Kitabı oku: «Середземноморське перехрестя», sayfa 2
Упродовж міжвоєнних десятиліть Італія фінансувала будівництво бойових кораблів загальним тоннажем майже 600 тис. тонн. Це коштувало величезних зусиль як для бюджету держави, так і для суднобудівної промисловості. Однак ці заходи були необхідними для утримання італійським флотом паритету з флотом французьким.
1.3. Королівський британський флот на Середземному морі
Середземноморський флот (Mediterranean Fleet) був другим за силою і чисельністю угрупуванням британських ВМС після Флоту метрополії (Home Fleet). Його значення полягало у можливості контролювати усе Середземне море, спираючись на три головні бази: Гібралтар, Мальту й Александрію. Командувач Середземноморського флоту підпорядкувався Адміралтейству. У 1939 р. цю посаду обіймав віце-адмірал сер Ендрю Б. Каннінгхем, який довший час служив на Середземномор’ї і добре знав специфіку регіону. Користуючись значною свободою у своїх діях у тактичному плані, командувач Середземноморським флотом міг здійснювати великі операції лише з санкції Першого лорда Адміралтейства і прем’єр-міністра. Така позиція зумовлювалась особливим ставленням британського керівництва й громадської думки до Королівського флоту – він був не просто військово-морською силою, але й гарантією безпеки Сполученого Королівства.
Ситуація щодо оновлення корабельного складу британського флоту в міжвоєнний період була досить складною. Пацифістський настрій лейбористських урядів та досить обережна поведінка урядів консерваторів призвели до хронічного недофінансування, через що Королівський флот швидко старів. Вже не могло бути й мови про відновлення політики «стандарту двох держав» (Two Power Standard), за якою Королівський флот мав бути сильніший від двох наступних у світовому рейтингу флотів разом узятих (законодавчо закріпленої у 1899 р.). Реально навіть «стандарту однієї держави» Великобританія утримувати не могла. Поки Королівський флот старів, французький, італійський, а з 1930-х років – і німецький, активно модернізувались.
З 15 лінійних кораблів, які входили до складу ВМС Великобританії у 1939 р., п’ять належало до типу «Куїн Елізабет» (крім флагманського корабля серії – «Ворспайт», «Веліент», «Барем» та «Малайя»). Кораблі, введені до складу флоту ще у 1913—1915 рр., мали досить потужне озброєння головного калібру – вісім 381-мм гармат. Однак з п’яти одиниць лише «Ворспайт» у міжвоєнний період пройшов повну модернізацію (зі встановленням системи протиторпедного захисту, оновленням силової установки, посиленням бронювання палуби, удосконаленням зенітного озброєння та ін.). Саме він, а також «Барем» (який пройшов модернізацію у меншому обсязі) відіграли головну роль у бойових діях на Середземномор’ї.
Лінкор «Рівендж». 1920 р.
Майже такими ж старими були п’ять лінкорів типу «Р» – «Рівендж». «Ройял Соверін», «Ройял Оук», «Резолюшн» та «Реміллес» (1916—1917 рр.). За основним озброєнням вони відповідали попередній серії, однак серйозним модернізаціям не піддавались, через що на час Другої світової війни їм виразно бракувало швидкості, щоб змагатися з сучаснішими лінкорами. Два лінійних крейсери «Рінаун» та «Ріпалс» (1916 р.), хоч і розвивали досить високу швидкість (31 вузол порівняно з 21 вузлом для лінкорів типу «Р»), мали слабше озброєння (шість 381-мм гармат) і були значно гірше захищені.
Справжньою гордістю Королівського флоту був лінійний крейсер «Худ» – найбільший для свого часу бойовий корабель у світі (стандартна водотоннажність 41 125 т). Спроєктований з урахуванням уроків морських битв Першої світової війни, він поєднував потужне озброєння (вісім 381-мм гармат) з досить сильним бронюванням і високою швидкістю (31 вузол). Королівський флот замовив чотири таких кораблі, однак через укладення Вашингтонської угоди з обмеження військово-морських озброєнь добудований був лише один з них (у 1920 р.).
Британські військові кораблі у Гібралтарі
Єдиними британськими лінкорами, збудованими у міжвоєнний період, стали «Нельсон» і «Родні» (1927 р.). Вони отримали максимальне озброєння, яке дозволялось Вашингтонською угодою (дев’ять 406-мм гармат), але мали недостатню, як на часи Другої світової війни, швидкість – 23 вузли.
Вихід Японії (а пізніше де-факто – Франції та Італії) з міжнародних договорів щодо обмеження військово-морських озброєнь, а також наростаючі масштаби відновлення німецького флоту змусили консервативний уряд Невілла Чемберлена наважитись на асигнування значних коштів для розбудови Королівського флоту. У 1937 р. почалось будівництво п’яти нових лінкорів – «Кінг Джордж V», «Прінс оф Велс», «Дьюк оф Йорк», «Хоув» та «Енсон». Кораблі стандартною водотоннажністю 38 000 т могли розвивати швидкість понад 29 вузлів. Головний калібр гармат був менший, ніж у попередників – 356 мм, але зате кількість таких гармат зросла до десяти. Кораблі цього типу увійшли до складу флоту вже під час війни, значно посиливши його бойовий потенціал.
Британський флот напередодні війни мав досить значну кількість авіаносців, проте належали вони до різних типів і були далеко неоднакові за бойовим потенціалом. «Фьюрієс», «Корейджес» і «Глорієс» у 1920-х рр. були переобладнані з легких лінійних крейсерів. Перший з них міг нести 36 літаків, два інших – по 48. Висока швидкість (30 вузлів) дозволяла їм без проблем взаємодіяти зі з’єднаннями артилерійських кораблів. Хоч ці авіаносці поступались новим американським чи японським кораблям аналогічного класу, варто пам’ятати, що супротивники Королівського флоту на Атлантиці та Середземному морі авіаносців взагалі не мали. Ще один авіаносець «Ігл» був у роки Першої світової війни переобладнаний з недобудованого чилійського лінкора. Незважаючи на значні розміри, він мав невеликий ангар (лише на 25 літаків), а до того ж, швидкість не перевищувала 24 вузлів. Першим же авіаносцем, спеціально збудованим у цій якості, був «Гермес». Корабель, який увійшов до складу флоту у 1919 р., був, власне, експериментальним – він вміщав лише півтора десятки літаків. Як навчальний корабель використовувався авіаносець «Аргус», переобладнаний в роки Першої світової війни з пасажирського лайнера.
Новий етап розвитку авіаносців розпочався з будівництвом корабля «Арк Ройял», яке завершилось у 1937 р. За стандартної водотоннажності 22 000 т корабель вміщав 72 літаки і міг розвивати швидкість 31 вузол. «Арк Ройял» став відправною точкою для розвитку великих авіаносців, які у роки Другої світової війни стали основною ударною силою провідних флотів. Розвитком конструкції «Арк Ройяла» стали чотири авіаносці, які увійшли до складу флоту вже після початку війни – у 1940—1941 рр. («Іластрієс», «Формідейбл», «Вікторієс» та «Індомітейбл»). За рахунок зменшення чисельності авіагрупи, ці кораблі отримали броньовану палубу, що суттєво підвищило їхню стійкість проти атак з повітря.
Якщо лінійні кораблі були втіленням престижу Королівського флоту, а авіаносці – його модерновості, то крейсери визначали реальну присутність флоту в усіх важливих для інтересів Сполученого Королівства акваторіях. Саме на них покладалось забезпечення безпеки комунікаційних шляхів, військових баз та сфер економічних інтересів. Для вирішення цих завдань, за оцінками британських фахівців, потрібно було щонайменше 70 крейсерів.
Першу світову війну Королівський флот завершив, маючи у своєму складі велику кількість крейсерів, яких теоретично мало б вистачити на довгі роки служби. Однак ухвали Вашингтонської конференції призвели до появи нового підкласу «вашингтонських» крейсерів з 203-мм артилерією, яких британці не мали. Це зумовило необхідність інвестувати в будівництво нових важких крейсерів.
Упродовж міжвоєнних десятиліть Великобританія побудувала 17 важких крейсерів: сім типу «Кент» (з них два для Австралії), чотири типу «Лондон», і по два типів «Дорсетшир» і «Йорк». Кораблі першого типу поповнили флот у 1927—1928 рр. За стандартної водотоннажності 10 000 т вони були озброєні вісьмома 203-мм гарматами. Бронювання крейсерів типу «Кент» було слабким (через що їх прозвали «консервними бляшанками»), а швидкість – суттєво меншою, ніж у італійських візаві (31,5 вузла). Кораблі типів «Лондон» (1929 р.) і «Норфолк» (1930 р.) мало відрізнялись від попередників. Усі ці три серії часто об’єднують в єдиний тип «Каунті» («Графство»).
Остання серія британських важких крейсерів стала прикладом пошуку шляхів зниження водотоннажності і, відповідно, здешевлення кораблів. Досягти цього можна було трьома способами: послабити бронювання, зменшити потужність силової установки або послабити озброєння. Два перших варіанти одразу відкинули, бо британські важкі крейсери й так не відзначались потужним бронюванням і великою швидкістю. Лишалось тільки послаблення озброєння – що й зробили на крейсерах типу «Йорк» (1930—1931 рр.). Замість восьми 203-мм гармат ці кораблі отримали шість, а замість восьми 102-мм зеніток – тільки чотири. Завдяки цьому стандартну водотоннажність вдалось зменшити з 10 000 до 8700 т.
Нові легкі крейсери у Великобританії в перше повоєнне десятиліття не будувались – усі ресурси були зосереджені на спорудженні «вашингтонських» крейсерів. Першою сучасною серією легких крейсерів стали вісім кораблів типу «Ліндер» (з них три для Австралії; 1933—1936 рр.). Досить великі кораблі (7000 т) несли потужне озброєння (вісім 152-мм гармат, вісім 102-мм зеніток, 12 12,7-мм зенітних кулеметів, два чотиритрубних 533-мм торпедних апарати). Незважаючи на обмежене бронювання (яке захищало тільки сховища боєзапасу) і меншу порівняно з італійськими конкурентами швидкість (32,5 вузла), «Ліндери» вважались досить вдалими кораблями. У 1935—1937 рр. Королівський флот поповнили чотири крейсери типу «Арет’юза» (здешевлений варіант «Ліндера» стандартною водотоннажністю 5250 т з шістьма гарматами головного калібру замість восьми).
Зрив угод про обмеження військово-морських озброєнь у 1930-х роках дозволив британському Адміралтейству забути про договірні обмеження, У 1936—1939 рр. склад Королівського флоту поповнили десять легких крейсерів типу «Таун» («Місто»). Перша серія цього типу (п’ять кораблів типу «Саутгемптон») мали стандартну водотоннажність 9100 т, друга серія («Глостер», «Ліверпуль» і «Манчестер») була на кількасот тонн важчою, а третя («Белфаст» і «Единбург») перевищила показник 10 000 т, раніше прийнятий як верхня межа для важких крейсерів. Британські «міста» мали потужне озброєння (12 152-мм гармат у чотирьох баштах) і непогану захищеність, яка поліпшувалась з кожною наступною серією.
Британські легкі крейсери 1930-х років можна визнати взірцевими кораблями у своєму класі. Вони суттєво переважали італійські «однокласники», і навіть не без шансу на успіх могли вести бій з важкими крейсерами.
Есмінець «Сікх» (типу «Трайбл»)
Концепція використання есмінців у британському Королівському флоті упродовж міжвоєнного періоду зазнавала змін. У 1920-х роках ці кораблі орієнтувались на взаємодію з головними силами флоту (захист їх від ворожих атак) і здійснення масованих торпедних атак ворожих корабельних з’єднань. Згодом до цього додались завдання охорони комунікацій і супроводу конвоїв, протидії підводним човнам, а зі зростанням ролі авіації у війні на морі – забезпечення протиповітряної оборони.
Незважаючи на таку широку гаму завдань, британці спочатку відкинули концепцію будівництва великих есмінців, віддаючи пріоритет їхній чисельності. Нові есмінці повинні були поєднувати високу швидкість зі значним радіусом дії, мати універсальну артилерію і потужне торпедне озброєння.
Британці не розпочали будівництво нових есмінців одразу після завершення Першої світової війни, оскільки не відчували гострої потреби у кораблях цього класу – Королівський флот завершив війну, маючи у своєму складі значну кількість сучасних есмінців. Перший новий есмінець «Амазон» був замовлений тільки у 1924 р. і увійшов до складу флоту у 1926 р. Корабель мав стандартну водотоннажність 1350 т і завдяки потужній паротурбінній силовій установці міг розвинути швидкість 37 вузлів. Винятково важливе значення для британського флоту мала значна дальність плавання – 4800 миль (на економічній швидкості 15 вузлів). Озброєння корабля складалось з чотирьох 120-мм гармат і двох тритрубних 533-мм торпедних апаратів. «Амазон» виявився настільки вдалим, що послужив прототипом для ще 70 есмінців «абеткових» серій (їх назви починались з літер латинського алфавіту від «А» до «І»). Саме ці кораблі становили основу британських флотилій есмінців напередодні та під час Другої світової війни.
Лише в середині 1930-х років Адміралтейство звернулось до ідеї будівництва великих есмінців, результатом чого стали кораблі типу «Трайбл» («Плем’я»). Маючи стандартну водотоннажність 1850 т, вони несли потужне озброєння (чотири спарені 120-мм артустановки, зчетверений 40-мм зенітний автомат, дві зчетверені установки 12,7-мм кулеметів, один чотиритрубний торпедний апарат). Максимальна швидкість «Трайблів» сягала 36 вузлів, а дальність плавання становила 5700 миль. У 1938—1939 рр. британський флот поповнили 16 таких кораблів, а вже під час війни три есмінці збудували для Австралії та вісім – для Канади.
Спираючись на досвід будівництва «Трайблів», британці розгорнули масове будівництво кораблів нових «абеткових» серій – від «J» до «Z». Напередодні та під час війни було закладено близько 200 цих есмінців, з яких понад 140 ввели до складу флоту. Відрізняючись складом озброєння та іншими деталями, усі вони характеризувались значною автономністю, доброю морехідністю та універсальністю.
Британська концепція ведення морської війни напередодні 1939 р. була прямим наслідком досвіду багатовікового панування флоту Великобританії на морях і океанах. Головними завданнями флоту вважались: охорона власної території від вторгнення з моря; забезпечення перевезень військ; охорона власної морської торгівлі та протидія морським сполученням противника. Ці елементи доктрини морської війни, фактично, лишались незмінними принаймні з XVIII століття. Британці були переконані, що здобуття переваги на морі через змагання двох військових флотів не зможе запобігти різним атакам проти власного морського транспорту. Тому значно більше, ніж перевагу на морі, вони цінували свободу пересування морем, однією зі складових якої була можливість збереження у таємниці дислокації власних сил. Британці вважали, що це змусить противника розпорошувати власні сили у пошуках британського флоту, одночасно виділяючи великі ресурси для охорони своїх комунікацій. Війна на морі в баченні британців була не стільки зіткненням лінійних флотів, своєрідним «новим Трафальгаром», скільки введенням противника в оману, майстерним використанням дезінформації для забезпечення власних інтересів. Це не перекреслювало ідею великої морської битви, але робило її зовсім не обов’язковою для перемоги. Британці чудово розуміли, що навіть найбільша перемога забезпечить лише тимчасове панування над морем.
Суттєвою модифікацією концепції морської війни порівняно з епохою вітрильного флоту стала відмова від ідеї блокади ворожих портів. Було визнано, що поява механічних силових установок, торпед, підводних човнів, зрештою авіації робить присутність блокуючих сил поблизу ворожого узбережжя надто ризикованим.
У роки Першої світової війни Великобританія дотримувалась досить простих схем дій на морі. Вона намагалась захистити свої торговельні шляхи, забезпечити постачання необхідних товарів на Британські острови й запобігти будь-яким спробам атаки з боку моря. Стримування німецького флоту від спроб підтримати свої сухопутні війська під час боїв на теренах Бельгії та Північної Франції розглядалось як другорядна мета – так само, як і блокування ворожого флоту в Північному морі й недопущення виходу його в океан. Найбільшою несподіванкою для британців стала активність німецького підводного флоту. Саме цей чинник змусив повернутись до концепції конвоювання власних торгових суден. Іншим новим чинником стала активність ворожої авіації. Хоча літаки були ще досить примітивними, вже в роки Першої світової війни вони змушували військово-морське командування рахуватись із загрозою з повітря – хай поки що це не була загроза знищення, а лише передчасного виявлення з боку ворожої повітряної розвідки.
У міжвоєнний період британська концепція війни на морі суттєвих модифікацій не зазнала. Як і раніше, кістяк флоту мали становити великі артилерійські кораблі. Численні крейсери й есмінці мали супроводжувати головні сили флоту, а також охороняти власні комунікації. Роль авіаносців та морської авіації зводилась лише до розвідки сил противника, щонайбільше – до того, аби сповільнити втечу ворожого флоту перед тим, як його розгромить артилерія власних лінкорів. Така консервативна концепція не надто годилась для закритих (чи майже закритих) акваторій, які повністю перебували в межах радіуса дії авіації берегового базування, де постійно діяли ворожі субмарини і не було шансів зберегти таємницю при пересуванні з’єднань флоту й торгових конвоїв. А саме таким і було Середземне море…
1.4. Французький військово-морський флот
Завершення Першої світової війни стало для Франції справжнім святом. Країна-переможець могла визначати умови миру, ставши господарем мирної конференції у Версалі. Однак стан французького флоту у той же час викликав серйозне занепокоєння. Ще напередодні Першої світової війни Франція не була в стані конкурувати на морі з Великобританією, Німеччиною чи Сполученими Штатами. Війна тільки поглибила цю проблему. Оскільки для Франції вирішальним був саме сухопутний фронт, туди й скеровувались основні матеріальні ресурси, а будівництво флоту фінансувалось за залишковим принципом.
Величезні людські втрати, яких зазнала Франція у війні, зробили для французької громадської думки неприйнятною ідею участі у будь-якому наступному великому збройному конфлікті. Пацифістські настрої були дуже серйозним чинником, який впливав на формування військової та військово-морської політики Франції у міжвоєнний період. Слабкість Франції проявилась на Вашингтонській конференції з військово-морських озброєнь, коли країна змушена була погодитись на встановлення паритету свого флоту з флотом Італії. Але остання поки що не поширювала сферу своїх інтересів поза Середземне море. Франція ж мусила дбати і про Атлантику, і про безпеку своїх розлогих колоніальних володінь.
Перша повоєнна програма розвитку французького флоту була ухвалена у квітні 1922 р. Вона передбачала перебудову лінкора «Беарн» у авіаносець, а також будівництво трьох легких крейсерів (Франція зовсім не мала сучасних кораблів цього класу), 12 есмінців та 11 підводних човнів. У наступні роки програма оновлення флоту постійно розширювалась. За період з 1922 по 1930 рр. у Франції було розпочато (або заплановано) будівництво 168 нових бойових кораблів, з яких близько 70 увійшло до складу флоту. Результат цілком непоганий – якщо врахувати фінансові проблеми країни, її величезні борги та пацифістський настрій громадськості. Посилення складу флоту було настільки значним, що довелось виділити додаткові інвестиції для розбудови військово-морських баз та складів палива.
Легкий крейсер «Дюге Труен»
Першими французькими крейсерами, побудованими у міжвоєнний період, стали три кораблі типу «Дюге Труен» (увійшли до складу флоту у 1926 р.). Вони стали першими у світі крейсерами з лінійно-підвищеним розташуванням артилерії головного калібру (вісім 155-мм гармат у чотирьох баштах). Саме ця схема швидко стала стандартом для усіх інших крейсерів. Досить швидкохідні (33 вузли), ці крейсери були практично позбавлені бронювання.
Перші французькі важкі крейсери – «Дюкень» (1927 р.) і «Турвіль» (1928 р.) – фактично були збільшеним варіантом «Дюге Труена» (10 000 т замість 7250 т) із заміною 155-мм гармат на 203-мм. Так само, як і попередники, вони мали дуже слабкий броньовий захист. Відзначаючись високою швидкістю (33 вузли) і досконалими морехідними якостями, «Дюкень» і «Турвіль» мали надто малу дальність плавання.
Наступні чотири важкі крейсери типу «Сюффрен» (1930—1932 рр.) отримали броньовий пояс. Швидкість зменшилась до 32 вузлів, що вважалось цілком адекватною ціною за посилення захищеності, а склад головного озброєння лишився попереднім. Вершиною розвитку французьких «вашингтонських» крейсерів став «Альжері» (1934 р.). Проєктуючи цей корабель, конструктори пішли на подальше зниження швидкості (до 31 вузла), натомість товщину броньового пояса збільшили з 60 до 110 мм. Головне озброєння лишалось попереднім (вісім 203-мм гармат), але зенітне значно посилилось. Якщо попередні важкі крейсери мали вісім 75-мм або 90-мм зеніток, то «Альжері» ніс 12 100-мм гармат, не рахуючи дрібнокаліберної зенітної артилерії. Цей корабель міг успішно протистояти будь-якому італійському важкому крейсерові. «Альжері» мав стати початком серії однотипних кораблів, однак угоди з обмеження озброєнь стали цьому на заваді, і він так і залишився одинаком.
У підкласі легких крейсерів французи спочатку на перший план поставили швидкість. Так з’явився «Еміль Бертен» (1934 р.) – невеликий (5900 т) корабель, здатний розігнатись до 34 вузлів. Крейсер ніс потужне озброєння (дев’ять нових 152-мм гармат у трьох баштах), але зовсім не мав броньового захисту. Хибність такої концепції була очевидною, і наступна серія з шести легких крейсерів типу «Ла Галіссоньєр» (1936—1937 рр.) отримала броньовий пояс завтовшки 105 мм за рахунок збільшення водотоннажності до 7600 т і зниження швидкості до 31 вуз.
У 1926—1931 рр. ВМС Франції поповнили есмінці типів «Бурраск» (12) і «Л’Адруа» (14 одиниць). Ці кораблі мали стандартну водотоннажність 1320—1380 т. Озброєння їх складалось з чотирьох 130-мм гармат, двох 37-мм зеніток і двох тритрубних 550-мм торпедних апаратів. Есмінці розвивали швидкість 33 вузли. Дальність плавання була порівняно невеликою – 2150 миль.
Лінкор «Дюнкерк»
Поряд з будівництвом загалом посередніх есмінців «Бурраск» та «Л’Адруа» (незважаючи на більший калібр артилерії, вони вважались гіршими від британських есмінців «абеткових» серій), Франція розвивала підклас «супересмінців» – швидкісних і з потужним озброєнням. У 1926—1927 рр. були збудовані шість кораблів типу «Шакал» (2150 т). Озброєні п’ятьма 130-мм гарматами, двома 75-мм зенітками і двома тритрубними торпедними апаратами, ці кораблі розвивали швидкість понад 35 вузлів і могли успішно протистояти будь-якому іншому кораблеві свого класу у світі. Наступні серії французьких «супересмінців» були ще потужнішими – вони озброювались п’ятьма 138-мм гарматами. Шість кораблів типу «Гепард» увійшли до складу флоту у 1929—1931 рр., шість «Егль» – у 1931—1934 рр., шість «Вокелен» – у 1933—1934 рр., шість «Ле Фантаск» – у 1935—1936 рр.. Вершиною розвитку цієї лінії стали «Могадор» і «Вольта», які поповнили флот навесні 1939 р. Ці «супересмінці» мали стандартну водотоннажність 2885 т, розвивали швидкість 39 вузлів і були озброєні вісьмома 138-мм гарматами (у чотирьох баштах).
Есмінець типу «Бурраск»
У 1932 р. французи знову повернулись до ідеї будівництва відносно невеликих есмінців, призначених для супроводу нових лінкорів «Дюнкерк» та «Страсбург». 12 кораблів типу «Ле Арді» були закладені у 1936—1939 рр. Шість з них були введені до бойового складу флоту буквально в останні дні перед капітуляцією Франції, решту так і не вдалось добудувати. Есмінці «Ле Арді» мали стандартну водотоннажність 1770 т, а головне озброєння складалось з шести 130-мм гармат у трьох спарених установках.
Якщо легкі сили французького флоту у перше повоєнне десятиліття розвивались досить динамічно, то лінійні перебували в стагнації. До початку 1930-х років у строю залишалось три лінкори типу «Курбе», озброєні 12 305-мм гарматами, і три типу «Бретань» (з десятьма 340-мм гарматами). Усі вони увійшли до складу флоту напередодні та на початку Першої світової війни. Будівництво в Німеччині «кишенькових панцирників» типу «Дойчланд» було використане французьким урядом як привід для оновлення лінійного флоту. У 1932 і 1934 рр. були закладені лінійні кораблі «Дюнкерк» і «Страсбург» (увійшли до складу флоту у 1937 і 1938 рр.). Вони стали першими у світі швидкохідними лінкорами, поєднуючи потужне бронювання, властиве класичним дредноутам, з високою швидкістю (31 вузол), притаманною лінійним крейсерам. Озброєння кораблів складалось з восьми 330-мм гармат (у двох баштах), 16 130-мм універсальних гармат та дрібнокаліберних зеніток.
Будівництво «Дюнкерка» і «Страсбурга» стало поштовхом до нової гонки військово-морських озброєнь в Середземному морі: Італія розпочала спорудження лінкорів типу «Літторіо», а Франція відповіла закладкою «Рішельє» (1935 р.), «Жан Бар» (1936 р.) та «Клемансо» (1939 р.). Нові французькі кораблі за бронюванням поступались лише японському «Ямато» та німецькому «Бісмаркові», переважаючи італійські та британські «однокласники». Артилерія головного калібру складалася з восьми 380-мм гармат у двох баштах. Їх доповнювали дев’ять 152-мм гармат (у трьох баштах), 12 100-мм і вісім 37-мм зеніток. Однак до капітуляції Франції «Рішельє» ввести до бойового складу не встигли, на «Жан Бар» не були завершені будівельні роботи, а «Клемансо» взагалі знаходився на стапелі (зрештою, його так і не добудували). Таким чином, на початок Другої світової війни ВМС Франції мали два сучасних лінкори («Дюнкерк» і «Страсбург») та п’ять старих: «Курбе», «Парі» (третій корабель цього типу – «Жан Бар» – виключили з бойового складу флоту у 1937 р.), «Бретань», «Лоррен» і «Прованс».
На момент початку Другої світової війни французький флот перебував у процесі перебудови й оновлення. Готовність його до війни була назагал гірша, ніж флоту італійського. До того ж, з огляду на воєнно-політичний союз з Великобританією, Франція мусила рахуватись з пріоритетністю Атлантичного ТВД порівняно з Середземноморським. А оскільки Італія у вересні 1939 р. оголосила про свій нейтралітет, підготовка французького флоту до можливих бойових дій на Середземному морі була досить поверховою.
