Kitabı oku: «Приятель небіжчика»

Приятель небіжчика¹

1

Якби я палив, було б легше після кожного тихого, ззовні недоладного і невідчутного скандалу, випалювати по кілька сигарет, і дим, нікотин, що тим часом стає не те щоб змістом або запахом життя, але чимось відволікаючим, – ніби фіміам, що пахтіє на мою пошану: він допомагав мені в черговий раз побачити в подальшому моєму існуванні радість. Але я змалку не палив і вважав, що починати палити в тридцятирічному віці – або дитячість, або дурість.

Дощ ніяк не починався. Бралося на вечір. Дружина зачинилася у ванній, але це не було звичайним прийманням ванни. Я теж іноді зачиняюсь у ванній, хоча з якого дива мав би соромитися власної дружини. Оце й притичина, що все з’ясовує: ми давно вже далекі одне від одного. Увечері, лягаючи в постіль, ми роздягаємося в темряві, а при денному світлі, приймаючи ванну, соромимося власної оголеності. Оголеність тут – це ранимість. Вона те саме сказала б. Але мене також можна поранити, і найчастіше це робить вона. Ми вже й не говоримо про це, хоча раніш намагалися все з’ясувати й направити словами.

Здавалося б, осінь – пора тепла, що відходить, початок сезону збереження минулого тепла в ім’я прийдешньої зими, щоб не змерзнути. Час заклеювання вікон та балконних дверей. Коли ще сама природа так сприяє про віднову чи зміцнення затишку, фізичного й душевного. Але що вересень для нас? Нічого. Ми мовчимо, спілкуємося вигуками. Кожен сам собі варить каву і смажить яєчню.

Час покласти цьому край. Нема куди піти: однокімнатну квартиру навпіл не поділиш.

Любов до стрибків у воду з вишки пригадувалася щоразу при визиранні з вікна нашого восьмого поверху. Але не давала потрібного імпульсу для стрибка. Я зроду не самогубець. Життя поза межами мого побуту мені дуже подобалося. З якимось легким завмиранням у грудях я проходив іноді ввечері Хрещатиком, намагаючись роздивитися обличчя вечіркових дівчат, що чекають на клієнтів на лавках чи біля водограю під кінотеатром «Дружба». У сутінках, при штучному міському освітленні вони виглядали привабливо, як вишукані намальовані, багатообіцяючі силуети, що звичайно кидають якийсь олівцевий погляд з книжкових мелодраматичних форзаців і палітурок. Я легко уявляв себе їхнім клієнтом чи навіть наближеним, другом. Але уявляти себе – це ще далебі не бути. Мені багато чого бракувало: рішучості, грошей. волі. Але вони, як перша ластівка трибу життя з американського кіноекрану, дарували надію на те, що й інші солодкі американські малюнки оживуть і миготітимуть навколо мене, тут, у Києві. І мене порве це миготіння, що поступово перетворюється на життя і витісняє життя минуле, в усьому тимчасове й обридле кожною своєю деталлю, кожним складником, кожною газетною статтею, що докладно його ж описує.

2

Ще студентом інституту іноземних мов я полюбляв приятелювати з іноземцями. У них я вчився і мовам, і якомусь іншому розумінню життя. Вони так відрізнялися від нас, як може відрізнятися білий гриб від їжачка. Внутрішня наша відмінність могла зрівнятися лише з якоюсь відверто зовнішньою, як-от у наведеному прикладі. У них було інше дитинство, інші ігри. Вони мені й розповіли про одну гру, що якоїсь миті заволодіває вже не першим і не десятим поколінням дітей, які не знали радянського дитинства. Гра проста: треба скласти ланцюжок із знайомих, що виведе тебе, приміром, до королеви Англії чи до Маргарет Тетчер; колись вона була більш актуальна. Виходило, що майже кожен граючий міг через троє-четверо пов’язаних між собою і з ним людей вийти на англійського прем’єр-міністра. Принцип до смішного простий: я знаю його, він знає її, вона знає ще когось, хто особисто знайомий з Ним чи з Нею. Я пробував тоді зробити те саме і вийти в такий спосіб на Брежнєва чи на Щербицького. Не виходило. Ланцюжок просто не починався. І оце тепер, раптом, либонь, через відчай мого життя і мого побуту, я зрозумів, як треба грати в цю гру тут, на нашій землі. Треба шукати вихід на убивць. Їх багато, вони серед нас; дехто з них особливо й не приховує, чим займається. Років десять тому я знав принаймні двох убивць, що відсиділи своє, – нормальні, товариські й навіть ладні допомогти. Щоправда, тоді вони, убивці, були інші – у них було більше романтики. Зараз відносини будуються на грошах, і убивство стало для декого добре оплачуваною професією. Навіть слово нове запозичили з англійської – кілер. Це схоже на продовження американської традиції поліпшення іміджу й називання некваліфікованих і непрестижних професій. Пам’ятаю, що прибиральника вулиць, власне – двірника, – в Америці перейменували на інженера з санітарного стану міського середовища. Але там причина для цього перейменування проста і зрозуміла: додати двірникам упевненості й самоповаги. А в нас вийшло по-іншому. Просто вийшло, що убивця вищої кваліфікації, який працює лише на замовлення, одержує звання кілера. Ну, а той, колишній тип убивці – побутовий, романтичний, через пиятику, ревнощі – так і залишається простим убивцею. Їх і ловлять, і садовлять, а кілер залишається птахом невловним і невидимим.

Ці роздуми вивели мене на тему, що намагалася вже багато років достукатися з моєї підсвідомості. Адже я вже кілька років шукав вихід із своєї життєвої безвиході. Але шукав здебільшого в уяві, у своїх фантазіях. А тепер вихід напрохувався сам: вихід не з ситуації, а з самого життя. Для самогубця я був занадто життєлюбний, але для жертви – те, що треба. Чудовий приклад несправедливості долі: розумний чоловік у розквіті сил і здібностей, та й ще убитий на чиєсь замовлення! Репутація жертви замовленого вбивства залоскотала мені нерви. Я уявив собі, як будуть здивовані мої численні знайомі, відразу вирішивши, що вони про мене, власне, нічого не знали, адже той я, що був їм знайомий, з яким вони пили вино і каву, не міг і не мав бути замішаний у справи, через які виникають порахунки чи замовні убивства. Я уявив собі, як усіх їх вираховуватиме карний розшук, допитувати, загадуючи десятки «крутих» питань. «У нього були вороги?», «Чим він займався?», «Хто міг бути зацікавлений у його смерті?» тощо. Залишалося знайти недорогого кілера, гроші на його гонорар; відтак сплановане мною ідеальне убивство стане черговою нерозв’язаною загадкою. Ефектний кінець безглуздого життя мене приваблював. А загадкові вбивства мають ще одну привабливу рису: про них часто згадують і в газетах, і в книжках, згадують з подробицями і з ім’ям жертви, тож я матиму реальний шанс залишитися в пам’яті людей якщо не на століття, то принаймні надовго.

3

Осінь забарилася. Або природі забракло грошей на червоні й жовті фарби: ніби вона копіювала прикрий фінансовий стан країни. Щоправда, стало прохолодніше, і ввечері трохи дощило. Але яскравої картини зав’ядання природи не виходило. Натомість люди в’янули на очах, а сам я – на власних очах у дзеркалі. Друзі дзвонили, щоб повідомити, як їм погано. Я у відповідь мовчав, виношуючи, але ховаючи від усіх, свою дорогоцінну ідею ідеального виходу з життєвої безвиході.

Дружина почала пізніше, ніж звичайно, повертатися додому, іноді за північ. Роздягалася вона в темряві і лягала на свій край канапи під свою ковдру. Кожен її прихід будив мене і дратував. А якщо й не будив, то ще дужче дратував. Від неї не було ніякого тепла, і сама думка про жінку, що не дає тепла, мене злостила, особливо коли я думав конкретно про неї, про ту жінку, що була поруч.

Увечері в середу я сам вирішив затриматися в центрі. У мене було трохи грошей і конкретне рішення, як їм дати раду. Простіше кажучи, кортіло випити. Але не соло, а принаймні дуетом. Ідеальна свята цифра «3» ще більше потішила б мене, якби, звичайно, усі троє були близькими знайомими. Випадкових попутників до станції «випивка» я не любив. На сьому я приїхав на Контрактову площу, де в одній комерційній крамничці бачив пару разів через скло свого колишнього однокласника Дмитра Самородина. Не бачилися ми з ним зі школи, та й тоді, коли я бачив його через вітрину крамнички, мене він не бачив, обслуговуючи чергових покупців. Тому здавалося мені, що він зрадіє раптовій зустрічі, тим більше, що в школі ми ладнали, і ніщо так не єднає людей, як спільне минуле, – чи то школа, чи в’язниця.

Мої міркування підтвердилися. Щойно я зайшов до крамнички, як замислений покупець, він мене впізнав і гукнув. Водночас, обслуговуючи покупців реальних, він загадував мені силу питань про наших колишніх однокласників, цікавлячись, кого й коли я бачив востаннє, і хто що робить. Потішити його я особливо не міг. За всі роки я мав лишень п’ять-шість випадкових «транспортних» зустрічей із друзями дитинства, про що я йому й розповів.

– Ти почекай півгодинки, – попросив він. – Шеф заїде по виторг, і тоді я закриюся, й зможемо тут посидіти…

Я з радістю кивнув. Але чекати в крамничці не хотілося, і я вийшов прогулятися Подолом.

Яскраві вогні, неонові лінії й літери безглуздих назв кав’ярень і ресторацій розганяли вечірню темінь. Вийшовши зі світла зустрічних реклам і вогнів, я сів на лаві біля пам’ятника першому українському буддистові Григорію Сковороді. На сусідніх лавах, користуючись неосвітленістю пам’ятника, цілувалися щасливі силуети. Лише я ні з ким не цілувався біля пам’ятника і через це відчув свою ущербність. Чим я гірший? Я ще молодий, симпатичний, не товстий. Мене ще можна вважати привабливим. Звичайно, винний я. Жодна жінка не підійде до мене перша з питанням: «Дозволите вас поцілувати?» Що зі мною? Адже ще років п’ять тому я сам полюбляв ошелешити жінок подібними питаннями. А тепер?

Коли я повернувся до крамнички, покупців уже не було. – Гаразд, – сказав Дмитро. – Виторг забрали. Можемо закриватися.

Він запнув вікна-вітрини. Закрив важкі металеві двері, і нас немов відгородило в цьому магазинчику від навколишнього світу, ми ніби опинилися в кабіні космічного корабля, лишень – висновуючи за пляшками на поличках, консервними бляшанками тощо – це був принаймні західноєвропейський корабель.

Дмитро посадив мене за пластмасовий білий столик, а сам відійшов до поличок.

– Що п’ємо? – запитав він.

– «Навколо все народнеє, навколо все моє», – спало мені на думку.

– Ну-бо, не соромся! – підбадьорював мене Дмитро, стоячи біля шереги пляшок. – Я пригощаю. Мені тут дають дві пляшки на день як премію, а якщо більше, то плачу зі знижкою…

– Тоді віскі, – сказав я.

Віскі ми пили, як інші п’ють горілку: маленькими кришталевими чарочками й нахильці. Чарочки для цього тимчасово зняли з продажу.

– Женьку Довгого я востаннє бачив років три тому, – казав Дмитро. – Він працював м’ясником у гастрономі біля Оперового. А Чемерис виїхав до Волгограду. Він останнім часом страшенно полисів…

– А я Галю Колесниченко якось зустрів… – поділився я. – Тут-таки, на Подолі…

Допивши віскі, вирішили скуштувати джин.

– Його взагалі з тоніком п’ють, – казав, відкриваючи пляшку, Дмитро. – Але тонік сьогодні весь розкупили. Він і так нівроку смачний. Пам’ятаєш Мельничука з Б-класу?

– Пам’ятаю.

– Його два роки тому на горло засудили, але потім на п’ятнадцять років замінили.

– За віщо? – поцікавився я.

– Злодюга. З якогось човника зідрав п’ять тисяч баксів і на острах метнув йому вдень у вікно гранату, а там теща з малим була. Два трупи…

– Та-ак, – протягнув я. – Гидота.

Розмова перейшла на співзвучні нинішньому часу карні історії й жахи. Ми відкрили кіпрські маслини й бляшанку камчатських крабів. Під таку бесіду чудово пилося й закусювалося. Кругловидий Дмитро розпашів, очі палали. Гадаю, що і я виглядав не тверезіше. Якось непомітно стали на мову про прибутки – слово «зарплатня» вже вийшло з ужитку. Дмитро напікав триста баксів плюс преміальний товар, який зазвичай випивав і з’їдав у дружньому колі. Я, на жаль, матеріальними досягненнями похвалитися не міг.

– Мій шеф тисяч п’ять-шість на місяць має, у нього ще п’ять пунктів на Подолі й один обмінний кіоск, – розповідав Дмитро. – Але я йому не заздрю…

– Слухай, а ти не знаєш, скільки кілер може напекти? – запитав я.

– А ти хіба «Вісті» не читаєш? Залежно від ваги об’єкта: і п’ять тисяч, і десять тисяч баксів…

– А якщо об’єкт не важливий?

– А кому треба прибирати такий об’єкт?

Я стенув плечима.

– Чоловік міг би захотіти прибрати коханця своєї дружини… – припустив я.

Дмитро помовчав хвильку, потім теж стенув плечима.

– Це дріб’язок, – сказав він. – Коханці ходять без охорони… Має бути дешево. Може, баксів п’ятсот… Але серйозний профі за такий дріб’язок не візьметься… Принаймні ті, кого я знаю…

Я важко зітхнув і налив собі й Дмитрові джину. В пляшці залишалося ще на пару чарочок. Алкоголь уже плинув упереміш із кров’ю по венах і артеріях, але в голові було ясно, як удень.

– У твоєї хіба коханець є? – запитав раптом Дмитро. Я кивнув, радше автоматично, ніж на знак згоди з припущенням Дмитра. Але, загалом, сумніватися в наявності коханця в моєї дружини було б нерозумно.

– Звичайно, є, – підтвердив я свій кивок словами.

– У мене є один хлопець… Власне, профі… – Дмитро заговорив тихіше, і я збагнув, про що він каже. – Якщо хочеш, я з ним пораджуся… Він порядний, від близьких навіть авансу не бере… У тебе є копійчина?

Я знову зітхнув.

– Зараз кепсько з грошима…

– Я тобі можу позичити: справа серйозна… Питання сімейного життя… Тож поговорити з ним?

– Так, – поквапом видихнув я. І на підтвердження своєї рішучості ще раз кивнув.

4

За два дні ввечері я заникнув до Дмитра в магазинчик. Покупців не було. Мабуть, мряка, яка ще вдень зависла над Подолом і час від часу переходила в дощ, розігнала людей по будинках. Він сидів у яскраво освітленому акваріумі магазинчика за прилавком і читав книжку.

– Привіт! – гукнув я, заскочивши у відкриті настіж двері. – Що читаємо?

– А що читають у таку погоду? Звичайно, Чейза. Як ведеться? Зігрітися не хочеш?

Я кивнув.

Він витяг з-під прилавка почату пляшку цитринового «Кеглевича», поставив переді мною кришталеву чарочку і виповнив її. Налив і собі. Ми якось по-діловому гольгнули по дві. Горілка пішла напрочуд м’яко, немов у ній і ступнів не було.

– Для панночок! – вловивши мій вираз обличчя, пояснив Дмитро. – Почекай, я зачинюсь і тоді поговоримо.

Він зачинив двері, завісив вікна-вітрини.

– Все олрайт! – сівши на своє місце за прилавком, сповістив він мені. – У нього щойно дитина народилася… Він сам сказав, що наразі в серйозні справи лізти не хоче… Тож твій коханець саме до речі.

– І скільки? – запитав я.

– Хотів сімсот, але я з ним поторгувався… ну й обіцяв, що ти сам докладно усе підготуєш.

– Що підготую? – злякався я.

– Ну, відомості різні. Коли і де він буває. Може, фотку зробиш…

Я замислився про фото і раптом зміркував, що наразі дійсно думав про якогось абстрактного, ніколи не баченого коханця моєї дружини. «Господи! – подумки вигукнув я. – Адже йдеться про мене, про моє фото, про ті місця, де я буваю!..» Трохи заспокоївшись і списавши неквапність своєї думки на погану погоду і «дамського Кеглевича», я знову підключився до вигаданої мною самим гри.

– То як? – по павзі знову запитав Дмитро.

– Щодо відомостей?

– Так.

– Добре. І фото буде. То скільки разом вийшло?

– Чотириста п’ятдесят баксів. Ми спочатку на п’ятсот пристали, але я відчув, що можу ще трохи зігнати. Тож з тебе пляшка!

– А коли я з ним зустрінуся?

– Отакої! Нащо тобі з ним зустрічатися? Він тобі подзвонить завтра ввечері, а все необхідне якось перешлеш йому.

Після ділової розмови інша розмова вже якось не йшла, і ми, заповнюючи павзи між чарками, анекдотами, просиділи ще з півгодини, перш ніж розійтися.

Коли я повернувся додому, дружини ще не було. Я запарив собі чаю. Глянув на годинник: початок на першу. У будинку навпроти світилося лише кілька вікон. На вулиці панувала вогкість. У жовтих плямах вуличних ліхтарів блищав асфальт. Мені чомусь здалося спекотно на кухні, і я відкрив вікно. Висунув голову і дивився вниз. На пустельну вулицю. Дивився хвилин п’ять, поки перед нашим парадним не зупинилася старенька червона іномарка, з якої вийшла моя дружина і якийсь чолов’яга. Я вже перелякався, що вони зараз обоє зайдуть у парадне, але цього не сталося. Вони поцілувалися під ліхтарем, що освітлював вхід до парадного, і вона зайшла, а чолов’яга знову сів до іномарки й поїхав.

– Оце, – подумав я, усе ще дивлячись на знову спустілу вуличку. – Либонь, про нього я думав на початку сьогоднішньої розмови з Дмитром. Про його фото. Може, взяти й дійсно перекинути все це на нього? Але тоді в цьому не буде нічого оригінального. Банальні ревнощі. Та ще й невиправдані, бо я віддавна не люблю дружину, – до речі, з повною взаємністю. Ні, нехай живе, чи радше – нехай живуть і тішаться. Хоча, гадаю, моє замовне убивство і на них подіє, і ще невідомо, як.

Скреготнув ключ у дверях.

– Ти ще не спиш? – байдуже, але ніби з подивом, зауважила дружина.

– Чай пив і у вікно дивився, – відповів я.

На це вона вже не відповіла. Пройшла в кімнату. Я почекав, поки вона вимкнула там світло, і теж пішов спати.

5

Знайомий Дмитра потелефонував наступного дня ввечері. Відрекомендувався як Костя. Дав мені два дні на фото і на «підготовку порад». Обіцяв потелефонувати за два дні й повідомити, як усе це йому передати.

Уранці я дістав коробку з-під югославських черевиків, давно вже зношених і викинутих. У цій коробці зберігалися мої фото, починаючи з традиційних голих немовлят, і далі, без усякого хронологічного ладу, впереміш. Але навіть найпізніші з них були зроблені років п’ятнадцять тому, в теплій тинейджерівській компанії. Відтак, очевидно, нікому я не був надто потрібний, або просто інтерес до фотографування в моїх друзів пропав. Я відклав два фото, де я був зображений великим планом. На одному – у Пущі-Водицькому парку, з пляшкою білого портвейну, на другому – на пікніку десь у Святошині, біля ватри, що палала чорно-білим вогнем. Підійшовши до дзеркала і порівнявши себе сьогоднішнього з собою на світлині, я зрозумів, що передавати таке можна тільки в тому випадку, якщо я не хочу бути впізнаним і знайденим. Що ж робити? Десь ще лежали вісім фото «три на чотири», котрі я зробив років три тому в несправдженій надії піти на курси водіїв і одержати права.

Випивши розчиненої кави і запхнувши фото назад у коробку, я рушив до найближчої фотомайстерні.

Старий-фотограф замучив мене претензіями до мого підборіддя.

– Ви хочете бути красивим чи для чого ви фотографуєтеся? – нарешті вирвалося в нього, коли я пробурчав щось невдоволене.

Нарешті, клацнувши апаратом на тринозі, він попросив прийти по знімки за три дні.

– Даруйте! – взявся я благати. – Мені вони потрібні завтра. Конче завтра.

Він стенув плечима.

– Дуже потрібні?

– Так.

– Ну, приходьте завтра по обіді. Але що-небудь принесіть за терміновість. Я ж грішми не прошу – кому вони зараз треба?!

Не повертаючи додому, я пішов на трамвайну зупинку. Вирішив поїхати в центр і потинятися. Саме потинятися, як я, власне, тинявся все життя. Без особливої мети, не поспішаючи, заходячи до кав’ярень і розшукуючи в черзі знайомих.

Допіру на Хрещатику я зрозумів підсвідому мету сьогоднішнього тиняння: треба «підготувати поради» для Кості. Тобто повідомити йому, в яких місцях і в яку годину дня його майбутній клієнт буває. Отже, слід вирішити, у яких кав’ярнях найчастіше буваю я. Але водночас визначити ці кав’ярні й потім ходити по них, очікуючи пострілу в спину чи в потилицю, було заняттям не з приємних. Психомазохістом я не був. Треба було придумати для себе щось гуманніше.

Я піднявся на Велику Житомирську й опустився в підвальну кав’яреньку біля хлібного. Там було похмуро і безлюдно. Взяв каву і почав думати.

Після третьої філіжанки думки вишикувалися до бою і штурмом узяли поставлене завдання. Я й сам запишався ними, ніби вони жодного стосунку до моєї голови не мали. Усе геніальне просте, – це ще раз доведено. Я знав, що треба було робити, і полегшення від цього навіть послабило дію кофеїну на організм. Я розпружився.

Залишалося тепер лише вибрати кав’ярню, в якій я хочу бути вбитим, і час для цієї ефектної події. Звичайно, вбивати в громадському місці – нелегко. І зникнути потім, піти непоміченим – теж складне завдання, але то вже не мої проблеми. Він професіонал – нехай це доведе. Хоча, якщо таки схоплять і з’ясують, що він просто убив коханця чиєїсь дружини, – моя посмертна репутація дуже постраждає, і смерть моя стане більш анекдотичною, ніж трагічною. Ні, треба створити йому всі умови, щоб він пішов непоміченим.

Щоб ніколи не знайшли мого вбивцю й ніколи не розкрили причину злочину. Але як? – потрібна ще одна чашка кави.

І знову я підійшов до стійки.

– Знову подвійну? – запитала «кавниця» Валя.

– Ні, просту.

Я знову пив каву, тільки тепер поклав туди дві грудки цукру замість звичайної однієї. І знову думав, власне, перебирав у думках усі знайомі мені кав’ярні, вибираючи ту, у якій увечері перед закриттям буває поменше відвідувачів. У цьому підвальчику, власне, надвечір рідко буває більше двох-трьох кавоманів, але тут такі круті сходинки, що, тікаючи, можна собі в’язи скрутити.

Я піймав себе на думці, що, крім усього іншого, ще і про здоров’я цього Кості піклуюся, хоч і не бачив його жодного разу і не впевнений, що в останню мить устигну його побачити.