Kitabı oku: «Гра у відрізаний палець», sayfa 6
18
Похід по ресторанах Віктору практично нічого не дав. У «Козаку» офіціанти з ним розмовляли крізь зуби. Броницького ніхто з них не пам’ятав, хоча Віктору здалося, що офіціанти відповіли «ні» ще до того, як опустили очі на фотознімки. У «Млині» адміністратор подивився на виторг за двадцяте травня й лише похитав головою. Офіціантка згадала той вечір, сказавши, що тільки два столики були зайняті За одним святкували день народження знайомі повії, за іншим щось відзначала компанія «спортсменів». Коли поглянули у витратну книгу кухні, з’ясувалося, що млинці з ікрою ніхто того вечора не замовляв.
У ресторані готелю «Москва» офіціанти й адміністратор виявилися привітніші. Броницького вони не впізнали, але це, як один з них і сказав, нічого не означало, бо того вечора в ресторані був банкет на сорок осіб. Окрім банкету, зайнято було ще декілька столиків. Млинці з ікрою було замовлено банкетним столом, але за ним відзначалася галаслива річниця весілля, й навряд чи Броницький міг мати до неї стосунок.
Тепер Віктор їхав на похорон Броницького. Можна було особливо не поспішати – тіло підвезуть до будинку тільки об одинадцятій. Він приїде хвилин за двадцять до цього, занесе вдові куплений букет траурно-білих кал і заразом роздивиться: хто прибув на похорон. Найбільше Віктор цікавили зустрічі з сином і Максимом Івіним. Од них він сподівався дізнатися що-небудь нове про останній відрізок життя президентського консультанта з питань оборони. Коли Віктор заїкнувся по телефону Георгію, що непогано було б поговорити з колишніми штабними колегами покійного, а також із колегами по президентському апарату, Георгій тільки розсміявся. Потім сказав: «І не здумай! Ніхто не пов’язує його смерть із його місцем роботи!» Здивований Віктор перепитав тоді Георгія, але той не здобувся на відповідь. Просто дав відбій.
Зараз, застрягши у невеликій пробці перед поворотом на Печерськ, Віктор знову згадав ту розмову. Згадав іще раз і пораду чоловіка в цивільному, що передав йому ключі від машини: не поспішати. Так чого вони все-таки від нього хочуть? Щоб він не поспішав? Тоді до чого була та телефонна прочуханка, яку влаштував йому якось Георгій, невдоволений уповільненим розслідуванням? Хто вони взагалі такі? Хто і звідки? З СБУ? Це було б логічно, але тоді до чого ця телефонна конспірація? До чого взагалі тоді він сам, Віктор Слуцький, простий лейтенант із невеликим досвідом розкриття дрібних вуличних злочинів? У них же свої специ – таких у міліції не знайдеш, а якщо з’являться – відразу перекуплять! Якби вони вважали його спецом, то теж, напевно, перекупили б. Але ж ні. Він так і залишився лейтенантом зі своїм столом у райвідділі.
Зупинив машину не перед парадним, як раніше, а в кінці будинку біля виїзду з двору. Узяв із заднього сидіння букет білих квітів.
Двері відчинила Броницька. В очах – сльози, мовби щойно дізналася про смерть чоловіка. Довга чорна сукня, на грудях – брошка з темним малахітом.
У квартирі метушилися жінки. На кухні працювала електром’ясорубка. Одна з жінок сиділа за столом і загортала готовий фарш у капустяне листя. Готувалася традиційна поминальна їжа – голубці.
Пройшовши в кімнату, Віктор зустрівся поглядом із літнім чоловіком. Кивнули один одному не знайомлячись. Знайомитися на похоронах не заведено. Сівши в кутове крісло, Віктор прислухався до шумів квартири, адже в ній було ще три чи чотири кімнати. Шум долинав тільки з кухні.
Літній чоловік підвівся з канапи. Віктор звернув увагу на його вкриті густим дорожнім пилом черевики. Він наче опинився тут випадково, створюючи своїм виглядом явний дисонанс із добре умебльованою квартирою і речами, чистими, яскравими, що звертали на себе увагу.
Чоловік боком підійшов, сів у сусіднє крісло, обернувся лицем до Віктора.
– Даруйте, ви Вадима товариш по службі будете? – запитав він, заглядаючи у вічі Віктору.
– Ні, я більше з його дружиною спілкувався, – мовив Віктор і тут же зніяковів, зміркувавши, що його відповідь звучала більш ніж двозначно. Але не говорити ж йому, насправді, що він за службовим обов’язком, а не заради висловлення співчуття!
– Значить, Оленин товариш по службі, – вголос дійшов висновку чоловік. – А я його батько… Шахтарем був, ми ж із Донеччини… Ось мати не змогла приїхати – паралізована лежить… Щось тіло не везуть! – І погляд Броницького-старшого перейшов на великий настінний годинник у рамочці з полірованого дерева.
Віктор кивнув.
– Піду на кухню подивлюсь, як там, – мовив чоловік, підводячись із крісла.
– Вибачте, – Віктор підвів на нього очі. – А син-бо Вадима прилетів?
– Син? – обличчя Броницького-старшого якось одразу змарніло. – Ні. Воно ж дорого – з Англії сюди летіти. Не прилетів.
Віктор залишився сам у кімнаті. Пройшовся по персидському килиму з високим ворсом. Потім глянув на свої черевики, злякавшись, а раптом і вони запилючені, як у батька покійного. Але ні, черевики були в нормі.
Подзвонили в двері. Віктор виглянув у коридор і побачив декількох осіб із букетами. Відчув себе зайвим. Він же й справді був тут зайвий, їхнє горе його не торкалося.
Тіло привезли із запізненням на півгодини. Відразу вивантажили біля парадного з автобуса – розкішна труна, на вигляд – червоне дерево. Виставили на двох табуретах.
Усі спустилися вниз. Віктор, відійшовши трохи вбік, оглянув присутніх – було їх не так уже й багато, може, п’ятдесят. Поряд стояли два чистенькі «ЛАЗи», чорна «Волга» та декілька «Жигулів».
Віктор здивувався скромності похоронного кортежу.
Труну завантажили в автобус. Кортеж рушив із місця. Віктор пройшов до «мазди», дивуючись, що ховають Броницького без музики.
Потім – півгодини повільної їзди до Байкового кладовища, ще декілька учасників похорону, що приєдналися там, із квітами та вінками. Пластмасові стаканчики з горілкою та пиріжки з м’ясом, пущені по колу вже після того, як кладовищенські трудяги, «зліпивши» лопатами могильний горбок, пішли. Віктор теж узяв стаканчик, але непомітно вилив горілку на сусідню могилу. Він стежив за оточенням Броницької. Окрім Броницького-старшого, поряд із нею стояли двоє серйозних чоловіків у дорогих костюмах і кілька жінок.
Незабаром Броницька почала ходити від однієї людини до іншої, ввічливо й сумно зазиваючи на поминки.
Знову Віктор влаштувався за автобусами, але тепер вони їхали вже швидше.
Два приставлені один до одного столи були накриті у вітальні. Крісла та канапу винесли, видно, в іншу кімнату, а замість них скрізь стояли стільці й табурети.
Уже всівшись за поминальний стіл, Віктор огледівся і не побачив тих двох чоловіків, що стояли біля могили поряд із Броницькою. «Може, пізніше підійдуть», – подумав він.
Коли за столом залишилось осіб шість, Віктор підійшов до вдови і тихенько запитав на вухо:
– А Івін де?
Вона з хвилину дивилася на нього розгублено, потім ніби прийшла до тями.
– Він у готель поїхав, у нього сьогодні потяг.
– Куди потяг?
– Назад…
– А він у якому готелі зупинився?
– У «Москві»…
Не попрощавшись, Віктор вилетів із квартири. Добіг до машини, помчав у бік готелю.
У реєстратурі йому сказали, що Івін здав ключ більше години тому.
– За готель у нього сплачено до завтра, так що можете пізніше зайти! – порадила білява жінка з утомленим від пудри обличчям.
Віктор сіпнувся до виходу. Зупинився. Подивився на годинник. Другий потяг щойно відійшов од вокзалу. Наступний на Москву буде тільки через три години. На прохідних такі люди не їздять.
«Потяг пішов», – зрозумів Віктор.
Повернувся до білявки. Постояв біля стійки, дивлячись на неї, як крізь туман.
– Ну чого? – запитала вона. – З’явиться ваш товариш, нікуди не подінеться!
Віктор кивнув. Потім щось змусило його зосередитися. Він згадав слова вдови про приїзд Івіна в Київ напередодні загибелі Броницького. Де він зупинявся того разу?
Знову Віктор утупився в даму, тільки тепер він дивився на неї благально.
– Скажіть, ви ж реєструєте всіх, хто в готель селиться?
– Звичайно! І паспорти перевіряємо.
Віктор відійшов до кіоска, що стояв тут же у фойє, купив коробку цукерок і з нею повернувся до стійки.
– Подивіться, будь ласка, чи зупинявся у вас у другій половині травня Максим Івін?
Із усмішкою прийнявши коробку цукерок, дама зітхнула й опустила свій погляд на величезний і товстий гросбух, розкритий перед нею. Перегорнула віялом широкі та довгі простирадла сторінок, повернула свій погляд на Віктора.
– З п’ятнадцятого?
– Так.
Іще кілька сторінок прошелестіли в повітрі над її столом.
– М. Івін? – вона пальцем притиснула сторінку в одному місці.
– Так! – Віктор перегнувся через стійку, намагаючись дотягнутися поглядом до розлініяної пописаної сторінки.
– З вісімнадцятого по двадцять перше, – сказала дама з усмішкою на обличчі.
– А номер у нього був на одного?
– На двох, але він там був сам.
– Вельми дякую! – Подумки Віктор готовий був навіть поцілувати її, але ноги вже несли його до виходу, до машини, залишеної на готельній автостоянці.
19
Перетин білорусько-польського кордону видався Ніку якоюсь нічною містикою. Білоруських рублів у них виявилося більше, ніж потрібно, і витратив їх Нік на купе, в якому вони тепер їхали вдвох із Сахном. Сахно знову їхав лежачи – він витребував з Ніка купити три «Зубрівки» і три пляшки вина. Його явно турбувала цифра «три». «Через кордон можна провезти по пляшці того й іншого на людину або по три на двох!» – уперто заявив він іще в Бресті, як тільки вони купили туристські ваучери для поїздки в Польщу. Тепер порожня пляшка з-під «Зубрівки» стояла під столом купе, а сам Сахно мирно лежав на своїй полиці, час від часу видаючи імпульсивне хропіння та перевертаючись на інший бік. Перш ніж «відвалитися», він виклав із кишені джинсової куртки два паспорти і залишив їх на краю столу. Один, пом’ятий, Віктор уже бачив при в’їзді в Білорусь, але тепер поряд із ним, а точніше згори, лежав закордонний паспорт радянського зразка.
Скориставшись відключкою Сахна, Нік проглянув і цю «червоношкіру паспортину». Термін дії паспорта закінчувався через три місяці, а майже на кожній його сторінці, як поліграфічний брак, красувалася одна і та сама віза, а точніше, віза однієї й тієї ж країни – Чехословаччини. Придивившись уважніше, Нік зрозумів, що перші декілька віз були чехословацькими, а останні – чеськими. Отже, паспорт ішов у ногу з часом.
«Цікаво, що Сахно робив у Чехії», – подумав Нік. Знайшов останню візу – десятиденну, видану в квітні цього року.
Додумати, як, утім, і довивчати паспорт, не вистачило часу. Зайшов молодий прикордонник, забрав обидва паспорти, проглянув уважно туристські ваучери, кивнув і пішов.
Буквально через десять хвилин потяг «розштовхали» на окремі вагони, потужні триметрові домкрати підняли вагон над землею, з брязкотом покотилися кудись залізні колеса.
Нік виглянув із вікна – під вагоном у жовтому світлі прожекторів метушилися залізничники.
Сахно знову захріп.
Нік теж приліг на свою полицю. Він лежав на спині. Пробував порахувати, скільки кілометрів було між Душанбе і Брестом. Прикидав-прикидав і кинув цю розумову затію. Між Душанбе та Саратовом було, напевно, понад дві тисячі кілометрів, а від Саратова до Києва – півтори доби потягом. Заболіла голова. Нік розслабився, подумав про дружину, про сина. Згадав широку та повільну саратовську Волгу. Зайшлося серце. Зараз між ним і сім’єю лежала десь одна прозора межа, але мине година або навіть менше, і немов залізні ворота зачиняться. Залишиться позаду Білорусь, залишиться увесь колишній Союз. Усе залишиться позаду, і він почне чекати повернення. Тільки куди йому повертатися? У Саратов або в Київ? Звичайно, в Саратов є до кого повертатись, але нікуди. У Києві обіцяють квартиру і, повернувшись та отримавши її, він зможе з гордістю витягнути з Саратова своїх. Зустріти їх на вокзалі, відвезти на таксі до будинку. Який це буде будинок? Скільки в нім буде поверхів? На якому поверсі вони житимуть? Краще всього на третьому, треба буде попросити полковника про третій поверх. Добре б, аби у Володьки була окрема кімната. Він уже, загалом, доросла людина, школа позаду, буде друзів і дівчаток додому приводити…
Вагон зі скрипом почав опускатися до землі. Зістикувався з колесами, потім його сюди-туди покатали, поки новий поштовх не сповістив про возз’єднання з рідним рухомим складом.
Хвилин через п’ятнадцять той же прикордонник заніс у купе паспорти. А Сахно як спав, так і продовжував спати.
Вже і потяг рушив у ніч, виповз із-під потужних прожекторів. Десь по цій темряві й проходить кордон, і потяг перенесе його зараз за наступну географічну межу, на захід. Потім, напевно, він так само повертатиметься через Брест у Київ. А можливо, і безпосередньо, адже в України є свій кордон із Польщею.
Колеса потяга застукали в спокійно-дрімливому ритмі, й Ніка почало хилити в сон. У купе було прохолодно, але Нік зняв джинсовий костюм, склав і заховав під подушку. Клацнув вимикачем, зануривши купе в цілковиту темряву, й накрився верблюжою ковдрою невизначеного кольору.
Через декілька годин потяг в’їхав у польський світанок. Прокинувся Нік від гучного хропіння напарника, помітив, що паспорти тепер лежали на столі по-іншому. Зрозумів, що їх хтось перевіряв, поки вони спали. Проглянув свій і знайшов у нім печать польського прикордонника. Подумав про поляків із вдячністю, адже не розбудили, самі розібрались і далі пішли.
За вікном під уже монотонне хропіння Сахна пробігали польські поля та села. Нік із цікавістю розглядав будинки. Здавалося, що чим далі їхав потяг, тим багатші та більші ці будинки були.
Сахно із заплющеними очима простягнув руку під стіл. Дзвякнула порожня пляшка з-під «Зубрівки», впала, покотилась. А Сергій намацав рукою кульок, у якому лежала їжа, куплена в дорогу. Витягнув звідти наосліп шматок копченої ковбаси, підніс до рота і смачно куснув разом із шкіркою. Так само, не дивлячись, поклав ковбасу на стіл поряд із паспортами і, обернувшись до стінки, знову захріп.
«Це був сніданок!» – з усмішкою подумав Нік, стежачи, щоб ковбаса не перестрибнула через паспорти й не опинилася на брудній підлозі.
Вже через хвилину стежити за катанням ковбаси Ніку набридло, і він поклав її на місце, в кульок. А сам одягнувся, скачав матрац разом із простирадлами та подушкою, закинув на верхню полицю й усівся біля вікна.
Незабаром у купе заглянув провідник із пом’ятим обличчям і двома склянками чаю. Нік узяв чай. Зачаровано дивлячись у вікно, він випив обидві склянки.
Сахно прокинувся під час двадцятихвилинної зупинки у Варшаві. Прокинувся, струсонув головою. Прислухався до гучних вокзальних оголошень.
– Що вони говорять? – запитав.
– Я польської не знаю.
– Кепський ти перекладач! – криво посміхнувся Сахно. – Чай дають?
– Дають.
Від Варшави до Познані майже п’ять годин шляху. І всі ці п’ять годин Нік і Сахно сиділи один навпроти одного за столом, дивлячись в основному у вікно. Вони ще двічі пили чай. Потім Сахно захотів відкоркувати другу пляшку горілки, але Нік не дав. Дивно, але Сахно не сперечався.
– Так куди ми їдемо? – запитав він.
– Зараз у Познань.
– А на хер я тобі потрібний? – Сахно примружено втупивсь у вічі Ніку.
– Ти мені й на хер не потрібний, – відповів йому його ж мовою Нік. – Я тебе витягнув, зробиш одну роботу, отримаєш купу грошей, і попрощаємося…
Сахно закивав, роздумуючи.
– Так ти, видно, про мене багато знаєш, – сказав він задумливо через хвилину.
– Aгa, – відповів Нік, виколупуючи шматок ковбаси, застряглий у зубах.
Сахно знову кивнув.
– Значить, заради цієї однієї справи ти мене і витягнув. Так?
– Так, – відповів Нік.
– Гаразд, – несподівано розслаблено мовив Сахно. – Від однієї справи ще ніхто не помирав… – І він удоволено всміхнувся, мовби вдало експромтом пожартував.
Помітивши його усмішку, Нік іще раз прокрутив у голові щойно сказану Сергієм фразу, і до нього дійшов її другий сенс. Звичайно, Сахно їхав із ним не заради компанії, не в турпоїздку. І від цієї «справи», яку належить зробити Сахну, хто-небудь та помре.
Нік уперше замислився про те, що по суті вони з Сахном були чимось на зразок «робочої групи», в якій він, Нік, виконував роль перекладача і ще когось, а Сахно був звичайним виконавцем. Втім, не звичайним, а з деякими вивихами. Він був скоріше малокерованим виконавцем, так що важко було досі уявити, чим закінчиться їх експедиція, тим більше, що навіть конкретні цілі цієї експедиції Ніку не були ясні. Абстрактну мету Іван Львович поставив, а все конкретне мав пояснити в Познані Олександр Возняк.
«Три п’ятірки, чотири, два, один», – згадав Нік його номер телефону.
Подивився на годинник – у Познань вони мали приїхати до обіду.
У Познані Нік подзвонив Возняку просто з вокзалу. Той попросив почекати його на вулиці перед входом, поряд із стоянкою таксі. Дивно, що Возняк навіть не запитав, які вони на вигляд, наче був упевнений, що впізнає їх.
Грілися вони на сонечку перед вокзалом добрі півгодини, перш ніж поруч, на стоянці таксі, загальмував старенький синій «мерседес». Водій, кремезний кругловидий чоловік років п’ятдесяти в яскравій літній сорочці з коротким рукавом, перегнувся через переднє пасажирське сидіння, опустив у дверцях скло і крикнув їм: «Сідайте!»
Вони їхали вулицями незнайомого міста, сидячи на задньому сидінні. Дивилися кожний у своє віконце, а водій, раз у раз підрівнюючи внутрішнє оглядове дзеркальце, поглядав на них, на двох одягнених в однакові джинсові костюми молодих людей. Поглядав він на них напружено, про щось роздумуючи. Час від часу на його губах з’являлася скептична напівпосмішка, яку він тут же ховав, ніби вона виникала проти його волі.
Під’їхали до маленького кафе на околиці міста.
– Ходімо перекусимо, – запросив водій «мерседеса».
У кафе він щось замовив по-польськи. До їх столика негайно підбіг бармен, поставив три пляшки пива, три салати, перепитав щось у Олександра Возняка й відійшов убік.
Пили пиво. Возняк розпитував про Київ. Відповідав йому в основному Сергій. Ніку особливо говорити було ні про що. Що він у Києві бачив? Будиночок на двадцять шостому кілометрі якогось шосе, набережну Дніпра та вечірні вулиці, по яких його возили на шикарній машині.
Сахно несподівано виявився балакучим і розповідав Возняку про нові магазини, ресторани. Показав він йому й нову українську валюту – Возняк із цікавістю розглянув декілька купюр, потім повернув їх.
Бармен приніс бігус – свинину з капустою.
Коли попоїли, продовжуючи нічого не значущу розмову, Возняк узяв іще по пиву. Потім запропонував Сахнові польської горілки. Сергій зрадів.
Возняк сам підійшов до стійки бару, взяв скляночку горілки та блюдце з нарізаним солоним огірочком і поставив на столик у протилежному кутку кафе.
– Вибач, Сергію, – він показав поглядом на той столик. – Нам потрібно з Ніком переговорити, а ти поки що там посидь!
Сахно без усякої образи підвівся й пішов до столика з горілкою. А Олександр Возняк, провівши його поглядом, дістав із кишені два сині паспорти. Мовчки простягнув їх Ніку.
– Заховай, потім подивишся, – сказав він. – Ви тепер громадяни нової Югославії. Ти, мабуть, югославський єврей. Ніко Ценський. Цей, – він кивнув із деякою зневагою в бік Сергія, – Іво Сахнич. З такими паспортами вам буде трохи легше. У вас уже стоять німецькі візи. Ось по три тисячі марок, – Возняк поклав на стіл два вузькі коричневі конверти. – За годину електричка до Німеччини. Німецьку ти знаєш?
– Вивчав, – кивнув Нік.
– Доїдете до Берліна, там пересадка на електричку до Кобленца. Розберешся. У паспортах ваші квитки. У Кобленці недалеко від вокзалу готель «Мауер». Недорогий і цілком пристойний. Оселитеся там і спокійно відпочиватимете від далекої дороги, поки вас не знайдуть.
– А хто знайде?
– Не турбуйся, це буде наша людина.
20
«Невдалий» похорон порушив плани Віктора. Коли б не несподіване з’ясування терміну перебування Максима Івіна в Києві, день можна було б вважати втраченим. Але часом невдача приносить із собою якийсь несподіваний успіх, якщо тільки помітити його. Це як побічна дія від ліків, тільки навпаки. Побічна дія невдачі. І тепер пряма або непряма причетність Івіна до смерті Броницького здавалася Віктору майже доведеною. Прогулявшись по місту, він через кілька годин знову повернувся до готелю «Москва», де раніше залишив машину.
Зайшов у фойє. За стійкою реєстратури сиділа вже інша жінка, брюнетка років сорока п’яти з блискучим, вкритим лаком волоссям, що піднеслося над головою у формі невеликого аеростата.
Віктор підійшов до дами з високою зачіскою. Запитав, де в готелі або біля нього можна випити кави.
– В ресторані, – відповіла дама. – Але там знаєте яка кава? – Вона співчутливо посміхнулася. – Підніміться краще на п’ятий поверх у буфет, там хоч кавоварка нормальна.
Віктор, піднімаючись у ліфті, роздумував про Івіна. Йому було цікаво: де він обідав, поки жив у готелі. У ресторані чи в буфеті?
Буфет виявився досить затишним, із низькими канапами та пуфами за такими ж низькими столиками. Обідати тут було б незручно, а пити каву або вино – ідеально. Сівши на кутову канапку, Віктор миттєво розслабився. Треба було підійти до стійки, тим більше, що черги поки що не було. Взагалі нікого перед стійкою не було, хоча в буфеті сиділи з пивом чоловік і жінка. Сиділи біля віконця, пили пиво зі склянок і неголосно розмовляли.
Лінькувато підвівшись, Віктор замовив собі каву.
Бармен приніс чашку кави на блюдці та маленьку шоколадку. Поставив на столик цукорницю.
Віктор поліз у кишеню піджака за дрібняками.
– Скільки з мене? – запитав він.
– Гривня десять, ітимете – розплатитеся! – сказав бармен і повернувся за стійку.
Місце це здалося Віктору трохи нереальним, а те, що тут не брали грошей наперед, узагалі переносило це місце за відчуттям кудись за кордон.
Заїдаючи гірку міцну каву шоколадкою, Віктор думав, що хоч його звичайний світ ніби простіший і грубіший, але й цей світ із м’якими канапами, низенькими приземленими столиками з чорними скляними стільницями, з увічливими барменами – цей світ теж йому подобається. Нехай він тут рідкісний гість, але ніщо йому не забороняє перетворитися на частішого гостя. Може, він коли-небудь прийде сюди з Іриною і дочкою. Життя, хоч яким би воно було іноді важким і сірим, однаково покращується. Може, коли-небудь вони навіть обідатимуть щонеділі в ресторані всією сім’єю? Хоча навіщо? Можна й удома смачно приготувати…
Думки його почали входити в суперечність одна з одною. «Це втома», – зрозумів Віктор.
Попросив у бармена ще чашку кави. Пересів до вікна, з якого відкривався красивий краєвид на Хрещатик, на фонтани майдану Незалежності.
Бармен знайшов його очима і другу чашку з шоколадкою поставив перед Віктором вже в іншому місці.
Віктор кивнув. Якось дуже легко він звик, що хтось може чемно приносити йому каву.
Погляд його впав на рекламний дирижабль, що бовтався в повітрі на линві на пагорбі ліворуч. Дирижабль рекламував «Адідас».
«Це ж те саме місце, звідки злетів Броницький!» – зрозумів Віктор.
Ні, він із самого початку знав, що саме звідти злетів дирижабль із високопоставленим трупом. Він просто до цього моменту не мав можливості так добре розглянути це місце.
Погляд його ковзнув далі, на майдан перед Головпоштамтом. Він помітив будку ДАІ і міліціонера, що сидів у ній.
Ковтнув гіркої кави, провів між будкою та дирижаблем невидиму пряму лінію. Відстань між ними була невелика, і, напевно, з боку будки дирижабль теж був добре видний.
Вирішивши потім подивитися на дирижабль знизу, Віктор допив каву, підійшов до стійки, розплатився. Перш ніж вийти, зупинився перед меню, що стояло у вигляді розкритої книжки. Пробіг його очима і завмер здивований. У меню буфету значилися не лише цукерки, пиво, кава й інші напої. Там же пропонувалися відбивні, смажена картопля, курка та млинці з червоною ікрою.
Здивований, він підійшов до бармена.
– Іще що-небудь? – випередив його питанням молодик із метеликом.
– Вибачте, – Віктор раптом затнувся. Йому не хотілося видавати себе. Він злякався, що тільки-но почне ставити питання – вся пошана, вся чемність бармена випаруються. Адже автоматично Віктор перейде з розряду клієнта в розряд слідчого.
– У вас є млинці з ікрою? – запитав після заминки Віктор.
– Є, – кивнув бармен. – Треба тільки хвилин п’ять-десять почекати – гаряче мені піднімають із ресторану. Подзвонити?
– Ні-ні, дякую. Мало часу. – Віктор зітхнув із полегшенням. – Іншим разом.
– Приходьте ще, – всміхнувся бармен.
– Гаразд, – пообіцяв Віктор.
Униз він спустився пішки. Знову ноги повели його геть від автостоянки. Він спускався по сходах, які вели до фонтанів. Порівнявся з дирижаблем, підійшов до нього.
Майданчик, над яким витав дирижабль, був обнесений червоними дорожніми бар’єрчиками. Нижній кінець каната був прив’язаний до великого газового балона.
Поряд на землі лежали ще два такі балони, стягнуті докупи у двох місцях брезентовими пасами. Поблизу нікого не було.
Потоптавшись під дирижаблем, Віктор спустився до фонтанів, перейшов на інший бік майдану. Озирнувся на дирижабль. З цього боку він особливо сильно впадав у вічі.
Прогулюючись, зупинився поряд зі скляною будочкою ДАІ. Звідси теж був чудовий краєвид.
Із будки вийшов сержант, суворо подивився на Віктора.
– Вам що тут потрібно? – запитав він невдоволеним голосом.
– Нічого, просто прогулююся.
Віктору знову не захотілося розкриватись і ставити даішникові вже виниклі в голові запитання. Це можна буде зробити й пізніше. Навіщо зараз собі настрій псувати.
«Треба їхати в Москву і якнайшвидше, – подумав він. – Якщо несподівано приперти його до стінки, він, може, і розповість усе…»
Уночі, сидячи на кухні, Віктор зателефонував Георгію. Голос у того, на Вікторів подив, виявився бадьорий. Думку про поїздку в Москву він після недовгої паузи схвалив.
– Добре, – сказав Георгій. – Завтра поїдеш на два дні. Квитки привезуть уранці в райвідділ. Тільки запам’ятай мою пораду: якщо відчуєш, що він замазаний, домовся про наступну зустріч і негайно повертайся до Києва.
Чекаючи на квитки, Віктор не витрачав часу даремно. Він викликав свого стажиста. Відправив його в ДАІ з’ясувати, хто чергував у будці на майдані Незалежності в ніч із двадцятого на двадцять перше травня. Знайти його та допитати. Дізнатися: бачив той даішник що-небудь чи ні.
Коли окрилений новим завданням стажист Занозін майже бігом вискочив із кабінету, Віктор розслабився. Опустив у склянку з водою кип’ятильник. Дістав баночку з-під майонезу з меленою кавою, дві ложечки. Підготував і другу склянку з водою, після чого зателефонував майорові Криську.
– Товаришу майор, зайдіть до мене на каву! – промовив Віктор у трубку награно-сухим голосом.
– Ну ти знахабнів! – розсміявся у відповідь майор. – У тебе хоч цукор є?
– Так точно!
– Добре, іду.
Поки майор ішов по коридору, Віктор заштовхав свою дорожню сумку з речами під стіл – Крисько ще не знав, що лейтенант цього вечора їде в Москву.
