Kitabı oku: «Сагайдачний», sayfa 37
Усі знали, що приходить їм остання година, що приходиться усім пропасти, бо від роззвірених татар не ждати їм пощади. Але вони продадуть дорого своє життя. Умовились між собою, щоб, коли вже не буде іншого виходу, повбивати себе взаємно, а не датись ворогам у руки.
— Ще трохи, товариші, ще трохи, ще одну днину, а нам певно наспіє поміч, держімося твердо, — говорив Жмайло.
Та ось рано, коли татари третьої страшної днини свіжими силами розпочали наступ, почувся з півночі гук гармат. Це начеб електричною струєю прошибло серця усіх.
Деякі думали, що їм причудилось, бо утомленій душі не одно привидиться або прочується. Іншим здавалося, чи не гримить, але не було з того боку ніде хмари видно.
— То Сагайдачний йде, — крикнув з усієї сили Жмайло і впав обімлілий на землю. Козаки думали, що його татарська стріла поцілила. Зараз занесли його під судно та поклали побіч Чепеля.
Слово «Сагайдачний» перелетіло увесь табір блискавкою.
— Підмога, братчики, підмога! Слава Сагайдачному!
Оклики оживили всіх; кожний набрав відразу сили, начеб цілющої води напився.
І старий Чепіль ожив. Він вийшов з-під судна і простяг руки угору:
— Слава ж тобі, господи небесний, за ласку… Зараз рушаймо. Де Жмайло?
— Он там, під судном, мов неживий лежить.
— Ізнемігся козак. Ну нічого, очуняє.
На цей несподіваний ізгук гармат татар мовби зачарувало. Вони перестали наступати. Настала метушня. До них прибігали кінні посланці і стали галайкати.
— Рушаємо табором, — гукав Чепіль, приклавши руки до рота.
В таборі заметушились усі, мов бджоли під рійку. Недужі вилазили з землянок, їх клали на вози, туди посилали жінок та дітей. Лаштували вози і запрягали коней.
Заки рушили з місця, треба було спереду усунути трупів. Вони смерділи вже, трупи розлазились в руках, що годі було руками до них прикладатися. Відсували їх списами, загачували келепами.
Коли таку масу трупів рушили, такий настав сморід, що не було чим дихати.
З тією роботою забарились довший час.
Тепер, стріляючи з гармат у збиту татарську масу, рушили табором вперед. Передні вози були без коней і козаки пхали їх руками перед себе. Табор врізався в татарську масу. То вже не були ті розосені колони, що дерлись у табір. Татарське військо перемінилось в отару овець, яка не може впору вступитись з дороги. Табір їх трощив, мов ралом орав, розбиваючи скиби по обох боках своєї дороги.
А коли ще з другого боку напер Сагайдачний зі своїм військом, то вони розскочились, татарське військо розкололось, мов бервено від сокири.
Оба війська злучились; Чепіль під'їхав до Сагайдачного. Вони обнялись, старий плакав на радощах.
— Господь приніс тебе, сину, в саму пору… Нам приходив вже кінець.
— А де Жмайло? Чи не поліг?
— Він живий, та дуже знеможений, аж омлів.
Жмайло лежав на возі без пам'яті. Почувши, що наспіла поміч, він зомлів. Він начеб останній набій своєї енергії вистрілив і повалився з ніг. Кілька разів очуняв, почувши радісні крики та галас, дививсь на світ, мов крізь очаділе скло, та знову заплющував очі. Не міг ні рукою, ні ногою рушити. Тепер почув над собою голос побратима і відкрив очі. Зразу не міг його пізнати. Він стільки мав сили, що усміхнувся до нього, його маленькі засохлі губи щось шелевіли, та слова не було чути. Зараз знову заплющив очі і попав у замороку.
— Чи він ранений?
— Ні, — каже Чепіль, — кілька разів дряпнула його стріла, та це, певно, не від цього. Він лише обезсилений. Відпочине, то й очуняє. Але ж бо то богатир! То душа усього табору. Чудеса доказував, йому треба подякувати, що ми дотепер устоялись. Мені вже було три чверті до смерті… Пропасниця мене зломила зовсім…
— Шкода, що не можу напитись води з того колодязя, що Марко викопав…
— Тож-бо і є, що сим колодязем він нас урятував.
— Зараз вертаємо, — каже Сагайдачний. — А як доберемось до зеленої паші, тоді хоч тиждень відпочиваймо.
— Але попам'ятають нас поганці довго, — говорив Чепіль. — Штука була, та й годі…
Коні, почувши, що степ недалеко, що жде їх зелена трава, поспішали, добуваючи останніх сил.
Табір минув Перекоп і став у доброму місці. Зараз попускали коней на пашу. Вони форкали весело і качались по траві.
Службу в таборі перебрали козаки, що прийшли з Сагайдачним.
Чепелівці спали мертвецьким сном.
Недужих поклали під шатрами. Жмайло спав два дні, не прокинувшись ні разу.
— Я гадав, що ти, Марку, вже мертвий, — говорив Сагайдачний, обнімаючи його.
— Ой, тяжка нам була година, не гадав я, що ми ще коли на світі побачимось…
Відпочивши тут два дні, рушили далі. Як прийшли на переправу, вийшла до них сторожна чета від човнів. Вона оповідала Сагайдачному, що тут за той час сталося.
Незадовго, як Сагайдачний пішов на Перекоп, з'явився на Дніпрі турецький флот. При переправі стояло лиш кілька суден, решту скрили в комишах і самі сховалися. Звідси придивлялись, як турки плили обережно, в бойовому порядку.
Помітивши козацькі судна, вони стали стріляти з гармат, начеб до якої фортеці. Потім, коли їм ніхто не відповідав, вони підплили обережно, позабирали судна, попричіпляли до своїх і відплили зараз у лиман. Поки це сталося, якийсь турок відлучився і пішов у комиш, де його козаки піймали на аркан, заткали рота, поки турки не відплили, і тоді давай брати на допити, поки усього не виговорив. Від нього довідались, що Алі-паша на приказ султана пустився Січ зруйнувати і всі байдаки понищити…
— Турки про Кафу, відай, ще нічого не знають. Коли б не те, то Алі-паша був би непремінно поплив на Січ і справді наробив нам бешкету, коли б знав, що уся козацька сила із Січі вийшла…
— А й се не перешкодить, — каже Іскра, — пану паші чванитись в Царгороді на всю губу, що Січ зруйнував дотла.
— Ми таки того турка держимо у себе, — говорили козаки.
— Давай його зараз сюди, — каже Іскра, — я з ним розмовлюся.
Привели турка з пов'язаними руками.
— Розв'яжіть його, — каже Сагайдачний, — він нам не страшний.
Турок аж повеселішав, коли зняли з його рук мотуза. Вклонився старшині:
— Салем алейкум!
— Алейкум салем, — каже Іскра по-турецькому, — сідай між нами, а коли ти голодний, то дамо їсти.
Принесли йому сухаря і печеної риби. Турок заїдав, що аж за вухами тріщало.
— Зле ви його годували, — каже Іскра, — міг околіти, заки ми від нього розвідаємо. — Тепер розпочав Іскра з ним розмову.
Турок розповів, що падишах на козаків страх лютий за Варну і Очаків. Він приказав був великого візира повісити, та з бідою султанша з дочками його випросили, потім приказав султан Алі-паші поплисти з військом під Січ і зруйнувати її дотла, козаків вибити, а решту привести в кайданах, — усіх ждали великі муки.
— Чому ж не пішов?
— Либонь, що боявся вас…
— То ви хіба нічого не знаєте, що ми зруйнували Перекоп, перейшли через Крим і Кафу зруйнували дотла.
— Ми сього не знали ще, — говорив турок, дивлячись недовірливо на Іскру.
— От бачиш. Другий раз воно, либонь, не трапиться така нагода, як тепер була, Січ зруйнувати. Там тепер було мало козаків, бо вся наша сила пішла на Крим…
— Шкода велика, що у нас сього не знали, — каже добродушно турок.
— Певно, що шкода. Але вже, либонь, в Царгороді про це знають, бо ми і Синоп по дорозі спалили…
— Аллах — великий бог, та ваш бог, либонь, дужчий…
— То лишись з нами. Поїдеш на Січ, вихрестишся і будеш козаком…
— Я вас боюсь…
— Не бійсь. Ми ліпші люде, як ви. Коли б турки так козака піймали, як ми тебе, то що би з ним зробили?
— Замучили б його.
— От бачиш. А ми тобі даємо волю: хочеш, то вертай до своїх, а хочеш, то зроби се, що я лиш тобі сказав…
— Ви лицарі.
— А коли і ти лицар, так приставай до нас. У нас є турки, і татари, і що хочеш, тільки усі мусять бути православні і мусять в Христа повірити…
— Я не знаю вашої мови…
— Навчишся. Я сам тебе буду вчити.
— А хіба ти турок?
— Я ні, але я довго між турками побував… Отож надумайся, відпочинь, ніхто тобі нічого не зробить…
Іскра переповів усе Сагайдачному.
— Гаразд! Хай робить як хоче; у нас потреба часом і турка. А такий вихрест інколи кращим буває християнином, як такий, що дитиною охрещений…
— Бачиш, який твій паша ледачий. Він, певно, від султана нагороду дістане, як привезе кілька козачих човнів і нагородить падишахові сім міхів полови: скільки-то він козаків винищив. Скаже, що вибив усіх, бо ні одного до Царгорода не привезе.
XII
— Петре, брате мій, товаришу, лицарю славний, чого ти доконав, не доконав ще ніхто з запорожців, — говорив до Сагайдачного кошовий Грицько Тискенович, вислухавши довгого докладу Сагайдачного про похід. — Завтра збереться велика рада, і ми здамо справу з великого діла.
Рано, по благодарственній службі божій, вдарили на майдані в литаври. Козацтво спішило на раду. Не треба було нікого силувати. Були тут і сімейні козаки з паланок, бо коли Сагайдачний забрав у похід на виручку Чепелеві трохи не все військо, кошовий, щоб Січ-мати не осталась без оборони, прикликав сімейних козаків.
Як вже народ заліг цілий майдан, голова при голові, кошовий підніс булаву, і кітли замовкли. На майдані усі затихли.
— Панове отамання, славне низове козацьке лицарство! Не буду вам говорили про славний Кафський похід, бо я там не був і походом сим почванитись не можу. Хай вам краще розкажуть про се товариші Конашевича-Сагайдачного. Скажу вам хіба, що привезено з Кафи таку велику здобичу, якої наша Січ ще не бачила, і привезено дванадцять тисяч визволених християнських невольників із різних народів: із Москви, Литви, Польщі і бог їх там знає, якими мовами вони говорять. Та ще вам одне нагадаю, що ви всі здорові. Знайте і те, що коли б нам господь не прислав на Січ такого славного лицаря, як наш Петро Конашевич-Сагайдачний, то ми би сього походу не перевели. Ми всі пам'ятаємо, як воно сталося. Хто упорядкував і вишколив наше військо? Сагайдачний. Хто роздивився шлях у Кафу? Він теж. Хто розбив Кафу, зруйнував Синоп, перехитрив турків, втікаючи на Азовське море і перевів військо такими нетрями, де ще козацька нога не ставала? Хто опісля пішов на виручку товаришам у Крим і привів усіх назад цілих і здорових? Сагайдачний.
— Слава Сагайдачному! — гукали козаки в один голос, підносячи шапки вгору.
— От ви самі кажете, панове товариство, чого Сагайдачний у нас стоїть, — говорив кошовий далі. — А коли між нами є такий лицар, що веде військо до слави, то не годиться, щоб я, недостойний, носив булаву кошового отамана славного низового Запорозького війська? Ні, панове. Я дякую вам за честь, що її дотепер з вашою волею ношу; та ось я її зараз складаю у ваші руки. Я не можу носити булави над головою Сагайдачному, бо я повинен його слухатися, не він мене. І ось я піддаю думку, щоб зараз на моє місце вибрали ви нашим кошовим Сагайдачного.
— Слава Сагайдачному! — вигукували козаки. — Хай Сагайдачний нам отаманує… Кращого нема між нами.
Оклики не вгавали. Козаки гукали з усієї сили.
Сагайдачний такого кінця не сподівався і не прочував. Він надіявся, що буде кошовим, але не зараз, бо тепер не була пора до вибору старшини, а Тискенович нічим не прогрішився, щоб його скидати… Він стояв між старшиною і став випрошуватися, та козаки не дали йому говорити і глушили кожне його слово окликами…
Тоді висунувся з-посеред товпи старий кремезний козак; його піднесло кількоро рук угору і він говорив:
— Пізнаєш мене, Петре? У моїй редуті знайшов ти серед лютої степової зими певний захист. Там твоє життя врятовано. Там ти був моїм учнем і навчився козацького норову, з-під моєї руки вийшов ти справжнім козаком. Там тобі передсказав і випророчив о. Наливайко, що тебе не мине булава кошового, і оце я дожив тієї радісної хвилі, що се пророцтво здійснилося. Не ставай сторчаком проти провидіння божого і бери сей тягар, а що носитимеш його на славу нашого лицарського товариства, я певний…
— Хто се говорить? — питали козаки.
— А хіба не знаєш старого сотника Чуба?
Тепер Сагайдачний прийняв вибір. Він кланявся на всі боки і дякував за честь.
Відбулася церемонія помазання, її доконав старий Чуб. Він помазав Сагайдачному чоло і голову грязюкою і промовив:
— Не гордій із-за сієї великої честі, пам'ятай, що з козацтва вийшов і з волі товариства можеш знову стати простим козаком-товаришем.
Сагайдачний узяв у руки булаву, поцілував її з пошаною і підніс угору. Усюди затихло, а він, звертаючись на церкву, говорив могутнім голосом:
— Оцей символ влади над славним низовим запорозьким лицарством берегтиму, як ока в голові, як моєї душі від поганого п'ятна. Усе, що робитиму, то тільки на добро і славу запорозького низового лицарства, на славу Запорожжя, православної церкви і українського народу. Коли її підніму, то хай дрижать вороги сих наших трьох святощів, які по бозі стоятимуть у моєму серці на першому місці… Так мені, боже і свята Покрово, допоможи!
— Амінь! Слава Сагайдачному! Слава Конашевичеві! — загула ціла громада, а цей могутній голос понісся далеко по дніпрових хвилях.
