Kitabı oku: «Сірі бджоли», sayfa 2
5
– Він же у них прямо під ногами лежить! – Пашка не приховував свого сердитого обурення. – Могли б уже і забрати!
З боку розбомбленої церкви дув холодний і колючий вітер. Пашка, здавалося, втискував голову у плечі, намагаючись від нього сховатися за піднятим коміром овечого кожуха.
Незадоволений його профіль нагадував Сергійовичу якусь революційну картинку із радянського підручника історії.
Вони знову стояли скраю городу. Пашка зранку супився. Насупленим і двері годину тому на стукіт Сергійовича відкрив, і всередину не покликав.
– Може, він тобі спати і заважає, – бурчав ідучи. – А мені до нього нема діла! Лежить собі та й годі! Рано чи пізно закопають-захоронять!
– Але ж то людина! – намагався пояснити свою точку зору Сергійович, не дивлячись під ноги, а від того і спотикаючись. – Людина має або жити, або у могилі лежати!
– Ляже він, – відмахнувся Пашка. – Прийде час, і всі ляжуть!
– Але може підповземо, хоча б до лісосмуги його відтягнемо, щоб видно не було!
– Я не полізу! Хай лізуть ті, хто його туди посилав!
З твердості голосу Пашки зрозумів пасічник, що розмова ця взагалі марна. Та він продовжував. Продовжував уже і тоді, коли зупинилися вони на втоптаному снігу перед полем, що спускалося донизу.
– Дай бінокля! – вимагав Пашка.
Дивився у нього пару хвилин, і губи його кривилися. Не подобалося йому побачене так само, як і Сергійовичу, тільки думки, вочевидь, викликало у нього побачене зовсім інші, не ті, що у пасічника.
– Якби він від них повз, значить «укроп», – взявся Пашка вголос міркувати, віднявши бінокль від очей. – Якби до них, то наш! Якби ж знати, що наш, можна було б хлопцям у Каруселіні сказати, і хай би вони його вночі витягали! Але він упоперек лежить! І не ясно, куди повз чи йшов! Ти, Сєрий, до речі, вночі чув, як прилетіло?
– Ага, – Сергійович кивнув.
– Здається, у кладовище влучили!
– А хто?
– Хрін його знає! Чаю не підкинеш?
Сергійович закусив губу. Відмовляти було незручно, адже прийшов все-таки Пашка на його поклик сюди, хоч і не хотів.
– Підкину, ходімо!
Змішаний підошвами важких черевиків сніг захрустів під їх ногами сухо, як мерзлий пісок.
Сергійович крокував першим. Ішов і думав: у що Пашці чаю відсипати? У сірчану коробку – образиться, у майонезну банку – забагато. На порозі обидва постукали підошвами об бетон, сніг збили.
Насипав таки Сергійович Пашці чаю у майонезну баночку, та не повну, а десь на дві третини.
– Тобі бінокля лишити чи вже надивився? – намагаючись виглядати вдячним, спитав Пашка.
– Так, залиш, – попросив Пасічник. Розійшлися вони цього разу як друзі.
Вже як залишився сам, Сергійович сходив у сарай, бджіл, що зимували, провідав. Перевірив, чи все до ладу. Потім у гараж зазирнув, подивився на свою зелену «четвірку». Думав, чи мотор не завести, щоб перевірити, та злякався, що бджіл потурбує – вони ж поряд, за дерев’яною стіною, – сарай і гараж, як брати-близнюки, та і майже під одним дахом.
За вікном уже сутінки ранні зимові заходили. Зробив Сергійович на ніч запаси вугілля. Піввідра до буржуйки засипав. Дверцята закрив, зверху каструлю води поставив. Буде у нього сьогодні на вечерю гречка з сіллю. А потім почитає він книжку при свічці – свічок у нього багато тепер. Більше, ніж книжок. Книжки всі старенькі, радянські, у серванті за склом ліворуч від сервізу. Старенькі та читаються легко, і літери чіткі та великі, і зрозуміло все тому, що прості історії розказують. А свічки у кутку. Два ящики. У них вони щільними рядами лежать і кожен ряд від іншого вощеним папером відділено. А він – цей вощений папір – сам уже цінний! З ним і під дощем можна багаття розпалити! І під буремним вітром також! Свічка як загориться, то нічим його не загасиш! Коли снаряд у їх «ленінську» церкву влучив – ну «ленінською» її всі називали тому, що вона у самому кінці вулиці Леніна стояла – і вона, дерев’яна, згоріла, пішов Сергійович туди наступного ранку й у кам’яній прибудові, котру вибухом геть розверзло, два ящики церковних свічок побачив. Забрав їх. Спочатку один додому відніс, потім другий. Ото так добро добром і повернулося, як у Біблії написано. Скільки років він свій віск батюшці для церкви дарував. Якраз на свічки! Дарував-дарував, а потім і свічки у дарунок від Господа отримав. Дуже вчасно – коли електрика пропала. Ось і служать вони йому тепер замість лампочки! Це ж також діло святе – людині у тяжку годину його життя освітлювати!
6
Після кількох спокійних безвітряних днів зайшов вечір темніший, ніж зазвичай. Зайшов не сам, принесло його невидиме знизу у зимовій темноті хвилювання неба, де легкі хмари були відтіснені важкими, а з важких повалив несподівано на землю, укриту старим, затверділим від сухого вітру снігом, новий, пухнастий.
Сергійович, позіхаючи, нову порцію довгополуменевого вугілля до буржуйки закинув. Жовту церковну свічку двома пальцями загасив. Ніби вже і все, що перед сном зробити треба було, зробив. Лишалося тільки натягти до вух ковдру та заснути до ранку чи до холоду. Проте тиша через сніг ніби неповна видавалася. А коли тиша неповна, то виникає, супроти волі, бажання зробити щось, щоб заповнити її. Але як? До далеких канонад Сергійович давно звик і стали вони від того важливою частиною тиші. А от сніговій – гість більш рідкісний – взяв і все перекрив своїм шурхотінням позавіконним.
Тиша, звичайно, штука довільна і її, як особисте звукове явище, кожна людина під себе підлаштовує, підпасовує. Раніше тиша у Сергійовича була така ж, як і в інших. Її частиною із легкістю ставало гудіння літака у небі чи спів цвіркуна, що вночі через кватирку долинає. Все неголосне, що не дратує і не змушує озирнутися, зрештою, стає частиною тиші. Так раніше з мирною тишею було. Так стало і з тишею військовою, у котрій військові звуки поглинули мирні, відтіснили звуки природи, але набридли, стали буденними, також ніби під крила тиші лягли, перестали до себе увагу привертати. І лежав тепер Сергійович, охоплений дивним неспокоєм через надто голосний сніговій, як йому видавалося. Лежав і замість того, щоб заснути, думав.
І знову згадався йому мрець, що в полі лежав. Але цього разу думка порадувати Сергійовича поквапилася, підказавши, що тепер вже його точно видно не буде! Адже такий сніг все покриє, і покриє до весни, до відлиги! Ну а навесні все зміниться, природа прокинеться, птахи заспівають голосніше, ніж гармати стріляють. Бо птахи співатимуть ближче, а гармати залишаться там, далеко.
І лише іноді з незрозумілих причин, може хіба зоп’яну чи cпросоння, будуть артилеристи на їхнє село, на Малу Староградівку, один чи два снаряди випадково кидати.
Раз на місяць, не частіше. І падатимуть ці снаряди там, де нема вже нічого живого: то на кладовище, то на церковне дворище, то на будівлю старої колгоспної контори, що давно пусткою і без вікон маячить.
А він, якщо війна продовжиться, залишить село на Пашку і вивезе своїх бджіл – усі шість вуликів – туди, де нема війни. Де поля не у воронках від вибухів, а у польових квітах чи у гречці, де ходити можна легко і без остраху, хоч лісом, хоч полем, хоч путівцем, де людей багато і навіть якщо вони не посміхаються назустріч, то все одно життя вже навіть через їх кількість і безтурботність якимось теплішим здається.
Думки про бджіл втихомирили Сергійовича і ніби сон наблизили. І згадався йому дорогий пам’яті і серцю день, коли приїхав до нього вперше господар Донбасу і майже всієї країни, колишній губернатор її і просто зрозуміла у всіх відношеннях людина, зрозуміла і така, що викликала довіру, як старі бухгалтерські рахівниці з кісточками. Приїхав з двома охоронцями на джипі. Життя тоді зовсім інше було, тихе.
До настання військової тиші лишалося років десять, а то й більше! Сусіди повискакували, дивилися заздрісно і з цікавістю, як заходив людина-гора у хвіртку, як руку Сергійовичу своїм ручищем тиснув. Хтось з них, може, і почув, як запитав тоді: «То це ти Сергій Сергійович? Це у тебе можна на бджолах подрімати? Ти сам це діло вигадав?» – «Ні, вигадав хтось інший, я у журналі з бджільництва побачив. Але лежанку я сам зробив!» – гордо відповів йому тоді пасічник. «Ну, покажи-но!» – пробасив гість, посміхаючись важкою, але привітною посмішкою. Повів його Сергійович до саду, де шість вуликів по двоє спинами один до одного стояли. На них – дерев’яний щит і тонкий матрац, соломою набитий.
– Туфлі зняти? – запитав хазяїна гість. Подивився хазяїн на туфлі гостя і обімлів: гостроносі, акуратної форми, з перламутровим виблиском, як іноді бензинові плями в калюжі від яскравого сонця виблискують, тільки перламутр їх був благородніший, ніж бензинові розводи. Перламутр їх світився так, ніби повітря над ними плавилося, як із-за сильної спеки буває. Плавився і, втрачаючи повну прозорість, додавав і до кольору туфель, і до форми ще більшого об’єму, незвичного тремтіння.
– Ні, навіщо знімати?! – замотав головою Сергійович.
– Що, сподобалися? – посміхнувся губернатор, своїми словами змушуючи хазяїна дому погляд від взуття відірвати.
– Та звичайно! Такої краси ще не бачив! – признався Сергійович.
– А в тебе який розмір ноги? – несподівано поцікавився губернатор.
– Сорок другий!
Гість кивнув і приноровився п’ятою точкою до середнього вулика – під ним сходинка-табуретка дерев’яна стояла. Піднявся губернатор на неї, а з неї вже акуратно всівся і на тонкий матрац. Ліг на правий бік, обережно ноги витягнув, і по-дитячому, як школяр на строгого вчителя, подивився на Сергійовича. «Краще на спину чи на живіт?» – спитав він. «На спині краще, – підказав Сергійович. – Більша площа дотику тіла з вуликами». – «Ну ти йди, а я посплю. Тебе покличуть!» – сказав колишній губернатор, кинув погляд на охоронців, котрі стояли трохи збоку від бджолиної лежанки. Один з них кивнув, дав знати, що почув.
Сергійович у дім повернувся. Телевізор увімкнув – електрика тоді ще була. Намагався відволіктися, але думками відірватися від важливого гостя і від його туфель не міг. Думки потривожило побоювання: хоч би ніжки у вуликів від тяжкості велетня, що лежав на них, не підломилися! Чай пив, а занепокоєння про можливу крихкість вуликів, які сам майстрував, все не минала. Адже коли майстрував він їх, то лише про зручність для бджіл думав, а про те, що сон на бджолах корисний і цілющий, ще не знав. Триста доларів і літрову пляшку горілки лишив того разу важливий гість як подяку. З того дня усі, хто його, Сергійовича, не любив чи не помічав, вітатися з ним почали, ніби його архангел крилом торкнувся!
За рік по тому, також ранньою осінню, знову приїхав до нього губернатор. На той час Сергійович вже й альтанку довкола лежанки збудував. Таку легку і розкладну, що можна було за годину скласти і за годину розібрати. Матрац ще більш тонким зробив, щоб не глушила солома жодної вібрації від сотень тисяч бджіл.
Гість мав втомлений вигляд. Охоронців з ним було чоловік з десять, та і машин, мабуть, стільки ж на вулиці Леніна уздовж його паркану вишикувалося. Хто у них сидів і чому не виходили вони – цього Сергійович так і не зрозумів. Спав чи лежав удруге хазяїн Донбасу на вуликах годин зо п’ять чи шість. На прощання не просто тисячу доларів у конверті подарував, а й обійняв сильно, по-ведмежому. Ніби з дорогою йому людиною прощався.
«Ну все, – вирішив Сергійович. – Така удача не повторюється! Не приїде він більше!» Причин так думати було кілька. Одна з них цілком банальна – сон на бджолах тепер рекламували у кожному райцентрі. Конкуренція зашкалювала. А він, Сергійович, ніякої реклами собі не робив. Правда, у селі знали, що колишній губернатор спеціально, навіть із Києва на його бджолах поспати приїжджав. Знали і друзям, рідним та знайомим із інших сіл та містечок розказували. Тож із завидною для інших пасічників регулярністю з’являлися перед хвірткою Сергійовича бажаючі поспати на «губернаторських бджолах». Ціну Сергійович не завищував, особливо приємним клієнтам чай з медом приносив. Говорив з ними залюбки про життя. Удома про життя говорити вже було ні з ким: пішла від нього дружина з донькою, втекли, поки він у Горлівку на базар оптовий їздив. Залишили його душевно зраненим. Але він вистояв. Зібрав волю в кулак і не дав сльозам, що навернулися на очі, вниз на щоки скотитися.
І зажив він далі. Спокійно і сито зажив, насолоджуючись влітку дзижчанням бджіл, а зимою – тишею і спокоєм, білосніжністю полів і нерухомістю сірого неба. Міг би так і все життя прожити, та не вийшло.
Щось зламалося в країні, зламалося у Києві, там, де завжди щось не до ладу. Зламалося так, що пішли країною тріщини, як по склу, болісні тріщини, і з тріщин тих кров полилася. Почалася війна, смисл якої ось уже три роки залишався для Сергійовича туманним. Перший снаряд влучив у церкву. І вже наступного ранку стали мешканці покидати Малу Староградівку. Спочатку батьки мам і дітей відправляли по родичам: хто до Росії, хто до Одеси, хто до Миколаєва. Потім самі батьки пішли: хто у «сепаратисти», а хто у біженці. Останніми вивозили старих. З криками, плачами, прокльонами. ґвалт стояв страшний. І раптом одного дня так стало тихо, що Сергійович, вийшовши на вулицю Леніна, ледь від тиші не оглух. Тиша та важка була, ніби з чавуну вилита. Злякався тоді Сергійович, що сам-один лишився на все село! Пішов сторожко вулицею, за паркани зазираючи. Після ночі гарматних залпів, ця тиша тиснула так, ніби він на спині мішок вугілля тягнув.
А двері на будинках вже дошками позабивані. Вікна деякі фанерою забиті. Дійшов він до церкви, а це майже кілометр. Перейшов він на Шевченка і назад паралельною вулицею на ватяних ногах пішов. І раптом кашель почув і зрадів. Підійшов до паркану, через який кашель долинав, а там Пашка. Сидить собі у дворі на ослоні. У лівій руці пляшка з горілкою, у правій – цигарка.
– А ти чого? – спитав його Сергійович. Вітатися вони з дитинства не віталися.
– Я чого? А що мені? Я що, все це покинути маю? У мене погріб глибокий, там відсиджуся, як треба!
Такою ось виявилася перша весна війни. А тепер уже третя її зима. Це ж майже три роки, як вони удвох з Пашкою життя у селі утримують! Неможна ж село без життя лишати. Якщо усі підуть, то ніхто і не повернеться! А так обов’язково повернуться. Коли чи дурість у Києві закінчиться, чи міни зі снарядами.
7
Дві ночі і два дні минуло після снігопаду. Сергійович у двір тільки по вугілля виходив. Сніг під ногами хрустів тепер інакше. Ноги м’яко тонули у свіжому сніговому килимі – не дуже-то і глибокому. Але от що дивним Сергійовичу здалося: помітив він у деяких місцях у новому снігу проталини, крізь які стара кірка проглядалася. Дивно, що не намело хоча б півметра! Але ж і хурделиці не було. Сніг просто падав, легко і невимушено. А потім кудись відходив, відлітав. Чи низовий вітер – поземка – скочувала його кудись вбік природних перешкод, де він і міг у кучугури зібратися. Тільки шукати ці кучугури бажання у Сергійовича не виникало.
На буржуйці кипів чайник. Буржуйку не вимкнеш, як газову плиту. Тому довелося чайнику вхолосту кипіти, поки Сергійович не зняв його, узявши гарячу ручку старим кухонним рушником, щоб не опектися. Налив у кружку фаянсову з логотипом «МТС» кип’ятку, порадував кип’яток дрібкою чаю. Підняв з підлоги на стільницю літровку меду.
«Можна було б Пашку покликати, – подумав, позіхаючи. А потім сам собі сказав: – І так добре! Не йти ж за ним на інший край села!»
Те, що «інший край села» був від дому Сергійовича ну, може, метрів за триста-чотириста, справи не міняло. Він ще свою першу кружку не допив, коли десь недалеко вибух прогримів. Скло у вікнах задрижало дзвінко, до болю у вухах.
– От мудаки! – вирвалося у нього з гіркотою. Поквапом поставив на стіл кружку – чай розхлюпав, підбіг до найближчого вікна. Перевірив, чи не тріснуло воно… Ні, вціліло.
Решту вікон оглянув – усі цілі. Задумався: а чи не піти подивитися, де бахнуло і чи не сусідський який будинок розворотило?
– Та ну його на хрін! Головне, що не в мій! – махнув Сергійович за хвилину рукою і за стіл повернувся.
От якби за першим вибухом другий пролунав, тоді інша справа. Тоді б він одразу у погріб, як три роки тому, коли ні з того ні з сього стали на Малу Староградівку і її околиці міни і снаряди сипатися!
До раннього лютневого вечора лишалося ще години зо дві. І це його дивувало. Те, що снаряд на село вдень при світлі впав! Якби у темноті, тоді б ясно – промахнулися. Але вдень? П’яні вони, чи що, чи нудно їм у тиші? Та і котрі саме ці «вони»: ті, що у Каруселіно, чи ті, що між їхнім селом і Жданівкою стоять?! Розбавив Сергійович свої гіркі думки медом, і легше стало йому. Долив у кружку кип’ятку. Усміхнувся, дивлячись на логотип. У нього також «МТС» є, у мобільнику. Інакше, звичайно б, і кружки не було. Тільки мобільник мертвим вантажем у ящику серванта лежить. Разом із зарядкою. От повернеться у село електрика, можна буде зарядити його і перевірити, чи є зв’язок, чи з ним те ж, що і з електрикою. А якщо і зв’язок, і електрика повернуться, то інше питання постає: кому дзвонити? Пашці? Так до нього, як треба, дешевше пішки пройти. Та і номера його Сергійович не має. А щоб дружині колишній, Віталіні, подзвонити, треба правильно і наперед слова для розмови дібрати, а краще – записати на папірці, а потім з папірця прочитати, щоб вона трубку не кинула! Можна було б подзвонити та хоча б справами донечки поцікавитися. А якщо розмова не піде, то і про життя у Вінниці розпитати! Як це так вийшло, що жодного разу він до своїх тещі та тестя не поїхав, та і взагалі, можна сказати, майже нікуди за сорок дев’ять років життя не їздив. Нікуди, окрім Горлівки, Єнакієвого, Донецька та ще трьох-чотирьох десятків шахтарських містечок, куди його до надання інвалідності у відрядження посилали. Посада у нього була така важлива – інспектор з техніки безпеки. У деяких шахтах він по двадцять разів, а то і більше, бував. Надихався їх безпекою так, що у сорок два пенсіонером-інвалідом став. Силікоз – штука серйозна. А те, що багато його серед всіх, хто під землею працювали і працює, робить його чимось на грип схожим. Кашляють собі люди та і все!
У двері кулаком вдарили.
Здригнувся Сергійович, і одразу над своїм переляком посміявся: хто тут, окрім Пашки з’явитися може?
Відчинив двері – перед собою бліду, як у мерця, згорьовану Пашкіну фізіономію побачив.
«Невже його дім?» – перелякався.
– У Красюка півхати знесло! – повідомив тремтячим голосом «ворог дитинства».
– Хм, – співчутливо мугикнув Сергійович, запрошуючи гостя всередину.
Посадив до столу, налив чаю, ложку йому дав, щоб із медом собі гість відмови не мав.
Сергійович розумів Пашкін переляк. Красюки через хату від нього жили. Тобто вже як там бабахнуло, то лишився Пашка без вікон! Це точно!
– Я, Сєрий, у тебе сьогодні заночую? Добре? – підняв гість очі на хазяїна дому.
– Ночуй! А що там, і по тобі попало?
– Шибки! – видохнув Пашка. – Усі! Мені пощастило – один уламок біля обличчя пролетів і в буфет устряг! Я саме вечеряв, картоплю з салом наминав.
Замовк раптом Пашка й обережно в очі Сергійовичу заглянув. І зрозумів Сергійович причину цієї паузи – проговорився Пашка, що з їжею у нього все гаразд. А зовсім же недавно жалівся, що їсти нема чого! Посміхнувся Сергійович подумки, але не вустами. Було йому зараз все одно шкода свого «ворога дитинства» – холодна хата, надворі градусів дванадцять морозу, якщо добу дім без вікон простоїть, потім три дні зігрівати доведеться!
– Добре, – кивнув Сергійович. – Заночуєш у мене, але ж треба шибки вставити, а то взагалі до мене жити переїдеш!
– А де ж я їх візьму?
– Телепень ти, – незлобиво промовив пасічник. – Думати лінишся! Коли у людини серце відмовляє, його або хоронять, або терміново донора шукають! Що, газет ніколи не читав?
– Ти це до чого? – нотки підозри прозвучали у голосі гостя. – Якого донора?
– Добре, інструмент у мене є, – роздумував тепер вголос Сергійович. – Давай подумаємо, чия хата у нас ціла стоїть, але господарів уже нема?
Пашка зрадів. Зрадів тому, що думки Сергійовича зрозумів.
– Животкіна Клава! Вона ж іще до війни померла! – пригадав він, і тут же ентузіазм у його очах згас. – Тільки у неї стара хата і вікна в неї маленькі. Треба, щоб великі були! Може, Арзамяна будинок підійде?
– А він що, помер? – насторожився Сергійович.
– Ну, не знаю, – зам’явся Пашка. – Поїхав – це точно. Ніби до Ростова! Він же не руський, та і не українець також! Вірменин!
– Ну то й що? Жив тут, значить наш! Думай далі! А то повернеться, як я йому в очі дивитимуся?
– Сєрови! – Пашка зрадів. – Точно! Їх же міною вбило! Усіх, разом з дітьми!
– Так, – Сергійович кивнув, спохмурнів, зітхнув тяжко. Згадав, як Сєрови першими з села рвонули, навіть закінчення обстрілу не дочекалися. І на виїзді, за селом вже їх міна накрила. Прямо у «Волгу» попала. «Волга» ця розворочена так і лежить там на ґрунтівці за селом.
– Добре, – Сергійович підняв погляд на гостя. – Доп’ємо чай і підемо! Думаю, до вечора впораємося. Склоріз у мене гарний.
