Kitabı oku: «Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана», sayfa 6

«Азія! Навчилися за більшовиків мітингувати! – хоч тарасівські жінки уміли «мітингувати» споконвіків. – Ну, зачекайте, я вам язики повкорочую!»

Завернув у знайомий завулок, підійшов до свого двору. Будинок чорнів з-за високого паркану цегляними стінами, у дворі було сонно й тихо, але з вікна, що у світлиці, крізь щільно причинені ставні пробивалося світло. Вузенька, як ніж, смужечка прорізала темряву, і Гайдук аж зупинився, подивований: Олька вкладалася рано, щойно наставали сутінки, а тут же ніч.

Відчинив хвіртку, піднявся на ґанок. Постукав у двері.

Ніхто не озивався, не виходив. А видно ж: не спали, бо світло горіло й на кухні. «Поглухли, чи що?»

Уже щосили загамселив у двері.

Аж тоді по той бік клацнуло, Ольчин голос спитав:

– Хто там?

– Я, одчини! – сердито смикнув за клямку Гайдук: лише зараз відчув, як утомився. Аж коліна понабрякали. А вона ще й допитується.

Олька довго возилася, одчиняючи двері. І коли нарешті ступив у коридор, то одразу ж зрозумів причину отого возькання: вона була п’яна.

– Ти що?

Олька чи то схлипнула, чи то засміялася. Хитнувшись, пішла поперед нього в світлицю.

І тут на Гайдука чекала ще одна несподіванка: за столом, заставленим наїдками-напоями, сидів офіцер. У зеленому, бездоганно пошитому мундирові, з старанно прилизаним чубом на маленькому черепі. Офіцер був дуже молодий, він ще не встиг, мабуть, побувати й на фронті: жоден хрест чи медаль не прикрашували його мундир; це, мабуть, була одна з отих пташок, які вважають за краще відсиджуватися в тилу, аніж лізти під кулі… Гайдукові навіть здалося, що він його вже десь стрічав, цього офіцерика… Чи не з тих, що появилися з новим комендантом? Ну, біс із ним, це зараз Гайдука найменше цікавило. А от як він тут, за оцим столом опинився?.. Хоча й це було ясно, досить глянути на Ольку, яка стояла, мов і вона не вона, мов і не сиділа тільки що поряд з оцим зальотним чмендриком, не їла з ним і не пила… Он же поруч і стілець, одставлений поспіхом. Бач, стоїть, святіша святої, а сукню наділа: викот такий, що за пазуху хоч возом уїжджай… Гайдук одвернувся од Ольги, ступив до столу, до гостя непрошеного (чи, може, і прошеного), і той, догадавшись нарешті, хто перед ним, підхопився, хитнувся, з трудом знайшов рівновагу. Нахилив, рекомендуючись, свою дитячу голівку з ідеальним проділом:

– Курт Апітц!

Ні сум’яття, ні страху не вловив Гайдук у його світлих очицях, обрамлених білими віями… Чистокровний арієць, аякже! Чого має боятися представника нижчої раси! В Гайдука аж вилиці заболіли, мов його хто вдарив щосили, але він нічим не видав себе: теж схилив голову, клацнув закаблуками, назвався.

Німець одразу ж став збиратися, бо він таки засидівся, проте Гайдук і не подумав його відпускати. Ні, ні! Гер офіцер хоче його смертельно образити? Це ж така честь: повечеряти разом з німецьким офіцером! Ось він лише трохи умиється – змиє дорожню пилюку – і до послуг високого гостя. Гайдук вийшов на кухню, де досі горіло, й шкварчало, і смажилося, і сиділа сонна прислуга, оте дівча недорозвинене, що на нього колись поглядав жалісливо Васильович. Побачивши хазяїна, вона підхопилася, очі її стали круглі й налякані.

– Води! – скомандував різко Гайдук. Тут уже ні перед ким було прикидатися, привітний вираз одразу зійшов з обличчя. Прислуга, кваплячись, ухопила цеберку, стала наливати в умивальник. Перелила через вінця, вода хлюпнула на підлогу. – Витри! – Гайдук почекав, поки вона, хапаючись, витерла, став умиватись.

Довго пирхав, охолоджуючи розпашіле обличчя, а дівча вже стояло завмерши, з утиральником поруч: гіривчилося-таки до порядку, хоч не раз доводилося скубти за вухо. Орднунг, порядок, так їх і вчити, так із них і робити людей! Гайдук, втершись, знову пішов до вітальні і знову нап’яв, паче маску, приємну усмішку на своє щойно суворе обличчя.

Так що ми будемо пити?.. Коньяк, шнапс, горілку?.. З гера офіцера вже досить?.. Гер офіцер не хоче?.. За віщо така образа господареві? Він, Гайдук, спати не буде, якщо не вип’є із гером офіцером по келихові! У нього є пляшка такого напою, що гер офіцер, ручуся, не куштував зроду-віку. Приберіг на іменини, але заради такого випадку…

Звівся, пішов до буфета. Серед батареї пляшок вибрав потрібну: настояний на тютюнові первак, яким можна й слона з ніг звалити, поніс урочисто на стіл.

Гер офіцер скуштує ось цього напою, а він, Гайдук, наллє собі шнапсу. В знак любові й поваги до фатерлянду гера офіцера…

Налив повен келих жовтої рідини, підсунув до гостя.

Фрау Ольга? Гайдук думає, що з фрау Ольги досить. Жінка, як-не-як…

– А я хочу випити! – вередливо сказала Олька, і на обличчі її виник вираз отієї відчайдушності, яка аж кричить: мені тепер все одно.

Гайдук пильно глянув на Ольку, але не став заперечувати. Що ж, коли фрау хоче… Ми, як справжні лицарі, повинні скорятися дамам. Чи не так, гер офіцер? Налив і їй – уже не самогонки чи шнапсу – вина. П’яна Олька була йому непотрібна: мав іще розмову до неї. Пізніше.

Так за що ж вони вип’ють? Вони вип’ють за великий німецький народ і обожнюваного ним фюрера.

– Хайль Гітлер!

Офіцерик підхопився, мов на пружині, півником вигукнув: «Хайль!» І вихилив весь келих до дна.

Його одразу ж і зварило. Очі взялися каламуттю, старанно прилизана чуприна обвисла на лобі. Хотів поставити келих на стіл і промахнувся: брязнуло скло, келих розлетівся на друзки.

– Де п’ють, там і б’ють! – зовсім уже розвеселився Гайдук. – Гер офіцер не може втриматися на стільці?.. Гер офіцер хоче на свіже повітря, додому!.. Ну що ж, не будемо затримувати високого гостя…

– Кашкета геру офіцерові!

Нап’яв на нього кашкета, вивів попідруки з будинку. П’яний у дим офіцерик навалювався важко на нього, чіплявся ногами за землю.

– От сюди… сюди… Так… Так…

Одвів подалі од свого двору, притулив до паркану. Кашкет одразу ж звалився, але Гайдук і не подумав його підбирати!

– Ауфвідерзеєн, гер офіцер! Приходьте іще, будемо раді!

Але той уже, мабуть, нічого не чув: ганчіркою висів на парканові.

«Отак, женишок! – вишкірив зуби Гайдук. – Довго ж ти пам’ятатимеш ці відвідини!»

Веселий повергався до хати. Голова була ясною і свіжою, хоч і випив щойно повен келих шнапсу: в далекій тій школі навчився Гайдук пити і не п’яніти.

«Тепер з фрау Ольгою… Фрау!..»

Олька все ще сиділа за столом. Відкинулася на спинку стільця, не зводила очей з келиха, що тримала у правій руці. Хилила його то вправо, то вліво, й недопите вино рубіновим язичком лизало кришталеву стінку посудини. Вона вся була поглинута тим спогляданням – навіть не оглянулася, коли Гайдук важко зайшов до кімнати.

Він же сів прямо до столу, став жадібно їсти: з сніданку крихти в роті не мав. Рвав шматки м’яса, спльовував на тарілку дрібні кісточки.

– Я нікуди звідси не поїду! – раптом сказала Олька: обличчя її стало вперте і зле.

Гайдук одклав обгризену кістку, пошукав очима, що б з’їсти іще. Побачив холодець, потягнув до себе тарілку.

– Принеси хрін!

Олька неохоче звелася, хитаючи налитими стегнами, вийшла на кухню.

– Я нікуди не поїду! – повторила згодом вона. – Їдь сам, а мене не чіпай!

Гайдук мовчки доїв холодець. Нічого, окрім їжі, його, здається, зараз не цікавило.

Потім запалив сигарету. Похитуючись на стільці, вперше глянув на Ольку.

– Ти чуєш, я не поїду! – вже з ненавистю закричала вона.

– Не поїдеш, – озвався благодушно Гайдук. Дістав складаний ножик, висипав на стіл сірники. Вибрав один, став ножиком зрізати головку.

– Я краще заміж вийду!.. За першого німця!.. – З Олькою вже починалася істерика.

– І заміж вийдеш… За німця…

Гайдук продовжував стругати сірник. Загострив старанно кінчик, розглядав навпроти світла.

– Я до коменданта піду! – вереснула Олька.

– І до коменданта підеш… – Ще раз підніс до світла сірник. Видно, лишивсь задоволений: склав ножик, непоспіхом сховав до кишені. І враз досі благодушне обличчя його стало крижане і нещадне. – Руки!.. Руки на стіл!..

Олька шарпнулася, спробувала зірватися з стільця, але її права рука з ідеальними, старанно наманікюреними нігтями вже була припечатана важкою Гайдуковою долонею. Ухопив, притиснув щосили і блискавичним натренованим рухом загнав сірник під наманікюрений ніготь.

Й одразу ж одпустив.

– Отак буду щовечора заганяти по сірникові. Як вечір, так і сірник. Поки не поїдеш зі мною…

Звівся, оддуваючись сито, пішов у спальню. Слухав дикий Ольчин вереск, посміхався: повищи, повищи! А ти ж що, голубонько, думала? Жартувати з Гайдуком? Гайдук сам жартувати вміє!

Роздягнувся, повісив акуратно мундир, ліг у свіжо постелене ліжко. «Для німця старалася… Що ж, ми не горді, – поспимо й на постелі, для іншого засланій… А ти повищи…»

З насолодою випростався, натягнув подушку на голову. І одразу ж заснув…

Олька в спальню так і не прийшла: лягла у вітальні на канапі. Гайдук застав її ще сонною: обличчя опухло від сліз, права рука лежить на подушці, біліє оббинтованим пальцем. Намотала бинта – на сто пальців вистачило б.

Будити Ольку не став – вийшов тихенько на кухню.

Снідаючи, згадав офіцерика, як той висів учора на паркані. Після такого напою повиснеш: тиждень власні кишки підбиратимеш! Вдруге не потягне до чужих молодичок у гості.

Посміхнувся вдоволено, допив каву, звівся. Одягаючи кашкет, строго сказав до прислуги:

– Хазяйці, як проснеться, передай: хай збирається. Будемо переїжджати в село. – Хотів додати, щоб збиралася й вона, прислуга, та враз передумав: обійдеться! І без прислуги буде хороша. Менше про офіцериків думатиме. Отак, фрау Ольго!..

У комендатурі вже на нього чекали: як тільки Гайдук появився в приймальні, черговий одразу ж показав йому на двері кабінету: заходь. У кабінеті вже були комендант, бургомістр, начальник районної поліції і якийсь низенький опасистий німець у цивільному: світлий, спортивного крою піджак, картаті штани галіфе, високі краги з жовтої шкіри. Побачивши Гайдука, комендант невдоволено глянув на годинника, але нічого не зауважив. Натомість сказав, звертаючись до німця в цивільному:

– Перед вами начальник поліції дорф Тарасівка. Він буде вашим помічником і охоронцем.

– Дуже приємно! Дуже приємно! – Німець простягнув Гайдукові пухку холодну долоню: – Генріх Мольтке. Архітектор.

– Гер Мольтке здійснюватиме особистий нагляд за побудовою палацу, – пояснив комендант.

– Маєтку, пане комендант, маєтку!

– Пробачте, маєтку… А зараз, панове, гер Мольтке познайомить нас із проектом. Бітте, гер Мольтке.

Мольтке взяв указку, що лежала на столі, підійшов до стіни, увішаної величезними аркушами ватману:

– Прошу, панове, сюди! – Панове, на чолі з комендантом, посунули слідом за Мольтке. А той підняв указку, ткнув нею в найбільший аркуш ватману: – Перед вами загальний вигляд майбутнього маєтку оберста Крюгера. Як ви уже знаєте, шановні панове, маєток цей має бути взірцевим. Він стане взірцевим для громадян Великонімеччини, які в недалекому часі зголосяться господарювати на відвойованих у більшовиків східних землях. Це будуть у першу чергу воїни нашої звитяжної армії, офіцери й солдати, і ми повинні насамперед подбати про те, щоб вони почувалися тут, як в рідному фатерлянді. Це, панове, не тільки мої думки – я переповідаю насамперед слова гауляйтера Коха, який особисто дав мені завдання розробити проект показового німецького маєтку… Отже, що ми тут бачимо?.. Ми бачимо насамперед великий двір, обнесений цегляним високим парканом, втиканий гострими металевими списами. Суцільним муром охопить він подвір’я, надійно охоронятиме господу від можливих злочинців, які насмілилися б забратися досередини, списи, як бачите, розташовані так, щоб між ними не змогла прослизнути навіть дитина… Окрім того, ми передбачаємо пустити по зовнішньому ободові паркану колючий дріт, а також дріт під напругою. Всі ви розумієте, що це захід тимчасовий, але необхідний. Згодом, коли вдасться привчити до порядку й покори місцеве населення, дріт буде знято… Отже, ви входите чи в’їжджаєте крізь високі ворота до широкого двору, вимощеного світлішими плитами з обтесаного граніту. Що ви насамперед бачите, панове?… Двоповерховий будинок у готичному стилі, де мешкатиме гер оберст з сім’єю: на першому поверсі – парадні кімнати для прийому гостей та бенкетів, а вже на другому – власне житло. Передбачено всі вигоди, аж до окремих ванн і туалетів для членів родини й гостей. Ви це, панове, побачите, коли ознайомитесь з проектом самого будинку, а зараз підемо далі… Всі господарські будівлі сплановано так, щоб гер оберст, вийшовши на балкон, одразу ж міг охопити їх зором. Це має велике значення, адже обслуга набиратиметься з місцевого населення, ледачого й розбещеного, і постійний нагляд господаря просто-таки необхідний… Отже, праворуч: стайня, корівник, свинарня, пташарня. Ліворуч: приміщення для сільськогосподарського знаряддя, для зберігання зерна й інших продуктів, погріб-льодник і, нарешті, житло для прислуги. Гер оберст назвав приблизну цифру: двадцять п’ять душ, але я розробив проект з таким розрахунком, щоб там змогли поселитися всі п’ятдесят: цьому сприятимуть двоярусні нари… За всіма цими будовами буде розбито сад… Зверніть увагу, панове, на ось ці дві квадратні споруди, – указка Мольтке поповзла донизу, майже до річки, – Оце – генераторна, що даватиме струм, а це – карцер на п’ять осіб… Трохи нижче, по річці, буде насипана гребля. Утвориться досить глибокий ставок, де гер оберст з родиною зможе відпочивати й купатися. Тому мною передбачена й купальня: ось вона, перед вами, панове. Це буде напівзакрите приміщення, де можна роздягатися як панам, так і дамам, дерев’яний поміст, що вестиме у воду, пляж із насипного піску… Гер оберст особливо наполягав на тому, щоб пісок завезли чистий, річковий… Оце, здається, панове, і все, – Мольтке одступився, щоб присутні мали можливість помилуватись ескізом.

Милуватися й справді було чим: ескіз виконано таки майстерно, не упущено жодної деталі, ще і в кольорах. Викладений з червоної цегли палац з високими готичними вікнами, високий гостроверхий дах з червоної черепиці, добротні господарські споруди довкола широкого двору, вимощеного гранітними плитами, гострими списами ошкірився високий та масивний паркан, більше схожий на фортечний мур, – так надійно й міцно, мабуть, будували свої фортеці хрестоносці німецькі на колись завойованих землях. На віки, на тисячоліття.

Навіть людей, майбутніх мешканців цієї оселі, зобразив архітектор. На балконі, що підносився над парадним входом, стояв сам оберст Крюгер, не в мундирі, щоправда, а в халаті, у в’язаній шапочці з китицею, з люлькою в зубах. Ляльковий той оберст, мабуть, щойно поснідав і вийшов на балкон, щоб кинути господарським оком на ляльковий свій двір, де вже метушилися слуги-ляльки: один, у шкіряному фартухові, запопадливо вимахував мітлою, підмітаючи двір, двоє інших перли величезну баддю, мабуть, з пійлом для худоби, ще один накидав гній на акуратний німецький візок, що в нього був упряжений німецький вислозадий битюг із товстими, як колони, ногами, а ще один біг кудись із сокирою. Не забув архітектор і слуг жіночої статі: ці поспішали од пташника з кошиками, повними яєць, поверталися од корівника, несучи дійниці з молоком, бігли в погріб по морожене, солене, квашене, уже, мабуть, на обід, бо сім’я ж гера Крюгера щойно поснідала, чого не можна було сказати про слуг… І навіть карцер не був забутий архітектором: якийсь німець, певно, управитель, волік за комір покірно схилену постать. Мабуть, п’ятого, для повного рахунку…

Німці: комендант і начальник гестапо аж прицмокували, роздивляючись той ескіз, очі їхні так і сяяли, а обличчя розчервонілися. «Колоссаль! Колоссаль!» – захоплено бубоніли вони, кожен із них, мабуть, уже бачив себе на місці оберста Крюгера, на отакому ж балконі, в халаті і в’язаній шапочці, – одвічній мрії всіх добропорядних бюргерів, палких сучасних прихильників нового порядку. Решта теж прицмокувала, хоча не так захоплено й голосно, прицмокувала мовби із примусу бо не могла, та й не насмілювалась, уявити себе на балконі, на місці оберста Крюгера, як не старалася, хіба що, у кращому випадку, на місці отого німця, що цупив якогось бідолаху до карцера, – вони радше б, може, мовчали, але мусили тягнутись за німцями, бо на їхньому, на німецькому возові їхали, а на чиєму возі сидиш, того й пісню співай. І тиснули слідом за комендантом та начальником гестапо холодну й пухку архітекторову руку, й примовляли: «Зер гут!.. Колоссаль!» – удавали, що вони не знати як захоплені, хоч кожного по серцю, – кого дужче, кого легше – вдряпнула чорним кігтиком кішечка: «А де ж мені буде місце в отому ескізові?» І, прощаючись, вже не дивилися один одному в очі й намагалися швидше одійти один від одного, як ото розходяться добродії, які збиралися нагріти руки на чомусь і раптом побачили, що вони пошилися в дурні.

Гайдук полишив комендатуру останнім: мав домовитись із архітектором, коли виїжджати в Тарасівку. Добре обізнаний з планами Гітлера щодо східних територій та слов’ян, які їх заселяють, він не тішив себе ілюзіями, а всього націлив на те, щоб вислужитись, стати необхідним для німців, посісти надійне місце на службовій драбинці, був упевнений, що роботи йому вистачить на весь вік, бо не так просто упокороти, зігнути, перетворити на безсловесних рабів усіх його земляків, тож німці без нього ніяк не обійдуться, а раз так, то й змушені будуть поступатися місцем за столом переможців.

І хоч він нещодавно зірвався з драбини службової й замалим не шаснув донизу – вчепився за останню щабельку, однак не збирався просидіти на ній все своє житгя, а мав намір уперто видиратися вгору. Допомогти йому в цьому має оцей взірцевий маєток, за спорудження якого Гайдук має відповідати головою. І він його зведе, що б там не сталося, наперекір усьому зведе, кістьми покладе половину тарасівців, а зведе – в цьому Гайдук не сумнівався ні на мить.

Вже виходячи з комендатури, знову пригадав Ольку. Надумалася їхати чи й досі ще не відмовилась од наміру ловить женишків?.. Тоді доведеться загострити ще один сірник: він не мав наміру одступатися від Ольки. Не тому, що любив: скільки себе пам’ятає, до жінок ставився розсудливо й холодно, бо наперед бачив усі їхні вади, знав, чого од них можна чекати… Тож жодна красуня не зуміла заполонити його серце, не заполонила й Олька, і коли б їм довелося розстатися, він навряд чи й довго журився б за нею. Однак зараз він не бачив жодної жінки, яка могла б замінити Ольку, а скніти наодинці в порожньому будинкові Гайдук не збирався. Волів повертатися щовечора з служби в затишну й охайну господу, бачити на столі смачну й свіжу страву, лягати в зігріту жіночим тілом постіль. Олька ж була щодо другого й третього вдатна од роду: готувала смачно й охоче і постіль зігрівала як слід, то який йому сенс відмовлятись од неї?.. До того ж вона насмілилася збунтуватися проти нього, а тут уже Гайдук не міг поступитись ніяк. Мусив зламати її, обрубати, як то кажуть, хвоста. Він аж усміхнувся подумки, пригадавши, як вона вищала учора, і сьогоднішній демонстративно обмотаний палець. Не скуштувала ти, голубко, того, що інші куштують!.. Гайдук згадав покійного Крамера і його «стоматологічний кабінет», згадав глибокий склеп у поліції, де орудували такі майстри – мертвого танцювати змусять, і жорстока посмішечка торкнула його холодні вуста.

За думками про Ольку ледь не минув оголошення. Вже пройшов був, та якась деталь, що підсвідомо впала в око, змусила його зупинитися. Якесь слово, чи що?..

То був великий, розміром з добру газету, аркуш паперу. Він білів, виділяючись різко на сірому дощаному парканові, – спеціально був прилаштований так, щоб впадати в око ще здалеку. Німці щодо цього мастаки, нічого не скажеш.

Підійшов, став уважно читати.

Це був заклик полтавського коменданта до місцевого населення. На території Полтавщини діє банда злочинців, комісарів-фанатиків, яка являє серйозну загрозу насамперед життю й майну місцевих мешканців. Німецька влада докладе всіх зусиль, щоб знищити цю банду найближчим часом, але й самі жителі не повинні стояти осторонь, а мусять посприяти німецьким органам швидше виявити й знешкодити небезпечних злочинців. Особливу небезпеку становлять керівники банди: Світличний Федір Олексійович та Ганжа Василь Панасович. Кожному, хто їх виявить і вчасно повідомить відповідні німецькі органи, буде виплачена грошова премія в розмірі 10 000 окупаційних марок або нарізано 5 гектарів землі.

Цифра «10 000» була виділена крупним жирним шрифтом. Як і «5». Одразу видно було, які високі надії покладали автори оголошення на ці дві цифри.

Але не на них дивився Гайдук, хоч він не відмовився б, звісно, од кругленької суми. Гроші є гроші, за них усе можна купити, навіть прихильність начальства. Гайдук у цьому переконався давно, але не оті «десять тисяч» прикували його увагу, а прізвище Світличного… Хто такий Ганжа, він добре знав, не мав жодного сумніву, що це той самий Ганжа, голова комнезаможу, лютий ворог їхнього роду, а от Світличний… Десь він уже це прізвище чув, десь стикався з ним, зовсім недавно стикався… Стривай, стривай!.. Та ж ота вчителька – Світлична! Так, так, Світлична, колишня дружина Івасюти Оксена, а оцей, Федір Світличний, її брат. Той, що в двадцять п’ятому розправився з ними, отой чорний вершник, який шаблюкою розвалив його брата майже навпіл…

Так от де вони зустрілися нині!

Світлична!.. Так, так, Світлична… Ну що ж, голубко Світлична, доведеться нам порозмовляти з тобою. Погомоніти про дещо. От хоча б про оце: де зараз твій брат? Коли ти з ним востаннє зустрічалась, куди він подався? Не може ж того бути, щоб рідний братуньо не провідав сестру! Хоча б отієї ночі, коли так таємниче згоріла німецька молотарка й безслідно зникнув сторож. Не зовсім, щоправда, безслідно: лишилися кінські сліди. А твій брат, якщо не зраджує пам’ять, з кіньми не розлучався ніколи. То на якому коникові заїжджав він останнього разу? На білому?.. Чорному?..

Гайдук аж підбирається внутрішньо. Знайоме відчуття, коли нападав на вдалий слід. Висмикував ниточку, яка обіцяла розмотати клубочок…

«Гестапо, звісно, не знає, – думав дорогою додому. – Інакше воно давно зацікавилося б учителькою… Що ж, тим краще для мене. Спробую розібратися сам». – Не мав жодного сумніву, що розбереться: умів не тільки сірники заганяти під нігті.

Аж зупинився: пригадав, що учителька живе в Приходька. Живе спокійнісінько в самого пана старости!..

«Цікаво, цікаво…»

Не помітив, як минув власний двір. Сам до себе похитав головою: розпалився, мов дитина! Потерпи, брате, до завтрого. Хоча б, якби не отой архітектор, він негайно рушив би в Тарасівку…

Наступний день збіг, як година. Раннього ранку Гайдук схопився з постелі, щоб встигнути до комендатури, де на нього чекатиме машина. Розбудив Ольку, ще раз сказав їй збиратися, бо, можливо, завтра пришле підводи. Вони вже помирилися (ніч кого не помирить!), і Олька, протираючи припухлі зі сну очі, спитала, як бути з прислугою.

– Дівку одряди додому. Сьогодні ж.

– А що я там сама робитиму?

– Буде видно, – відповів непевно Гайдук. – Придумаю щось. – Про себе ж подумав, що слід повернути корову, яка стояла у комірника («На сохранєніє взяв! – божився наляканий комірник. – Щоб ніхто не попользувався!»), вкинути до сажа підсвинка, а то й пару, завести курей, качок і гусей. Адже тепер частенько доведеться приймати гостей із району, а німці люблять поїсти: що не поставиш – усе підметуть, та й сам Гайдук не збирався жити упроголодь. «Як намотаєшся по хазяйству, то й про женишків забудеш! – подумав злорадно. – Отак-то, голубонько!»

Машина вже чекала на нього, хоч Гайдук і прийшов на півгодини раніше. Вони одразу ж поїхали за архітектором: той викотив з двору, де жив комендант, як тільки загуло на вулиці.

– Ґутен таґ, гер Гайдук!

Був веселий, життєрадісний, ситий: по машині так і війнуло смачною стравою, дорогим коньяком. Всю дорогу не затуляв рота: вихвалявся, скільки збудував палаців, для яких вельможних панів. А не встигли зупинитися – вискочив із машини. Оббіг увесь двір, у кожну шпарку заглянув і все: ґут, ґут, – подобалося чи не подобалося.

– Транспорту обмаль. Три пари коней всього…

– Ґут.

– Я вже доповідав комендантові, поки що безрезультатно.

– Ґут.

– Циркулярку треба б поставити… Чиргикатимемо до першого снігу.

– Ґут.

Кругом «ґут», на що Гайдук не поскаржився б. Біс його й зна, що за людина!

І, водячи німця з одного кінця двору в інший, все йому показуючи та пояснюючи, не забував Гайдук про Світличну ні на хвилину. Навіть не дивлячись в її бік, міг би сказати напевно, де вона зараз.

А коли Мольтке нарешті поїхав – недовго й був, не лишився навіть на обід, хоч Гайдук і запрошував, пообіцяв лише на прощання все погодити з комендантом, хай пан Гайдук не переживає, все буде «Ґут», – коли архітекор поїхав, Гайдук не раз підходив до Світличної. Стояв, мовчки дивився, як вона бере цеглу, а потім так же мовчки, не зронивши й слова, одходив, щоб за якісь півгодини знову повиснути над нею. Люди вже те помітили й перешіптувалися стривожено (одразу ж, як появився Гайдук, розмовляли тільки впівголоса, та й то не розмови – окремі слова. Буркне одне одному «подай» чи «принеси» – та й по розмові), люди вже крадькома перешіптувалися, чому це Гайдук так зацікавився вчителькою, – неспроста це, ой неспроста! Світлична ж ще нижче хилила голову, не сміючи й очей звести – Гайдук бачив, що вона відчуває його присутність, його погляд важкий, і навмисне подовгу стояв, стояв нерухомо й безмовно. Стояв, поки в неї починали вже й руки тремтіти, і вона все частіше впускала цеглини, й одного разу так стукнула себе по пальцю, що він одразу ж розпух і посинів. Але й тоді вона не розігнулася, не спробувала затамувати біль: брала цеглини й клала на ноші, мов бездушна машина. Аж поки Козачкова, в якої й душа була вже у п’ятках, шепотіла, що досить.

Під вечір Гайдук гукнув поліцая – не тарасівця, тарасівським він не довіряв, а гукнув Абагяна Ашота, вірменина, й сказав йому, показавши на Світличну рукою:

– Бачиш цю жінку?.. Приведеш одразу ж після роботи в поліцію! Разом з її вилупком, – молодший син Світличної, Івась, був тут же, в групі підлітків.

Сказав це навмисне голосно, щоб почула й Світлична. Хай терпне од страху, губиться в здогадках, впада у відчай – дозріває для наступного допиту.

Розкажеш, голубко, усе… Ніде ти од мене не дінешся.

З хутора, однак, одразу ж у поліцію не пішов: хай почекає кілька годин. Це теж був один із методів допиту, коли жертву навмисне по кілька діб не викликають до слідчого, дають їй дозріти – багато чого навчився Гайдук і в школі розвідників, і на численних курсах, і вже на роботі в поліції. Тож хай сидить, голодна і зморена, хай дозріває потроху, а він поки що повечеряє добре та подрімає з годинку, і вже потім, виспаний, ситий, умитий, повний сил і енергії, зійде на ґанок управи. Зійде, одчинить з грюкотом двері, щоб жінка там аж здригнулася, зайде в кабінет, накаже привести заарештовану. Поки що без сина, одну. Вдасть, що дуже заклопотаний, що йому не до неї, а ось до цих-о паперів, які лежать на столі; довго їх вивчатиме, нагнітаючи тишу, так довго, що Світлична врешті не витримає: чи то зітхне, чи застогне несміливо, – аж тоді одірветься од паперів, гляне на неї просто у вічі.

– Так коли ви стрічалися востаннє з братом? – наче вона вже в усьому зізналася і він просто її перепитує, щоб уточнити.

…Світлична аж похитнулася. Судорожно ковтнула повітря.

– Ну?! – впився у неї поглядом Гайдук. – Коли він вас востаннє провідував?

– Брат? – врешті перепитала вона. Ворухнула вустами з такою натугою, наче оце слово завдавало їй бозна-якого болю.

– Брат!.. Братуньо!.. Федір Світличний!..

Світлична ще раз натужно ворухнула вустами.

– Він мене… не відвідував…

– Як не відвідував? – весело здивувався Гайдук. – Щоб брат та не провідав сестру? Та хто ж цьому повірить?.. То ж коли ви з ним бачилися востаннє?

Світлична наморщила лоба: марне силкування удати, що вона щось пригадує.

– Здається, перед війною… В тридцять восьмому…

– У тридцять восьмому? – недовірливо гмикнув Гайдук. – І вам ото не сором брехати у вічі? Ви ж учителька, чого ж ви навчали дітей? Ви й дітей отак учили брехати?

– Я не вмію брехати, – озвалася тихо Світлична.

– Бачу, що не вмієте! Не червонієте навіть!.. Оце так учителі!.. Що ж тоді ждати од учнів, коли від вас правди не можна добитися? – Дивився на неї осудливо, скрушно головою похитував. – Не чекав, не чекав… – Переклав папери, мов іще раз їх роздивляючись, висмикнув навмання один, підніс до очей (знав: Світлична стереже кожен його порух). – Гаразд, – мовив по паузі, – допустимо, що ви вже встигли все на світі забути… Допустимо… Тоді я вам нагадаю, – Гайдук звівся з-за столу, повільно пішов до Світличної.. Вона аж прикрилась рукою, коли він схилився над нею, як ото роблять діти, чекаючи вдару. Гайдук не втримався од посміху, побачивши отой її жест: був уже переконаний, що незабаром знатиме все. – Я вам допоможу пригадати, – повторив, гостро дивлячись у вічі вчительці. – Брат провідував вас серед ночі… Серед ночі! – повторив він, помітивши, як здригнулася Світлична. – І не до війни, як ви твердите, а зовсім недавно. Ви його впустили до хати, а потім він розмовляв із господарем вашим, із Приходьком. – Світлична мовчала пригнічено, й Гайдук уже майже був упевнений, що він напав на вірний слід. – Ну, що тепер скажете?

Світлична ворухнулася, стілець під нею болісно рипнув.

– Він мене не відвідував…

Гайдук з досадою випростався, пройшовся сюди-туди по кімнаті. Сів знову до столу, жбурнув у шухляду папери, й досі веселе, майже привітне обличчя його стало лихе й жорстоке.

– Шкода! – мовив він сухо. – Я думав, що у вас вистачить глузду в усьому зізнатися. – Звів на Світличну холодний погляд, спитав: – Знаєте, куди ми вас звідси відправимо?.. В гестапо!.. Там вам дадуть можливість ще раз зустрітися з братом. Так, так, із братом! – помітив, як знову похитнулася вчителька. – Ви що ж собі думали: німці дозволять йому на волі розгулювати?.. Спіймалася, пташка! Він, до речі, виявився мудрішим од вас: зізнався в усьому. То як, і після цього будемо все заперечувати?

Світлична убито мовчала.

– Ну що ж, – сказав Гайдук. – Якщо вам уже так припекло побувати в гестапо… Тільки знайте одне: перш ніж вас туди одвеземо, ви тут у всьому зізнаєтесь! Я не збираюся червоніти перед німцями!

– Він мене не відвідував, – повторила, мов заведена, Світлична. Вона, здається, зараз тільки й здатна була вимовляти оці чотири слова.

– Відвідував! – заперечив жорстоко Гайдук. – І ви в цьому зізнаєтесь самі. Чим швидше, тим краще для вас, – Гайдук знову вийшов з-за столу, затис підборіддя Світличної поміж пальцями, впився поглядом у її очі. – Слухай, ти, більшовичко! Я не збираюся ламати з-за тебе кар’єру. Ти мені розкажеш усе!.. Знаєш, що я зроблю?.. Я не зачеплю тебе й пальцем – з мене досить буде твого сина… Отут, на твоїх очах, я ламатиму йому руки й ноги… Ти чула коли-небудь, як тріщать у людини кістки?.. Завтра почуєш!.. А зараз іди! – Гайдук різко одірвав руку, і голова Світличної обмерло хитнулася донизу. – Іди й добре подумай! Доки є час… Тоді буде пізно!