Kitabı oku: «Закон равлика», sayfa 2
4
Навіть у стумі вечірнього міста на обличчі у Віктора, мабуть, читалося, що в кишені в нього майже вісімсот баксів. Принаймні, Хрещатиком він ішов прямцем, не ухиляючись від зустрічних перехожих, а змушуючи їх обходити себе; доки так він прямував, двічі озивалися до нього моторні дівчиська, одягнені надто легко навіть для ніжної прохолоди літнього вечора. А потім, хвилин за п’ять, біля кав’ярні «Грота» ще одна, третя, із хлоп’ячою стрижкою і зсунутими на чоло великими сонцезахисними окулярами, сказала йому впритул: «Не поспішай так, мене не помітиш!» І він зупинився здивовано, завважив її, тендітну, в усьому міні.
– Ну? – сказав він, а вона широко усміхнулася й опустила на носик величезні, як тепер здавалося, окуляри, сховавши за їхнім темним склом не просто очі, а майже все обличчя. Тільки усмішка лишилася нижче за окуляри.
– У тебе є куди йти? – запитав раптом Віктор, не дочекавшись відповіді на своє неконкретне «ну?» І дійсно, на таке «ну?» і відповідати ніяк.
– Є куди, – кивнуло дівчисько. – Ходім!
– Стривай, – Віктор підняв руку до свого обличчя, торкнувся вказівним нижньої губи і замислено продовжив – А яка програма? І скільки коштує?
– У тебе вистачить, – дівчисько знову підняло окуляри. – Сховай, бо загубиш…
І вона подалася вперед, тонкою рукою дотяглася до лівої кишені куртки, вихопила зелену сотню, що визирала відтіля, помахала нею перед обличчям Віктора, потім згорнула банкноту навпіл і засунула її назад у ліву кишеню.
– Понтуєш? – запитала вона.
– Ні, я зроду розтелепа. Тебе як звуть?
– Світлинка, а тебе?
– Вітько…
– Ну що, Вітьку, гайда!
Вони піднялися до кінотеатру «Дружба». Далі Світлинка вела Віктора нагору Лютеранською до Печерська. Віктор ішов позаду на півкроку й то дивився навсібіч, то розглядав дівчину. Вона раз у раз напівоберталася, перевіряючи, чи не загубився він.
– Ти чим узагалі займаєшся? – запитала вона, напівобернувшись у черговий раз. Запитала ліниво, без цікавості.
– Я? – Віктор зітхнув, замислившись. Раптом потрібне слово саме вихопилося з рота. – Я – полярник…
– Полярник? – здивувалася Світлана. – Їй-їй? Либонь, сидів?
– Зимував… Чи, власне, літував.
– На крижині?
– Майже. В Антарктиді, в експедиції. Знаєш, в України є там дача, «Фарадей» називається. Я там за захист прав пінгвінів відповідав.
– Дача? В Антарктиді? Кулі ллєш! – засміялося дівча.
– По-перше, я не люблю такі слова, а по-друге – я не брешу! Я дійсно щойно звідти.
Світлана раптом зупинилась, її круглі оченята спалахнули.
– Вже, полярнику, прийшли!
Віктор озирнувся й побачив, що зупинилися вони перед відкритими навстіж воротами дитсадка. Вуличні ліхтарі насилу підсвічували пісочниці й гойдалки. У вікнах двоповерхового будинку не світилося. Віктор перевів погляд на Світлану, потім ще раз зизим оком – на дерев’яні навіси біля дитячих майданчиків. У думках зринула підозра, що Світлана збирається «почастувати» його підлітковою романтикою вулиці. А йому цього не хотілося. Відкритий простір – чи то в Антарктиді, чи то в центрі Києва – він не полюбляв. Особливо коли над цим простором залягала темрява.
– Ну й що далі? – запитав Віктор і в голосі пролунало легке роздратування. – Що ми тут робитимем?
– Не бійся, Вітьку, – защебетала Світлинка. – Маю чарівний ключик!
І вона легко рушила до бічних дверей дитсадка. Спритно відімкнула двері і, зазивно махнувши рукою, пірнула в темряву. Віктор увійшов слідом.
Усередині було напрочуд тихо, і ця тиша здалася Вікторові тривожною.
– Не бійся, тут нікого! – чомусь прошепотіла Світлинка й знов махнула рукою, показуючи дорогу.
Вони піднялися на другий поверх, пройшли широким коридором, слухаючи, як порипує під ногами паркет. Потім Світлана відкрила двері й вони зайшли до якогось приміщення. Очам Віктора, що вже звикли до півмороку, відкрилася спальна кімната з двома десятками по-військовому застелених дитячих ліжечок. Збиті «трикутники» подушок стояли рядком і відразу нагадали Вікторові про піонерські табори з радянського дитинства.
– Чого стоїш? – запитала Світлана. – Треба прилаштовуватися, бо буде незручно!
І вона взялася зсувати ліжечка впритул. Її намір був зрозумілий. Якщо зсунути п’ять таких ліжечок докупи, вийде одне нормальне двоспальне ліжко, що й робила зараз Світлана.
Закінчивши, вона повернулася.
– Гей, полярнику, роздягайся, бо замерзнеш!
Віктор раптом зніяковів. Знову озирнувся навсібіч, прислухався до тиші, подивився на охайні не зсунуті Світланою ліжечка, що геометрично шикувалися ліворуч.
– Тут і досі дитсадок? – запитав він і озирнувся на Світлану.
Вона стояла вже в самих трусиках.
– З восьмої ранку до шостої вечора – так, – відповіла вона.
– А із шостої вечора до восьмої ранку?
– Ти чого, Вітьку? – до подиву в голосі домішалося роздратування. – Тебе щось непокоїть?
– Та ні, – Віктор опанував себе, полишив зайві думки й хутко роздягся.
Вони вже лежали на «поперечному» ліжку і Віктор вдихав пах якихось парфумів, коли Світлана нарешті торкнулася його грудей, повернулася на бік і прошепотіла: «Не бійся, це не бордель! До речі, вранці та вдень я тут теж працюю…»
– Ким? – Віктор повернувся до неї і торкнув пальцем її губи.
– Ну, не вихователькою, звичайно, – відповіла вона й поцілувала його пальчик. – Я з дітьми пісні розучую. На піаніно їм мазурки й польки граю, а вони собі танцюють. Просто позаздрити можна!
– Тобі й зарплату тут платять?
– Авжеж, п’ятнадцять баксів на місяць у рідній валюті… Однак батьківщину люблять не за бакси…
– Яку батьківщину? – не втямив Віктор.
Світлана обійняла його, пригорнула до себе.
– Мою батьківщину, оцей садок! Я тут п’ять років свого життя провела, спочатку в яслах, потім – у різних групах. Мене сюди батьки о восьмій ранку скидали, а о шостій вечора забирали.
– Нащо тобі це? – здивувався Віктор. – Ти ж, напевно, і так непогано заробляєш!
– Нехай тобі біс! – розсердилася раптом Світлана. – Ти мені ще ні копійки не заплатив, а вже мої гроші рахуєш! Ну-бо, мерщій до роботи!
Вона зареготала, повернула Віктора так, що він опинився на спині, а сама вмостилася йому на живіт, схилилася, поцілувала в губи.
– Ти базіка, а не полярник! – сказала майже ласкаво.
– Ні. Я просто довго не розтуляв рота!
Порипування ліжкових сіток відлунило від стінок просторої дитячої спальні. Вікторові раптом дуже сподобалася мініатюрність Світлани. Він легко перекочував її через себе на інший бік і там знову горнув до себе, притискався до неї, шукав її очі, її губи. Це тривало довго, поки раптом звідкілясь із темряви не долинув далекий телефонний дзвоник. Разів зо три подзеленчав і замовк. Але Віктор підняв голову й знерухомів, наслухаючи.
– Не бійся, це в директриси телефон… Либонь, хтось помилився… їсти хочеш?
Здивований запитанням, Віктор розслабився, знову ліг, опустив голову на подушку, повернувся обличчям до Світлинки.
– А яке в тебе сьогодні меню?
– Меню тут із тисяча дев’ятсот сімдесят третього року не мінялося. Манна каша з плямою масла і полуничного джему посередині. Жадібні виїдають середину і п’ють компот, а розумні все це розмішують і з’їдають цілу тарілку…
– Нівроку! Було б непогано! – усміхнувся Віктор.
– Чому «було б»? – образилася Світлана. – Ти що, мені не віриш? Ану підводься! Рукомийник у коридорі праворуч, горщики – там же!
Одягшись, вони пішли в інше крило будинку й там, у неосвітленій дитсадковій кухні, Світлана «наосліп» зварила манну кашу. Тільки коли вона відкривала холодильник, щоб узяти молока, на підлогу впало жовте домашнє світло. І блакитнуваті вогники газової конфорки також створювали видимість затишку. Але потім, коли Віктор скорчився в три погибелі біля столу в дитячій їдальні та їв алюмінієвою ложкою справжню манку з полуничним джемом, відчуття затишку більше не було. Навпроти сиділа Світлана, яка, завдяки своїй мініатюрності, почувалася за столиком цілком зручно. І Віктор, усміхнувшись, не втримався від питання:
– Ти навмисне не виросла? Щоб у дитсадку залишитися?
– Авжеж! – весело відповіла вона. – На дітей не ображаються – це раз! Їм багато чого вибачають – це два! І по-третє – їх теж намагаються не кривдити, а навіть навпаки – панькають! Зрозумів?
– Як же мені тебе панькати? – запитав Віктор.
– Ні, це я тебе наразі нанькаю, бо ти якийсь відморожений, тобто полярник. Ось, бачиш, кашею призволяю! А від тебе мені багато не треба – п’ятдесят баксів цілком вистачить!
– Не забагато? – сміючись поцікавився Віктор.
– Старий, у мене система знижок для полярників не передбачена… Але якщо ти будеш наполягати – я що-небудь придумаю!
– Ні, наполягати не буду! Я просто пожартував…
Прокинувся Віктор на тих же ліжечках. Десь на підлозі задзвонили будики. У розплющені очі відразу вдарив сонячний промінь, і Віктор замружився, відвернувся. Нагнувся, перебіг очима підлогу й збагнув, що будики ночували у Світлинки в сумочці. Сама Світлана ще спала, тицьнувшись кирпатеньким носиком у подушку.
Віктор підвівся, відкрив сумочку, витяг звідти маленькі будики й вимкнув їх. Коли засовував їх назад, звернув увагу в сумочці на ключі від машини та якесь посвідчення. Озирнувся на Світлану, яка досі спала, й розкрив посвідчення.
Посвідчення виявилося студентським квитком Світлани Альохіної, студентки третього курсу Коледжу міжнародного бізнесу.
– Третій курс? – здивувався Віктор, ще раз озирнувся на Світлану, яка спала.
На фотокартці, вклеєній до студквитка, Світлана Альохіна виглядала набурмосеним і невдоволеним підлітком.
Здивований Віктор засунув студентський квиток назад у сумочку, підвівся й підійшов до вікна. Потягнувся, незвично бадьоро озираючи подвір’я дитсадка, і відразу відсахнувся до ліжок, помітивши, як на подвір’ї, жваво розмовляючи, з’являються дві жінки похилого віку.
Підскочив до Світлани, схилився, торкнув плече.
– Світлинко! Підводься! Сюди люди йдуть!
Світлана ліниво розплющила очі.
– А будики дзвонили?
– Дзвонили, хвилин п’ятнадцять тому.
– Що? – Світлана схопилася на рівні ноги, швидко вбралася, озирнулася на Віктора. – Чого стовбичиш? Нумо, швидко ліжка розставляти!
Під її чуйним керівництвом вони розсунули велике двоспальне ліжко на п’ять дитячих, підрівняли їх. Потім Світлана нашвидкуруч застелила ліжечка. Віктор лише зауважив, що ліжка «неторканого» ряду були застелені охайніше.
На вулицю вони чкурнули через якісь непримітні двері з іншого боку. У дверях зіштовхнулися з двома кремезними хлопцями, що заносили до будинку великі картонні коробки. Світлана цвірінькнула до них «привіт!» і проскочила вперед. Віктор пропустив їх усередину, наздогнав Світлану. Запитав:
– Хто це?
– Це тут одна фірма підвал під склад орендує. Комп’ютерами торгують, – пояснила Світлана.
Потім подивилася на годинник, повернула оспале личко до Віктора – в очах легкий сонний жаль, що ніби передує словам вимушеного прощання.
– Вітьку, а де мої чесно зароблені? – запитала Світлана.
Віктор слухняно дістав із кишені купюри, знайшов зелену півсотню й простягнув їй.
– Вибач, мені треба бігти, – сказала вона вже тепліше. – Якщо нагнешся – поцілую!
Віктор нагнувся до неї, маленької, милої, мініатюрної. Вона поцілувала його в губи.
– Може, ще зустрінемося? – запитав Віктор.
– Дай телефончик – подзвоню! – запропонувала Світлана.
Віктор заледве не назвав свій номер телефону, але відразу осікся. Тепер це телефон Ніни, Соні та якогось вартового, схожого на міліціонера.
– Немає в мене телефону… Поки…
– Не встиг придбати? – здивувалася Світлана. – Поки всі свої полярні гроші не протринькав на дівчат, купи мобільник!
– А в тебе є телефон?
Світлана зітхнула.
– Є, тільки біля нього мати спить, а вона не любить, коли її будять…
– Гаразд, – сказав Віктор. – Я тебе й сам знайду!
– Спробуй! – усміхнулася Світлана. – Знайдеш – поцілую!
Вони дійшли до Шовковичної. Світлана вискочила на дорогу, махнула рукою, і відразу якийсь приватник різко завернув до хідника й спинився біля неї. Світлана, домовившись із водієм, махнула Вікторові ручкою, сіла до машини й поїхала.
Віктор простежив поглядом за машиною, зітхнув і почимчикував вулицею далі. Завернув на Лютеранську і спустився вниз, на Хрещатик.
5
У щойно відкритій підвальній кав’ярні «Старокиївська» панувала приємна прохолода. Хазяйка великої угорської кавоварки позіхала, збираючи на прилавок учорашні тістечка.
Каву вона вчинила геть погану. Зате цукру вкинула донесхочу. Добре ще, що не розмішала.
Віктор досі перебував у полоні відчуттів минулої ночі. Думав про Світлинку, про її дивну й таку природну дитинність. Лишень студентський квиток якось до цього, до минулої ночі, не насував. Схоже на звичайну підробку для купівлі пільгових проїзних. Власне, це цілком можливо. Адже на Петрівці можна любісінько купити бланк будь-якого посвідчення – хоч МВС, хоч СБУ. Залишалось уклеїти фотографію і вліпити якусь печатку. А відтак – що хочеш, те й роби. У межах розумного, звичайно.
Віктор сьорбнув кави, але дивно, що ніякої звичайної кавової гіркоти на язиці не лишилося. Замість смаку кави зринув смак нічної манної каші з полуничним варенням, смак дитинства.
Минула ніч не відпускала Віктора. Уперше в житті він якось занадто легко і природно «купив» ніч щастя і пристрасті. І жодних неприємних відчуттів, жодних докорів сумління. Не соромно, не боляче, не прикро. Що там Брониковський казав? Прийде вік, коли безкоштовно вже не дають, а платити ще соромно? Віктор журливо всміхнувся. Брониковський, мабуть, не мав рації. Та й не було у Віктора відчуття, буцім він заплатив. Так, він віддав півсотні баксів цьому милому дівчиську, просто взяв і подарував на подяку за дивовижні миті. Чи це їй треба дякувати за ту легкість, з якою він позбувся зеленої купюри? Та й справді, усе сталося так легко, по-домашньому, наче вони були вже знайомі, й просто відбулося чергове романтичне побачення в дитсадку, де, мабуть, коли нема дітей, коїться чимало дивного і романтичного, де в підвалі торгують комп’ютерами, уночі варять манну кашу. Там, напевно, і на горищі щось діється. Невидиме, нечутне, непомітне. Радісна загадковість життя. Чомусь до Антарктиди такої загадковості не було.
Може тому, що Віктор був відмежований, відітнутий від неї своїм відлюдним і цілком повноцінним життям члена вже розваленої родини. У тому житті в нього були обов’язки: він годував пінгвіна Мишка, творив жалобні «хрестики», перечитував їх і часом сам ронив скупу сльозу за майбутніми небіжчиками. Він дбав про Соню, він забезпечував Ніну грішми й самовідчуттям господині та дружини. У нього були ключі від власного маленького світу. Щойно тепер на дверях до його давнього світу з’явився новий замок, і він став біженцем. А вчора ввечері його перестріли посеред бігу й запропонували трохи щастя.
І знову в думках зринув дитсадок, лишень інший. Такий же двоповерховий, з такими ж пісочницями й гойдалками, але вже з дітьми, серед яких і він сам у коричневих шортиках і в синьому светрику та з високо підстриженим русявим чубчиком. Обід, манна каша з полуничним варенням і маленьким айсбергом із масла, що тане згори. Потім – мертва година. Після неї – розучування пісеньки про зайчика.
«Цікаво, що зараз робить Соня, – стурбовано подумав Віктор. – Адже вона ніколи не ходила до дитсадка, не бавилася з іншими дітьми. У неї якесь зовсім інше дитинство…»
Віктор вийшов із кав’ярні, знайшов очима вуличний телефон, підійшов і потелефонував собі додому.
Довгі гудки викликали в ньому напругу. А раптом рурку візьме Ніна? Про що з нею говорити? Напевно, можна було б запитати: «Як справи? Що нового?»
На щастя, рурку взяла Соня. Радісним лунким голоском повідомила, що Ніна кудись пішла, а дядько Микола не ночував удома й не дзвонив, а кішку вона випустила на вулицю погуляти, і що вона, хоч і дряпається, але дуже розумна, – сама йде гуляти, а потім сама приходить і шкрябає пазурами двері, поки їй не відкриють.
Соня переповіла всі останні новини й раптом спитала:
– А ти коли додому прийдеш?
Віктор розгубився, забарився з відповіддю.
– Не знаю, – проказав. – Може, за пару днів…
– А ти приходь, коли нікого не буде! – запропонувала Соня. – Я тобі пряженю зроблю! Я вже вмію. Тітка Ніна їхала на два дні, а мені тільки яйця залишала та булочку. І я сама собі пряженю смажила, я вже доросла! Ти Мишка бачив?
– Ще ні, – відказав Віктор. – Я сьогодні до нього поїду…
– Переказуй йому привітання й скажи – нехай повертається. Тут без нього нудно…
– Скажу, – пообіцяв Віктор. – І в гості до тебе прийду, коли нікого не буде!
– І телефонуй частіше! – попросила Соня.
– Гаразд, я тобі завтра вранці потелефоную!
Віктор поклав рурку й зажурився. Його вабило назад, у минуле, у своє тодішнє життя. Власне, захотілося додому, аби все було спокійніше й стабільніше. Щоб ніяких більше «хрестиків» і похоронів з пінгвіном. Чи, принаймні, ніяких похоронів, а тільки «хрестики». Але в минуле можна тільки поринути думками й спогадами. А наразі треба зібратися, вдихнути побільше повітря, роздивитися й збагнути: де він, де Мишко? Що з минулого перейшло в сьогодення та як йому, Вікторові, до цього сьогодення пристосуватися, прихилитися, прижитися? Що йому потім, коли віддасть усі борги, робити? Та й боргів тих – жменя! Поїздка до Москви – до дружини, цебто до вдови банкіра Брониковського. Але головний борг – перед Мишком. Його віддати складніше, але він постарається. І почне робити це вже нині.
Ранкова кава, хоч і кепська, але своє зробила. Віктор прокинувся. Прокинувся для подальшого життя.
6
Феофанія зустріла Віктора проблисками сонця крізь набіглі хмари. Легіт хлюпнув в обличчя прохолоду. Над головою голосно перешіптувалося листя дерев, галасували птахи. А попереду, на території лікарні для вчених, прогулювалися пацієнти. Високий старий у синьому халаті поволі ступав по алеї, зупинявся щокроку, ворушив губами, знову ступав.
«Інфарктник», – подумав Віктор, обганяючи старого.
Трохи далі попереду знаходилася ветлікарня. Треба лишень обійти головний корпус праворуч, зайти знадвору. Там теж є своя територія, по якій кілька місяців тому гуляв під чуйним наглядом лікарів пінгвін Мишко.
Віктор занервував, щось у душі озвалося болем. Знов чуття провини стисло невидимий душевний нерв, і Віктор зупинився. Стояв, дивився вгору, на верховіття. Чекав, доки почуття провини попустить, принаймні якось принишкне, сховається. Але стиснений почуттям нерв ударив по очах. Віктор зіщулився від невідчутного, але усвідомленого болю. На очі йому набігли сльози. Віктор кліпнув і відкинув це бажання, вигетькав його. Рушив далі.
За головним корпусом двоє санітарів у білих халатах вигулювали по підстриженому травнику трьох собак. Один собака сильно припадав на передню лапу.
Віктор привітався із санітарами. Спитав, де лікар Ілля Семенович. Санітари направили його до ординаторської на другому поверсі.
Ідучи коридором, Віктор зазирнув до палати, де колись лежав Мишко. Розгледіти нових пацієнтів він не зміг. Тільки дитячі ліжечка побачив, та нікельований столик на коліщатках з якоюсь медапаратурою біля одного ліжечка. Дзижчання підказало Вікторові, що медустаткування на столику працює, а отже, точиться боротьба за життя чергового чотириногого пацієнта.
Іллю Семеновича Віктор дійсно знайшов в ординаторській. Лікар не відразу пізнав Віктора, але привітався дуже приязно.
– Пам’ятаєте, ви оперували пінгвіна Мишка? – нагадав про себе Віктор.
– Мишка? – перепитав Ілля Семенович, і на його обличчі виникла смутна усмішка. – Звичайно, пам’ятаю… У нас за всі ці роки тільки один пінгвін і був? А ви… я ж пам’ятав ваше прізвище…
– Золотарьов, – підказав Віктор.
– Атож! На вас тут чекали тижні три…
– Хто?
– Ну, я не знаю… Як кажуть, люди спортивно-ділової зовнішності… Один постійно тут стирчав. А інші двоє приходили вранці, самі Мишка вигулювали, а ввечері знову йшли…
– А потім що?
– Потім? Потім Мишко видужав, зміцнів. І вони його забрали. Приїхали на двох джинах, доплатили за ліки й лікування, дуже чемно забирали. Наостанок знову вас напитували і… якщо мені пам’ять не зраджує, щось для вас залишали… Ні, не так усе це було, забув я вже… Чекали на вас одні, а Мишка забирали інші. А конверт залишали ті, котрі на вас чекали. Отака плутанина! – лікар посміхнувся. – Як кажуть, без чарки не розберешся!
– І де ж цей конверт?
Лікар озирнувся на засклену книжкову шафу, потім подивився на свій робочий стіл. Присів на крісло, висунув одну шухляду, потім другу. Витяг відтіля кілька рентгенівських знімків, потім – коричневий конверт. Простягнув його Вікторові.
– Ось, тут нічого не губиться… крім совісті…
Віктор узяв конверт і запитально поглянув на лікаря.
– Атож, крім совісті, – повторив лікар. – Оце вчора довелося вигнати чергових нянечок – крали корм для собак із кухні! Вони, звичайно, не винні, – лікар сумно посміхнувся. – Це лише генна інженерія дасть раду…
Віктор уже не слухав Іллю Семеновича. Він витяг із конверта друковану на комп’ютері нотатку і складену газетну витинку.
«Телефонуйте до 20 травня за номером 488-03-00. Це у ваших інтересах». Підпису не було.
Розгорнув витинку й відразу в груди штрикнуло. У чорних жалобних рамцях на нього з газетної витинки дивився його колишній шеф Ігор Львович. Короткий некролог повідомляв про його трагічну загибель в автомобільній аварії на Бориспільському шосе. Водій перевищив швидкість, і коли на шосе зненацька виїхав вантажений піском самоскид, загальмувати вже було неможливо.
Віктор склав витинку й сунув її назад у конверт.
– А Мишка коли забрали? – спитав він лікаря.
– Давненько. Загалом він у нас шість тижнів провів, от і підрахуйте. Ви ж його самі сюди привозили…
Віктор кивнув. Потис Іллі Семеновичу руку, попрощався.
Зупинився надворі. Санітари ще вигулювали собак. Санітари були кремезні, й білі халати робили їх більше схожими на м’ясників, ніж на співробітників ветлікарні. Один із них раптом пильно подивився на Віктора і Вікторові стало моторошно. Він розвернувся й мерщій подався до воріт.
