Kitabı oku: «Втікачі», sayfa 3

3

Оля прийшла додому десь о годині третій ночі. Була п’яненькою, але все тримала під контролем. Усміхалась сама до себе, бо надурила отого настирливого Івасика. Той увесь час клеївся до неї, а вона його і не відганяла. Потім закоханий юнак провів її додому, замовивши таксі, а коли в під’їзді приступив до рішучої атаки, виціловуючи її, збрехала, що в неї критичні дні. Треба було бачити вираз його обличчя: мовляв, що ж ти, пацанко, так довго намахувала мене, аби отаке сказати. Не відштовхнув її, хоча Олі здавалося, що зробить саме так, але відразу ж втратив до неї всілякий інтерес. Здається, навіть не попрощався, а лише махнув рукою, і їй було байдуже. Це вже вдома стало весело від власної поведінки.

Намагалася робити все тихо, але батько таки вийшов до неї у сімейних трусах мало не до колін. Це завжди її дратувало, а ще на тлі його пивного живота, але зараз чомусь було байдуже. Вона приготувалася вислухати його чергову дозу звинувачень, як це було зазвичай, коли вона поверталася додому після дванадцятої години ночі. Нині ця доза могла бути незрівнянно більшою, бо за вікном уже сіріло. Але батько змучено сів на диван, заклавши ногу на ногу, сумно втупився в підлогу й мовчав.

Вона зрозуміла: щось трапилося. Найперше подумалося про маму, але гнала від себе лихі думки. Алкоголь, здається, вивітрився відразу з її затуманених мізків. Коли мовчання стало нестерпним і розривало тіло зсередини, а серце, здавалось, ось-ось вискочить із грудей, Оля, ніби стрибаючи у прірву і знаючи, що вороття назад не буде, запитала:

– Щось із мамою?

Тато довго не відповідав, боячись глянути доньці в очі, а потім, вичавлюючи слово за словом, ніби роблячи в голові якийсь карколомний переклад з однієї чудернацької мови на іншу, стиха промовив:

– Мама телефонувала. Їде додому. Вона хвора.

І по паузі:

– У неї рак.

Ця звістка, здавалося, мала би приголомшити дівчину. Але нічого з того, про що вона читала в романах чи бачила в кінофільмах, з нею не трапилося. Уже згодом, згадуючи свій стан і розповідаючи про це Вікторові Андрійовичу, вона виокремила той факт, як порожнеча поступово наповнювала її тіло, ніби душа шматочками виходила з неї. Це як п’єш воду зі стакана, аж поки він не стає порожнім. Але стакан знову можна було чимось наповнити, тією ж водою, чи чаєм, чи квасом, – горілкою, зрештою, а замінювача порожнечі, що поселилася відтоді в її душі, очевидно, в природі не існувало, та й Оля не намагалася шукати, ніби відчуваючи, що однині їй призначено долею нести саме такий хрест, і від цього ніяк не відкупишся, не зміниш ситуацію, не повернеш час назад, коли все було добре і жодна проблема не бовваніла на горизонті твого життя.

Здавалося, що після такої звістки вона не зможе заснути, але удар був настільки сильним, що організм не ризикнув відігнати сон від Олі. Але був цей сон короткотривалим, без марень і видінь, і вже десь через дві години Оля розплющила очі, дивлячись, як через тюль на вікні, мов у тумані, народжується ранок, слухаючи бренькіт трамваїв за вікном, вловлюючи щебетання птахів… І знову заснула – здавалося, на мить, – але жінка, схожа на маму, водила її цілу вічність лабіринтом, тримаючи за руку. Йшли вони нескінченно довго, і жінка, схожа на маму, знала кожний поворот наліво чи направо, вела Олю лише їй одній відомим шляхом, що мало врешті-решт вивести їх з цього лабіринту. Дівчина знесилилась, але не сміла відставати, відчуваючи тепло долоні жінки, схожої на її маму. І лише коли Олю почав поборювати сумнів, чи справді це її мама, вона відчула, як війнуло холодом з долоні жінки, і дівчина, ніби виправдовуючись, поволі – і це тривало вічність – стала висмикувати руку з уже напівтеплої долоні жінки. Схожа на її матір ще намагалася затримати руку Олі, але, відчуваючи, що та цього не хоче, нарешті змирилася зі своєю долею і байдуже сама поволі – і це тривало вічність – висмикнула свою руку. Вони продовжували йти одна за одною, петляючи в лабіринті, аж поки жінка, схожа на її матір, не стала все більше й більше віддалятися від неї. Минула ще одна вічність, коли незнайомка (Оля вже знала, що це не її матір, а те, що колись було нею, але тепер перетворилося на щось нерідне, чуже, не твоє) обернулася до неї й махнула рукою: мовляв, іди назад, далі я піду сама. Виразу її обличчя вона не запам’ятала, але їй хотілося, щоби на ньому був написаний жаль і щоб це була, власне, її мама: мовляв, як же це ти, доню, підеш сама назад, цим клятим лабіринтом, розберешся без мене у всіх його хитросплетіннях? Але Оля розуміла, що слід повертатися назад, і це, незважаючи на труднощі, буде для неї краще, ніж простування услід за матір’ю у незвідану далечінь, куди вона ще не готова піти, і сила земного тяжіння є надто міцною, аби так легко її відпустити. І знову їй здалося, що це не її матір, і виразу жалю на її обличчі нема і бути не може, бо вона спеціально загнала Олю в цю пастку, вибратися й вирватися з якої вже не можна.

Аж тепер вона остаточно прокинулась, і гірка істина про маму пронизала її свідомість. Штора вже розсунута, сонце б’є в очі, над нею стоїть батько, вдягнений, виголений, ніби й живіт став меншим. Він говорить, що вона може запізнитися на пари, а вона дурить його і каже, що у них перших двох пар нині нема, бо захворів доктор із психіатрички. Це вона про Віктора Андрійовича, про нього можна говорити всіляке, насилаючи всі мислимі й немислимі болячки, аби справді відігнати від коханого усю цю нечисть. Віктор Андрійович для неї є маленькою дитинкою, не своєю, а чужою, на яку кажуть: яка ти паскудна – аби заговорити, оберегти від нечистої сили.

Батько залишає її в спокої, хоча, очевидно, сумнівається в щирості слів доньки, йде на роботу, а вона ще довго валяється в ліжку, намагаючись ні про що не думати, але настирливі думки про маму лізуть до її черепної коробки, і Оля думає, що зараз збожеволіє, і, здається, хоче цього, аби забути про мамину біду, а найбільше, щоб збулася її заповітна мрія стати єдиною й найбажанішою пацієнткою Віктора Андрійовича. Вона криво посміхається і пояснює фантасмагорію думок тим, що сеча тисне їй на мозок, вискакує з ліжка, біжить до туалету, виконує необхідну для організму процедуру, – їй стає легше, і мізки ніби справді прояснюються. Їсти не хочеться, вона заварює собі каву і в ступорі ще з півгодини сидить на кухні, викурюючи цигарку одна за одною. Ніби опам’ятавшись, випиває вже холодну каву, в автоматичному режимі вмивається-підмивається, вдягається, але йти із квартири нікуди не хочеться. Життя поволі – з космічною швидкістю! – втрачає для неї усілякий сенс.

Погляд Олі упав на книжку, яку вона купила десь місяць тому, вона так і не доторкнулася до неї. Це були «Популярные основы психиатрии» Ділі Єнікєєвої. Дівчина навмання відкрила книжку і на 87 сторінці натрапила на розділ «Шизоидный тип психопатии». «Це доля», – подумала вона і стала читати:

«Шизоидная психопатия характеризуется эмоциональной холодностью и неспособностью выражать тёплые чувства и привязанности, скрытностью, патологической замкнутостью и недостатком контактов с другими людьми, неспособностью переживать наслаждения, сниженным интересом к сексуальному общению, оторванностью от реальности и погруженностью в свой внутренний мир, фантазированием про себя, недостаточной реакцией на похвалу или порицание, затруднением в усвоении общепринятых норм поведения, что проявляется в эксцентричных поступках».

«Це про мене», – подумала Оля і з ще більшою зацікавленістю стала вчитуватися в книжку, забувши, здається, про все на світі:

«Одной из наиболее рельефных характеристик этого типа психопатии является замкнутость и необщительность. Ограниченность контактов с окружающими вызвана не болезненной застенчивостью, как при некоторых других типах психопатии, а неумением строить отношения с людьми и отсутствием внутренней потребности в общении.

При формировании шизоидной психопатии необычные черты появляються уже в возрасте 3–4 лет. Такие дети не любят шумних забав и подвижных игр, предпочитают тихие, уединённые занятия и не стремятся к активному общению с ровесниками.

С самых первых лет жизни шизоидные психопаты предпочитают играть одни. В детских учреждениях, когда их пытаются вовлечь в групповые игры, они могут подчиниться, но при первой возможности отходят в сторону и сидят, чем-то занимаясь, в одиночестве. Воспитатели обращают внимание родителей на то, что ребёнок молчалив, редко улыбается и необщителен.

Родители отмечают, что ребёнок очень серьёзен, подолгу застывает, как бы обдумывая что-то про себя, сохраняя недетскую серьёзность на лице. Например, во время еды он может застыть с ложкой в руке, уставившись в одну точку или в окно».

Блискавкою в Олиній пам’яті висвітлився епізод із дитинства. Мама запізнилась і прийшла забирати її із дитячого садочка. Оля залишилась одна з вихователькою. Мама пахла парфумами, була задоволена, а тут вихователька, яка часто била Олю не знати за що, стала скаржитися мамі, що її донька не хоче бавитися з іншими дітьми, постійно колупається в носі і дивиться у вікно. Можливо, Оля й не запам’ятала би цей епізод зі свого дитинства, якби мама з невідомої причини не відшмагала її перед вихователькою, промовляючи: «І в кого така уродіна вродилася?». Олі не було боляче, але сльози як горошини, котилися по її щоках, дівчинка захлиналася від свого плачу. Це був чи не найперший відчай її дитячої душі, протест проти маминої несправедливості. Адже весь день їй було так самотньо, вона з таким нетерпінням очікувала маму, а та прийшла і так жорстоко повелася з нею, наказавши не знати за що. При цьому вихователька світилася, немов одержала шалене задоволення, – Оля ладна була покусати все її тіло.

«У таких детей иногда наблюдаются необычные вкусы в еде: например, они едят только смесь сладкого и солёного, заедают селёдку вареньем, отказываются от любых рыбных и мясных блюд и тому подобное».

Оля цього не пам’ятала, але мама їй розповідала, що в дитинстві вона солила торт. Всі дивувалися, сварили її, але потім змирилися, вважаючи дивачкою. «Я шизоїдна психопатка?» – подумала Оля, криво всміхаючись сама до себе, і тут же згадала однокурсницю Людку, яка любила їсти цілий лимон зі шкіркою, посипаючи сіллю. «І вона теж?» – крива усмішка розтанула на обличчі.

«Наряду с нормальным интеллектуальным развитием, ранним развитием речи и богатым словарным запасом у детей-шизоидов может быть затруднение в приобретении двигательных навыков и навыков самообслуживания. Часто такие дети бывают неуклюжими, неловкими, малоподвижными, медлительными. Им трудно научиться одеваться, причёсываться и обслуживать себя, они могут часами сидеть с расчёской или предметом одежды в руке».

Промінчик надії блиснув у затуманеному Олиному мозку: вона не пам’ятала, аби з нею відбувалося щось подібне. «А, може, я не шизоїд?» – благально запитала сама в себе.

«Может наблюдаться однообразие поведения, затруднение приспособления к новым условиям.

Бывает, что ребёнок-шизоид предпочитает ровесникам общество взрослых, так как те мало обращают на него внимание и он может быть предоставлен сам себе. Иногда такие дети подолгу молча слушают беседы взрослых, не мешая им и не докучая. С самого детства они проявляют холодность и недетскую сдержанность».

І тут тривога ще глибше оселилась в Олиній душі. Вона впізнала себе, маленьку, коли годинами слухала розмови старших, а ті потім казали, що, мабуть, з неї виросте письменниця.

«В подростковом возрасте они резко отличаются от сверстников, становятся ещё более непохожими на остальных. Замкнутость, отгороженность от других бросается в глаза. Из-за этого у окружающих возникает особое отношение к шизоидам. С детства их считают странными, и сверстники относятся к ним настороженно и сторонятся их. Они всегда держатся особняком от подростковых компаний.

Иногда такое одиночество даже не тяготит шизоида, он живёт в своём собственном мире и пренебрежительно отстранённо или неприязненно относится к обычным развлечениям подростков. Больше всего его интересуют книги, зрелища, спокойные настольные игры, конструирование, рисование, лепка из пластилина. Поэтому контакты со сверстниками у них весьма избирательны и зависят от их интересов.

Начитанность шизоидов, способность к логическому мышлению, интерес к отвлечённым, абстрактным понятиям, сложной информации, способность ответить на многие «недетские» вопросы, придумав им неожиданное, оригинальное освещение, – всё это уже с детства обращает на себя внимание родителей, воспитателей и учителей.

Частично этим и объсняется отсутствие интереса к общению с более примитивными ровесниками, занятыми детскими играми. На школьной перемене ребёнок-шизоид не выходит в коридор, где одноклассники устраивают шумную возню, а достаёт принесенную с собой «взрослую» книгу и углубляется в чтение.

Погруженность в себя и свои увлечения, неумение играть в обычные для своего возраста игры и эмоциональная негибкость отталкивают от них сверстников. Их начитанность и более высокое интеллектуальное развитие обычно сочетаются с отставанием в двигательной сфере – они неловки, угловаты, что вызывает насмешки других подростков, и им придумывают обидные прозвища – «умник», «очкарик» и тому подобное.

Обнаруживая развитое логическое мышление, прекрасные способности и хорошую эрудицию, шизоиды в то же время оказываются совершенно беспомощными в простых житейских ситуациях и не могут найти из них правильный выход.

Большинство шизоидных подростков страдают от своего одиночества и неспособности найти себе друга по душе. В своих сокровенных мечтах они представляют, как возглавят группу сверстников, став в ней лидером и всеобщим любимцем. В этих фантазиях шизоиды воображают, что могут легко и свободно общаться с другими ребятами, чего не хватает им в реальной жизни.

Но их замкнутость затрудняет вступление в типичную подростковую компанию и способность освоиться в ней. В подростковой группе они не поддаются общему настроению и влиянию ровесников, не могут подчиняться правилам, существующим в группе, которым обычно без колебаний следуют другие члены подростковой компании.

Чаще всего они покидают такую группу, а если и остаются в ней, то считаются «белыми воронами». Над ними могут насмехаться и даже издеваться другие члены группы, но обычно это их мало задевает.

Некоторые шизоиды сохраняют независимость даже в группе, оставаясь холодными, уравновешенными и сдержанными, они могут дать неожиданный отпор обидчику, чем внушают уважение другим подросткам и заставляют их держать дистанцию.

Бывает, что они не стремятся влиться в группу, а пытаются подружиться с кем-либо из сверстников, но, натолкнувшись на неприязнь, быстро тушуются, не знают, как себя вести, и ещё больше уходят в себя.

В семье подросток-шизоид может не обращать внимания на других детей и родителей, если они его не трогают и не мешают его увлечениям. Он способен пассивно подчиняться домашним правилам и распорядку дня, но при попытке вторгнуться в его внутренний мир, его необычные увлечения и фантазии часто возникает бурная протестная реакция.

Так же бурно реагирует шизоид и на запреты. Например, если ему запрещают читать или препятствуют его увлечениям, подросток может оскорбить своих близких, не выбирая выражений, и подчас очень обижает их своими язвительными характеристиками и презрительными прозвищами. На упрёки родственников он способен без всяких сожалений и извинений холодно заявить, что «с беспросветными тупицами» ему не о чем разговаривать.

Если в семье создаётся конфликтная обстановка из-за запретов и требований родителей «быть как все дети», а со сверстниками сам подросток не способен или не желает общаться, то это может вызвать декомпенсацию с последующим формированием отрицательного отношения ко всем людям, вплоть до антропофобии (боязнь людей).

Утяжеление шизоидных черт всегда происходит на фоне ухудшения межличностных отношений – с родителями или ровесниками. Усиливается дисгармония и противоречивость психики – чувство собственного превосходства и повышенная самооценка порой сочетаются с чувством собственной неполноценности.

Могут быть расстройства настроения в виде лёгких депрессивных состояний, а также повышенная возбудимость и экспансивность. Вначале усиление таких нарушений происходит только под влиянием внешних факторов, а в последующем они уже проявляются и из-за внутренних переживаний подростка. Реакция протеста при конфликтной ситуации иногда выражается в побеге из дома.

Бывает, что в психотравмирующей ситуации возникают невротические реакции – навязчивые опасения, страхи, фобии.

У шизоидов чувство собственной неполноценности может быть связано со стойкой убеждённостью в наличии у них физического недостатка и даже уродства, наличием которых подростки пытаются объяснить, почему их отвергают сверстники. Например, они считают, что у них слишком большие уши или что они оттопырены, как крылья летучей мыши, что у них огромный нос, «как у Сирано де Бержерака», непропорциональное лицо или уродливая фигура, и тому подобное. Как правило, эти представления сильно преувеличены.

В подростковом возрасте, когда внешность значительно меняется, часто даже очень красивый в раннем детстве ребёнок становится похожим на «гадкого утёнка», и у многих это вызывает озабоченность. Но у шизоидов такая озабоченность носит болезненный характер, она не поддаётся переубеждению и коррекции и назывется дисморфофобией.

Со временем это проходит, но в ряде случаев убеждённость в своей внешней непривлекательности может сохраниться на всю жизнь, что в ещё большей степени создаёт предпосылки для отгороженности от других людей и одиночества шизоида.

Обычно стремление к самостоятельности у шизоидного подростка ограничивается требованием невмешательства окружающих в его личную жизнь.

Вместе с тем подросток может про себя или вслух критиковать существующие правила поведения и порядки в коллективе, насмехаться над идеалами и духовными ценностями общества, его условностями и отсутствием свободы личности. Это называется нонконформизмом.

Шизоиды не любят поступать так, как все, как вообще принято вести себя в обществе. Некоторые подростки не высказывают свого мнения вслух, но ведут себя в соответствии с собственными понятиями о нормах поведения.

Презрительное отношение к общепринятым нормам иногда неожиданно для окружающих проявляется в решительных действиях или публичном выступлении, когда подросток обрушивает на ошеломлённых слушателей поток критики социальных или психологических проявлений жизни людей в резких и язвительных выражениях, категорично и прямолинейно, обнаруживая наблюдательность и умение подметить детали, но не учитывая возможных последствий для себя и для тех, кому адресуется его критика.

Внутренний мир шизоида закрыт для других людей. Он заполнен необычными фантазиями, предназначенными только для него самого. Фантазии чаще всего имеют сложный характер и могут содержать элементы творчества. Шизоид не склонен посвящать кого-либо в свои мечты и рассказывать о них близким.

В отличие от истерических фантазий, в которые сами истерики верят, у шизоидов нет погруженности в фантастические вымыслы, когда подросток полностью перевоплощается в другое существо. Шизоид чётко отделяет реальную жизнь от своих красочных грёз и мечтаний».

Оля упіймала себе на думці, що вже хвилин десять читає текст, але якби в неї запитали, про що йдеться в ньому, вона б не змогла скласти до купи слова і фрази. Все здійснювалося механічно, а насправді наскрізною думкою в її мозку була думка про маму. Ця думка не була виражена у словах і фразах, як текст, що його вона читала, а уподібнювалась на щось невидиме. Думка плила у часі й просторі, мов електричний струм, якого ми не бачимо, але його присутність відчуваємо. І як рубильником припиняють течію електричного струму, так наступна думка витіснила Олину муку про матір.

Тепер їй найбільше хотілося побачити Віктора Андрійовича, бодай почути його голос. І – о, диво! – завібрував мобільний (Оля виключила звук), а на дисплеї висвітлилося «Коханий». Зараз він був завеселий для її настрою, аби вона могла зрозуміти його тоді, коли найбільше потребувала, аби зрозуміли її. Він запропонував їй сьогодні відсвяткувати його день народження у якомусь затишному ресторанчику, який він надибав на околиці міста. Оля відчувала, як їхні душі відчужено роз’єднуються, їй хотілося крикнути: «Як ти можеш, коли моя мама помирає?!», але вона стрималася, розуміючи, що Віктор Андрійович нічого не знає про її біду, а просто сказати йому, що у мами рак і що вона повертається з заробітків із Італії, в неї вже не вистачило сил. Оля щось сухо йому відповіла на кшталт того, що сьогодні не може, і натиснула на кнопку відбою. Він ще декілька разів телефонував, не розуміючи, що сталось, але оте «коханий» губилося в просторі й часі, а Оля байдуже дивилась на вібруючий мобільний, аж поки не вимкнула його.

Тепер у неї робота була важливішою за всі ці хлюпання-переживання: треба було капітально прибрати квартиру до приїзду мами. Оля не любила хатньої роботи, але тут був особливий випадок. Знаючи свою маму-чистюлю, вона не могла напризволяще залишити квартиру. Все повинно блистіти до її приїзду, аби вона боролася лише зі своєю хворобою, а не думала про те, яка у неї незугарна донька, що навіть лад у хаті навести не може. Оля зняла одяг, в якому збиралася йти на пари, вдягнула спортивний костюм і з захватом, що переходив у захоплення, взялася до роботи. Вона протирала пил у найпотаємніших місцях, бо її лякала думка, що мама там може ненароком провести рукою і жахнутися бруду. Оля ще раз перемила посуд, навіть той, що стояв у шафці, упродовж дня пралька працювала, як скажена, так що у ящику для брудної білизни нічого не зосталося. Якби вона вміла, спекла би мамі торт чи якусь смакоту, і вперше, мабуть, за життя пошкодувала, що не вміє цього робити, а потім подумала, чи змогла би мама їсти це в її нинішньому стані.

Раптом жагуча думка, що мама могла їй телефонувати на мобілку і сказати щось дуже важливе, власне їй, а не комусь іншому, пронизала її мозок. Вона прожогом кинулася до мобілки, ввімкнула її, але прийшла есемеска, що їй чотирнадцять разів телефонував коханий, а жаданого дзвінка із Італії не було. Зателефонувати мамі, чого їй зараз найбільше хотілося, вона теж не могла, бо мама не визнавала мобілок і завжди телефонувала зі стаціонарного апарату своєї господині.

Віктор Андрійович їй більше не телефонував, хоча йому мало би надійти повідомлення, що Оля вже з’явилася на зв’язку. Вона не втерпіла і відразу ж набрала його номер. Здається, ще не встиг скінчитися перший сигнал, як вона почула його голос. Він сказав, що зараз має пару в медуніверситеті й зателефонує їй одразу, як звільниться, але вона не мала часу чекати, виплеснувши на нього своє горе: «Мама хвора на рак, завтра приїжджає», а він мовчав, не знаючи, як зарадити її горю, і не смів говорити ніжних слів, бо на нього дивилися студенти і особливо студентки, закохані в нього. Сказав лише: «Не переймайся, може бути встановлений неправильний діагноз, і все владнається», але, здається, й сам не повірив у ці слова. Проте їй цього було досить, аби знову хвиля ніжності й кохання полинула до нього. Ну, звичайно! Можливо, мамі поставили неправильний діагноз, а Оля даремно переймається тим, що в неї рак. Ось приїде сюди, Віктор Андрійович порекомендує, до якого найкращого лікаря піти, – і все буде гаразд. Вона більше ніколи не відпустить маму на ті кляті заробітки, ліпше сама буде гарувати.

Олина ейфорія тривала недовго. Розуміння того що саме через неї мама поїхала до Італії, аби вона могла навчатись у медуніверситеті, гризло її, а нині особливо, коли всю вину за мамин рак Оля взяла на себе. Відчайдушна думка, що жодне спокутування гріха не врятує її маму від смерті, убивала зсередини, розриваючи душу на шматки. Уперше за багато місяців, а то й років Оля нестримно плакала, заходячись, жаліючи насамперед себе. Вона не пам’ятала, скільки це тривало, але солона волога, вийшовши із неї, омолодила тіло і струсонула душу. Тепер Оля готова була віддати своє життя, лиш би врятувати маму. Недавнє душевне потрясіння жахливо відобразилося на її обличчі, і вона довго вмивалась, аби змити свою муку, аби мама ні про що не здогадалась.

Так вона й протинялася по квартирі до самого вечора, нічим особливо не займаючись. То вмикала, то вимикала телевізор, клацала канали, але ніяк не могла зупинитись на якомусь одному. Наскрізна думка про маму пронизувала її тіло. З одного боку, вона негайно вже хотіла бачити маму, а, з іншого, – намагалась якомога чимдалі відтягнути цю мить, бо розуміла, що після приїзду мами в неї почнеться зовсім інше життя, – і буде воно не таким безтурботним, як досі.

Віктор Андрійович не телефонував, і вона забула про нього. Згадала в ту мить, коли додому приплівся п’яний батько. Вона не сказала йому жодного слова, а він з винуватою посмішкою глянув на неї, ніби виправдовуючись за свою слабкість саме у цей час, і почимчикував до спальні, звідки незабаром донісся його потужний храп.

Несамовита хвиля байдужості накрила Олю з головою. Вона відчула себе малесенькою дівчинкою, яку віднесло на безлюдний острів. Вона пройшла стадію страху, коли боялась навіть власної тіні, й байдуже дивилася на все, що коїться навколо. У неї навіть не було думки, щоб якось захистити себе від цієї небезпеки, сховатися в потаємне місце, де би тебе ніхто не знайшов. Навіщо? Адже на безлюдному острові Олиної душі її ніхто і не шукав. Вона не була нікому потрібна, бо ніхто навіть не здогадувався, що її необхідно рятувати, а вона не волала про допомогу, бо розуміла, що ніхто її не почує.

Надійшла година, коли Оля зазвичай лягала спати, і дівчина слухняно-механічно лягла у ліжко, але сон не йшов. До зустрічі з мамою залишалось якихось дванадцять годин, і організм напружився, завмер в очікуванні. Тіло виснажилось, але ще мало потаємні запаси, аби існувати. Оля вимкнула світло, заплющила очі, але через мить їй стало страшно, і вона змушена була знову ввімкнути світло. Вже було не так лячно, але все одно здавалося, що хтось невидимий причаївся невідомо де, аби накинутись на неї і зробити з нею щось зле. Батько за стіною перестав хропіти, і Оля подумала, що він вмер, але за мить він знову захропів, і їй стало легше на душі. Проте вона вже не ризикувала вимикати світло й заплющувати очі, боячись, що попередній страх повернеться до неї. Їй уже не було комфортно з самою собою, як ще вчора, та й нині зранку, доводилося прилаштовуватися до нового стану душі, яка ніби в невагомості існувала всередині її тіла, міцно невидимими путами прив’язаного до землі. Її очі щільно обмацали кожну щілинку на стелі, аж поки мозок не дав команду дочитати розділ книги до кінця. Але вона ще добрих десять хвилин лежала на ліжку, аж поки уповні усвідомила свою відповідальність за виконання команди власного мозку, розкрила книжку, відсунула вбік закладку і продовжила надовго відкладене чтиво:

«Тематика фантазий может иметь эротический характер (при внешней незаинтересованности шизоида в сексуальных связях) или отражать честолюбивые устремления и тешить самолюбие и гордость.

Со временем всё отчётливее обнаруживается односторонность их развития, дисгармоний психики, несоответствие серьёзности и направленности интересов их возрасту. Часто шизоиды живут своими, странными для остальных, сильными и устойчивыми увлечениями, которые могут проявляться в коллекционировании необычных для их возраста предметов. То, что, как правило, собирают все подростки, – марки, спичечные этикетки, вкладыши от жвачки, модели автомобилей, мини-игрушки из «киндер-сюрприза» – не привлекает подростка-шизоида, ибо он всегда поступает не так, как другие.

Шизоиды предпочитают более изысканные предметы для коллекционирования. Их коллекции бывают уникальными, например, старинные почтовые открытки, посвящённые конкретной тематике, старинные монеты определённой страны, копии гравюр художника ХVІІІ века, старинные фотографии архитектурных сооружений, копии любовной переписки какого-то писателя и тому подобное.

Иногда коллекции могут удивлять своей никчемностью, бесполезностью, странностью выбора тематики. Но в этом проявляется стремление к удовлетворению изощрённых эстетических потребностей шизоида, а не просто накопительство ненужных предметов.

Многие из них предпочитают интеллектуально-эстетическое хобби. Например, интерес к религии и философии, уникальные сведения в какой-либо одной области. В рамках своих увлечений они могут достичь определённых успехов и удивлять взрослых и сверстников эрудицией и глубоким знанием предмета.

Большинство шизоидов любят читать, и чтение предпочитают всем остальным развлечениям. Многие уже в детском возрасте увлекаются «взрослой» фантастикой, читают все произведения известных писателей-фантастов.

Одни «запоем» читают все книги подряд, а другие – строго избирательно, например, книги по естествознанию, истории, литературоведению, эстетике, философии, причём интерес может проявляться к конкретной исторической эпохе или к определённой теории.

Хобби шизоидов необычны и могут поражать своим несоответствием возрасту или общему интеллектуальному развитию, например, увлечением древними языками, древнегреческой философией или мифологией, генеалогией французских королей, русских царей или китайских императоров, импрессионизмом или абстракционизмом в живописи, творчеством писателей-символистов, эстетикой и тому подобным.

Все увлечения предназначены для самих шизоидов. Они никогда не делятся ими с окружающими. В отличие от истериков, которые тоже могут весьма поверхностно овладеть знаниями в какой-либо изысканной области искусства, чтобы поразить окружающих и произвести на них впечатление, свои увлечения шизоиды предпочитают скрывать, а не выставлять напоказ. Иногда они таят их, боясь непонимания и насмешек, а иногда из-за особенностей своей психики.

Лишь перед немногими людьми, в которых он чувствует истинный интерес, шизоид способен слегка приоткрыть то, чем он живёт и что его интересует, но тут же может вновь уйти в себя. Чаще он откроется случайному человеку, которого видит впервые в жизни, если тот чем-то ему импонирует. А для своих родных и знакомых, которые знают его много лет, он порой всю жизнь остаётся скрытной, загадочной, непонятной личностью, «вещью в себе».

Некоторые шизоиды всерьёз увлекаются шахматами и уже в подростковом возрасте могут обыграть многих взрослых профессионалов, получают разряд мастера спорта по шахматам. Может наблюдаться увлечение математикой с самостоятельным освоением высшей математики, решением сложных математических задач, созданием собственных теорем и аксиом.