Kitabı oku: «Люборацькі», sayfa 4

Так ще тоді, як Тернівка гарна була, по дорозі від Серебрії до міста парою миршавими кіньми і пара лошат ззаду, їхала зелена бричка, присадкувата, черевата, і страх торкотала. На передку сидів хлопець літ дванадцяти, собою сухощавий, в гуньці. Себто мав бути за хурмана, та тільки батіг держав у руці; колись цей батіг був і посмолений, а тепер вже давно обліз, аж рудий, та товстий такий! і на кінці гудз, як голуб'яче яйце. Віжками керувала мовби шляхтичка, що сиділа ззаду. На голові в неї старенька хустина, чорна, з краями в квітки; на плечах пальто тернове, також чорне; на ногах черевики нові, козлові, ще не назувані; на шиї низка коралів і три дукачі щиро-золотих. Опріч цих двох, на бричці була ще й дівчина, закутана в хустку, що тільки їй очі блищать, — щоб не загоріла.

Погана була їх їзда: то посторонок урветься, і вони стануть, ув'язують; а тільки рушать, як, дивись, орчик відірвався, або ланва спала. І знов стають, в'яжуть; і знов рушать — і знов пригода: заколесник згубили, і колесо зліта.

— А! лиха моя година! ото їзда! — говорить з досадою та жінка. — На, подерж віжки.

Хлопець бере віжки, а вона злізе, шука мотузка в бричці, в'яже. Поки тут вправиться, то коні позаступають.

— Возьми, Митре, розправ, — озветься до хлопця, — бо я боюся.

То й хлопець злізе; та поки тут розправить, то або нашильник злетить і висить на крижиках, або коні зовсім порозпрягаються, що тільки в шлеях стоять. Піде Митро туди, а тут знов позаступають. Сказано — муха тне, то скотина не встоїть, плутається. Тимчасом дівчина й засне на бричці.

— Вставай, дочко, будем їхати! — скаже та молодиця. Дівчина сяде, очі протира; і рушать, та й знов пригода.

Таку їзду в тій стороні називають попівською. І справді, це попадя їхала: паніматка Люборацька везла Масю до учительки. Виїхали вони з дому ще вчора, на пречисту, а це вже другий день в дорозі. Якби далеко, то б і не диво, а то всього-навсього миль чотири — і так забарились! Не що, а справа їм заважала, то в Серебрії й заночували; попросились до якогось хазяїна в обійстя, аби від злого чоловіка безпечніше. Ні хати, ні вечері їм не треба було; хата для звичайного — ввесь світ, а їжу мали з собою — курочку печену, в рукавці зав'язану та в синім папері поверх рукавця, та квашені огірочки; для Митра в торбині сало на три цалі.

— Їж, доню, — каже мати, розв'язавши, що треба.

— А ви? — дочка питає.

— Ет! за мене не турбуйся; я й дома наїмся. То тобі що другого: ти в школах будеш, в чужині; як не купиш, то й не з'їси. А на стіл дадуть не те, чого тобі забагнеться, а що самі схочуть, щоб дешевше стало. Не дарма мої татуньо покійні — а твій дідуньо — було розказують, що як зближиться страшний суд і матиме анцихрист народитись, то всюди будуть школи, будуть ученики і учителі. А то будуть не ученики, а мученики; не учителі, а мучителі. Оце ж воно і єсть.

Мася мовчки їла. Митро коні ладнав до ясел, а паніматка то вкусить, то говорить.

— От, — почала вона, — й ці моди! Ніхто й не чував про їх, а покійні татуньо все знали — з якихось книжок вичитували — і кажуть було, що в останні времена жіноча стать убиратиметься, аки біси. Або ж воно не так? Все це покійні татуньо з книжок вичитували. Нема тепер таких правдивих книг, — попереводили.

На другий день, себто вже в неділю — де празник на пречисту, то на попразен, — чуть на зорю, подякувавши хазяям за притулок, рушили вони з подвір'я, на все придивившись, щоб пригоди не було, і покотили вздовж селом в долину.

До Тернівки оставалось ще вісім верстов — люди лічать. Тих вісім верстов їхали вони мало не до самісінького полудня. Як осталось тільки один переярок переїхати, а там і коливорот, вони стали при долині і попереодягались. Мати надягла новий ніби шляфрочок, чорний, терновий, і те ж пальто, в которім їхала; зав'язала голову новою хусткою, все чорною і краї в квіти, і наготовила кашемірову шаль, щоб накритись, як з брички злізе. Дочка надягла зелену сукню, як там звуть, що мати переробила з своєї дівочої одежини, — з тої самої, в котрій вінчалась. Вона б іще її шанувала, та трохи сама розрослась, що вже не надягти, а тут для Масі треба було щось путящого справити, і нового пошкодували, то порішили з старим. Закрутилась Мася в таку ж хустку, яка в мами на голові; впакувались і поїхали.

Як приїхали під самий коливорот, паніматка поспитала в заворітнього:

— Де тут жиє учителька, пані Печержинська?

— Он! у поздовжній перії, — показав той. — Ото, — показує, — бачите червоний дім з зеленим піддашком, не доїздячи до поперечної перії?

— Бачу, — відказала паніматка, — ото він, що за ним зараз другий під новою гонтою?

— Отож-то! — каже заворітній. — Так між тими двома ломами двірок стоїть, перед вікнами городчик, нова брама з подвір'я, цвяхована.

Дивилась паніматка, куди показував старий; дивилась і Мася, а серце їй так і мліло: «що то буде?» — думала вона.

Подякувавши заворітньому, розплутавши коней, паніматка рушила з місця та рушаючи, перехрестилась, щоб без пригоди хоч містом проїхати. Тепер тут не коливорот, а тільки стовп стоїть, що на йому ходив коливорот, і на землі лежить довге дерево, обтесане, подовбане. А колись до посесії тут було справно! Коливорот — ще й помальований зеленим — на ланцюгах ходив, обкований був. І на стовпі бляшане півпівника: куди вітер, туди й він обертався та чергинькав.

Якби хто з лівобічної в'їхав в Тернівку, або й у Теплик, абощо, то дивним йому показалось би, дивлячись на ту крилату звірину, що там на вишках понамальовувана; на ту неохайність та нечупурність. А тут зо всіх боків шарпають: «Со pan kupuje? Со panu potrzebno? Do mnie, pani! Do mnie, pani! U mnie lepsze towary». A npaвобічане до цього вже узвичаїлись, і тільки махне рукою, або і так поїде; а то ще й злають, як останнього — і ні суда, ні розправи нема. І мої подорожні мовчки собі їхали.

— Годі! годі! Митре, стій! — сказала паніматка, як під'їхали під браму до пані Печержинської.

Став Митро, паніматка роздивилась на ті прикмети, що люди показали, і почали злазити.

— Злазь, — каже, — й ти, Масю!

Зітхнула дівчина й злізла. Паніматка казала Митрові з'їхать з дороги, дати коням пашні, і строго-настрого наказала від брички не відходити: в ногах там були складені то сорочки для Масі, тощо. Та ще це байдуже, — на бричці зоставались різні горнята: то з повидлами, то з конфітурами, — себто варення, — то з медом, з маслом; то курчата, то хрущики, то сухарики тощо, — все, що мати для Масі з дому набрала, щоб дитина не мліла голодом в чужині, так щоб хто не пожив без Масі, — он що!

Оттак розпорядившись, обтріпала мати дочку від пилу, а дочка матір, й потягли в двір. Люборацька вже і шаллю застелилась.

Може думаєте, що дітвора сипнула з хати зустрічати новобранку-товаришку, як то бува з школою? Може хто вийшов зустріти паніматку? Ніт! Зійшла вона з дочкою на рундук, поторгала дверима, — ні духу не чути; ще раз поторгала та й каже: «нема нікого». І вернулись до брички.

Гірко ту мову розказувати, яку вели мати з дочкою, бо й своє лихо згадається, а за лихо… та цур йому!… Мати згадувала своє дівування, і рівняла давнину до теперішнього; а дочку в село манило, між дівчата, і жаль їй було, що теперішній світ так відмінився від давнього, як ще бабуня її дівочила. І сплакнула Мася. Зітхнув Митро, бо слухав, аж рота роззявив, і так подивився, що паніматка й здогадалась, що він хотів щось сказати, і запитала:

— Що ти хотів говорити?

— То я собі так, — озвавсь Митро.

— Та говори-бо, чого ти?

— То я… теє… то я так собі, — каже хлопець, чухаючись.

— Та кажи-бо!

— Їдьмо додому! — каже Митро.

— От тобі й дурень, — озвалась паніматка. — А Мася ж?

— Візьмім додому, — каже Митро.

— А для чого ж ми возили її сюди?

— Та що! — каже Митро. — Бачите, їмосць, — додав, — вас у нас в селі поважають, бо ви таки найстарші між жінками, — сказано: попадя, паніматка, всьому селу мати; і ви не держите мужички за ворітьми, а тут самі на сонці печетесь, їдьмо! тут нема правди. І коні тупають, — далі каже, — муха, значить, тне.

Не мала паніматка часу відказати на то орацію, бо надійшла молодиця звідкільсь, така розкішна з себе, та рум'яна, в швабській сорочці, в цицовій спідниці і на голові хустка здорова замість намітки. Це знак, що вона коли не некрутка, то покритка.

— Чи не до учительки? — поспитала вона і якось так глянула на Масю, наче почувалась старшою за ню.

— До учительки ж, — озвалась паніматка.

— Нема вдома, — відказала молодиця, — ще з костьола не вийшли. Просимо до хати; я тут за господиню.

Не вспіла паніматка і роздивитись гаразд, ні прохолодитись, — бо двірок на льодовні стояв, — як прийшла й Печержинська і панянки з нею. Панянки ж десь в сінях поділись, а вона ввійшла в хату. Були дуже пізні неділішні обіди, як це діялось.

— Niech bedzie pochwalony Jezus Chrystus! — привітала вона, тицьнувши, наче її хто попід коліна торкнув.

— На віки віков, амінь! — відказала паніматка. Стояла вона очима до порога, коло вікон. Тут же комода стояла, на ній всякі коробочки, пляшечки, кошички; над комодою дзеркало, а під дзеркалом подушечка на голки, піском набита, заволічкою вишивана, з китичками. Коло матері й Мася стояла.

— Kogoz mam honor poznac? — запитала учителька, розпрягаючись з капелюша, що був як одеські лабази, як тоді носили. І кинулась до дзеркала.

— Та я — попадя, — відказала паніматка, давши місце Печержинській.

— A, ksiedzova! — відказала та, — prosze siadac, — додала. — A to, — показала на Масю — coreczka pani?

Подякувала паніматка за честь і каже:

— Tak jest — corka moja. — Вона дещо могла сказати по-польськи, та не кожен раз відважувалась, бо не духвала на себе.

— Do nauki zapewnie — процідила Печержинська.

— Та само собою, — озвалась паніматка.

— Bardzo mi przyjemnie! A ona umie po polsku?

— Ні, — відказала паніматка.

— Aj-aj-aj! Jaki srom! — каже Печержинська і додала: — U mnie sie nauczy. Czy pani dobrodziejka nie z Solodkow?…

— Tak jest, — відказала паніматка.

— A! to slyszalam od p. Rosolinskiego.

Тут принесли каву. Мася не тільки не пила цього дива, але й не бачила, то і з руки взять не хотіла: що ж, дума, візьму, а як уп'юся? — І все дякує.

— То idz, serce, poznasz si z panienkami, z towarzyszkami. Idz kotiu! — каже Печержинська.

Мася стояла мовчки.

— Чому ж не йдеш? — озвалась мати.

— Так, — каже Мася.

— Йди, йди! тобі легше буде обізнатись, поки я тут.

— Не хочу я, — каже Мася.

— Olano! — гукнула Печержинська.

— Slucham, — відозвалась, і ввійшла та молодиця, що запросила паніматку до хати.

— Zawolaj tu Kase, Masie.

— Бач, і тут є Мася! бігай! — заговорила паніматка.

Мася й рухнула за Оляною. Думала небога, що тут, як на селі. Та не пройшло й чверть години, як вернулась.

— Чого ти? — спитала мати.

— Тут всі шляхтянки, — відказала Мася, — сміються з мене. Не хочу я тут бути! — Говорить і очі витира, бо соромиться, та сльози самі ллються, мовби їх там повні озера в запасі були.

— О! jakie z one! — каже Печержинська — ja z іm dam! — І до паніматки заговорила, — вона балакала по-польськи, а ми на своє звернімо, — каже: як же ви, їмосць, погано повели свою дочку! Як хлопка яка! а дитя шляхетне. Та байдуже. — додала, — в мене вивчиться. — І каже: — Все то простота винна!

— Може й так, — думала собі паніматка, — може ми й прості. А мабуть, що вона правду каже, бо поміж пани треться, то всякого дива наслухається. А вони мають час світ розпізнати, — не те, що ми, хлібороби: ніколи й в голову пошкрібатись — не знаєм світові ладу. Недарма покійні татуньо було розказують, що як зближиться страшний суд, то світ обернеться очима назад, а потилицею наперед.

Багато було б розказувати, якби приплілось перебирать все, що ні говорила Печержинська з паніматкою; тільки що подобалась вона Люборацькій, бо облесна була.

Наслухавшись всякого глуму над українщиною, паніматка згодилась з Печержинською за тридцять карбованців на рік і все своє для дочки: харчі, прачка, — та й поїхала додому.

— Слухай же, доню, учительки, — сказала мати дочці, — та вчися, а я буду довідуватись, як матиму зможність. А чого треба буде, переказуй через ярмаркових.

Мася випровадила матір аж за коливорот, тут і цю мову слухала, та й заплакала, прощаючись, — гірко заплакала.

— Не плач, доню, — каже мати, — учительку розумну матимеш, наведе на добро. А що чоловікові легко дістається? Не плач же! — каже, і в голову поцілувала. І Мася вернулась, обтерши очі, бо вже знала сором, а мати поїхала, думаючи сама собі: бідна дитина! не матиме добра в цій школі, бо недаремне ж покійні татуньо кажуть, було, що будуть не ученики, а мученики…

— А що доброго? — поспитав панотець, як паніматка додому вернулась.

— Та ще нічого, — відказала вона.

— А хоч можна сподіватись чого доброго?

— Та обітреться, а більше — хто його знає…

— Коли б хоч від мужицтва відвикла!

— Тобі все панство в голові! — каже паніматка, — а он вони до костьола ходять на набоженство, а не до своєї церкви.

— Та хоч і в хліві богу помолиться, аби щиро, — озвавсь панотець. — А приклад добрий матиме: там все пани та й пани, та пані; навчиться всього медяного. За віру ж нічого бояться: не зломить, бо не тямить по-латинськи… Та найлучче, що приїхала-сь, бо мені аж живіт запався. Пошукай-но чого смачненького з'їсти: сама покріпишся, та й я коло тебе…

VI

Тяжко було Масі між панянками: всі глузували з неї, що хлопка. А як сказала, що зроду в костьолі не була, то наче провинилась, так здивувались й зареготались, і Печержинська з ними, та все: ото, — кажуть, — а! як же можна?

Минув тиждень. Настала неділя; рано-ранесенько ударили в дзвони; загомонів хрещений народ улицями, до церкви йдучи. А в Печержинської всі спали, як побиті, хоч повинось їх: діти, сказано — діти; а сама з панства покачувалась. Та не спать же цілі сутки! Заворушились і тут. Пішла кишнява в тій кімнатці, де одна на другій, як оселедці в бочці спали панянки; а учителька осібно спала і, прокинувшись, позіхнула, потяглась та й почала бавитись косами, та перстнями, що на руці були. А сонечко аж проситься до хати, крізь заслонку в вікно поглядає, мовби каже: та вставай, ледащице! годі тобі валятися; вийди, полюбуйся, бо це вже останні дні так веселенько світ божий озираю. От-от, лиш не видно, як небо засупиться, і піде грязюка, що ні ти, ні я на двір і носа не покажемо. Та вставай же, жажу! годі тобі вилежуватись!

Аж от Печержинська сіла, та ще далеко було встати! Нарешті й встала.

— Оляно! — гукнула вона, — давай черевики! — Там — давай це, давай те. З годину часу упливло, поки вмилась, і друга вже на сході була, як сяк-так прибралась. Тут і панянки висотались на добридень поклонитись.

— А що ж ви, панянки, — заговорила учителька, — готові? Підем до костьола.

— А не до церкви? — поспитала Мася.

— Так і видно, що хамка! — гримнула Печержинська, — що простачка! Так і видно! Ах ти, попівно, попівно! Що мені з тобою робити, що чинити? Чи я тобі не казала? Чи я тобі не наказувала? Klеcz зараз!

Стала Мася на колінка, не знаючи за що, а Печержинська пішла далі:

— Щоб ти мені і бровою не моргнула в ту сторону, де хамська божниця стоїть! А то вже битиму…

Градом сльози котились Масі з очей і річками по грудях текли, аж ставочок став на помості, що і в дві ложки не забрати. Тут до костьола задзвонили.

— Вставай! — гукнула учителька, — та піди вмийся; до костьола, хамко, підеш.

Знялися всі і пішли. Печержинська дала Масі польську книжку в руки, навчила хреститись по-католицьки і наказала дивитись на старшу між ними панянку, дочку одного благочинника.

— Що, — казала Печержинська, — вона робитиме, і ти роби.

З її прикладу Мася простягла руку до якоїсь посудини, що стояла в костьолі коло дверей, і мазнула собі по чолі. І як здивувалась, почувши мокре! їй і в голову не приходило, що то свячена вода. З тієї ж прикладу Мася і вклякала, і до землі припадала, і усе. Це була перва наука для Масі. Від цього разу вона не споминала церкви ні перед учителькою, ні перед товаришками, хіба сама з собою розмовляючи, та раз перед Оляною її спогадала.

Вийшовши з села з-між простих дівчат, Мася найхутче зійшлась з Оляною і не втерпіла, щоб не поспитати її:

— Чому нас не пускають до своєї церкви, а водять до костьола?

— Бо ви панянки, — відказала Оляна, — то вам сором ходить між хлопи. От спогадайте: коли ви бачили в церкві хоч одного пана, або паню, або панянку? Все лиш мужиків бачили, — самих хлопів. А в костьолі самі пани та шляхта, а мужицького й духу там не видати: бо то віра панська, а то — хамська… Якби не сором, то пани ходили б в церкву.

— А ви, Оляно, якої віри? — поспитала Мася.

— Я простої. Та й не диво, бо я панська піддана, а ви що другого, то вам сором до церкви ходити, а до костьола.

— А чому ж мені дома цього не казали?

— Ге! — озвалась Оляна, — нащо б вас і до учительки везти, якби могли сказати вам все, що треба?

Печержинська підслухала цю розмову і покарала Масю за постої з мужичкою, за розмову «ро chlopsku», а найгірше за те, що, каже, ти мені не віриш, а Оляни пішла допитуватись! То в тебе Оляна розумніша за учительку? А! хамко, ти одна ходиш!

Не раз Мася навколішки стояла, не раз і в руку брала, не раз… та що й казать! Всього було! Було і те, що через ослінчик перегинали за розмову з хлопками, за розмову на своїй рідній мові. Печержинська думала, ще це добре. Всього, кажу, було, нім Мася узвичаїлась по-польськи балакати, по-католицьки молитись — і «Zdrowas Marijo», і «Ojcze nasz» i «Wierze w boga ojca»; з погордою споминати батька-попа, матку-попадю, хлопів, хлопську мову й хлопську церкву. Не багато й пройшло: три місяці, з чимось, а Мася так відмінилась — вже і не пізнати її! Саме тоді різдвяні святки зближались; мати й приїхала взяти доню додому, — приголубить хотіла.

— Ktos idzie! ktos idzie! — закричали панянки, завваживши, як ішла Масина мати через подвір'я. Глянула в вікно Мася та й каже:

— То moja popadia placze sie.

— Jaka popadia? — питають.

— Luboracka, a jaka z! — відказала Мася.

— Niby to matka twoja? — кажуть.

— Ja z mowie, ie moja popadia, — озвалась Мася.

Ввійшла мати до хати, змерзла, а доня посоромилась і привітать її щирим, теплим словом, тільки тицьнула та шурнула ногою назад себе; і то — «для годиться».

— Може воно так і повинно бути, — подумала паніматка, — може воно по-старому тільки вітаються з матір'ю по-людськи; а тепер таке і соромно вже, а треба присідати. Такий, значить, світ настав… Та мабуть же й попомучили тебе, небогу, — думає мати, на доню дивлячись, — нім навчили дриґать та тицяти! Не ученики, а мученики — мовляли покійні татуньо.

На розпрощанні учителька строго-настрого наказала Масі з хлопками не сходитись.

— То сором, — каже, — то встид; а по-хлопськи побалакавши, — каже, — так писки заогидиш, що й свяченою водою не сполощеш, ні окропом не відпариш. — І дала роботу додому — гаптування. Та ще й маму попросила, щоб пильнувала, щоб доглядала Масі, щоб стерегла, аби наново не «zchlopiala».

Хто-хто, а Ганна очей не спускала з Тернівської дороги: коли-то покажуться? Як надвечір відчиняються ворота: їдуть вони! Повибігали на двір й челядь, й своя сім'я; всі раді, кожне щебече, що на язик набіжить. А Мася злізла, опугана, й наче чужа, незнакома пішла, нікому й на слід не плюнула. Сестри за нею потяглись.

— То, може, що змерзла, — каже одна дівчина.

— Ніт! так загорділа, запаніла, — озвалась Ганна. Справді, розібрали Macю, а вона насилу з татом привіталась, на сестер і не глянула, і стала під грубою та й ні пари з губи, наче води в рот набрала.

Миленько Ганна подивлялась на панянку, оттут пораючись коло її одежини, — бажалось поспитати, чи все гаразд збулось, що балакали перед виїздом; та Мася мовчить, то й вона мовчить, лиш погляда, що стоїть панна під грубою, на тонких ніжках, як чапля, або журавель; і все коло неї напижене, віддулось. Як виходить мати з валькира.

— Може ти голодна? може будеш що їсти? — питає.

— Dziekuje, mamo, nie chce, — процідила Мася крізь зуби.

— Таке! — подумала Ганна, — вже й до матері по-польськи! поминай же, як звали. Пройшли свята. Після ордані знову пакувались, а від Масі ніхто рідного слова не чув — ні батько, ні мати, ні челядь, ні хто-небудь другий. Малих дві сестри мала, і тих навчила цокать, присідать; спіднички їм попідрізувала, і коси по-новому позакручувала — все пішло на другий лад. Сама не ходить, а пливе, як качка по воді; і менших так приучувала. На булих товаришок, сільських дівчат, й з-під лоба не поглянула, наче ніколи вони й не здибалися з собою.

— Отже з Печержинської і справді учителька на славу, — говорив раз панотець Гервасій своїй жінці, — бач, як витресувала нашу небогу!

— До чого то її доведе ця наука, — сумно відказала паніматка, — така пишна стала!… Щодо мене, — додала, — то я воліла б бачить її, як бувала — з закаченими рукавами коло якої роботи, аніж на тонких ніжках як не під грубою, то коло вікна, або за гаптами. Коли б уміла їсти зварити та дати лад в господарстві, то гаптування й купить собі.

— Говори! — озвавсь панотець, — ти все своє правиш. А подивись на благочинникову дочку! Хіба вона не в Печержинської вчиться? Такий уже світ настав…

— Поганий же він, цей світ теперішній, — озвалась паніматка. — Я ж не знаю жодних гаптів, а хліб, слава богу, їмо з тобою. І мати моя не знала, а проте хліб їла, ще й других годувала. Та й твоя мати така ж була.

— За те ходили в плахтах та в намітках.

— Тим-то їм і добре було, що свого не цурались! тим-то вони й багаті були, що на дрантя не тратились; а справить собі плахту — другу, то за ввесь вік не зносить, ще й дочці передасть. А з цих підрізаних що? Через місяць як не подереться, то виростеш, а все скинь. А старші хвостами дороги метуть, що наче череда йде, такий копіт зіб'ють — а їх лиш дві, або й менше.

— Я знов скажу, що такий тепер світ, — озвавсь панотець.

— А я знов скажу, що поганий теперішній світ, — озвалась паніматка й додала: — ще пани хай би собі вигадували, — на те вони багаті: а таким, як ми — бог з ним! — лучче б держатись старини, то й на душі легше було б, і в скринях повніше.

— То це по-твоєму, — каже панотець, — Мася повинна б натягти запаску та на вечорниці! Гарно!…

— На вечорниці — не на вечорниці, запаску — не запаску, а що шнурівок та капелюшів — їй зовсім не потрібно.

— Хіба вона що? — гнівно заговорив о. Гервасій.

— Або я що кажу? — озвалась паніматка.

— Що? моя дочка не панна, чи що? мужичка? хамка? — почав кричати о. Гервасій.

— Попівна! Хіба я що кажу? — озвалась паніматка.

— А попівна хіба не панянка? — каже о. Гервасій.

— Та панянка ж, — озвалась паніматка.

— То хай же буде, як і другі панянки! знаєш? — гукнув, — чуєш? Хай же буде, як і другі панянки, а не як мужичка, хамка!

— Та хай буде, хай! — заговорила паніматка стиха, — хіба я кажу, щоб не була? хай буде! Гамуйся!

Вдруге вже ніколи не вертались вони на цю розмову. Чи й паніматка переконалась, що попівна повинна бути панянкою, чи боялась перечити, — тільки як панотець почне хвалить Масю, то вона зітхне і каже:

— Добра дитина! та коли б їй дав бог розум добрий!

— На те вчиться, — озветься панотець. — щоб мала добрий розум; а Печержинська не що-небудь такого, щоб не вміла на дорогу навести. От послухала-б-єсь, то пан про то розказує! Або й про Масю якби-сь почула! Ей! ей! аж дух радується.

Не знав неборак, що пан тільки в очі світив, що лучче було б, якби він гудив. Мася ходила до його дочок і цілувалась і все; а вийде з хати. то панянки й почнуть:

— А со to bedzie, kochaniu, — troszku ciasta, cybuli і oleju?

— Knysz! — гукне друга. І підуть губи обмивати та одна другій духу піддає: ще, — каже, — цибулею відгонить!

— Ще олією тхне! — відкаже друга. І регочуться, аж покачуються. Та панотець цього не знав. Пани облесні, знають, з якого боку підійти, і так примаслиться, що й сто голів май, — не вгадаєш, що в них кипить. І панотець щиро вірив, що Росолинський, як хвалить, то не видумує. А той і міри не знав в своїх хвальбах. Одного тільки не хвалив, що Мася рум'яна була, як ягідка. «З обличчя, — каже, — видно, що в жилах тече хамська кров, що з грудях хлопське серце б'ється».

Чи в ворота, чи через перелази, а ця штука дійшла до Масі. Глянула вона в дзеркало, і показалось ік-бозі, що нема такого буряка червоного, як вона. Отут-то було плачу та прокльонів! Наскінчу схопила себе обіруч за лиця — «так і вирву!» — каже, — та боліло.

Прибувши в пансіон, як там звали, — нібито до Печержинської, Мася ходила сама не своя, наче осиротіла; і не їсть, а тільки лизне, аби з голоду не вмерти. Довго ніхто не міг допитатись, чого це так; а далі Мася і призналась одній товаришці і облилась слізьми.

— Порадимо, — каже тая, — не сумуй! — прираяли пить оцет натще.

П'є дівча оцет, та в дзеркало приглядається, та сердиться, що не скоро марніє. Товаришки потішають та піджоги дають…

А надворі тимчасом січень — чи ж другі звуть — лютий був наскінчу.

На Поділлю іноді бува дуже рання весна, хоч марець свого ніколи не дарує; проте іноді ще перед лютим і сніг розтає, і все; а в марці завсігди вже береза зовсім зелену, — тим-то його й прозвали: березозоль. Та в дорогу збираючись, на це нічого зважати, бо не стямишся, як зірветься завірюха і таке почнеться, наче до різдва йде: і мороз, і вітер, і сніг. Не надовго воно, а все ж на дворі — сказано, без пори — наче слабий сміється, а сонечко гріє, як мачуха голубить. Так і тепер було: сонце пригріло, потекли річки з землі, аж відпар пішов; а через кілька день випала пороша. Хто з чим міг, пішли на полювання, мало з рогачами та з коцюбами не повиходили. А о. Гервасієві саме тоді випала дорога: їхав у Крути сина відвідати, бо на різдво його за холодом не привозили. Ніч ночував він, де йому бог поміг, а на ранок доїхав до Бугу. Берегами глибокий пісок, то сніг з піском перемішався, і тяжко було їхати, — так люди льодом дорогу втерли. І о. Гервасій покатав льодом; тільки паламар поньокує. А попід горою в корчах крик, галас, йойкотня: тут полювання якийсь пан справляв.

— Гай-гай! — дума собі о. Гервасій, — ото розкіш! — І став пригадувать молоді літа, як і він, бувало, на конику виграє за зайцями та за вовками. — Аж зирк, — заєць у пролизі чмиха. Нагнали сіромаху з корчів.

— Чи бач? — каже о. Гервасій.

— Що? Зайця? — озвавсь паламар.

— Еге ж, — каже панотець.

— Та бачу ж.

— Стань-но, — заговорив о. Гервасій.

— Та цур йому, — каже паламар, — може то — дух святки з нами!…

— Стій-бо, кажу! — гукнув панотець.

Спинив коня паламар, а з них аж пара встає. Панотець аж тремтить, дивиться, як заєць бідний лапками перебира, от-от під лід піде.

— Як тобі здається, Саво, — заговорив далі панотець, — чи тут глибоко?

— Не повинно бути, — озвавсь той. — А з тим — хто його зна.

— Що буде, то буде, — подумав панотець, зліз з санок, скинув кожух й пішов зайця здобувать.

— Не йдіть, панотче, — каже Сава, — може то нечиста сила, аби вас у пролиз заманити.

О. Гервасій не чув цієї перестороги. Він був гарячий мисливий, що й ряса не кожен раз на заваді ставала; то всею душею дививсь на зайця. А він, бідненький, все ніжками бовтає, то аж на кригу зіпреться. Якби в що задніми ногами впертись, то так би й вистрибнув; а так помоцується-помоцується, і бовтне, тільки вушка видно.

Йшов панотець, аж трясся, і все пробує лід під собою; далі чує — тріщить; то взяв та й ліг і посунувсь на животі. А паламар на санках бога молить за панотця, щоб щасливо вернувся. Досунувсь він, що от-от зайця спіймати, — вже й руку простягнув, щоб за лапку взяти, та заєць сповзнув, панотець дригнувся, лід хруснув і тільки хвиля розляглась та вода аж на лід вискочила. Зайця ж як не було!

— Оце тобі, панотче, заєць! — каже паламар.

— Ге! рятуй! — гукнув о. Гервасій, схопившись за кригу, що сили мав. А вода так і тягне під лід.

Поки зліз Сава, поки, хапаючись, віжки відчепив, щоб подати, то панотець таки добре скупався. А тут і приморозок бере, і вітер подима. Поки до санок дійшов, підрясник козубом став, аж до шкури прикипів. Розібравсь о. Гервасій, закутавсь у бекешу й ліг.

— Куди ж тепер? — питає Сава.

— Та куди хоч, аби де обсушитись, — каже панотець. А душа йому як не вискочить.

З цього часу як занепав о. Гервасій, то до півроку так висох, що всі тільки й знали, що смерть йому пророчили.

Вже й дух минув, і купайло, збирались люди жито жати, а о. Гервасій тільки по подвір'ю походить та й годі. Навіть до двора не міг ходити. Він і не лежав, лиш трохи, а все кахикав та й кахикав. Всяких бабів паніматка звозила, в коморі муки не ставало, що кожній то мисчину, то дві; а панотцеві все гірше та й гірше. Видимо смерть зближалась.

— Та годі вже, — каже раз панотець, — тих ліків: вони тільки до кошту доводять, а користі з них кат-ма. От подумай-но лучче, чи не пора б уже по Антося послати; позавтру ж уже Кирика й Улити.

— Ти тепер тільки здогадався, — озвалась паніматка. Я вже й на булки розчинила на вечір, і оброку наготовила, щоб завтра чуть світ і висилати.

— Спасибі тобі, серце, — сказав панотець, — щось така добра та дбайлива! Без тебе й діти помиршавіли б, і я млів би голодом в своїй хоробі. Дай тобі, боже, щастя й вік! — Та й зітхнув, зложив руки до бога й почав молитись. Паніматка й собі хрестилась за панотцем.

Прочитавши коротеньку молитовку, о. Гервасій заговорив:

— Дай тобі, боже, віка та здоров'я, а мене вже поховаєш! Та лихим словом не згадуй, а помолись коли за свого чоловіка-гонителя! Бо я для тебе не добрим був чоловіком: як не лежав, то ходив, або й хати не держався, та ще не раз і над твоїм тілом знущався — то бійкою, то лайкою. Прости мені, то й тобі бог простить.

З цим словом підточивсь до паніматки — вона стояла коло грубки, а він коло стола — й взяв її за руку та й цілує, кажучи:

— Не довго вже цим рукам робити на мене! Душа чує, що вже вмру: коло серця п'ялить, так п'ялить, що й не сказати! Коли б ще хоч з годочок було прожити, щоб хоч одну дитину до пуття довести: все б удовиці легше було. Та така божа воля!