Kitabı oku: «Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей», sayfa 2
Пісня перша
Мурка. Груди № 6
(відео – Ютуб за тегом: Орест Лютий «Груди № 6»)
Під час вступу музиканти виходять на сцену і займають місця поруч зі своїми інструментами: барабани, бас-гітара, гітара-бандура й акордеон. Суворо дивляться в зал.
Орест Лютий за лаштунками, знявши капелюх, проказує коротку молитву: «Господи, помилуй мене грішного. Пробач мені лайку, пробач гріх лицедійства. Не заради себе стараємось, а заради України єдиної, соборної, неподільної. Во славу Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь». Хреститься.
Як тільки вступ закінчується, музиканти беруть до рук інструменти. На мотив славнозвісної «Мурки» лунають вступні акорди бандури та чотири такти перегри. На сцені стрімко з’являється Орест Лютий.
Прибули в Одесу батяри зі Львова.
В бенді були хлопці та дівки.
Трохи мандрували, трохи випивали,
Співали повстанськії пісні.
В бенді була ляля – звали її Галя,
Схожою на Мерилін була.
Всі одеські кралі заздрили тій Галі,
Шостий розмір грудей-бо мала…
ПРИСПІВ.
Ех, Галю – ти моя Галочко,
Ех, Галю – ти моя лялечко,
Ех, Галю, Галино з Винників,
Пробач негідників.
Виступали в клубах, грали по весіллях,
Адже і в Одесі люди є!
Русофіли кляті взяли нас на хаті.
То були агенти ФСБ.
Тупо бикували, тубу поламали,
Кажуть, що «прієхалі ви зря!»
Толік, мій напарник – гарний був ударник,
Взяв та і ударив главаря!
Зав’язалась драка, кровію умилась
Вся ота кацапськая братва.
Лютував наш Толік, тільки от недолік —
Хтось та і узяв набрав «нуль-два».
ПРИСПІВ.
Дві доби в мусарні – каша і параша,
Весь отой зросійщений базар.
Вийшли ми надвечір люті і голодні
І зайшли в найближчий тіпу бар.
Бар був – караоке,
Тупо там співала вся місцева бидло-гопота.
Тільки що за диво: бачим, з мікрофоном
Залом ходить Галя молода.
Чмо бритоголове книжку відкриває
І співає Лєпса «Наталі».
Галя на подпєвках, як продажна дєвка,
У бюстгальтер ховає рублі.
ПРИСПІВ.
Ех ти ж наша Галю, що ж ти наробила?
Зрадила бандерівський фасон,
Плюнула на гідність, плюнула на мову
І співаєш зеківський шансон!
Ми чекали довго. Десь годині в п’ятій
Виповзла ота пропала честь…
Тільки зорі знали, як ми зав’язали…
Їй на спині груди номєр шесть!
ПРИСПІВ.
* * *
Хочете – вірте, а хочете – ні, а написалася ця пісня саме в Одесі, у травні 2011 року. Один із бонз Партії регіонів святкував там свій ювілей. Нас з дружиною запросили бути ведучими.
На ту пору ми брали кожен по три тисячі доларів гонорару. Десять відсотків віддавали організаторам. З решти – виплачували кредит, будувалися, ростили дітей та інколи їздили подорожувати. В середньому на двох заробляли близько двадцяти тисяч доларів на місяць. Це – так собі… До кризи 2008-го було краще. Тоді я сам у середньому намолочував ледь не по чверть мільйона зелених на рік. Рекламував пральний порошок, горілку, побутову техніку. Мав агенцію з організації та проведення масових свят, працював на телебаченні. Став власником розкішної двоповерхової квартири на Подолі, купив офіс, побудував з батьками заміський будинок, де в гаражі стояли три гарні автівки на всі випадки життя.
Що й казати, тепер ті роки здаються райським часом. Річки кипіли від зграй жирного лосося, що йшов на нерест, стада вгодованих бізонів паслися на смарагдових луках, і великий Маніту був прихильний до новонародженої української нації, яка чи не вперше у своїй страшній, голодоморній, колоніальній історії тішилася й насолоджувалася справжнім добробутом.
– Вот сіді, блядь, і диши в трубочку, рєволюціонєр хєров! – гримала на мене дружина, коли ми, оголосивши виступ Григорія Лєпса, пили в гримерці якісне французьке «Шаблі» по сто двадцять євро за пляшку.
– Чєго тєбє нє хватаєт? Дєті умніци, жена красавіца, родітєлі жіви, корку хлєба, как твои колєгі артісти в тєатрах, нє догризаєш!
– Анжело, так країна ж гине!
– Яка, на хуй, країна? Котічєк, я тєбя прошу, нє гнєві Бога!
Я заткнувся і духом перехилив келих вина, закусивши його елітним «брі».
– Та ладно, расслабся… Випий ще. Стішок помніш: «На віноградніках Шаблі гусари дєвушек…. плєнялі. Сначала ім стіхі чіталі, а позже всьо-такі єблі!» Ха-ха-ха…. Чуток віна, побольше юмора, здорового похуїзма, і всьо будєт в порядкє!
До горла підкочував відчай.
У сусідньому залі співав Лєпс, а за столами у шикарному одеському клубі «Мілєніум» зібралася ледь не вся владна верхівка країни. Данєцкіє, макєєвскіє, єнакієвскіє, луганскіє, одєскіє… П’яні і щасливі! У них є все – влада, гроші, хитрість, підступ. Єдине, чого у них нема, – совісті. Трохи пафосно звучить? Ні хуя сєбє! А Лєпс з Кобзоном, Антонов та «Машина часу» з Макаревичем, а чорна ікра в цеберках, а феєрверк на п’ятдесят тисяч доларів – це не пафосно?! Та будьте ви прокляті!
Причиною мого відчаю була якась чи то родичка ювіляра, чи якась інша наближена до нього особа. Така, знаєте, вульгарна одеситка років сорока, з губами, накачаними гелем, та роздутими цицьками, запханими у глибоке декольте. Жлобський акцент видавав присутність в її житті біографічної сторінки, пов’язаної з відкриттям та становленням оптового ринку «7-й кілометр». Таким голосом гарно кричати: «Біляші, біляші – гарячі, гарячі, гарячі… Халодноє піво, крівєткі…»
Проте, по порядку.
Люди мого покоління мають пам’ятати тодішнього спікера Партії регіонів Олійника. Спершу, здається, він був з Ющенком, потім з Тимошенко, а тепер перекинувся до Януковичів. Термін «тушка», що означав депутатів, яких перекупали за гроші, тоді тільки входив у моду. Треба віддати йому належне: завжди розмовляв українською мовою. Так було й на тому святі – вітальну промову він проголосив українською. Я теж звернувся до нього українською. Ми про щось там поговорили, пожартували, посміялися. Ну, здавалося, «всьо нормально», в Україні ж живемо.
Та тільки ми оголосили Лєпса і вже було рушили за лаштунки, до мене підскочила ота пиздорота дворняжка у стразах і загавкала: «Ш-ш-штоби ви нікагда, гав-гав! Слишитє… Ні-каг-да, гав-гав, нє смєли здєсь говорить на етой проклятой мовє, гав-гав! В зале сам святой Агафангєл, Джарти Васілій Гєоргієвіч, гав-гав, которий сєбя плохо чувствуєт, гав, но всьо равно приєхал, Єфрємов, Льовочкін, жена прєзідєнта с синовьямі, а ви, блядь, гав-гав, на етой мовє сучєй балакаєтє! Как мнє людям в глаза смотрєть?»
Я скам’янів. Слова не міг вимовити. Кров кинулася в голову.
– А в чьом дєло, дєвушка? – спробувала розрулити ситуацію дружина.
– А чєго ето он по-украінскі тут балакаєт, гав? Ми вам за другой язик дєньгі платім!
– Хорошо, хорошо, нє волнуйтєсь, больше етого нє повторітся. Правда, котічєк?
Це зараз легко казати: «Та запхав би їй мікрофон у рота за такі слова! Та послав би чимдалі!»… Зараз, коли їх уже нема. А тоді промовчав, проковтнув… Бо було страшно. Бо, здавалося, вони прийшли на десятиліття, на цілу половину мого активного життя, щонайменше років на 20–25, як Путін. Бо ми втратили свій шанс, віддавши свою волю і свої надії в руки жлобкуватого пасічника-сибарита, що разом зі своєю кумівською зграєю поховав усі наші мрії та сподівання на чесне й гідне європейське життя, профукавши у пустопорожніх балачках весь наш креатив, захват і щирість помаранчевої карнавалії. Воістину, зрадники гірші за ворогів, бо найбільше деморалізують. Стояв. Мовчав. Уже вкотре за життя. Відпрацьовував бабки. Бо діти, кредит, старенькі батьки і купа зобов’язань перед світом. Жізнь, бля!
Зазвичай подібні свята закінчувалися однаково: коли всі артисти відспівали, святковий торт розрізали, а нестійкі гості роз’їхалися, реальні пацани запрошували якогось місцевого «шансоньє» й аж до ранку співали з ним «Гоп-стоп», «Владімірскій централ», «Бутирку», «Золотиє купола», ну, й останнім часом «Спят кургани тьомниє».
Не оминала ця доля прокурорів, суддів, голів комітетів Верховної Ради, міністрів і всіх тих, хто, здавалося б, мусив розуміти, що не личить високопосадовцям отак нагло і відверто демонструвати злиття держави і криміналу. Але їм було байдуже. Морок оповив країну, точився отруйними міазмами російської попси та шансону з усіх державних глоток, радіо та телевізійних ефірів.
Тож коли ми з дружиною полишали свято, із залу чулося могутнє хорове: «Мурка, ти мой мурьоночєк! Мурка, ти мой котьоночєк!»
– Суки! Покидьки! Уроди! Ненавиджу! – кипів я від безпорадної люті, коли вона тягла мене, п’яного та розхристаного, до автівки.
Тієї ж ночі я вперше познайомився з Орестом Лютим.
Він прийшов до мене під ранок в одеському готелі «Моцарт», коли я ледь забувся у тривожному сні. Сів поруч і спитав: «Боляче?»
«Дуже боляче, – підвівся я на ліжку, абсолютно протверезівши, і закрив обличчя долонями. – Втратив свій шанс на щось гідне, продався, скотився до скоморошества. Книжок не пишу, віршів не складаю. Отак веселю народ, розважаю, маю незлі гроші, славу гламурного телеведучого й цілковиту депресію. З матеріального боку все добре: будинок, діти, автівки, закордонні подорожі. А в душі – пустеля. Країну просрали. Не можу дивитися на ці владні пики, чути їхні слова, посміхатися їм, тримаючи дулю у кишені. Бридко це все, огидно. А найбільше сам собі огидний!»
«То час ставати до боротьби, брате!»
«Немає сил. Та й не вірю я, що в цій країні можна щось змінити».
«Будь-яка дорога починається з першого кроку. Бо якщо не ми і не зараз, то хто і коли?»
«Так що робити?»
«Дій. Тільки вчинки, а не слова і роздуми, вимощують шлях і освітлюють путь. Не захищайся і ні перед ким не виправдовуйся. Стій на своєму та йди уперед. Ніхто на світі тебе не знає так, як знаєш себе сам. Уся сила в тобі. А отже, ніхто не має права тебе судити, бо в кожного своя дорога і своє призначення. Я час від часу являтимусь тобі й буду підказувати, що робити».
«То краще скажи – з чого починати?»
«З найсвятішого для них. Бий у саме серце, викривай їхні негідні молитви, позбавляй сенсу їхні сакральні псалми. Ось тобі тема: пам’ятаєш обкладинку диска Братів Гадюкіних „Було не любити“? Там дівчина у віночку з грудьми до пупа? Напиши на мотив „Мурки“ українську пісню „Груди № 6“. І будемо вважати, що ми з тобою почали нашу творчу співпрацю!»
Кімнатою готелю вже блукав травневий ранок. Не вмикаючи світла, я сів за письмовий стіл і за півгодини олівцем у брендованому блокнотику «Моцарт» написав текст. Коли закінчив, перший промінь зазирнув у номер крізь тюлеві фіранки і впав на те місце, де нещодавно сидів Орест. Поклавши блокнот під подушку, я засмикнув штори, забрався у ліжко і міцно заснув. І снилася мені якась приємна хєрня, типу вареників зі сметаною. Таке буває.
Пісня друга
А я – не москаль
(відео – Ютуб за тегом: Орест Лютий «А я – не москаль»)
Зазвичай після українізованої «Мурки» в залі зчиняється овація. Інколи зал вітає колектив стоячи. Але цього разу глядачі просто шалено аплодують.
– Гутен абенд, бон суар, гуд івнінг, доброго вечора, дорогі друзі, лєді енд джентльмени! На сцені високохудожній антитоталітарний гурт «Сталін унд Гітлер капут» (барабанщик робить музичний акцент) та професор антропології Орест Лютий із проектом «Лагідна» та, можливо, трохи згодом «Сувора українізація»!
Овація вибухає наново. Орест піднімає капелюха над головою і чемно вклоняється навсібіч. Поправляє імпозантну краватку-метелик. В його руках з’являється диригентська паличка.
– Перед тим як продовжити наш концерт, я б хотів дізнатися, чи є в залі москалі.
Якась наволоч, навіть у Стриї чи Коломиї, обов’язково закричить:
– Є-є-є-є!
– Сєкундочку, – каже Орест і робить рукою такий жест, наче трохи зігує. – Перед тим як вигукувати такі дурниці, давайте розберемося зі значенням слова «москаль». Адже, як відомо, багато наших російських друзів плутають його із національною приналежністю до російства. Тобто якщо росіянин – то обов’язково москаль. А це в корені неправильно. Як професор антропології авторитетно заявляю: москалем може бути будь-хто – росіянин, француз, англієць, німець чи навіть китаєць, але здебільшого росіянин. Бо «москаль» – то синонім до слів «окупант, загарбник, наволоч і кат». Людина, дотична до паназійської шовіністичної великодержавної ментальної парадигми, чиєму народженню і процвітанню ми завдячуємо злиттю двох форм буття: європейського та азійського. По факту маємо мутанта начебто європеоїдної зовнішності, але з абсолютно азійським варварським мисленням та деспотичною формою суспільно-політичного буття. Я не занадто складно висловлююсь?
У переповненому залі Українського дому панує ніякова тиша. Мовляв, ми тут прийшли концерт слухати, матюки всякі співати, а він отаке!..
Але Орест продовжує антропологічну атаку.
– Так от, москаль – це падлюка, яка теоретично може жити в кожному з нас. Основна її ознака – імперська, загарбницька сутність, що живе за рахунок окупованих народів, придушення свобод, брехні, пропаганди та інших злодійських схем та схемочок, а також, і це дуже важливо, впевненості у власній «богоізбранності», що проявляється в термінології «Особєнний путь», «Духовність», «Трєтій Рім», «Руський мір» ну і таке інше.
На жаль, зараз Росія хвора на «москальський синдром». Але й там лишається багато людей, які відстоюють високі принципи європейського гуманізму та лібертаріанських цінностей, що їх москалі навмисне спростили до зневажливих плебейських лінгвістичних фейкоформ «підори», «піндосія», «гейропа» і таке інше. Нестійка, схильна до шаблонізації зовнішніх факторів психосоматична система типового москаля вдається до спрощення та нівеляції будь-яких складних філософських та естетичних форм цивілізованого впливу.
Типове для москалів явище «шаріковщини», заснованої на превалюванні тваринних інстинктів над суто людськими якостями аналізу, самопізнання, самовдосконалення, і зараз є дуже розповсюдженим на теренах колишнього Радянського Союзу. Та й сама висока російська культура є радше опором «внутрішньому москалю», що живе в російській колективній душі й багато чинить лиха не лише довколишнім народам, а й «внутрішнім ворогам» у вигляді митців та інтелігенції.
Узяти, хоча б, стовпів російської літератури та філософської думки – Пушкіна, Лєрмонтова, Грибоєдова, Гумільова, Бєрдяєва, Маяковського, Пастернака, – усі вони в той чи інший спосіб боролися з великодержавним імперським москалем і врешті ставали його жертвами. І зараз чимало росіян не піддаються на пропаганду рашизму. Пропоную згадати їхні прізвища! Хто то може бути?
Із залу чуються вигуки: «Макаревич, Каспаров, Акунін, Парфьонов, Ахеджакова, Собчак…»
– Ну от бачите, вже шість є! – жартує Орест, і в залі чути сміх. – На сто п’ятдесят мільйонів і це непогано! Адже сказав Господь до біблейського Лота: «Не знищу Содом і Гоморру, якщо знайду там хоч одного праведника». Тому треба відрізняти москалів від нормальних росіян. Я навіть сам зізнаюся – колись був москалем!
По залу пробігає хвиля здивування. Чути таке від українського праворадикального українізатора готові не всі.
– Це сталося тоді, коли мене примусово забрали служити до армії і я два роки провів в окупаційному контингенті радянських військ у Німеччині. Співав в ансамблі пісні й танцю. Саме там у 1989 році було написано пісню «А я – не москаль». Але перед тим як її заспівати, я знову хочу задати питання: «Чи є в залі москалі?»
На цей раз у залі тиша.
– А чи є в залі хохли?
– Є-є-є-є-є! – знову закричить якась падлюка, а може, й не одна. Причому в центральних та східних українських містах таких глядачів трапляється більше.
– Стоп, стоп, стоп, – каже Лютий і знову наче трошки зігує. – Тут теж треба розібратися. Бо хто такий хохол? Хохол – це той, хто служить москалеві, визнаючи над собою його силу і моральну перевагу. Нехай тримаючи дулю в кишені, нехай сокиру за спиною або обріз під пахвою, але все одно вклоняється йому і служить. Бо москаль і хохол нерозривно пов’язані й жити одне без одного не можуть. То я ще раз питаю: чи є в залі хохли?
Тиша.
– Чи є в залі українці?
– Є-є-є-є! – вибухає зал.
– СЛАВА УКРАЇНІ!
– ГЕРОЯМ СЛАВА!
– Оце інша справа! – Орест Лютий широко і щасливо посміхається. – А тепер трохи історії. Як уже казав, пісню «А я – не москаль» написано у далекому 1989 році. Ми з моїм другом Сашком Бойком, чий батько був дисидентом і відсидів 12 років у мордовських таборах, присвятили її хлопцям, що закосили від радянської армії й не стали «москалями». Співали підпільно для підняття бойового духу. Від радянської окупаційної армії закосити було не гріх. А от від української, яка захищає нашу честь і свободу, косити аж ніяк не можна. Тому зараз я хочу почути в залі оплески на адресу наших славних воїнів, які тримають бойові позиції на сході та півдні України, які сьогодні знаходяться в цьому залі, нашим славним волонтерам і медикам, усім тим, хто творить історію нашої молодої держави!
У залі зчиняється овація. Цього разу всі підхоплюються і довго, зі сльозами на очах аплодують.
Орест жестами просить публіку заспокоїтися.
– Уважно подивіться на того, хто сидить поруч: праворуч, ліворуч…
Зал слухняно крутить головами.
– Той, хто не співає разом з нами, той…
– Моска-а-а-а-аль!!! – вибухають сміхом глядачі.
Звучить акордеон, потім вступає бандура. Орест співає на мотив «Пісні про зайців» з радянського кінофільму «Діамантова рука».
У карпатськім лісу, де тріпочуть смереки
І з мольфарів-дубів облітає листва,
В турпоході митці від призову косили
І при тому промовляли отакі слова:
ПРИСПІВ.
А я – не москаль, а я – не москаль,
І не буду я совєтам служить.
А я – не москаль, а я – не москаль,
Бо не можу я у неволі жить.
А мольфари-дуби, щось шепочуть смерекам.
За поганих доріг хлопців хрін хто спійма.
Косить молодь від армії (радянської).
Від тупої утіхи…
І при тому промовляє отакі слова:
ПРИСПІВ.
А я – не москаль, а я – не москаль,
Хоч мій дядя був той ще кадебіст.
Він за влади рад був москалю брат,
А я не москаль, я – правий анархіст!
Ла-ла-лай…
* * *
Початок липня 1987 року. Невелике прусське містечко Франкфурт-на-Одері. Зі скотарських вагонів з нарами у три поверхи вивалює натовп «воїнів-визволителів». Майже дві доби нас везли у тих вагонах від військового аеропорту Фюрстенвальде до Франкфурта, відстань між якими – не більше ста кілометрів. Везли ночами. Потайки. Вдень стоїмо на якихось запасних коліях, а вночі зі швидкістю десять кілометрів на годину рухаємось і знову стоїмо, пропускаючи цивільні поїзди та товарняки.
Радянський військовий аеропорт Фюрстенвальде теж категорія відносна. Поле, посеред якого злітно-посадкова смуга, а поруч, за два кілометри, оточене колючим дротом наметове містечко. Вода із заіржавлених чанів – гірка і хлорована. Туалети – застелені дошками провалля в землі, загороджені брезентовими шторами. Бридкі пологові будинки для мільйонів мух, які зліталися на рештки перлової каші, поточених комахами галет та крутого солдатського гівна, замішаного на смердючій, як казенний чай, сечі.
Чай, із дивним присмаком якихось медикаментів, дають зранку і ввечері. Його привозять польові кухні й черпаками розливають у металеві кружки, що теоретично мають бути у кожного солдата, але у багатьох нема, бо довкруж працює одвічний москальський принцип: «нє украдьош – нє проживьош». Багато хто з України «проїбав» свої кружки у перший же день, а потім викупав їх за цигарки, леза для гоління чи цукерки у тих самих хлопців з Тюмєні, Казані чи Нижнього Тагіла.
Весь день харчуєшся сухпайками – вже оспівана консервована перловка-«шрапнель дріб шістнадцять», галети та ще якийсь біогумус типу тушонки, де замість м’яса суцільна вода та жир. Від цього раціону запори траплялися такі, що воїни по два тижні не могли із себе нічого вичавити. Очі ставали, як курячі яйця, ануси кровоточили і вкривалися геморойними шишками після кожного більш-менш вдалого випорожнення. Переказували, що якийсь кєнт з Волгограда отак і вмер, сручи, отримавши крововилив у мозок від напруження. Але на диво, ями з гівном були заповнені вщерть. Давалася взнаки велика кількість людиноподібної худоби з країн Середньої Азії, які жерли ту тушонку з превеликим задоволенням, а потім всідалися перед наметами у кола на «кортах» і про щось там собі гомоніли на мові Темучіна, чи то пак Чингісхана, Тохтамиша й іноді трошечки Ходжі Насрєддіна, про що свідчили лукаві погляди у бік «бєлих братьєв», що мучилися від запорів і липневої спеки, нічим не гіршої за ту, яка буває в Самарканді чи Кизилкумі десь у березні-квітні, коли цвіте урюк.
Азіатів було дуже багато. На три-чотири літаки з європейської частини СРСР було по десять авіалайнерів з Душанбе, Улан-Уде чи Сєміпалатінска. Це мене дивувало. Ну невже не можна було створити в центрі Європи хоча б ілюзію цивілізаційної дотичності СРСР до європейських норм та стандартів, надсилаючи сюди служити європеоїдів з Прибалтики, Вітєбська чи глухої рязанської дєрєвєнькі Сукіно-Єгорушкіно? На хєра тут, у центрі Європи, неподалік від місць, де творили Моцарт із Бахом, Шопен, Вагнер, Еріх Марія Ремарк, Зігмунд Фройд, Кафка та, вибачайте на слові, Карл Каутський, – уся оця татаро-монгольська гопота? І тільки трохи згодом я зрозумів цей геніальний демографічний пиздець, без сумніву розроблений у суворих кабінетах Луб’янки.
Три доби у таборі для новобранців, дві у дорозі, а до того ще два тижні на перевалочному пункті в Україні біля Білої Церкви, і це, зауважте, без жодної можливості прийняти душ чи отримати нелімітований доступ до води, щоб, як казав старшина Акінфієв, «окунуть мудя». І ось о п’ятій ранку радянську худобу вивантажують зі скотарських вагонів, де замість туалету – вічко у підлозі, й ведуть вулицями затишного прусського містечка Франкфурт-на-Одері, в якому розташовано головний розподільний пункт Групи радянських військ у Німеччині.
Нескінченна колона голених голів у червонозоряних пілотках з мармизами, вкритими пилом, багнюкою, і вже не розбереш, де голова удмурта, киргиза, хлопкороба, гречкосія, токаря другого розряду, семінариста, ботаніка, філолога чи студента театрального інституту ім. Карпенка-Карого, як ото, приміром, я. І кожен одягнутий у форму, на два розміри більшу, у дерев’яні кирзові чоботи зі смердючими онучами всередині, і кожен тягне за спиною напханий гівняною тушонкою «вєщмєшок», з припасованою до нього шинелкою, якою вкривалися вночі на нарах у телячих вагонах. І нема тій колоні кінця й краю.
Встає сонце. З віконечок охайних фарбованих будиночків мовчки визирають молоді й не дуже обличчя німкень (німці взагалі встають дуже рано). Чоловіків нема. Їм соромно. Їхню землю окуповано, і вони не спроможні зарадити цій біді.
«Ей, дєвушкі, давайтє знакоміться!» – вигукує із нотовпу якийсь малєц-удалєц з Уфи чи Наро-Фомінська, й обличчя зникають.
Для чого це все? Щоб знала Європа, знав світ, що отам, за високими, обнесеними колючим дротом парканами військових частин, ховається півмільйона варварів, які будь-якої миті можуть осідлати тисячі танків, літаків, БМП і БТРів, а також запхати дула своїх немитих хуїв у піхви ошатних європейських пані й кінчати в них автоматними чергами смертельно небезпечної азійської сперми на очах зніяковілих європейських лохів-інтелектуалів в окулярах.
І понесе Європа від москаля. І народить істоту, наче європеоїдну зовні, але з чорною варварською і нєв’єбічєскі загадочной душой, полной протіворєчій, способной как на вєлікіє духовниє вознєсєнія, так і на страшниє смєртєльниє грєхопадєнія! Согрєшила Європа с Азієй – получілась Росія. Мутант, которого умом нє понять, а хуєм не ізмєріть! Потому как і понімать нєчєго. Ні то ні сьо. Хуй знаєт шо. Достоєвскій руліт!
Тремти, Європо, тремти, світ! Орда іде! Люта, страшна, голодна. Незборима татаро-монгольська орда! Хайль Лєнін! Хайль Сталін! Хайль СРСР!!!
А хулє…. Дєди воєвалі…..
