Kitabı oku: «На коні й під конем. Блакитна дитина», sayfa 4
Смоляний бичок
Микола прибіг до нас, червоний та захеканий:
– Вгадайте, що я бачив!
Ми з братом саме майстрували нову упряж для кота, який був уже не котом, а Гнідком, що мав везти нас у гості до Ванька.
– Зайця!
– Де?
– Біля нашої хати!
– Бре? – першим отямився я.
– От бий мене сила божа, якщо брешу! – широко перехрестився Микола. – Там такий зайчище, як оцей стіл! Так і пряде вухами. Я тільки з хати, а він гульк – і на город.
Зрештою ми повірили. Микола ще довго розповідав про того незвичайного зайця, що не боїться аж до порога підбігати, а потім закінчив:
– От якби його спіймати.
– Як же його, довгоногого, спіймаєш? Він як чкурне…
– Хіба що яму викопати…
– Хе, яму! Так і дасть тобі тато біля хати яму копати!
– Тато не дадуть, – відразу ж охолов Микола, почухуючи спину. – Вони в мене такі: як що, так і за батіг.
– Отож…
Ми зажурилися. Кожен думав про зайця і про те, як би його зловити. Я вже уявляв величезну (адже заєць – як наш стіл!) клітку: сидить у ній довговухий, поводить червоними очима, а ми носимо травицю та капустяне листя. Хлопці повмирали б від заздрощів.
– От якби смоляний бичок у нас був… – розпочав я невпевнено.
– Хи, то ж казка! – презирливо обірвав мене Микола.
– Ну й що, що казка! Дістати б смоли, налити на дорогу – заєць і вскочив би… От тільки де смоли дістати?
Микола відразу повеселішав.
– Смола є.
– Де?
– У діда Стратона. Дід саме днища човнів смолять, на березі, біля ставу. От якби хто хоробрий був…
Він не докінчив, скосив на мене хитрюще око. А я, подумавши про діда Стратона та про нещодавно вбитого качура, засовався не раз шмаганим задком по долівці.
– А заєць же був! – знову спокушав Микола. – Ех, і заєць!
– А нам його даватимеш? – не витримав я.
– Питаєш!
Домовившись, ми поділили обов’язки: Микола візьме цеберку і буде пильнувати за дідом, а я, виждавши, коли дід Стратон піде підвечеряти, наберу з бочки смоли, скільки зможу.
Цього разу, понад всякі сподівання, кампанія пройшла успішно.
Потерпаючи, підбіг я до великої залізної бочки, в якій топилася смола, зачерпнув густої чорної маси і попер на город, під саму Миколину хату. Біг, і здавалося, що ось-ось вискочить дід Стратон, наздожене і вчеше кийком по хребту.
– Де будемо виливати?
– Під вікном. Щоб я зразу почув, як заєць улипне. Я тоді з вікна – мах! – і на нього. Тільки нехай стемніє, щоб тато не бачили.
Виливши смолу на стежку під вікном, ми розійшлися.
– Гляди ж, – вдесяте наказував я, – як впіймаєш зайця, неси до нас.
Спали ми погано. Снилися зайці, величезні, як стіл. І хоч ми гасали за ними, наганяючи на смолу, довговухі все оббігали її стороною. Часто прокидалися й наслухали, чи не біжить Микола із зайцем. Та не так сталося, як гадалося.
Десь запівніч, коли Микола солодко спав, його бабу понесло до вітру. Стара доти дибала стежиною, поки й улізла в ту смолу, як муха в мед.
– Ґвалт! Пробі!
Баба смикнулася раз, смикнулася вдруге і стала рачки.
– Люди добрі, рятуйте, хто в Бога вірує! – жебоніла вона. – Ой, смертонька моя!
На той крик вискочив Миколин тато та й намотав на ноги всю ту смолу, що залишилася після баби.
До самого ранку в Миколиній хаті стояла колотнеча. Задираючи догори насмолені ноги, стогнала та згадувала всіх великомучеників-святих баба. Батько, сичачи, як гусак, обдирав смолу з своїх волохатих ніг. Коли ж йому уривався терпець, то брав пужално і лупцював Миколу:
– Я тобі дам зайця, песький ти сину!
Микола ревів, як бугай…
Вранці, здивовані відсутністю Миколи, ми пішли шукати товариша. Знайшли його аж на городі. Він колупав пальцем ямку, а другою рукою витирав червоні, як у зайця, очі.
Свищик
Ви знаєте, як робиться свищик?
Береться з добрий палець завтовшки лозина, відрізається від неї цурупалок сантиметрів десять завдовжки. Потім посередині прорізається навкруг молода кора, обережно обстукується колодочкою ножа, доки не здійметься, як рукавичка. Ну, а тоді вже просто: видовбав у оголеному дереві ямку, надрізав кінчик, знову натяг кору – і свищик готовий. Стромляй його, чоловіче, до рота і свищи собі на здоров’я!
Отак приблизно учив мене Микола, коли я поцікавився, де він доп’яв свищика.
Не відкладаючи справи, я крадькома взяв дома ніж і майнув до річки, де густими кущами розрісся верболіз.
«Нароблю торбу свищиків, – багатів я думками, – та й буду свистіти-висвистувати по селу. Один дам Сергійкові, один – Ванькові, а Соньці не дам. Ти, – скажу, – ти дала мені вчора покрутити за хвоста дохлу мишу? Тепер маєш, що заробила!»
З отакими приємними думками нарізав я оберемок лози, приніс під хату і засів за роботу.
Згодом я переконався, що легко було говорити, та нелегко робити. Уже кілька лозин відкинув попсованих, а справа не посувалася вперед. Тупий ніж не хотів різати дерева, але й це ще була не біда. Найтяжче було зняти кору. Стукаєш потихеньку – не здіймається. Почнеш стукати дужче – лопається. А коли вже лопнула – відкидай її набік і берись за іншу лозину.
«Нащо мені торба тих свищиків, – порозумнішав я згодом, витираючи мокре чоло. – Зроблю п’ять: три мені, один – Сергійкові, один – Ванькові».
Врешті тяжка праця моя увінчалась успіхом: кора обкрутнулася навколо деревини і повільно знялася.
Мабуть, жоден музика з таким хвилюванням не підносив до рота щойно придбаного музичного інструмента, як я того свищика. Вдихнувши якомога більше повітря, я заплющив очі і щосили подув-засвистав, аж у вухах залящало.
З хвилину сидів, заціпенівши від щастя, а потім знову підніс свищик до рота. Дмухав і дмухав, поки закрутилося в голові.
Хотів одразу ж побігти на вулицю, але тут на мій свист прийшов Сергійко і остовпів, не зводячи зі свищика зачарованих очей.
– Дай і я посвищу, – простягнув він згодом руку.
Я завагався: ану ж зіпсує! Свищик уже встиг набути в моїх очах неабиякої цінності, я не віддав би його зараз за жодні багатства у світі.
– Я краще тобі інший зроблю.
– Зроби, – погодився брат і сів біля мене.
Другий свищик мені вдалося змайструвати значно швидше, і, притулившись спинами до призьби, ми засвистали у два роти.
Яка ж то була музика! Все навколо завмерло, слухаючи нас, навіть соняшники повернулися цікавими головами, заглядаючи через тин.
Ми дмухали то разом, то навперемінки, дмухали щосили, аж починали боліти животи і наверталися на очі сльози, дмухали, повернувшись один до одного червоними від натуги обличчями, – і все не могли награтися досхочу.
Увечері ми похвасталися обновою перед мамою.
– Ой, які хороші! – похвалила мама. – Ану заграйте, я вас послухаю.
Згодом мама сказала:
– Ну, досить, а то в мене голова починає розвалюватись. Завтра іще насвищетесь.
Отуди к бісу! То грайте, то не грайте! Ніяк я не міг зрозуміти мами.
Брат слухняно поліз на ліжко, я ж все ще сидів біля печі, розглядаючи свищик. Зараз, коли мама заборонила, мені чомусь захотілося посвистіти, хоч умри.
Я обережно підніс свищик до рота і скосив на маму око: вона сиділа біля столу, обклавшись зошитами. «Ану потихеньку, щоб і не почула», – подумав я. Свищик ледь чутно пискнув. Я перелякано глянув на маму. Вона спокійно сиділа, видно нічого не почувши. Тоді я дмухнув сильніше.
– Толю, що я тобі казала, – тихо зауважила мама, дивлячись у зошит.
Неохоче одірвавши од рота свищик, я замовк. І що це за життя, коли не можеш робити, що тобі хочеться? Змайстрував собі втіху, ось вона, в руках, а пограти – зась! Хіба є ще такий свищик на світі! А свистить він як! А може, вже й не свистить? Може, вже зіпсувався? Від самої лише думки про це мене пройняв циганський піт. І як тут утриматись, щоб не спробувати? Ні, таки свистить…
– Толю! – все ще не відриваючись од зошитів, але вже голосніше каже мама. – Ти довго будеш на моїх нервах грати?
«На нервах, на нервах! Я ж на свищику граю, а не на нервах… І що тут поганого? Адже мама сама щойно похвалила мене за цей свищик. І завжди у неї голова болить. От у мене ніколи не заболить, хоч сто років свистітиму…»
Кручу свищик і так і сяк, притуляю його до губів, а дмухнути все ж боюся. Врешті наважуюсь – і мама цього разу вже відривається від зошитів.
– Ти що, віника захотів? – сердито запитує вона. З віником у мене давнє, не зовсім приємне знайомство, і я завмираю.
– Лягай уже спати, – трохи лагідніше каже мама.
Ну, що ж, спати, то й спати, покірно погоджуюся я. От тільки б свиснути на прощання. Хоч трішки. Хоч разочок. Бач, як він ловко тримається в роті!
І мені здається, що свищик, вгадавши моє палке бажання, свиснув сам по собі. Свиснув так голосно й різко, що мама аж підскочила за столом, а потім мовчки звелася і пішла в куток, де стояв знайомий мені віник.
Взявши віник, вона підходить до мене. А я, витріщивши на маму очі, продовжую щосили свистіти. Повітря саме виривається з мене, струмує крізь свищик, і він заливається, як несамовитий, аж лящить усе навколо.
У мене, очевидно, дуже кумедний вигляд, бо мама раптом опускає віник і знесилено сміється.
Непорочний отрок
В нашому селі з’явилася «божа людина». Зупинилася вона в Миколиних батьків – найпобожніших людей в усьому селі, і ми почали ходити за Миколою, й він, надуваючись від пихи, вдавав із себе страшенно заклопотаного та неприступного.
І чим більше росла Миколина пиха, тим гострішою ставала наша цікавість: яка вона з себе, ота «божа людина», і що вона в нас робитиме?
Микола з таємничим лицем відводив то одного, то другого набік і шепотів на вухо:
– Вгадувати буде.
Що вгадувати, він і сам до ладу не знав; але цього було досить, щоб ми аж горіли від бажання побачити того незнайомого чоловіка. Та Микола був невблаганний:
– Еге, чого захотіли! Приведу, то тато з мене сім шкур спустять.
І лише тоді, як ми почали спокушати його різними багатствами, Микола не встояв.
– Г аразд, поведу, – сказав він, набиваючи кишені нашим добром. – Але цур, казатимете, що самі прийшли!
Ми погодилися і босоногою ватагою посунули до хати. На щастя, батька Миколиного саме не було. На довгій лавці тулилися лише жінки, всі, як одна, в біленьких хустинах, від чого обличчя їхні здавалися ще темнішими та скорботнішими. Побожно склавши на грудях натруджені руки, вони дивилися в бік покутя і навіть не оглянулися, коли ми тихенько зайшли до хати.
Там, на покуті, під многоликими образами, возсідала «божа людина». Це був огрядний чолов’яга зі смоляною бородищею, рум’яними, як наливні яблука, щоками і товстими червоними губами. Голосно плямкаючи, він невтомно возив з великого полумиска вареники, щедро купаючи їх у сметані, а жінки побожно заглядали йому до рота і час від часу зітхали, наче той дядько виконував бозна-яку важку та важливу роботу.
Ми завмерли, тулячись до дверей, ладні кожну мить випурхнути з кімнати.
Ось «божа людина» одірвалася від полумиска і витерла пальці об бороду. Щоки її залисніли, жваві меткі очі вмить оббігли і жінок, і нас, принишклих та трохи настраханих. Дядько посміхнувся, потім розправив бороду, урочисто мовив:
– І потрібен мені, жіночки, непорочний отрок, мужського полу.
Жінки, наче по команді, заворушилися, журно захитали головами:
– Та де ви його найдете, чоловіче добрий!
– Серед ваших синочків, мої дорогенькі, серед ваших…
– Ой, не найдете в нас непорочного!.. Та вони ж у нас всі бузувіри!
– Не грішіть, мої солоденькі, – ласкаво заперечила «божа людина». – Сказано-бо в святому писанії: устами младенця глаголить істина. Іще, як Ісус Христос наш сказав, – він задер бороду догори, виставив наперед товстого пальця, – істинно говорю вам: якщо не будете як діти – не ввійдете в царство небесне!
– Ой істинно, істинно! – дружно зітхали жінки. – Тільки ж то не про наших гаспидів Христос говорив.
«Гаспиди» ж не спускали очей з «божої людини». Дядько все більше подобався нам – саме тим, що заступався за нас перед матерями.
– А треба, жіночки, треба, – наполягав чоловік. – Без непорочного отрока мужеського полу не зможу я провіщати вам ні вашеє будущее, ні прошедшее ваше, ні настоящее.
Нам щораз ставало цікавіше. Та тут до хати зайшов Миколин батько, повів грізним оком і, наче вітер, вимів нас на подвір’я.
В той день поміж нами тільки й розмови було, що про «божу людину».
– Чуєш, Миколо, а що це за непорочний отрок?
– Це коли ми з вами не грішимо.
– Та навіщо він йому?
– Вгадувати, – туманно відповів Микола. І вже починав сердитись: – Та що ви присікалися до мене! Самі ж чули!
Та нас обсідали нові сумніви:
– А що таке мужеський пол?
Тут уже спасував і Микола. Ми довго думали та гадали, але так і не вияснили, що ж то воно за штука така. Дійшли лише до думки, що того полу серед нас і слухом не чувати, і видом не видати.
Другого дня Микола бігав з двору в двір, збираючи хлопчаків:
– Ідіть до нас, буде вибирати!
– Кого?
– Та непорочного ж отрока! Казав, що як знайде, то буде тому щодня давати по десять копійок і по калачу.
Гривеник щодня? Та ще й калач на додачу?
Незабаром біля Миколиної хати вишикувалась босонога черга кандидатів у «непорочні отроки».
Пристроївся і я. Спершу вагався, а потім, добре розміркувавши, вирішив, що мої гріхи аніскільки не тяжчі, ніж у моїх товаришів. Крав яблука й груші, толочив чужі баштани, висмикував хвости в гусаків, дратував собак, вкидав у річку котів, розбивав, коли траплялося, шибки з рогатки, дер, де тільки міг, штани, чубився з братом, – але хіба ж не переконував мене сам Микола, що не согрішиш – не покаєшся! А каятись мені доводилось досить-таки часто, особливо коли свистіла наді мною лозина чи випорскував із чужого садка, несучи повні штани кропиви, напханої безжалісною дядьківською рукою. Отож всі гріхи свої я чесно спокутував і зараз не менш непорочний, ніж оці хлопці, що стоять передо мною в надії на калач та десять копійок.
І чим ближче посувалася черга, тим більше хотілося мені потрапити в «непорочні отроки».
Хлопці, що виходили, були похнюплені та засоромлені. Я вже знав, що дядько наклеював їм на ніготь великого пальця смолу, привезену з Єрусалима, і запитував, чи не бачать вони там святого Миколая. Хлопці, як не витріщали очі, нічого не бачили, і тоді «божа людина», ляснувши чергового невдаху по потилиці, розчаровано говорила:
– Грішний, отроче, грішний… Клич іншого!
Так прийшла моя черга. Переступаючи неслухняними від хвилювання ногами, я зайшов до хати.
В хаті було темно, бо на вікнах висіли кожухи та рядна. Посередині, на ослоні, горіла воскова свічка, поруч стояла в полумиску вода, а позаду, велика і таємнича, сиділа «божа людина». Мені стало страшно.
– Підійди сюди, – ласкаво покликав мене дядько. Взяв за руку, погладив по голові. – Скажи мені: согрішив ти проти Господа Бога нашого?
Не вагаючись, я відповів, що ні.
– Оце добре! Ось свята смола, яку я наліплю тобі на ніготь… А оце – свята вода, опусти в неї палець… От так. Тепер дивись сюди і говори за мною; «Святий Миколай, внемли моїй чистій молитві, появи свій лик перед мої чистії очиці, незапорошені гріхом, промиті молитвою…» Що ти бачиш там, отроче мій?
Напруживши зір, я не відводив очей від смоли. Мені страх як хотілося побачити того Миколая, і незабаром здалося, що на чорній блискучій поверхні з’явилася якась світла цяточка.
– Ти вже бачиш?.. Еге ж, бачиш?
Світла цяточка відразу стала більшою.
– Бачу, – прошепотів я.
– Що ти там бачиш? – аж повеселішав дядько.
– Щось світле, як хмарка.
– Ото ж і є святий Миколай, – промовив дядько, повертаючи мою руку так, щоб світло від свічки ще більше падало на неї. – Подякуєм же Богові, що ти удостоївся побачити його святого угодника…
Отак і став я «непорочним отроком мужеського полу». Я досить-таки швидко порозумівся з «божою людиною», і святий Миколай служив нам вірою і правдою. І нехай простять мені чоловіки та жінки нашого села, яким ми провіщали «настоящеє, прошедшеє і будущеє»! Але я вже інакше не міг. Дорослі гладили мене по голові, хлопці люто заздрили мені, а я походжав поміж ними, побрязкуючи чесно заробленими гривениками.
За кілька днів дядько, переконавшись, що я добре навчився брехати, подвоїв мені плату. Та блискуча кар’єра моя несподівано урвалася. Продала мене, сама того не відаючи, Миколина мати – тітка Горпина. Якось її викликали в школу (Микола знову щось накоїв), і, побачивши серед учителів мою маму, тітка почала голосно вихвалювати мене:
– Та й свята ж у вас дитинка, Маріє Олексіївно! Уподоби-лося самого святого Миколая бачити… І як воно, таке богобоязливе, у вас і виросло? А тут свого гаспида хоч у ступі товчи, прости мене, грішну!..
Мама спіймала мене біля Миколиної хати, коли я саме збирався заступати «на роботу». Взявши мене за вухо, вона мовчки повела додому – через всеньке село, на загальний глум.
Після того я прийшов до твердого переконання, що каятись доводиться не тільки тоді, коли грішиш, а й коли робиш святу справу.
Незвідані путі твої, Господи!
Пучок часнику
Влітку, коли починаються жнива, село наче вимирає: всі рушають у степ, на далекі лани, залишаючи вдома лише старих та малих, та ще хворих. Тихо на вулицях, тихо на подвір’ях, та й по хатах рідко коли лунає людський голос, хіба що вигляне у низеньке підсліпувате віконце старече обличчя. Навіть собаки не наважуються порушити сонну тишу і лише вряди-годи брязкотять ланцюгами, переповзаючи з тіні в тінь. У такі години сумно самому на селі. Тягне у поле, в ліс, на ріку, до голопузих, засмажених, запечених, як циганчата, дітлахів, з облупленими носами і такими вицвілими чубами, що годі й розібрати, кого мама вродила чорнявим, а кого білявим, – всі на одну масть. Так і хочеться залишити хату, де допікають кусючі мухи, де душно і темно, піти у великий занедбаний сад, під величезну крислату грушу, й простягнутися на м’якій травиці, п’ючи усім тілом ніжну прохолоду її.
Хороше!
Та мені не можна виходити з хати, бо на ліжку лежить хворий Сергійко, якого я мушу доглядати, поки мама повернеться з Миронівки. Пішла вона туди з самого ранку, щоб покликати фельдшера, та й досі немає, а Сергійкові все гірше та гірше. Соває неспокійно головою по подушці, шукаючи, де холодніше, щоки його аж горять, і він ледве зводить посинілі повіки, коли я нахиляюсь над ним.
– Пити…
Цокотить зубами об полив’яний кухоль, вода ллється по підборіддю, на худеньке плече, брат починає сердитись і вередувати, відпихаючи хліб та молоко, що його залишила мама. Я і жалію його, і гніваюсь на нього за оте вередування, за примусове сидіння в хаті, коли надворі отакий день, а там десь хлопці і веселі забави.
– Пити! Пити! – тягне своє брат, дивлячись на мене важким, аж немовби байдужим поглядом.
– Ну, чого тобі ще? – мало не плачу я, оглядаючись безпорадно по хаті. – Ось іще сало… Хочеш сала? Добре, з часником…
Брат мовчить, пасучи за мною очима. Нарізаю тоненькими шматочками сало, шукаю часнику.
– Бач, немає часнику, уже весь з’їли. Та нічого, сало й без часнику добре…
– Часнику! Хочу часнику! – відразу ж починає брат, наче зрадівши, що нарешті знайшов, що вимагати од мене. I скільки я його не вмовляю, брат квилить одне: «Часнику-у…»
У відчаї вибігаю надвір. На нашому городі часнику годі й шукати. Хіба що в тітки Одарки…
Обережно підкрадаюся до тину, ступаю на перелаз. На подвір’ї сусідки нікого немає, город теж манить до себе безпечним безлюддям. Та я все ще вагаюся, не насмілюючись скочити через перелаз.
3 тіткою Одаркою в нас старі порахунки. Вона переконана, що більшого від мене пройдисвіта немає в усьому світі, і не раз боляче влучала лозиною по моїй спині, коли ловила на яблуні, в огірках або горосі.
Особливо ж важке серце почала носити на мене тітка Одарка, коли я, перебуваючи в «непорочних отроках», не втримався від спокуси віддати зуб за зуб і наклепав Миколиній матері, в якої саме щезло масло з погреба, що святий Миколай вказує своїм несхибним перстом на Соньчину матір. Жінки позбивали одна одній очіпки, а потім довго перегукувалися через вулицю, пригадуючи батьків і пращурів кожної аж до десятого коліна.
– А ти, трясця твоїй матері, сто чортів тобі в печінку, і не попадайся! – пригрозила мені тітка Одарка (я принишк на той час у гарбузинні). – Спіймаю – сім шкур з тебе спущу, ворожбита поганський!
Тож не дивно, що перш ніж шаснути на сусідський город, я довго вагався. Але тут знову випливло переді мною розпашіле обличчя брата, і я майнув через пліт.
– А куди це ти?
Я вискнув, крутнувся, але вже було пізно: тітка Одарка, яка наче з неба впала, міцно тримала мене за вухо.
– Ти що тут робиш, поганський ти сину? Кажи зараз, що робиш!
Я затято мовчав. Тоді тітка дала мені стусана в спину і потягнула до хати.
– Пустіть! Ну, пустіть! – почав викручуватись я, щосили впираючись ногами в землю. Мені здавалося, що в хаті, де нікого немає, тітка візьме ножаку і почне білувати мене, як вівцю.
– А кажи, що робив?
– Нічого ще не робив… Я хотів часнику позичити…
– Позичити! – аж руками сплеснула тітка. – Хіба ж так позичають: рачки на городі? Бач, позичальник знайшовся!
А що я знову замовк, вона запитала:
– Навіщо тобі той часник?
– Братові… У мене брат хворий…
Мені було образливо й боляче, адже йшов я по той часник не заради себе, а для хворого брата, який лежить і чекає на мене.
– Братові?.. Чим же він хворий?
– А я знаю?.. Мама по фельдшера пішла… У Миронівку…
– Та чого ж ти зразу не сказав, песиголовцю ти такий! – знову закричала тітка Одарка. – Ну й клятуща ж дитина, прости мене, Господи!
Все ще не відпускаючи мого вуха, повела мене на город, нарвала пучок зеленого часнику, сердито ткнула до рук:
– На та йди, брат тебе чекає, либонь… Ну чого стоїш, як укопаний?
Затискаючи часник у спітнілій долоні, я повільно пішов, оглядаючись на тітку Одарку. Все простив я їй зараз: і бійки, і сварки, і скарги на мене, і навіть насмикане вухо, що таки добре боліло. Все простив я тітці Одарці за оцей пучок часнику!
