Kitabı oku: «Секс-бомба застарілої конструкції, або Уроки державної служби», sayfa 2

Кому ті принципи потрібні, коли начальник ретроград!

Описувані події відбувалися саме тоді, коли, аби втриматись при владі, чи, бодай, обмежити повноваження того, хто незабаром прийде господарем на Печерські пагорби на зміну діючому гаранту, адміністрація президента затіяла так звану конституційну реформу. Розумні люди вважали те за не варте уваги мишаче вовтузіння. Мудрі ж – розуміли, що то насувається крах і без того куценької демократії. Та поки останні в кулуарах, на мітингах і в опозиційних газетах намагалися дискутувати, переконуючи маси бойкотувати реформу, новоявлені реформатори робили свою справу. Надрукували у всіх провладних газетах президентський указ про всенародне обговорення президентських же пропозицій щодо внесення змін до Конституції. Керівників державних та інших підвладних президентському оточенню електронних і друкованих засобів масової інформації, як у недалекі радянські часи, зобов’язали організувати позитивні відгуки читачів, слухачів та глядачів на «мудрі й життєво необхідні» пропозиції гаранта Конституції щодо зміни самої Конституції. Правда, дозволялося й покритикувати окремі положення проекту. Але тільки легесенько й після схвалення ідеї взагалі. А до серйозної і предметної критики – зась!

Антон Грабовський, відомий своїми критичними поглядами на все, що відбувається в політичному житті країни, редактор відділу інформації й політики майже незалежної газети, співзасновником якої було Міністерство правди, чи не першим зажив собі ґулі на голові. Редакторське завдання підготувати у номер інформацію про обговорення президентського проекту конституційної реформи, він виконав оперативно. Побував на зборах представників громадських організацій, що входять до народно-демократичного об’єднання «Нова Україна», й за годину здав у номер ґрунтовний і об’єктивний звіт. У ньому було більше критики, ніж схвалення гарантових ідей. Матеріал вже стояв у шпальті, коли з якоїсь наради повернувся головний редактор. Збуджений та ще й напідпитку. Прочитавши звіт, скипів:

– Зняти негайно!

– З якого б це дива? – Огризнувся Грабовський.

– Бо я так сказав! – Редактором, який, як і більшість коротунів, страждав комплексом Наполеона, вже починало тіпати.

– Гаразд, – промовив Грабовський, висмикуючи з редакторських рук роздруківку зверстаної газетної шпальти, яку журналісти називають «білкою». – Ти сам напросився. Завтра ця «білка» разом із свіжим номером газети ляже на стіл голови парламентського комітету з питань свободи слова. Сподіваюсь, ти не забув, що він обіцяв п’ять тисяч баксів тому, хто дасть в руки документальне підтвердження існування в засобах масової інформації політичної цензури? Тож не ображайся, що я на тобі зароблю купу бабла.

Тут слід зауважити, що у Грабовського із першого дня не склалися стосунки з новим головним редактором. Вихований на кращих традиціях української журналістики часів перебудови і розвалу Радянського союзу, один із першої десятки найсміливіших авторів столичної «Вечірки», Антон Петрович ніяк не міг змиритися з тим беззубим витвором колективної думки, на який перетворив газету з викличною абревіатурною назвою «ГПУ», новий головний редактор. Останній же, колишній чиновник кабміну й адміністрації президента, який свого часу очолював обласну молодіжну газету в провінції, кожної сміливої думки сахався, як чорт ладану. Перше, що він зробив, обійнявши редакторську посаду, – це заборонив публікувати коротенькі в’їдливі політичні огляди Грабовського, які так любили читати в сільській глибинці. Далі – гірше. Під заборону потрапила будь-яка політична інформація, де присутня особиста позиція чи думка автора. Усе – тільки з офіційних стрічок інформаційних агентств. І ось – остання крапля. Хоч головний редактор і здався, та Микола розумів, що після цієї сутички їм двом в редакції буде затісно. Тож повідомив кільком колегам, що шукає роботу. Тоді ж хтось і запропонував піти в прес-службу Міністерства справедливості, чи то, пак, у відділ взаємодії зі ЗМІ.

Урок субординації від досвідченого стратега

– Вам вже кілька разів телефонував якийсь Грищенко, – повідомила секретарка, щойно Антон з’явився в редакції. Просив терміново озватися.

– Алло, Роман Михайлович? Доброго дня! Це Грабовський.

– Здрастуйте, здрастуйте! Дуже добре, що ви подзвонив, – майбутній Антонів керівник, директор департаменту Роман Михайлович Грищенко, як і багато інших чиновників, звертався до співрозмовників досить специфічно: на «ти» і на «ви» одночасно. – Телефонували з кадрів. Ваш лист на переведення готовий. Можете забрати. Заодно зайдіть, допоможете мені в одній нагальній справі.

Повернувшись з департаменту кадрів Антон хвилин десять стояв біля шефового столу, чекаючи, поки захоплений розмовою по телефону Грищенко зверне увагу на майбутнього підлеглого.

– Здрастуйте ще раз, – потиснув правицю Роман Михайлович. – Антоне Петровичу, ви міг би вже сьогодні приступити до роботи?

– Звичайно. А що треба?

– Терміново потрібно подати держсекретарю перелік засобів масової інформації, у яких можемо організувати роз’яснення нюансів президентського проекту політичної реформи за участю фахівців міністерства.

– Немає нічого простішого, – відповів Грабовський, набираючи номер мобільника президента телекомпанії.

– Моє шанування, Вікторе Антоновичу. Це прес-служба Міністерства справедливості. Антон Грабовський. Слухай, Вікторе, як ти дивишся на те, щоб наші фахівці брали участь у телепрограмах, присвячених політичній реформі?

– Вже домовилися. Скинь на мій факс список спеціалістів з контактними телефонами. Тільки підбери таких, щоб вільно володіли українською й могли експромтом відповідати на будь-які гострі запитання, – давав настанови телепрезидент.

Аналогічну відповідь отримав і від президента радіокомпанії. Головні редактори кількох газет також дали «добро». А на додачу домовився про те, що організатори чергового засідання всеукраїнського прес-клубу, перед початком зустрічі з лідерами кількох парламентських фракцій привезуть близько сотні регіональних журналістів на прес-конференцію з міністром справедливості.

– От і чудово, – потер руки Роман Михайлович. – Усе це ми зараз внесемо у план обговорення президенських ініціатив. Залишилося підготувати план-графік проведення телефонної «гарячої лінії» та виступів керівників міністерства у засобах масової інформації і ми на коні. Дерзайте! – розпорядився Грищенко.

– Даруйте, Романе Михайловичу, але з планами і графіками мені ніколи не доводилось мати справу. Навіть не знаю як це робиться.

– Мені теж не доводилось. Але не переймайтеся, навчимось. Ви хач куштували?

– Ні, а до чого тут хач і що воно таке?

– Це особлива страва, якою на Кавказі частують найшанованіших гостей. До її складу входять вимиті овечі нутрощі, приготовлені особливим способом. Обов’язковим компонентом цієї страви є баранячий мозок. Одного разу господар чекає дуже поважних гостей. Усе готове для частування. Залишилося купити мозок і приготувати хач. Пішов господар на базар, дивиться: у м’ясній ятці висять три зовні однакові баранячі голови, а ціна різна: 50 копійок, гривню і півтори.