Kitabı oku: «За сестрою», sayfa 3

III

Навкруги царювала тишина; Здавалося, що тепер вiд променiв сонця степова трава з собою розмовляє, бо щось увесь час в нiй бринiло, як це буває в лiтню спеку.

Непорадний, звернений головою в сторону Спасiвки, завважив незадовго, як захвилювала трава, а далi побачив татарина на конi. Татарин їхав поволi та все розглядався за слiдами, куди рано переїжджав Павлусь. Вiд того часу потоптана трава попiдносилася, роси не стало i слiд позатирався. Тому татарин так помалу проїхав ту просторiнь, яку Павлусь минув ще рано.

Непорадний скрився в траву, аби його не видко було, й пильно зорив за татарином. Коли цей наблизився до могили, Непорадний держав уже напоготовi рушницю…

Татарин приїхав аж над саму рiчку i злiз з коня…

«Тепер пора», – подумав Непорадний i почав прицiлюватися… Татарин прив'язав коня до куща, а сам пiшов убрiд на цей бiк…

Але Непорадний вiдразу поклав рушницю бiля себе й почав мерщiй зсуватися з могили вниз…

«Дурень я, тай годi!» – думав, наближаючись поза могилу до свого леговища. «Чи то штука на таку вiддаль татарина вбити та й товаришiв розбудити? Я його живого пiймаю».

Вiн вмить вiдв'язав вiд сiдла свiй аркан i скочив за могилу так, що татарин його не помiтив.

Непорадний був мистець орудувати арканом. У цьому була сильна його сторона. Нiхто з товаришiв не запам'ятав, щоб Непорадний не втрапив. I славний був у нього аркан: увесь шовковий, тонкий i дуже мiцний. На аркан ловили козаки ворога, коней, а коли траплялося, то й дику козу, сугака. Непорадний аж усмiхнувся, беручи свiй струмент у руку. Затягнув петлю, вiдтак поскладав увесь аркан. Один кiнець держав цупко в лiвiй руцi, а в праву узяв петлю iз складками мотуза… Приладившися отак i криючись поза могилу, вiн стежив, що татарин робитиме

Татарин пiдкрадався до обозу, як кiт. Вiн, ще як сидiв на конi, бачив, що козаки спали як мертвi, що сонце пекло їм голови, i знав добре, що чоловiк, сплячи на сонцi, має важкий сон, наче б зачадiв… Такий не легко прокинеться.

Йому майнуло в головi зайти сюди й вирiзати всiх, як баранiв, заки хто видасть iз себе голос.

Те, що вiн думав, можна було змiркувати з того, що вiн тепер робив.

Татарин, високий i плечистий хлоп, засукав рукави своєї свитки, поправив шапку й витягнув iз-за пояса довгого ножа. Нiж заблищав на сонцi, як срiбло. Татарин поправив ще щось на собi й узяв ножа в зуби…

Цю хвилину використав Непорадний. Повернувся до татарина боком, розставив широко ноги i махнув правою рукою.

Аркан фуркнув у повiтрi, став блискавкою розвиватися i впав на голову татарина в хвилину… коли вiн брав ножа в руку.

Петля вхопила його впоперек.

Коли перша труднiсть з арканом у тому, щоб потрапити петлею як слiд, то ще бiльша тягнути аркан так, щоб петля засилилася, а пiйманий, не мав часу розмотатися. Легше це зробити, коли пiйманий на бiгу; тодi вiн сам засиляється. А тут татарин стояв на мiсцi й треба було його засилити.

В Непорадного бiгали руки, як у ткача. Вiн великими куснями стягав аркан до себе, а вiдтак, сiпнув з усiєї сили, й татарин упав горiлиць на землю…

Миттю прискочив до нього Непорадний i вхопив лiвою рукою за горло.

Настала скажена боротьба. Татарин, пiйманий в петлю, випустив з руки ножа. Вiн став пручатися й звiльнився настiльки, що мав свобiднi руки. Непорадний змiркував, що татарин дужчий вiд нього… Гукнути б на товаришiв, щоб помогли? Знову б його прозвали та ще й насмiялися. Нi! Мусить собi сам помогти. Скрутив татарина з усiєї сили. Обом зайшли кров'ю очi. Важко дихали один на одного, а жили на руках понабiгали, як мотузки.

Татарин придавив Непорадному руку костистим пiдборiддям до грудей так сильно, що йому аж заболiло. Хотiв її звiльнити, та не мiг. В цю хвилину вихопив татарин у Непорадного з-за пояса гострий нiж, а Непорадний вирвав руку з-пiд татаринової бороди i вхопив його за руку, в якiй цей держав ножа. Ще хвилина, i Непорадний зацiпив з усiєї сили татарина кулаком меживiч.

З носа жбухнула кров. Татарин втратив пам'ять, а тодi заки отямився, вже був зв'язаний. Непорадний устав з землi i так важко дихав, що йому аж дух захоплювало.

– Гей, козаки! Уставайте, – кричав захриплим голосом, – маємо гостя.

Козаки посхапувалися з трави. Кожний був заспаний i не мiг зараз очуняти. Ярке сонце освiтлювало їх. Протирали очi, та й лягали знову. Другi, повстававши, ходили один поза одного, як соннi.

– Та що ви? Попились, чи що? Кажу: татарина пiймав.

Найскорше отямився дiд Панас. Вiн перший прийшов до Непорадного.

– Гей, дiти, очуняйте, – гукав дiд. – Воно не жарти. Один татарин вже тут, а за хвилину може їх бути бiльше.

Непорадний поспiшив до татарського коня, бо то була його воєнна добича. Козаки стали сходитися. Татарин пручався з усiєї сили.

– Хiба в нас ножа немає? – гукав один козак, виймаючи ножа з-за халяви. – Чого з ним воловодитись?

– А не сором тобi пов'язаного рiзати? – каже дiд Панас. – Живий все бiльшу цiну має, як мертвий, не руш його!

Козак вiдiйшов, сплюнувши. Дiд Панас наблизився до татарина, якому кров текла з носа й заливала уста.

– Як би воно помогти, щоб не околiв, – каже повагом Трiска, – його язик може нам придатися. Принесiть, хлопцi, води, а ти, дiду, роби, що знаєш, щоб татарин був живий.

Принесли води. Дiд присiв до татарина й обмивав йому кров з лиця. Татарин закляв по-татарськи i заскреготав зубами.

Дiд Панас знав татарську мову й каже:

– Послухай, небоже. Хочеш бути живий, то говори правду, про що тебе питатиму, а то буде з тобою лихо. Козаки не знають жартiв. Не те, щоб тебе вбили, та ще мучитимуть поперед.

Татарин знову став злитися i страшно проклинати.

– Що вiн каже? – питали козаки.

– То ж то й бiда, що нiчого не каже… Ти менi кажи зараз, кiлько вас було цеї ночi у Спасiвцi i де тепер твiй кiш буває?… Татарин нi слова, лише вiдвернув голову набiк…

– Ану, що промовить, коли гарненько попросимо! – говорив один козак, наближаючися з розпаленим залiзом: – Я заздалегiдь приладив. Трохи припечемо п'яти, так. скаже, усе виспiває. Подержiть, хлопцi, ноги.

Козаки пiдняли татариновi ногу вгору…

– Не дай пекти ноги, – каже татарин до дiда, – я все скажу.

– Лишiть його, хлопцi! – каже дiд: – Ну, говори, а не дуже бреши!…

– Ми були цеї ночi в Спасiвцi. В нашому загонi було 400 люда. Ватажкував наш славний Мустафа-ага, син Iбрагiма, ханського Девлет-гiрея¹ Ми пiшли на Україну на свою руку грабувати й брати ясир. Що сталось iз Спасiвкою, чи багато взяли бранцiв, я не знаю, бо я стояв за частоколом на сторожi, а вiдтак пiгнав за якимсь хлопцем.

– Чи варто було за хлопцем ганяти?

– Так казав ватажок, значить, нiхто не смiв втекти… Ми знали про Спасiвку, що там багато заможних людей. Це донесли нам татари-крамарi. На це село ми давно ладились. Де тепер наш кiш, я не знаю… Мабуть, додому вертається.

Трiска прислухувався тiй мовi, бо розумiв її.

– Багато вас перебили в Спасiвцi? – питає.

– Не знаю. Я в Спасiвцi не був, а за частоколом сторожив.

Трiска мотав усе на вус i пiдсмiхався, бо вже мав у головi готовий план, що йому робити: треба до татар зблизитися, а нiччю на їх кiш напасти. Вони ще не будуть далеко, бо з грабiжжю та з ясиром iдеться поволi…

– Аллах! Аллах! Аллах! – заревiло з усiх бокiв, аж луна степом пiшла…

Козаки усi розскочились вiд татарина й кинулись до зброї…

Дивляться, а їх з усiх бокiв обскочило бiльш як сотня козакiв…

– Чорт батька твого! – сердяться козаки: – От налякали!

– Ха! ха! ха! – смiялися тi, що тепер прийшли: – Правда, що налякали?…

Попереду виїхав сотник Андрiй Недоля на буланому турецькому конi.

– А в вас до бiса який звичай? Вас би треба палицями! Згуртувались, як вiвцi над сiном, та й про свiт забули… А де вартовi, де сторожа?

– Якого бiса нам удень сторожi? – обiзвався Трiска. – Хiба ми послiпли?

– Видно, що й послiпли й поглухли. Ми пiд'їхали пiд самiський обоз, а ви нi чичирк… Вам би чабанами бути, а не козаками; тьфу, крамарi! Татарина торгують.

Трiсцi кров пiдступила до голови на таку зневагу…

– Ти не гримай! – каже i вдарив рукою по шаблi.

– Звiдки Господь привiв? – спитав дiд Панас.

– Що тут у вас сталося? – питає Недоля.

Дiд Панас розповiв йому усе…

– Гаразд, хлопцi! Робота буде, лише конi трохи спочинуть… Як тебе звуть?

– Я Остап Трiска, ватажок…

Ось i добре, – каже Недоля.

– Пристаєте, панове козаки, пiд мою руку? – гукнув Недоля.

– Нема що говорити, а треба пристати! – каже дiд Панас: – Хай буде один ватажок, бо де двi газдинi, там хата неметена. Сотника Недолю я добре знаю й скажу, що славний козак…

– Хай буде й вiн, аби добрий! – гукали козаки.

Недолинi козаки пустили своїх коней у рiчку, а вiдтак поприпинали пастися.

Недоля, узявши Трiску й дiда Панаса пiд руку, пiшов з ними на могилу порадитись.

Тим часом козаки забавлялися з татарином. I мiж ними були такi, що знали по-татарськи.

Татарин просив їсти. Йому розв'язали руки, дали чарку горiлки й пiднесли казанок з кашею. Татарин був голодний, як вовк, i жваво напихав в себе кашу. Тепер стало йому весело i вiн став розмовляти…

– Може тобi показати того хлопця, що ти за ним гнався?

– Ану, покажiт…

– Павлусю, ходи сюди!

Павлусь, побачивши татарина, задрижав на тiлi… Не хотiв iти…

– Ну, ходи, не бiйся, вiн тобi нiчого не зробить тепер, – пiдбадьорювали його козаки.

Павлусь дивився заляканими очима на татарина.

Татарин махав до нього рукою й усмiхався.

– То бач, сину, воєнне дiло! До цього треба звикати, – пояснював один козак. – Зловиш ти його, ти йому пан, зловить вiн тебе, то в ясир пожене.

Павлусь справдi осмiлився. Вiн почав приглядатися до татарина зблизька. Це справдi такий, як тi крамарi татари, що в село заходили. А якi вони вчора були страшнi! Вiн гадав, що їм нiхто не встоїть, а тут ось зловив його сам Непорадний та й зв'язав, як барана.

– Ти налякався вчора? – питає татарин.

Павлусевi переклали цi слова на українську мову.

– Ти мене, чорте, стрiлою у спину поцiлив, – каже Павлусь.

Татарин засмiявся…

– Ну, вибачай, це воєнне дiло, я не знав, що поцiлю на бiгу…

– А де твiй кiнь?

– Пасеться.

– А сiдло є?

– Егеж!

– Ти менi подаруй твоє сiдло, а я тобi моє дам. Замiняємося та побратимами будемо.

Ця розмова велася через перекладача. Павлусь, почувши Останнi слова, не розумiв, чого татариновi треба. Вiн знав за козацьке побратимство, але хiба з татарином можна?

– Мiняйся, хлопче, це можна, – кажуть козаки. – Як треба, то й з чортом покумайся. Може вiн поможе тобi сестру вiднайти, – дораджував йому хтось.

Коли дiло йшло про сестру, то Павлусь не жалiв нiчого, себе самого вiддав би.

Згодився. Татарин подав руку i дуже радий був.

Павлусь уже йшов з сiдлом, тай стрiнув Непорадного й розповiв йому про замiну сiдла. Непорадний його задержав.

– Так ти, татарине, сiдло мiняєш з хлопцем?

– Вже й замiняв…

– Егеж? А ти маєш своє сiдло? Вибачай, це моя воєнна добича, i ти i твiй кiнь i твоє сiдло…

Татарин нахмурився i люто глянув на Непорадного…

– Ось що, небоже! Тобi не побратимства хочеться, а червiнцiв, що в сiдлi захованi, от як! Ну, признайся! Правда? Скажи, чийого коня хлопець забрав?

Татарин мовчав.

– От хитрий поганець! – говорили козаки смiючись. – Якого побратима знайшов… Вiдтак з легким серцем продав би цього побратима на базарi…

Татариновi не вдалося.

За той час обидва ватажки порадились зробити так: Вони пiдiйдуть пiд татарський кiш. Татарин покаже дорогу. Передом пiдуть козаки з Трiскою i стануть зачiпати татар, щоб їх з коша заманити. Трiска iз своїми втiкатиме. Татари поженуть за ними, а тут уже стоятиме Недоля й привiтає їх гарненько. Коли б татари не рушались у погоню, то це значить, що їх небагато й можна вдарити на кiш. Татарина поведе на арканi Непорадний.

Такий наказ виголосив Недоля перед козаками i звелiв сiдлати конi.

IV

Павлусевi забилося серце, як почув сотникiв наказ. Вiн сьогоднi побачить те, про що вiд дiдуся стiльки наслухався. Побачить, як козацтво зустрiнеться з татарами, тими страшними чортами, що цiєї ночi так лютували у Спасiвцi. Його напав страх. Чи козаки дадуть раду тим чортам?

Павлусь дрижав усiм тiлом, хоч надворi була спека, i дивувався, що козакам було все байдуже, наче б на празник iшли. До нього наблизився Петро.

– Ти, братчику, вважай, щоб де в купу не попав. Держися сотника, або дiда Панаса. Держи добре коня… Пожди, я тобi стремена до ноги приладжу.

Петро осiдлав татарського коня, на якiм Павлусь утiк, прикоротив стремена i, поцiлувавши брата, посадив на коня.

Петро був вiдважний козак i не жалiв себе… Тепер йому стало нiяково, як погадав, що його можуть вбити, а тодi Павлусь лишиться круглим сиротою. Хлопцевi саме тепер треба опiки, а йому честь козацька не дозволяє лишитись позаду та й пильнувати брата.

Петро ще раз погладив хлопця й хотiв сiдлати свого коня.

Павлусь вийняв щось iз кишенi.

– Петре, братiку, на тобi…

– Що це?

– Ще вчора мама бублики з медом пекла. Я заховав у кишенi та з цим i втiк; на тобi, Петре, це мама пекла! – Його лице скривилось i вiн став хлипати. Петровi теж сльози з очей капнули. Вiн узяв бублика й роздiлив надвоє.

– На, брате, разом з’їмо.

Держачи отак бублика в руках, обидва брати обнялись. Побачив це сотник Недоля i пiд'їхав ближче. Вiн вiдразу зрозумiв, у чому справа…

– Ти, Петре, лишишся при менi мiж посильними козаками, хлопець теж…

Петро аж зрадiв. Сталося, як хотiв. I нiхто йому докоряти не буде; бо це наказ старшини.

А поки що, Трiска iз своєю ватагою поїхав вперед. З ними їхав Непорадний i вiв татарина на мотузi iз зв'язаними позаду руками,

Татарин показував дорогу.

На самiм передi їхали два козаки без списiв. У вiддалi яких 50 крокiв їхав один козак, що мав ватажковi переказувати вiстi вiд передньої сторожi. Ще далi за цим лучником рушила цiла ватага.

Татарин показував головою напрям дороги. Переднi козаки оглядались вряди-годи позад себе, а тодi козаки показували їм знаками, куди йти.

Ватага Трiски вже далеко вiдiйшла, як Недоля рушив iз своїми. Недоля йшов слiдом за ними. Вiн їхав передом на своїм буланiм. Бiля нього їхав дiд Панас iз бандурою, Петро й Павлусь. Не говорили нiчого.

Був пiвдень. Сонце страшенно пекло. I конi й люди попрiли вiд спеки. Земля гудiла глухо вiд кiнського ступання. Конi обганялися довгими хвостами та й головами вiд мух, що роєм лiтали над ними.

Переднi козаки натрапили на високу могилу. Ось вже й Самара недалеко. Один iз них злiз з коня i дав його держати товаришевi.

I лучний козак i цiла ватага стали. Козак, зiгнувшись, простував до могили. Прийшов пiд саму могилу i став крадькома, як кiт, закрадатися в гору, лiзучи на руках i ногах. Коли тихесенько розгорнув траву на могилi, побачив татарина.

Це був вартовий татарин. Вiн лежав на розстеленому кожусi спиною вгору й опер голову на схрещенi руки. Вiн, очевидно, заснув на степу, не спавши цiлу нiч.

Козак пiдлiз ще вище, запираючи в собi дух. Татарин хропiв. Козак добув ножа.

З-пiд ноги йому усунулась земля й зашелестiла, злiтаючи з могили вниз по травi. Вiд того татарин прокинувся, пiдвiв голову й поклав її знову на руки. Навiть сонних повiк не пiдвiв. Ще раз розплющив очi та вже не замкнув їх, бо в цiй хвилинi козак одним махом вiдрiзав йому голову. Татарин i не застогнав.

Козак пiдняв шапку татаринову, надiв на свою голову i став обережно пiдiйматись i розглядатися навкруги.

Перед ним лежав татарський кiш. Конi лежали в травi. За ним стояли рядом козацькi вози. В такий спосiб уставляли козаки свої вози, як обозували, i хоронилися за ними, мов за валом твердинi. До возiв з другого боку поприпинанi були воли, що лежали в травi. А далi стояли. татарськi арби² помiж татарами. За шатрами плила рiка Самара.

Козак рахував оком шатра. Пiсля цього мiг обмiркувати, скiльки було татар, бо їх не було видко. Усе поховалося в холодi пiд шатрами. Навкруги панувала тишина.

Козак знав, що коли б тепер скочити в татарський кiш, нi один не втiк би живцем. Та, заки зсунувся з могили, щоб пiд'їхати до своїх, вiн побачив, як iз шатра вийшло двох татар i, розмовляючи щось, показували на могилу, де сидiв козак. Вони почали туди простувати.

Козак нагадав, що треба вбитого татарина сховати. Вiн ухопив його за руку, потягнув вниз i тут сховав його в травi. Та годi було слiд затерти, бо пiд татарином на могилi стояла калюжа крови.

Козаковi прийшло на гадку прикликати товариша i так удвох i цих татар, притаївшись, порiзати, але вже було запiзно. Татари, не бачивши на могилi вартiвника, затривожились i почали бiгти до могили. Вони скорше добiжать, як товариш. Цiлий план пропав. Козак скочив з могили й побiг до товариша.

На могилi були татари й побачили козакiв. Тепер вони стали приглядатися до крови. Один зараз завернув у татарський обоз.

Козаки завернули коней i пiгнали вихром до своїх. Козак, що зарiзав татарина, розповiв усе Трiсцi.

– Бiжи, Ониську, до сотника й розкажи, що знаєш.

– Розвивайся! – командував Трiска. – Списи готов!

Козаки станули лавою, поздiймали списи з ремiнцiв i насторчили перед себе…

– З Богом! Вперед!

Козаки рушили спочатку ходом, а вiдтак пiдбiгцем…

Татарин, що прибiг у кiш, засвистав на тривогу. В кошi заворушилось, як у муравлищi. Молодий Мустафа-ага вже сидiв на конi й порядкував.

Татари кинулись до коней, миттю посiдлали їх i виступили перед кiш та уставились по-татарському звичаю пiвмiсяцем. Вони хотiли лиш оборонятися, а не нападати. На те не було в них нi охоти, нi спроможноети.

Не знаючи, яка в козакiв сила, Мустафа наказав запрягти вози, звивати шатра й готовитися в похiд.

Коли Трiска наблизився, застав татар готових до бою. їх середина стояла не рушаючись, щоб так замкнути козакам дорогу назад.

Це змiркував Трiска вiдразу. Вiн пiдвiв шаблю вгору i скомандував:

– Завертай!

Мустафа не хотiв пустити їх. Козакiв так мало, що можна їх на аркан половити… Йому здавалося, що це вся козацька сила, бо бiльше нiкого й не було видко.

Тепер з усiх бокiв засвистали по татарськiй сторонi бойовi свиставки, й татари з пекельним криком «аллах! аллах!» кинулись наздогiн за козаками. Татарськi конi, витягнувши шиї, як гуси в лету, з створеними широко нiздрями, гнали так, що животами мало не доставали землi. На них сидiли поганцi в сторчатих шапках та вивернених кожухах, похилившись уперед. У кожного блищала в руках шабля. Вони доганяли козакiв. Вiддаль мiж ними меншала.

Позаду ватаги їхав Трiска. Нараз Трiска завернув пiвкругом коня i став проти татар. Пiд час погонi татари помiщалися трохи. Деякi конi висунулись наперед.

Трiска першому стрiчному татариновi вiдрубав голову. Вона впала в траву, а кiнь пiгнав з татарином дальше. Вiн все ще держав шаблю вгору, поки не звалився з коня. Нога лишилася в стременi i кiнь поволiк його отак у степ.

Коло Трiски збиралася щораз бiльша купа татар. Вiн рубав на обидва боки.

З того одна частина татарської сили здержалася.

Козаки змiркували, що щось сталося. Один оглянувся й крикнув:

– Хлопцi, ватажок мiж татарвою… Хто в Бога вiрує, не даймо! Який десяток козакiв завернули коней i пустилися виручати Трiску. Вони бачили, як Трiска ввихався, врубаючи поганцiв. Але й татари роз'їлися, як оси. Козакам стало зле. Татар було чи не триста, козакiв сорок. Вони готовились вже на певну смерть, i кожен молився Боговi в передсмертнiй годинi. Татари згуртувались у подовгасту валку i вже досягали козакiв.

В одного козака кiнь спотикнувся i впав, його сердегу розтоптали татарськi конi.

А поки те, Недоля заходився привiтати татар. Вiн роздiлив свою сотню на двi частини к поставив їх лицем до дороги, куди мали втiкати Трiска з своєю ватагою. Для бiльшого розгону лишили мiж собою вiддаль шiстсот ступенiв.

Татари були такi певнi перемоги, що й не дивились на боки. Вони гнали вперед, як хорти за серною.

Як наблизилися до того мiсця, Недоля дав умовлений знак.

Козацтво рушило з мiсця, i в найбiльшiм розгонi вдарили на татар з обох бокiв.

Залунало козацьке: «Слава Богу!»

Татари не були в силi здержати розiгнаних коней. Вони гнали одною збитою валкою. Розвитися по боках проти козакiв вони й не гадали. Козаки насторчили свої списи i кололи ними завзято у збиту купу.

Козакам не стало часу витягати списiв, бо з великого розгону списи прошибали татарськi тiла; вони взялись до шаблюк. Настала страшна рубанина.

Козакам аж руки млiли, а татари помiщались так, що один одного рубав. Татари верещали, конi кричали i ставали дуба, а це все заглушав могутнiй крик з козацької груди: «Рiж, бий!»

Татари загадали перебитися iншим боком i вийти з тої тiсної вулицi. Вони рвались наперед, та тут натрапили на нову перешкоду. Ватага Трiски, побачивши, в чому справа, завернула i вдарила спереду.

Козаки встигли стiльки нарубати татарських трупiв, що зробилася з них гребля.

Конi без їздцiв пiгнали в степ.

Тi татари, що йшли ззаду, завернули коней i втiкали. За ними пiгнали козаки.

Мiж ними був i Непорадний. Вiн довго не знав, що йому робити, держачи на мотузi татарина, якого велiв йому сотник пильнувати. Коли його товаришi втiкали вiд татар, вiн втiкав мiж ними, поганяючи перед собою й татарського коня. Йому самому смiшно стало, бо держав татарина, як теля на мотузку. Було й таке, що коли татарський кiнь побiг швидше, то мало татарина не стягнув з коня. Тепер, коли дiло пiшло iнакше, Непорадний не втерпiв. Вiн передав татарина якомусь молодому козаковi, велiв його iз сотникового наказу берегти, а сам кинувся у вир бою. Та нiкуди було приступити до того мiсця, де козаки рубали татар. Непорадний об'їхав другим боком i тут знайшов роботу, яку вiн любив.

Татари один по одному вiдлучалися вiд гуртка й утiкали до свого коша.

«Ось i на моїй вулицi празник!» – подумав Непорадний i вiдiпняв вiд сiдла свiй шовковий аркан.

Аркан форкнув у повiтрi i вхопив татарина, за шию та звалив з коня.

Непорадний вийняв шаблю i взяв її в зуби. Руками звивав аркан, поки не доїхав до татарина та вiдрубав йому голову.

– А в мене пiде воно швидше, – говорив бiля нього дiд Панас, прицiлився i стрiлив в найдальшого татарина.

– Коби так хто набивав вам рушницю! – каже Непорадний. – А я то швидше шнурок розмотаю.

Вороний пiгнав вихром, а Непорадний складав аркан, поки не пустив його на голову татариновi.

Повторив так кiлька разiв. Багато козакiв розпустили теж свої аркани, а деякi стрiляли з рушниць.

Погром татарiв повний.

Непорадний впiймав ще одного татарина. Кiнь шарпнув, а татарин впав на землю.

Татарин успiв розсилити петлю, щоб його не задушила. Над ним стояв уже Непорадний з пiднятою шаблею.

– Не забивала мене козак… Татарин да грошi, много золота син девлет-гiрей, – лепетав татарин, заслонюючи себе руками.

Непорадний задержався. Це був татарський ватажок. На те вказувала його багата одежа.

– Вставай! – гукнув Непорадний.

Татарин пiдвiвся, а козак зв'язав йому руки i повiв мiж своїх.

Битва скiнчилася. На побоєвищу лежали трупи людей i коней. Козаки добивали ранених. Iншi пiгнались з арканами по степу ловити наляканi конi без їздцiв…

Помiж козаками їздив на своєму конi Недоля, опершись рукою пiд боки i порядкував.

– Де Трiска? – питає.

– Вiн поляг перший, – вiдповiли козаки. – Вiн здержав на собi цiлу татарську навалу.

– Треба його вiдшукати…

Та його вже знайшли. Лежав на дорозi, куди гналась татарва, та ледве дихав. Дiд Панас уже порався бiля нього. У Трiски була порубана голова та поламанi ребра й ноги.

Сюди приїхав Недоля i злiз з коня. Трiска ще дихав. Вiн розплющив очi… Побачивши козакiв, вiн сказав тiльки:

– Прощавайте, братцi, та й молiтесь за мою грiшну душу.

Вiн сконав.

Сонце вже заходило та озорило своїми червоними промiннями закривавлений степ…

Козаки i їхнi конi такi були знеможенi, що тепер не можна було гнатись за татарами, що над Самарою кошем стояли. Недоля велiв вишукати ранених та збирати побитих, щоб їх вiдтак похоронити за козацьким звичаєм. Тепер кожний мав свою роботу. Однi збирали козацькi трупи в одне мiсце, iншi копали велику яму, третi перешукували татар, iншi знову пильнували коней. Найбiльше роботи мав тепер дiд Панас.

Засукавши по лiкоть рукави, вiн ходив вiд одного раненого до другого i перев'язував рани.

Коли вже смерклося, робота йшла при ватрi довго вночi.

В козацькому обозi гомонiло ще. Козаки, розставивши вартових з усiх бокiв, кiнчали свою роботу. До Недолi приблизився Непорадний.

– Пане сотнику, в мене татарський бранець…

– Чи цей з розбитим носом? Чорт його вiзьми, невеликий тепер з нього хосен.

– Ба нi! Я йому обiцяв пощаду, коли правду скаже – обзивається дiд Панас.

– Та вiзьми собi його…

– Та в мене ще другий бранець – каже Непорадний.

– Якого бiса тобi з бранцями воловодитись?

– То якийсь визначний, обiцяв окуп…

– Давай його сюди!

За хвилину привели молодого татарина перед сотника.