорними гербами Монфорів, герцог Жан приймав свого спадкового ворога, Олів’є Пантьєвра, що спав і бачив себе герцогом Бретонським. Олів’є де Пантьєвр тричі схилився перед герцогом Жаном. Схилився низько і запопадливо, та все ж не так низько, щоб приспати страшні підозри герцогині та споконвічну недовіру герцога. І лише коли граф де Пантьєвр за три кроки до трону впав на коліна і, опустивши неприкриту голову із чисто виголеним гладким загривком, через силу приборканих гордощів голосом попросив прощення за всі минулі образи, уїдлива подоба посмішки розтягнула вуста герцога. Він деякий час мовчав, не без задоволення дивлячись на опущену голову свого ворога й каміння підлоги, що безперечно різало та роздирало йому коліна. Але, попри щирі сподівання Пантьєвра, герцог не звелів йому встати, тож він продовжував на колінах, спідлоба дивлячися на гаптовані золотом поли герцогського опелянда.
