Kitabı oku: «Гра у відрізаний палець», sayfa 2
5
На порозі будиночка Ніка зустрів схвильований Іван Львович.
– Я вже думав, щось сталося, – кинувся він, забувши привітатися. – Стукаю-стукаю, а ніхто не відчиняє. Думаю, не може ж людина так міцно спати…
– А я думав, що ви тільки через кілька днів приїдете! – сказав Нік, дістаючи з кишені ключа.
– Я теж так думав, але обставини… Іноді вони змінюються занадто швидко. Головне – встигати реагувати. Я зараз чайник поставлю, а ви сядьте за стіл і спробуйте зосередитись. У нас буде дуже серйозна розмова…
Нік слухняно пройшов у вітальню, всівся за стіл.
– Хтось із колег під мене копає, – Іван Львович всівся навпроти. – Отож я сьогодні без шофера, своїм ходом. Удома «жучка» знайшов на кухні, за батареєю. Ви, я сподіваюся, тут ні з ким не знайомилися?
– Ні, – відповів Нік і відчув себе «по-офіцерськи» незручно, злукавивши.
– І не треба. Мабуть, справи тепер підуть швидше. Нам потрібно поспішати… Коротше, відпочити після дороги вам не вдасться…
З кухні донеслося шипіння чайника. Іван Львович немов спохватився, швидко вибрався з-за столу. Повернувся з чаєм.
Нік помітив, як у полковника тремтять руки. «Старість або нерви», – співчутливо подумав він.
– Отже… – Іван Львович перевів подих, знову влаштувавшись на стільці. Ковтнув чаю, обпікся, відставив чашку вбік. – Ми, чесно кажучи, не збиралися відразу вводити вас у курс справ. Принаймні повністю. Але доведеться. Річ у тім, що наш колишній КДБ стоїть на порозі реформ, які дуже багатьом не подобаються. Але головне – у нас є згода президента і декількох важливих людей нагорі. Реформа перша і найважливіша – це створення Федерального бюро за принципом американського ФБР. Власне, нам необхідно мати дві служби замість однієї, щоб легше було контролювати лояльність і цілковиту підзвітність урядові обох служб. Парламент зарубав наші офіційні спроби створити ФБУ – їм це невигідно. Багато голів просто полетять, адже у СБУ є компромат на сотні й тисячі людей, але доки вони монополісти – то можуть просто використовувати компромат у своїх інтересах, вважаючи, що їх інтереси і є інтересами держави. Подвійної монополії на компромат не буває, а враховуючи, що ФБУ з’явиться ніби зсередини СБУ, ця монополія природним чином зруйнується. Розумієте?
Нік кивнув.
– У чому тепер проблема? – вів далі Іван Львович. – У тому, що для створення ФБУ просто немає коштів. Дуже смішно але, на жаль, занадто серйозно, щоб ставитися до цього з гумором. Я – кадебіст старої школи, і мені, повірте, боляче дивитись, як засмічуються наші лави. Приходять люди з вулиці без усяких принципів. У кращому разі – сподіваючись на кар’єру, в гіршому – розраховуючи на використання даху ДБ з корисливою метою. Якщо наші плани здійсняться, то відмінність між чистотою рядів ФБУ і СБУ буде така ж, як раніше між КДБ і міліцією. І відповідно можна буде гарантувати безпеку державних інтересів. Ви гадаєте, що раніше можна було зробити замах на прем’єр-міністра й залишитися безкарним? Чи розстріляти в аеропорту депутата і спокійно поїхати на машині? Ні. Такого раніше бути не могло.
Іван Львович підніс чашку до губ, подмухав на чай, зробив ковток.
– Усе, що я вам зараз говорю, має залишитися суворо між нами. Не тільки тому, що ми вас уже вважаємо нашим співробітником. Володіти цією інформацією просто небезпечно – вона набагато сильніша за вас і за мене. Вона може вбити миттєво. Сподіваюся, ви розумієте. Державні інтереси – über alles – понад усе. Можна сказати, що їм усе людське – чуже. Для сантиментів і емоцій просто немає місця. Тут служба, творче, але в той же час механічне виконання завдань, якнайточніший розрахунок, цілковите презирство до будь-яких сумнівів. Ці правила діють в усіх службах світу, і ми тут не виняток. Тепер про кошти, яких немає. Ви, напевно, знаєте, що сталось із спільною радянською власністю за кордоном. Її забрала Росія. Оголосила себе правонаступницею великого і неподільного. Але був іще один великий і неподільний, який мав іще більшу кількість власності та вкладень за кордоном – КДБ. Про цю власність ніхто нічого не чув. Декілька моїх колег із різних колишніх республік намагалися порушити це питання на офіційному рівні, й у результаті я навіть не зміг поїхати на їх похорони. Мені просто «не порадили» їхати. Справа делікатна, і на державному рівні ніхто нею займатися не хоче. Хоча, за найскромнішими підрахунками, на долю СБУ, якби цю власність ділили по-чесному, а не «по-братськи», припало б не менше мільярда доларів. Думаю, вам важко уявити кількість нулів у цій сумі. Річ у тому, що в основному це «жива» власність: банки, фірми, заводи, навіть готелі – принаймні один із них у Швейцарії. Усе це створювалося на гроші з оперативного бюджету і потім уже розвивалося само собою, приносячи прибуток і навіть фінансуючи окремі операції. Якщо нам удасться отримати хоч би один відсоток од цієї суми – ми зможемо не лише розвернутись, але й почати по-справжньому працювати. На сьогодні я вас більше навантажувати не буду. Подумайте про почуте, проаналізуйте. Розслаблятися вам уже немає сенсу, попереду – робота.
– А яка саме робота буде в мене? – запитав Нік, задумливо жуючи губами.
– Про це пізніше. Може, у вас є інші питання, на які я зможу відповісти?
– Так, щодо квартири і моєї сім’ї. Коли вони зможуть приїхати?
– Гадаю, з цим потрібно почекати. По-перше, ви ж хочете, щоб у сім’ї була хороша квартира, а грошей у вас навряд чи вистачить на одну кімнату в комуналці…
– Але ви ж говорили, що квартира буде «по кишені»!
– Я ж не говорив, що по вашій кишені. По кишені ФБУ, коли ми почнемо працювати, тобто коли з’являться кошти. Поки що ви можете жити тут абсолютно безкоштовно.
– Але ж я відправив сюди контейнер із речами! Він скоро прийде.
– Нічого страшного. Нікуди він не подінеться. Полежить на митному складі місяць-другий. Ми навіть заплатимо за зберігання… Ну, я бачу, ви стомилися. Полежте, подумайте, а я піду прогуляюся. Повернуся годинки через три.
Нік залишився сам. Тиша, що повернулася в будинок після відходу Івана Львовича, здалася йому незатишною та тривожною. Майбутнє вкрилося туманом.
Обіцяна служба не лякала, ні. У пропозиції полковника він передусім відчув довіру до себе. Така довіра лестила. Лестив навіть сам той факт, що вибір полковника ліг саме на нього, і це збіглося з його спробами вибратися з жовтого Таджикистану. Тепер уже здавалося, що та зустріч на виході з Управління прикордонними військами не була випадковою. Тепер уже не вірилося, що випадковість може так багато змінити в житті. Засмучувала тільки непевність приїзду сім’ї, тривога за них. Як там вони живуть на дачі у рідні в Саратові? Що їдять? Що роблять? Чи згадують його? Чи чекають од нього звісток?
Звичайно, чекають. У цьому було б безглуздо сумніватися. Нік приліг на канапу. Заплющив очі. Подумав про те, що в липні йому виповниться сорок років. Добре б відсвяткувати разом із сім’єю. Може, доведеться злітати заради цього в Саратов? Адже ясно, що за півтора місяця питання з квартирою не вирішиться.
6
Із Дмитром Ракіним Віктор зустрівся навіть раніше, ніж збирався. Просто наткнувся на нього, вийшовши на вулицю подихати свіжим повітрям.
– Ти це куди в робочий час? – погрозливо-жартівливо запитав Дмитро замість вітання.
– Якраз тебе шукаю, – признався Віктор.
– Жартуєш! Навіщо я тобі потрібен?
– Не жартую, – абсолютно серйозно мовив Віктор, і посмішка на обличчі приятеля та колишнього колеги зникла за стуленими тонкими губами.
– Ну, якщо не жартуєш, підемо де-небудь сядемо! – запропонував Дмитро.
Вони мовчки дійшли до підвального бару «Сивий кіт», спустилися сходинками. У барі було безлюдно, й навіть за стійкою ніхто не стояв у очікуванні клієнтів. Довелося Дмитрові дістати з кишені монетку й постукати по мармуровій стійці. На металевий цокіт виглянула миловидна дівчина з обличчям, переобтяженим косметикою.
Вони всілися за кутовий круглий столик із мармуровою стільницею. Мармур був такий холодний, що, доторкнувшись до нього, Віктор одразу відсмикнув руку. В барі було прохолодно, і прохолода ця дивно контрастувала із жарким сонцем на вулиці.
Немов на підтвердження цих відчуттів за стійкою закашлялась молода барменша.
– Ну, розповідай, – Дмитро спрямував лукавий погляд на Віктора.
– Що розповідати, ти напевно знаєш. Я справу отримав. Убивство…
– Вітаю! Є можливість відзначитись!
– Не впевнений, – задумливо мовив Віктор.
– Чому? – награно здивувався Дмитро. Віктор ковтнув кави.
– Розумієш, – сказав він. – Схоже, що хтось хоче мене підставити. У мене ж у провадженні тільки дрібниці були, а тут – убивство генерала, радника президента. І саме мені!..
Віктор подивився на Дмитра запитливим поглядом.
– Сам допер, чи Щур розтлумачив? – запитав після паузи Дмитро.
– Сам би допер, напевно, трохи пізніше… – признався Віктор. – Але що це змінює?
– Нічого не змінює, – кивнув Дмитро. – Ставки ті ж, коні теж.
Він дістав із нагрудної кишені сорочки пачку сигарет. Запалив.
– Це я тебе порадив, – неголосно, між двома затяжками мовив Дмитро. – Я тобі все поясню. Ні, мабуть, не все. Точніше – я всього і знати не можу.
Дмитро машинально «втоптав» недопалену сигарету в скляну попільничку і тут же дістав із пачки другу. Знову запалив.
Віктор допив каву. Сходив до стійки, взяв іще чашку.
Мовчання тривало хвилин п’ять.
– Так ти мені щось поясниш? – запитав нарешті Віктор.
– Авжеж, – отямився Дмитро і вм’яв у попільничку другу сигарету. – Справу перекинули тобі, щоб легше було відстежувати супутні процеси.
– Які процеси?
– Які йдуть зазвичай попутно зі слідством. Процеси тиску, втручання, підкидання анонімної інформації тощо. Ти не бійся, це нормальна робота, і якщо впораєшся – можеш опинитися зовсім у іншому місці, і кабінет у тебе буде теплий і без битих шибок. Ти справу вже читав?
– Так.
– Ну так уперед і з піснею!
– А ти впевнений, що цю справу можна буде довести до кінця?
– Це залежить від кінця, – сумно посміхнувся Дмитро. – Але ти не турбуйся, тебе в спокої не залишать, допомагатимуть, радитимуть. Сам усе зрозумієш! Коли що – телефонуй!
Віктор заховав візитку Дмитра в кишеню, кивнув замість «спасибі».
Після підвального бару було куди приємніше опинитися на сонячному боці вулиці.
– Тобі тут із міністерства дзвонили! – зустрів Віктора в райвідділі майор Крисько і підморгнув. – Тепер треба з тобою обережніше, адже ти шишкою зробився? Так?…
– Та ну вас! – Віктор спересердя махнув рукою. – Якою шишкою? Ще пощастить, якщо тільки шишками відбудуся від усього цього!
– Не бійся, цеглина на голову вже не впаде! Ти тепер на колесах!
– На яких?
– За годину приганятимуть, – Леонід Іванович кивнув із посмішечкою. – Укртрансбанк виділив МВС десять «мазд» як спонсорську допомогу. Одна – твоя! Ось тобі й демократія у дії. Воно і правда, навіщо генералам по дві «мазди». Негарно! Сам-то щось з’ясував? Чи так прогулювався?
– З’ясував, – видихнув Віктор. – Тепер…
– З’ясував, і добре, – перебив його майор. – А мені розповідати не потрібно. Це тобі виявлено високу довіру, а не мені… До речі, там у мене в кабінеті стажисти нудяться, ходімо, подивишся на них.
Стажисти – п’ятеро худорлявих хлопців у міліційній формі – здалися Віктору на одне обличчя. Усі блідуваті, прищуваті, насторожені. «Обличчя покоління», – подумав Віктор, придивляючись до них і намагаючись знайти особливі прикмети, завдяки яким можна було б хоч щось сказати про характер хлопців.
– Ну що, готові до служби? – бадьорим голосом запитав їх майор.
– Так точно, – трохи врізнобій і без ентузіазму відповіли вони.
Майор обернувся до Віктора і значущо посміхнувся.
– Лейтенант Слуцький проведе з вами бесіду і передасть вам справи. Потім із усіма питаннями звертатиметеся до мене. За безглузді питання каратиму позбавленням пайка! Все!
Майор іще раз посміхнувся Віктору й вийшов, залишивши його зі стажистами у своєму кабінеті.
Віктор розгубився. Він глитнув слину, гарячково думаючи, що за бесіду проводити з цими новачками.
– Зараз я принесу справи, – мовив Віктор і рвонув услід за майором, залишивши стажистів чекати обіцяної бесіди.
– Леоніде Івановичу, про що мені з ними розмовляти? – запитав він, наздогнавши майора. – Ви ж нічого не говорили!
– Належить провести бесіду! Не мені ж, старому цинікові, говорити їм про кришталеву чесність, порядність, обов’язок. Накидай їм декілька гасел, передай справи і визначся: кого візьмеш у помічники. Тільки особливо на допомогу такого помічника не розраховуй. Хіба що каву зварить або за пивом збігає. Йди!
Із бесідою Віктор уклався в три хвилини. Судячи з того, як стажисти його слухали, говорити довше не мало сенсу. Потім він розклав на столі справи. Узяв папір із прізвищами стажистів. Поліщук, Петров, Плачинда, Ковінько, Іванов. Кожен отримав по декілька тек зі справами.
– Питання є? – запитав Віктор.
– Так, на квартоблік де можна стати? – запитав один із них, але з того, як усі п’ятеро втупились у Віктора, він зрозумів, що питання спільне.
– Це до майора! – спокійно сказав Віктор. – Кабінети вам виділили?
– Один на всіх, – відповів хтось.
– Ідіть, починайте працювати.
Залишившись на самоті в кабінеті майора, Віктор підійшов до вікна. З висоти другого поверху місто здавалося напрочуд мирним і зеленим. З вулиці долинали крики дітвори. Літо було у розпалі, і нехай за календарем воно тільки-тільки починалося, йому, літу, на календар було наплювати.
– Ну що, кого береш у помічники? – почувся із-за спини голос майора.
– Поки що нікóго, – обернувся Віктор. – Придивлюся…
– Я там наказав, щоб із твого кабінету зайві столи прибрали… Хвилин через двадцять привезуть результати розтину, так що нікуди не йди!
– Розтину?
– Еге ж, а ти що, думаєш, що мертвих генералів не розтинають? Іди до себе, а то пригрівся в моєму кабінеті!
Тон майора був жартівливий, але в його жартівливості відчувалася втома.
Віктор поспішно вийшов.
Усівшись за своїм столом, розкрив теку і, перегорнувши фотознімки, знову втупився в машинописний текст.
«Броницький Вадим Олександрович, 1950 року народження, народився в с. Хрести Донецької області. Одружений, має одного сина. Адреса: Київ, вул. Суворова, 26, кв. 133».
Уважно перечитавши вступний текст, Віктор, на свій подив, помітив, що ніде не згадувалося про службу і місце роботи покійного. Поки думав, дивлячись крізь тріснуту шибку на забарвлене яскравим сонцем листя дерев, на столі хрипко дзвякнув телефон.
– Зайди до мене, – попросив майор.
Віктор зайшов.
Чоловік у цивільному, що відрекомендувався Кудряшовим, простягнув Віктору прозору поліетиленову теку з паперами та ключі від машини.
– Тільки поспішати не треба, а то машина потужна, не впораєтеся, – сказав чоловік у цивільному. – Ви ж тільки «запорожець» водили?
– Так.
Чоловік у цивільному кивнув, потім зиркнув на майора, що сидів за своїм столом, і вийшов. Леонід Іванович розвів руками.
– Працюй! – сказав він. – Висока довіра вимагає обережності! Головне – не поспішати!
А за тріснутою шибкою наближався ранній вечір. Віктор закип’ятив собі чаю. Прочитав результати розтину – смерть від серцевого нападу. Знизав плечима. З таким папірцем справу можна перевести під іншу статтю – злісне хуліганство. Наруга над трупом… Якось усе це мало дивний вигляд: людина сама померла, хтось її підібрав, прив’язав за шию до рекламного дирижабля і відправив у небо…
Зверху на результаті розтину стояв номер телефону й адреса лабораторії судмедекспертизи. Підпис судмедексперта не читався – таку карлючку могла поставити людина з будь-яким прізвищем.
Важко зітхнувши, Віктор подивився на годинник – пів на сьому. У лабораторії вже нікого немає, і на його питання, мабуть, до завтра не дадуть відповідь. Він склав усі папери у теку, взяв ключі від машини.
Червона «мазда» стояла ліворуч од входу. Біля неї прогулювався сержант із «калашниковим» – охорона райвідділу.
– Нічого машинка! – схвально сказав він Віктору, що відмикав дверцята ключем. – У вас же центральний замок! – додав він придивившись.
Із виглядом знавця він узяв у Віктора ключі, показав на дві кнопки брелока-дистанційки. Натиснув кілька разів, із посмішкою спостерігаючи, як слухняно клацає машина дверними замками. Потім повернув ключі Віктору.
У салоні пахло дезодорантом. Віктор вів машину обережно, уважно стежачи в обидва дзеркала заднього огляду. Кілька разів йому сигналили знервовані його повільною їздою іномарки, але це не змусило його їхати швидше.
На Південному мосту він прилаштувався в хвіст такого ж повільного «фольксвагена» і неспішно покотив за ним зі швидкістю шістдесят кілометрів за годину.
Раптом сторонній звук змусив його сіпнутися. М’яка телефонна трель долинала з ніші під магнітолою. Віктор засунув туди руку й витягнув мобільний телефон. Потримав перед собою, розглядаючи його та слухаючи трель, що повторювалась. Інтуїція підказала натиснути на зелену кнопочку.
– Ну як машина? – запитав незнайомий чоловічий голос.
– Клас, – відповів Віктор. – А хто це?
– Георгій. Георгій Георгійович, але ми будемо на ти. Так простіше. Я подзвонив тільки познайомитися, пора вже. Фільми про американських полісменів полюбляєш?
– Так.
– Там вони завжди удвох працюють. У «Міцному горішку» і в інших. Напарники. Я буду твоїм напарником…
– Коли? – приголомшено запитав Віктор.
– Уже, – відповів чоловічий голос. – Так що звикай до думки, що ти не сам. Тобі ж легше буде. І безпечніше. Зрозумів?
– Не зовсім…
– Це не страшно. Мій мобільний – 240-80-90. Запам’ятай. До речі, папери про розтин уже прочитав?
– Так.
– Я б тобі радив завтра під’їхати туди й поговорити з експертом…
– Я й так збирався.
– Молодець! Світла голова! – мовив чоловічий голос. – Телефон у машині не залишай! Бувай!
Під’їхавши до будинку, Віктор згадав, що не взяв на роботі пайок. Настрій одразу упав. Хоч час і не пізній, але госпвідділ уже на замку, і ніхто йому не видасть в обмін на підпис обіцяний кульок із продуктами.
7
Іван Львович повернувся пізніше, ніж обіцяв. Сказав, що зустрів знайомого й засидівся з ним у барі. Виявляється, бар був зовсім поряд. Згадка про бар підштовхнула Ніка до питання про гроші.
– Звичайно, звичайно. Ось! Я просто забув, – Іван Львович витягнув із внутрішньої кишені піджака конверт і простягнув Ніку. – Тут двісті гривень. На перших порах. Не соромтеся, витрачайте. Власне, чом би нам із вами не повернутися до бару? Я пригощаю! Тільки буквально два слова спочатку. По-перше, якщо ви боїтеся роботи, яку я вам запропонував, можна зробити крок назад. Тобто вам доведеться повернутися в Саратов і далі вирішувати свою долю самостійно. Це, звичайно, вас не звільняє від відповідальності за володіння отриманою інформацією…
– Ні, ні, я згоден… – поспішно вставив Нік, надягаючи піджак.
Іван Львович усміхнувся.
– Я знаю, що ви згодні. Мені важливо знати, що ви ТВЕРДО згодні, а не вимушено. Від цього ж залежить результат роботи… Ну, тоді ходімо!
На вулиці було ще світло. Сонце, що сховалося за горизонт, усе ще підсвічувало звідти небо, але білий ріжок місяця вже висів на нім, очікуючи приходу темряви. Ще трохи, і він пожовкне, сповістивши вечір.
Вони йшли неспішно по безлюдній доріжці.
– Тут що, майже ніхто не відпочиває? – здивувався вголос Нік.
– Чому ж. Відпочивають. Просто це місце не для масового відпочинку.
Бар розташовувався в будиночку з відкритою терасою над обривом.
– Горілка? Пиво? Вино? – запитав Іван Львович. У внутрішньому залі нікого, крім молоденького бармена, не було. Тільки на терасі сиділи декілька людей.
– Горілку, – сказав Нік.
– Два по сто «Княжого келиха», пляшку талої води та наріжте лимон.
– Сідайте, я принесу, – бармен послужливо всміхнувся і поправив метелика на білій сорочці.
Нік і полковник вийшли на терасу і всілися за вільний столик. Ніхто з відвідувачів не звернув на них уваги.
Свіже річкове повітря оживило Ніка. Він роззирнувся на всі боки. Подумав, що зможе сюди заходити і сам – приємне місце.
Підійшов бармен із тацею, виставив усе на столик і безшумно віддалився, немов його спеціально навчали бути безшумним.
– Ну, – Іван Львович підняв широку низьку скляночку з горілкою. – За удачу. За нашу спільну удачу!
Нік випив усе залпом. Тільки потім помітив, що полковник відпив навряд чи чверть.
Мабуть, на обличчя Ніка набіг винуватий вираз, тому що полковник усміхнувся, махнув рукою. Потім підвівся з-за столу.
– Нічого-нічого, – сказав він. – Я зараз іще замовлю.
Місяць уже пожовк і висів просто над терасою. Прийшла ще одна пара відвідувачів, але вони з келихами в руках стали біля бортика й дивилися тепер на річку. Атмосфера була сповнена романтики.
– Привезете дружину, приведете сюди, теж ось так постоїте, – кивнув на них Іван Львович. – Дуже душевно. Мені, старому, вже не до місячного сяйва. Хоча по сто грамів я ще можу.
Нік підніс свою склянку до рота, відпив небагато. І раптом неголосна трель продзвеніла десь зовсім поряд. Він озирнувся на всі боки, не розуміючи, звідки вона долинає. Потім побачив, як Іван Львович дістав із кишені мобільний телефон, підніс до вуха. Сказав у трубку «зараз» і, підвівшись, одійшов убік.
– Так, слухаю… так… – долинав до Ніка голос полковника. – Добре… зараз двадцять одна сорок п’ять. Зрозумів.
Повернувшись за стіл, Іван Львович насамперед кинув собі в рот кружальце лимона. Потім заховав мобільний у бокову кишеню. Зробив ковток горілки і тільки після цього подивився на Ніка.
– Оберти набираються, – мовив він якось утомлено. – Куди поспішати? Ця молодь, за нею не вженешся! Гаразд. Через півгодини поїдемо в місто.
– Навіщо? – запитав Нік і тут же отримав у відповідь суворий і холодний погляд, що наче промовляв: «Накази не обговорюють».
Полковник подивився на годинник. Кинув собі в рот іще одне кружальце лимона.
– Ти кіно любиш? – запитав він раптом більш-менш доброзичливо.
– Люблю.
– Ну так побачиш.
