Kitabı oku: «Сагайдачний», sayfa 2

II

Про те, що того дня в Самборі сталося, довідалися кульчичане, ще заки Грицько Жмайло вернувся до села. Котрийсь із Кульчицьких вернувся ще того самого дня додому і тут розповів усе подрібно, як вітали владику, як побили гільтаїв, що діялося в школі, яка честь впала на кульчичая через старого Грицька.

Деякі завидували Грицьковому родові, як то між людьми буває. Інші величалися тим. Вістка йшла від хати до хати і, як усе, прибільшувалась. Хрестики, які подарував владика хлопцям, перемінилися на щирозолоті. При тім була велика мошонка з дукатами, які дач владика старому Грицькові на дорогу до того города, до великої школи, якої навіть назвати не вміли.

Грицько Жмайло пересидів у Самборі чотири дні. Вернувся аж по всьому, коли владика від'їхав до Спаського монастиря. Грицько з кількома значнішими шляхтичами супроводжував його аж на місце. Хлопці вернулися зараз другої днини, на святого Петра, бо нічого їм було тут більше робити, а і додому кортіло їх швидше вертатися та почванитися в селі.

Розуміється, що тепер не мали супокою перед цікавими. Запрошували їх до хати і частували медом та ягодами. Аж обридло безупинно те саме оповідати.

Ровесники дивилися на них з пошаною, не сміли до них приступити.

Через тих чотири дні Грицько, держачи в кишені владичий лист до князя Острозького, безупинно про те думав, як це велике діло довести до путнього кінця. Його мрія здійснилась, а тепер треба було подумати на розум. Він походив з шляхетського старого роду, тож хоч був худопахолком, як і уся ходачкова братія, не хотів посоромити себе перед князем, бажав виступити зі своїми правнуками достойно, по-шляхетськи. Поперед усього треба було подбати про гарну одежину та й зібрати гроші на перші потреби.

По повороті не давали йому сусіди спокою. Мусив усе розказувати подрібно.

– Не в тім діло, панове, що тепер владика зайнявся хлопцями-кульчичанами, та й мене, старого вашого брата, пошанував, та ви подумайте, яка то честь буде для нас, як хлопці в люде вийдуть, як будуть вчені. Тоді всякий спитає: а звідкіля вони? Який їх рід? Хіба неправду говорю?

– Правда, пане Грицьку, коли б вони лише добре велися та пильно вчилися…

– Най би не так! Дав би я їм, то не може бути. Мій рід не сміє бути знеславлений, ну, а старого Конаша знали усі, чесна була людина, а пословиця говорить, що яка яблуня, такий і овоч.

– Тільки, пане Грицьку, от що я вас просив би: не посилайте вже ваших хлопців ні з кіньми, ні з товаром, хай уже доучуються, заки поїдуть, а то виходить з того шкода.

– Та яка шкода? – питає здивований Грицько. – Хіба ж вони які гільтаї? Говоріть, я зараз їх покараю. У мене того не може бути.

– Я не те думаю, а ось як: вийдуть з товаром чи там з кіньми на пасовисько. Зараз їх обсядуть хлопці, та й вони давай розповідати за владику, за хрестики, за екзамен. І зараз усі так заслухаються, що хоч стріляй, не почують. А тим часом товар поволеньки – та й у царину. Товар – то розумна твар, зараз зміркує, що його ніхто не пильнує. Мені вже зробили шкоди на кілька кіп, бігме боже!

– Шкоду-то я вам поповню і вашої ради послухаю, – сказав Грицько.

Він став тепер передумувати, чим би хлопців зайняти до того часу, коли треба буде їхати. Ходив по обійстю та думав. Часами говорив сам до себе півголосом, муркотів щось. А далі пішов під остріжок свого шпихліра і вистругав дві ясеневі шаблі на боднарськім стільці.

– Ось чим я їх займу. Неминуче їм треба буде піти колись на Запорожжя між козацтво. Не завадить піти вже з чимсь. Либонь, що я їх більше не побачу, треба тепер навчити те, що я знаю і чим на Запорожжі славний був. Марку! Ходи сюди, дитино. На, бери шаблю та вважай. Кожний Жмайло мусить цю штуку знати, то жмайлівська штука. Дивись добре…

Старий став вчити Марка орудувати шаблею та Жмайлової штуки, А ця штука вимагала великої зручності і вправи. Випрямивши руку напроти себе, обертаючи шаблю в малих колесах довкруги шаблі противника так, щоби шаблі «аж сплелись вкупу». Крутити так шаблею дуже швидко, не дати противникові освободити шаблі з того сплету. Відтак нагло зігнути руку в лікті, а тоді шабля противника полетить у повітря. Тоді вже махни раз по голові, та й годі. Ціла річ у тім, щоб виправити руку в кістці. До того треба заправлятися без упину день у день.

Така була теорія Жмайлової штуки, якою Грицько величався і чудеса про те розказував.

Відтепер хлопці не мали іншої роботи, як цілу днину вправлятися. Грицько мірився то з одним, то з другим, і кожного разу вибивав шаблю, як перце.

– Цього тебе ні в якій школі не навчать, а це треба кожному шляхтичеві знати. Го-го, небожата! Ще не одне прийдеться вам пережити. Живемо в поганих часах, а ще настануть гірші. Це прочуває моя душа. Нам прийдеться обороняти наш руський православний народ, нашу церкву від латинства, від ляшні. Будуть криваві бої. Не лиш вчених нам треба, але і лицарів. Тих, може, ще більше, бо книжкою нахабного ворога не зможеш. Так воно, мої діти!

Такі науки давав старий частенько. Звичайно тоді, як відпочивали змучені. Тоді сідав старий на приспу перед хатою, а хлопці біля нього, на землі. Люде залюбки дивились на того сивоголового старця і двох хлопців…

Марко піймав науку швидше і більше до неї прикладався. Може, тому, що цю штуку вважав власністю Жмайлового роду. Зате Петро вправляв свою власну штуку, до якої почував змалку великий хист. Він добре стріляв з лука, який собі сам змайстрував. Довів до того, що стрілою поціляв птицю на дереві. Тепер, як наслухався від старого дідуня, що їм прийдеться й лицарями бути, він пильніше вправлявся в стрілянні.

І так минав їм час непомітно. Ніхто не кликав їх ні до якої роботи. Грицько передав ведення хазяйства синам, а сам по цілих днях піклувався хлопцями.

А крім того, треба було думати про те, як їх виправити в Острог у школу.

Дістатися з Кульчиць у такий далекий світ було в тих часах нелегко. Хоч би лише до Львова добратися, то була штука. Самому в таку дорогу пускатися було дуже небезпечно. Лише у великих валках, добре зоружених, можна було перебратися через Янівський ліс із Самбора до Львова. Цього лісу боялися люде дуже, бо там крилися розбишаки, які нападали на подорожніх, грабили та убивали або брали і перепродували людей. Треба було розвідувати частенько в Самборі, коли збереться в дорогу до Львова товариство.

По городах були такі ватажки, які брали на себе обов'язок перевести повірену їм валку з города у город. То були люде досвідні, проворні і відважні. За це брали вони невелику нагороду не так у грошах, як у тім, що треба було для нього на кожнім возі везти трохи набору, а в дорозі годувати його на спільний кошт.

В Самборі було таких провідників кілька, а найславніший з них був Грицько Дрозд, міщанин самбірський, що торгував м'ясом.

Старий Грицько Жмайло знався з ним добре. Дрозд купував у Кульчицях товар і свині на заріз.

До нього звернувся Грицько, і він йому обіцяв, що як лише збереться компанія, то дасть йому знати, а що не знає, коли воно буде, то треба бути напоготівлі, щоби, не гаючись, бути готовим до дороги.

Грицько, як вернувся додому, наганяв жінки, щоби спішили з шиттям білля. Сільський кравець пошив їм капоти, і кожушини, та шапки. Грицько часто навідувався до Дрозда. Він побоювався, щоби не втратити часу та цієї осені конечно перевезти хлопців в Острог. Хлопців мав відвезти батько Марка, Степан. Степан був кремезний чоловік, відважний і проворний. З ними мав їхати наймит, Грицьків підданий¹. До дороги було все приготоване. Кілька днів по Спасі зайшов Грицько до Дрозда і довідався, що валка зібралась і за три дні від'їжджає.

Грицько дуже зрадів і спішив додому, мов на крилах.

– Хлопці! Лагодьтеся в дорогу, позавтра їдете. В хаті Грицька заметушились, мов в улію. Ладили віз, харчі, білизну. Грицько викопав вночі з сусіка в стодолі скриньку з грішми, рахував та передав Степанові:

– Може, там треба буде зложити який окуп, не можемо дати себе засоромити перед князем, що ми діди. Треба буде і вчителям ткнути куку в руку, щоб краще з хлопцями поводилися. Хто мастить, той і їде. А з князем як будеш говорити, то пам'ятай, говори достойно. Ми така сама шляхта, як і він, князь, але все ж то вельможа, а ми худопахолки. За тебе буде вправді говорити владичий лист, та все ж не треба показувати себе дурнем. А в дорозі вважай, вважай, не дай боже напасті, пропали би діти, пропала би уся моя надія, якби їх харцизи піймали та в неволю турецьку продали.

Такі науки повторяв Грицько безупинно, та все йому здавалося, що сказав замало, не все. Як наспів час від'їзду, тоді і хлопці отямилися, що їм приходиться покинути рідне село, може, і на все. Їм стало жаль того всього: і рідної хати, рідні, ровесників, рідних піль і левад. В надвечір'я від'їзду обходили хати знайомих прощатися. Аж плакати хотілося, хоч дотепер раділи страх і рвались думкою в далекий світ.

Хлопці всю ніч не могли заснути. Над ними пересиділа заплакана Маркова мати. Як лише на світ стало заноситися, усі були на ногах. Грицько наглядав, щоб усе було до ладу. По кілька разів оглядав воза й коней, чи що в дорозі не попсується.

Вже запрягли коней і мали сідати, як Петро кудись пропав, наче під землю провалився. За ним шукали і кликали. Тоді Марко побіг кудись, кажучи:

– Я його зараз знайду.

Він побіг на цвинтар² і тут справді знайшов Петра. Він стояв навколішки на могилі батьків своїх і молився. Відтак поцілував землю, взяв грудку землі, завинув у ганчірку і поклав за пазуху. При тім він плакав, аж заходився, і зовсім не помітив Марка, що стояв за ним, не перебиваючи йому.

– Ходи, Петре, нам пора їхати.

Петро ще раз перехрестився, поцілував землю і, встаючи, обтирав заплакані очі.

Як вернулися, Марко виправдував Петра перед дідусем:

– Він ходив на цвинтар з своїми прощатися.

– Тепер попрощайся зі мною, з нами. – Старий обняв Петра і сердечно поцілував. – Ти гарна дитина, що своїх батьків любиш. Люби і нас так, як ми тебе полюбили.

Тепер стали всі хлипати, та прощатися, та обіймати хлопців. Коло загороди Жмайлів зібралося багато народу. Грицько пішов до хати і виніс старезну закопчену ікону. Як уже рушали з обійстя, старий стояв з відкритою головою на порозі і благословив їх образом. Ще на закруті оглянулися хлопці і побачили старого дідуся на порозі. Побачили востаннє…

В Самборі треба було ще один день переждати, поки валка зібралася. Хлопці пішли ще попрощатися зі школою та о. Атанасієм.

Чимало зібралося возів під рукою Дрозда. Він здавався чоловіком непоказним, бо був малого росту і сухий. Та в нього була така сила, що, піймавши вола за роги, валив його на землю.

У його валці було яких п'ятдесят узброєних людей. Було кілька рушниць, пістолів, шабель, списів і бердишів. Кожний узброївся у що попало, щоби було чим від напасті оборонятися. Були тут люде різного віку і професії, найбільше купців з своїми підручними. Одні їхали до Львова по набір, інші верталися з Самбора до Львова.

Дрозд придивлявся кожному зокрема і оцінював його бойову вартість. Видно, що був із людей радий, бо затирав руки і підморгував.

Прийшов і до кульчичан:

– Що ж, панове школярі, їдемо, – будемо вчитися, га? Вчімся, щоби не підсипали березової кашки… Ге-ге-ге…

В дорогу треба було пускатися підвечір, щоби до дня доїхати Янівського лісу.

Вже сонце сховалося, надворі потемніло: не було місяця, лише звізди мерехтіли по темному блакитному небі.

Степан уклав хлопців спати на возі, повкривавши їх кожухами. Сам присів спереду побіч наймита.

Дрозд перехрестився тричі на церкву і поїхав на першім возі, а всі рушили за ним. На останньому возі посадив свого челядника Петра, хлопа молодого, плечистого і сильного, як ведмідь.

Петро з Марком лежали горілиць і дивились на зорі. Вони перелічували падучі зорі та молилися потихеньку за померші душі. Загально було відомо, що коли паде зоря, то якась душа розсталася з тілом. Вози колихалися по нерівній дорозі, а це наводило сон на людей, і всі дрімали. Не дрімав лише Дрозд та його челядник. Особливо Дрозд мусив бути при пам'яті, бо на його відповідальності була уся валка.

У тому місці розливався круто Дністер з своїм допливом Стрвяжем і Верещицею. Було повно закрутів, мочарів, і лише той міг туди вночі переїхати, хто знав добре дорогу. Під слітну пору, коли води повиливали, ніхто не важився переїхати і вдень, бо частенько люде топилися в болоті. Хто не знав дороги, той не знав, як виминути ті зрадливі місця, що, нібито порослі густою зеленою травою, криють під собою великі безодні, з яких нема порятунку. Не було тут близько ні села, ні лісу, хіба комиш та верболози, яких уночі від комишу та трощі не відрізниш. А ще вночі, – люде присягалися, що це правда, бо кожний це бачив, – лихий – дух святий при нас! – із свічкою по болоті, по безоднях ходить і блуд наводить. Хто нетямущий піде за таким світлом, – пропав обов'язково. А коли хто, побачивши такий блуд, перехреститься, то лихий проти божої сили не встоїться, і світло загасить. Але зараз знову засвітить. Один чоловік з Конюшок Королівських лише чудом божим вирятувався від смерті. Заблукався, збився з шляху і пішов за світлом. Здавалося йому, що то в селі світять, бо світилося в кількох місцях. Аж натрапив на топіль і запався по саму шию. Довкруги почув чортячий регіт, – диявол радіє, бо душа без покаяння з тіла виходить. Чоловік мав настільки тямки, що кликнув: «Хрест святий, оружіє на диявола!» – і в тій хвилі домацався ногами чогось твердого та надибав під водою гілляки з верби, що в тому місці в воду запалася. Тим він і вирятувався.

Про те всі посторонні люде знали, що тудою переїздили.

Дрозд знав ту дорогу, як свою власну хату, бо сотий раз переїздив. Вже надранком, як лише стало прояснюватися, задержалася компанія на крайчику лісу. Дрозд став гукати, люде прочуняли і стали заїздити вбік та уставляти вози. Вони окружили чотирикутник, в якому розклали огонь, і стали варити сніданок. Коням поклали пашу. Коні стрясували із себе росу і форкали, радіючи, що відпочинуть.

Люде шептали молитви та йшли до потоку митися. Кожний випростовував спину від довгого сидіння.

Дрозд заповів, що, як тільки сонце покажеться, треба їхати далі, щоби за дня переїхати небезпечний ліс.

Надворі ставало щораз ясніше, хоч землю присіла густа мряка, що світу божого не було видно.

Так як Дрозд заповів, о сході сонця рушили в дальшу дорогу.

Янівський ліс був дуже великий. Через нього вела лиха болотиста, ніколи не висихаюча дорога. Було тут повно калюжок, ямок і долів з гнилою позеленілою водою. До того – повно в них ломаччя і коренів, якими люде, їдучи, ті доли гатили. Тудою треба було їхати поволі і уважно, щоби не вивернути та не поломити воза, бо сонце сюди ніколи не доходило через височезні дерева, що росли по боках. І тепер, хоч поволі розійшлась мряка і випогодилося, тут було мрачно і непривітно.

З лісу тягло гнилим, задушливим повітрям.

Дрозд наказував, щоб люде не спали, бо не знати, що може трапитись. По боках дороги йшли вартові з бердишами та списами.

В'їжджаючи в ту пітьму, всі були схвильовані, начеб прочували якесь лихо.

Лише десь опівдні повіяв легенький вітерець, дерева стали колихатися, мряка кудись подівалася, аж прояснилося. Всі повеселішали, і аж тепер прорвалася сумна мовчанка, що досі царила. Люде стали розмовляти.

Від переднього воза крикнув Дрозд, щоби ставати. Він побачив серед дороги півперек глибокий рів. Зараз догадався, що то якась злодійська штука, бо рова ніколи тут не було. Кількоро людей відставив з лопатами, інші рубали у лісі дерево і перетягали до рову. Дрозд цілий час ходив попри вози і пильно заглядав у ліс, чи нема чого небезпечного.

Робота була напівготова, як з лісу, з корчів стали виходити якісь підозрілі люде. їх було щораз більше. Дрозд крикнув:

– До зброї! Це напад!

Зробилася метушня, бо в цій самій хвилі лісовики кинулись на валку.

Дрозд узяв у руки якусь ломаку, періщив на всі сторони та кричав з усієї сили:

– Бий псубрата, що влізеться!

З другого кінця орудував його челядник бердишем. Купці обороняли своє добро чим попало. Зчинився страшний крик, що лунав по лісі.

Багато розбишак лежало з розбитими головами. Дісталось і нашим, та ніколи було перев'язувати рани, хоч кров лилася.

Марко з Петром повлазили на віз, бо так їм наказав Степан.

Один з розбишак закрався до воза кульчичан і став порпатись. Хлопці бачили його ноги. Петро приповз ближче, сплутав йому обидві ноги мотузом і прив'язав до колеса. Марко побіг попід вози і сказав батькові, що коло їх воза злодій порається. Степан надбіг до воза і замахнувся шаблею. Злодій хотів відскочити назад і впав у болото. Кілька людей кинулися на нього і зв'язали мотузом за руки й ноги.

Подорожні відбилися; розбишаки, ті, що могли рушатися, втікали в ліс. Запанувала велика радість. Тепер можна було і ранених перев'язати.

Дрозд підійшов до зв'язаного розбишаки і став його перепитувати. Розбишака мовчав, мов німий.

– Розложити огонь, – наказав Дрозд, – припечемо його трошки, то все виспіва.

– А далі став придивлятися до нього та й каже: – Еге, любчику, ти хоч нічого

не говориш, я тебе знаю. Панове, ми зловили самого ватажка… От будуть мати у. Львові радість! Ну, пане Карий, поїдемо до Львова, там на тебе не віднині ждуть.

– Ніде мені таїтися. Коли пізнали, то я тобі, пане Дрозде, ось що скажу: пусти мене, а не пожалієш того.

– От вигадав! Тепер, як тебе розрубають начетверо, а вони зроблять це напевно, уся околиця буде мати спокій.

Карий засміявся:

– Чи ти того певний, що мене туди довезеш? Ще заки з того лісу виїдеш, мої товариші відіб'ють мене, а тоді ні один живий з вас не вийде.

– А ти також пропадеш, бо я тебе першого роздавлю.

– А хоч би й так, то з того лісу наш брат не виведеться. Як ти думаєш, чи є де краща сторона для нашого ремесла, як цей ліс? Не стане Карого, то буде білий, рудий, який хочеш…

– Ти це називаєш ремеслом? Може, і цех свій розбишацький маєте?

– Авжеж, що так. Кожне ремесло добре, що дає заробок. Ти ріжеш свиней і заробляєш, а я інколи заріжу чоловіка і маю теж свій заробок. Ти можеш страшити, але можу і я, от як тепер. Не повелось нам, а тільки через те, що той собака, якого я вислав на розгляд, фальшиво мені доніс про вашу силу. Коли б я був знав, що валка така велика, був би вас або не зачіпав, або взяв більше людей. Коли він живий, накажу його повісити за це… Але я рад би знати, який чорт під тим возом замотав мені посторонком ноги, так що я незчувся, та ще, шельма, прив'язав мотуза до колеса.

Подорожні стали придивлятися. Справді, до колеса був прив'язаний мотуз, а другий кінець обмотаний був коло ніг. Розбишака мав на ногах грубі чоботи і незчувся.

– То Петро таке виладив, – каже Марко.

– Покажіть мені його, – каже Карий.

Привели Петра.

– Отаке щеня мене, Карого, перехитрило і поконало?!

– Як Давид Голіята, – каже хтось із гурту. Дрозд узяв Петра попід пахи і підніс угору, як сніп соломи:

– Славний ти хлопець далебі! Давай тебе поцілую.

– Слухай, пане Дрозд, чи миримось?

– Не хочу і слухати про те.

– А таки послухай! Мої товариші будуть мститися на тобі за мене. Не йти тобі більше тим лісом, а як піймають, то згинеш у тяжких муках. А хоч би ти з Самбора і не рушався, то тебе й там знайдуть. У нас велике братерство, ти того не знаєш.

– Ані пес того не буде знати, що я тебе піймав.

– Тобі так лише здається. Чи гадаєш, що мої люде не підслухують, що тут говориться? Я навмисне закликав тебе по імені так, що аж в лісі було чутно. А коли ти мене пустиш, то, я не то що твоєї валки ніколи в житті не буду чіпати, та ще тобі дам такий знак, що ніхто тебе не займе ніколи, під горлом. Пам'ятай, що рука Максима Карого далеко й широко сягає.

Дрозд став надумуватися. Може, він і добре говорить, краще було б не зачіпати чорта. Ціле життя відтак мучитися непевністю, що кожної хвилі може біда трапитися.

– А хто мене впевнить, що ти додержиш слова?

– Карий все слова додержує, хоч би і ворогові. Ви мене звете ватажком розбишак, а я лицар, запиши собі це. Врешті, роби, як знаєш. Я, пускаючись на такий промисел, був приготований, що скінчу на палі. Перед тим я був інший, а що мене до того привело, нащо тобі це знати? Ти не піп, і сповідатися перед тобою не буду.

Дрозд надумався ще, а відтак каже:

– Розв'яжіть його.

Карий випростувався на всю стать. То був кремезний хлоп. Петро аж налякався свого діла, побачивши такого велета.

– Ось моя рука, що слова додержу, а ось тобі мій знак. – Він вийняв з кишені кусок березової кори, на якій були нарізані якісь знаки. – 3 тим можеш йти через той ліс опівночі сам-один, а волос тобі з голови не впаде. А де ж той жовтодзюб, що мене так хитро сплутав?

Петро став ховатися поза людей, йому здавалося, що великан хоче його роздавити.

– Та тепер нічого тобі, хлопче, боятися, коли на мирову пішли. Ось на тобі дукача на спомин від Максима Карого. Жий собі, хлопче, на славу свого роду, та най тебе Господь боронить, щоб дожив ти такої долі, як я. Здорові будьте, люде добрі. – 3 тим словом він скочив у ліс і пропав їм з очей.

З того, що так справа покінчилася, був Дрозд дуже радий. Він був певний, що Карий додержить слова, отже, він і та валка, яку він буде вести, буде вільна від напасті і грабунку. Через те його слава ватажка рознесеться. Тепер буде можна більше за провід заправляти.

Уже без пригоди заїхали надвечором до Львова. До середини міста не можна було дістатися, бо зараз звечора замикано всі брами.

Валка заїхала до самбірської господи.

У той час кожне більше місто мало у Львові свою господу. Коли кому було когось треба, то шукав його в його власній господі. Ті господи тяглися на лівім боці Полтви рядком, рівнобіжне з городським валом на городецькім передмісті. Господи то були просторі, заїзди позаду частоколом огороджені; там були стайні і возівні, а спереду містилась звичайно гостинна і кімнати для приїжджих гостей.

Таку одну кімнату узяв для себе Степан Жмайло і сюди запросив Дрозда. Він був дуже радий, що так щасливо добрався до Львова. Дрозд порадив йому, щоби завтра пішов по інших господах, чи не трапиться яка валка до Острога, бо самому небезпечно було їхати.

Гостинна у господі була простора кімната з столами і лавами, де їли гості, а крім того, у тій самій кімнаті була й кухня з великою піччю. Тут варилася у котлах страва. М'ясо пекли над огнем на ріжнах.

Степан Жмайло запросив Дрозда на вечерю. При тім випитувався, коли Дрозд буде другий раз у Львові, щоби вже разом з ним вертатися.

Ті, що приїхали тепер з Дроздом із Сам бор а, оповідали свою пригоду з розбишаками. Усі, що це слухали, виявляли Дроздові велику пошану, а він лише посміхався, узявшися під боки. Розуміється, що й Петрові дісталось немало уваги за те, що причинився так хитро до піймання розбишацького ватажка.

На другий день могли самборяне придивитися самому городові. Він був оточений валами і мурами, за котрими стирчали високі вежі костьолів. Успенської церкви ще тоді не було, зате було кілька церков з монастирями.

Степан Жмайло пішов по господах шукати за товариством, до якого можна би причепитися.

Йому пощастило знайти нову валку, яка їхала якраз до Острога. Були це солярі, що їхали з Дрогобича на Львів з сіллю у великих бриках під будами, навантаженими сіллю. До них пристали ще й купці з Острога.

В тім часі Львову відібрано право складу. Город, що мав право складу, міг купців не перепустити і змусити чужосторонніх купців, щоби свій товар відпродали купцям місцевим, а кому треба було, то мусив лише від городських відкупити і далі везти. За ті склади велись у тих часах вічні процеси. Такі процеси були тоді між Львовом і Краковом. Вигравав той, хто більше сипнув між королівських двораків, бо привілеї на ті склади видавав сам король. Це його не перепиняло, що даний привілей відбирав одному, а давав другому городові.

Город, що мав привілей на такий склад, обставляв околицю своїми митниками, які полювали на тих купців, що манівцями хотіли виминути город упривілейований. Митники забирали купцям товар.

Таке саме право на склад добув собі український город Луцьк. Хто їхав з товаром зі Львова на схід, мусив навертати на Луцьк і тут продати його місцевим купцям. Через Луцьк вела теж дорога зі Львова до Острога. Але князь Костянтин Острозький видав своєму городові привілей, що не треба було їхати на Луцьк і там сплачувати мито або продавати товар, – лише можна було без мита їхати в Острог на Кременець.

Ватажком у солярів був Микола Плескач, шевський майстер і цехмістер із самого Острога. Дізнавшись, що Степан Жмайло їде до самого князя з владичим листом, він радо прийняв його до свого товариства.

За той час, як Жмайло пішов за орудками, хлопці сиділи в своїй кімнаті, бо їм наказано було нікуди не виходити. Сиділи під вікном і дуже нудьгували.

Подорож в Острог відбулася без ніякої пригоди, хоч їхали туди п'ять днів. Настали великі зливи, що попсували всі дороги. Треба було їхати нога за ногою.