Kitabı oku: «Безодня Маракота», sayfa 2
– Ваші життя тепер у моїх руках, – заявив він, і тільки тут ми побачили, що в руці пастор тримає великий револьвер, а руків’я ще одного стирчить у нього з-за пояса. – Я озброєний, а ви ні. Якщо хто із вас ворухнеться або озветься, негайно ж загине. Сидіть сумирно, й я вас не чіпатиму. Маєте просидіти тут годину. Ох, ви, бовдури, – презирливе шипіння, з яким він вимовив ці слова, звучало потім у наших вухах не один день, – ви, мабуть, навіть не підозрюєте, хто вас так надурив. Хто кілька місяців клеїв із себе пастора та святенника? Джим-носач, мавпи! А Філліпс і Моул – двоє моїх вірних помічників. Тепер вони з вашим золотом подалися далеко в гори. Гей! Припини! – останні слова були адресовані одному неспокійному копачеві, котрий миттю принишк під лютим поглядом бушрейнджера і цівкою його револьвера.
– За годину вони будуть недоступні для будь-якої погоні, і моя вам порада – не погіршуйте свого становища і не переслідуйте нас, інакше можете втратити щось цінніше за гроші. Мій кінь прив’язаний за дверима позад мене. Коли настане час, я звідси вийду, замкну вас зовні і тільки мене й бачили. Після цього вилазьте, хто як зуміє. Мені більше нічого вам сказати, хіба те, що ви – найбільше стадо баранів, які носять штани.
Наступних довгих шістдесят хвилин нам цілком вистачило, щоб подумки погодитися з такою відвертою про нас думкою; ми залишалися безсилі перед рішучим і відчайдушним бушрейнджером. Звісно, якби ми всі гуртом накинулися на нього, то зуміли б його здолати ціною життя вісьмох чи десятьох із нас. Але як організувати такий штурм, не маючи можливості спілкуватися? Та й хто б наважився розпочати атаку, не будучи впевнений, що його підтримають інші? Нам нічого не зоставалося, як скоритися.
Здавалося, що минуло тричі по годині, перш ніж бушрейнджер нарешті клацнув накривкою свого годинника, зліз із діжки, підійшов до дверей, не опускаючи револьвера, і шпарко вислизнув із салуну. Ми почули скрегіт іржавого замка і тупіт копит коня, що чвалом виносив бушрейнджера з Джекманз-Галча.
Я вже казав, що впродовж останніх кількох тижнів лайка дуже рідко звучала в нашому таборі. За півгодини ми надолужили згаяне: такого добірного та чуттєвого лихослів’я я в житті не чув. Коли нарешті нам вдалося вибити двері, бушрейнджерів із їхньою здобиччю і слід вистиг; нікому з нас більше не випало побачити ні самих злодіїв, ні викраденого ними золота.
Бідолаха Вобурн, котрий зберіг вірність своєму обов’язку, лежав із простреленою головою на порозі спустошеного складу. Лиходії Моул і Філліпс спустилися в табір одразу ж після того, як нас заманили в пастку; убивши охоронця, вони склали здобич до невеликого візка і спокійнісінько подалися в якусь надійну криївку у горах, де до них пізніше приєднався їхній хитрий ватажок.
Джекманз-Галч оговтався від цього удару. Зараз це цвітуче містечко. Однак проповідники й інші духовні реформатори не користуються тут популярністю, так само байдужі тут і високі моральні якості. Кажуть, що нещодавно було проведене судове розслідування дій одного невинного незнайомця, котрий мав необережність заявити, що в такому великому містечку непогано було б мати якусь церковну службу.
Сліди, залишені в пам’яті мешканців Джекманз-Галча одним-єдиним їхнім пастором, ще занадто свіжі, і, перш, ніж вони згладяться, мине чимало довгих років.
Чоловік із Архангельська
На четвертий день березня 1867 року, коли мені вже йшов двадцять п’ятий рік, я під впливом тривалих переживань і хвилювань записав до свого щоденника такі рядки:
«Сонячна система, серед інших незліченних великих систем, що здійснюють у мовчазному просторі свій вічний шлях до сузір’я Геркулеса. Без упину та безгучно обертаються і кружляють в одвічній порожнечі гігантські кулі, з яких вона складається. У цій системі однією з найменших і незначних куль є скупчення твердих і рідких частинок, яке ми називаємо Землею. Обертаючись, вона мчить вперед, як мчала до мого народження й як буде линути після моєї смерті, кружляючи в таємниці, що невідомо звідки прибула та невідомо куди втікає. На поверхні цієї рухомої маси метушаться незліченні мікроскопічні істоти, й одна з них – я, Джон Мак-Вітті, безпорадний, безсилий, котрий без конкретної мети вештається в просторі. Проте наше життя таке, що я змушений віддавати праці всі свої слабкі сили та проблиски розуму, щоб отримувати за це певні металеві кружальця, купувати на них хімічні елементи для живлення моїх тканин, що постійно руйнуються, і мати над головою дах для захисту від негоди. Тому у мене не залишається часу для роздумів над світовими питаннями, з якими мені доводиться стикатися на кожному кроці. Але при всій своїй незначності інколи я все ще спроможний почуватися до певної міри щасливим, а іноді навіть, як це не дивно, насолоджуватися усвідомленням значущості власної персони».
Як було сказано вище, я записав ці рядки до свого щоденника, і в них знайшли віддзеркалення думки, які не були викликані хвилинними, нетривкими емоціями, а постійно володіли мною і глибоко вкоренилися в мою свідомість.
Але ось помер мій дядько – Мак-Вітті з Ґленкерна, той самий, котрий свого часу головував у різних комітетах у Палаті громад. Він розділив своє величезне багатство між численними племінниками, й у мене з’явилося достатньо коштів, щоб без нужди прожити дні, що мені залишилися. Водночас я став власником сумнівної та безплідної піщаної смуги на узбережжі Кейтнесса, яку, як мені здається, старий подарував мені жартома, адже мав похмуре почуття гумору. Я працював тоді адвокатом в одному з містечок середньої Англії. Тепер же міг здійснити свої сподівання і, відкинувши всі нікчемні, ниці прагнення, присвятити себе величній меті пізнання таємниць природи.
Мій від’їзд із містечка, де я жив, дещо прискорила та обставина, що я мало не вбив у сварці людину. Я маю запальний характер і в гніві не тямлю себе. Проти мене не порушили судового переслідування, але газети гавкали на мою адресу, а люди зиркали на мене при зустрічі з-під лоба. Скінчилося тим, що я прокляв їх разом із їхнім огидним, зацофаним містечком і подався в свій північний маєток, де сподівався знайти спокій і відповідну атмосферу для наукових занять і вдумливих роздумів. Перед від’їздом я взяв зі свого капіталу дещицю грошей, і це дозволило мені прихопити з собою прекрасну збірку найсучасніших філософських праць, а також інструменти, хімікати й інші речі, які могли мені знадобитися на самоті.
Успадкована мною ділянка була вузькою, переважно піщаною смугою, що тягнулася протягом двох із гаком миль уздовж узбережжя затоки Менсі та Кейтнесса. На цій ділянці стояв старий будинок із сірого каменю, причому ніхто не міг мені сказати, коли і для чого його тут збудували. Я відремонтував оселю та зробив її цілком придатним житлом для людини з такими невибагливими потребами, як мої. Одна з кімнат слугувала мені лабораторією, друга вітальнею, а в третій, яка перебувала під самим дахом, я повісив гамак, в якому спав. У будинку було ще три покої, але я наразі ними не користувався і віддав один із них старій, котра вела мою господарку. На багато миль навколо не було інших людей, крім двох простих рибальських родин – Янґів і Мак-Леодів, котрі проживали по той бік мису Ферґус. Перед будинком стелилася величезна бухта, а позад неї височіли два довгих оголених пагорби, над якими віддалік виднілися інші, ще вищі. Між горбами лежала вузька долина, і коли вітер дув із суходолу, то пролітав із похмурим свистом, гойдав гілки під вікнами моєї мансарди та шепотів із ними про щось сумне.
Я не люблю людей. Заради справедливості зазначу, що вони, здебільшого, мене також не люблять. Я ненавиджу їхнє підле плазування, їхні умовності, їхні хитрощі, їхні напівправди та неправди. Їх ображає моя різка відвертість, моя байдужість до їхніх громадських звичок, мій протест проти будь-якого насильства. Сидячи в своєму відокремленому кабінеті в Менсі, серед книг і хімікатів, я міг залишатися бездіяльним і щасливим, осторонь від галасливої юрби з її політикою, винаходами та балаканиною. Втім, не зовсім бездіяльним: у своїй маленькій норі я працював і досяг певних успіхів. У мене є всі підстави вважати, що атомістична теорія Делтона базується на непорозумінні, а також з’ясував, що ртуть не є елементом.
Весь день я був зайнятий своїми дистиляціями й аналізами. Подекуди забував, що мені треба їсти, і коли стара Медж о п’ятій годині подавала мені чай, я виявляв, що мій обід усе ще стоїть на столі неторканим. По ночах я читав Бекона, Декарта, Спінозу, Канта – всіх, хто намагався осягнути непізнаване. Ці безплідні абстрактні мислителі, котрі не добилися жодних результатів, але були щедрі на багатоскладові слова, нагадували мені диваків, котрі в пошуках золота виявляють лише хробаків і захоплено виставляють їх на загальний огляд як цінну знахідку, мету своїх пошуків. Час від часу мною оволодівав неспокій, і я здійснював переходи на тридцять-сорок миль, без відпочинку й їжі. Коли я, худий, неголений і розпатланий, проходив через села, матері поспішно вибігали на дорогу та забирали дітей додому, а селяни висипали з шинків, щоб повитріщатися на мене. Мені здається, що я набув широкої популярності, як «шибанутий із Менсі». Однак я не часто робив такі походи, зазвичай вдовольняючись прогулянками по берегу перед своїм будинком, і, зробивши море своїм приятелем і повіреним, втішав себе, смалячи міцний чорний тютюн.
Чи є на світі кращий товариш, ніж величезне, неспокійне, бурхливе море? З яким тільки настроєм нашої душі воно не гармоніює! Море – це повнота життя, і людина відчуває приплив бадьорості, слухаючи його цілющий шум і спостерігаючи, як пнуться довгі зелені хвилі, на гребенях яких весело дріботять сонячні промені. Але коли свинцеві вали люто здіймають кошлату голову і вітер реве над ними, ще більше їх підбурюючи, то навіть найсуворіша людина відчуває, що і в природі є така ж похмура меланхолія, як і у власній сутності.
У спокійні дні поверхня затоки Менсі була гладенькою, як дзеркало, і лише в одному місці, неподалік від берега, воду розсікала довга чорна смуга, яка нагадувала зубчасту спину якогось сонного чудовиська. Це була небезпечна гряда скель, відома рибалкам під назвою Зубастого рифу Менсі. Коли вітер дув зі сходу, хвилі з гуркотом розбивалися об скелі і бризки перелітали через мій будинок, досягаючи пагорбів, що височіли позаду. Бухта була мальовнича, але відкрита для потужних північних і східних вітрів, і через її грізний риф моряки рідко заходили сюди. Було щось романтичне в цьому відокремленому місці. Плаваючи в човні тихої погоди та звиснувши через борт, я пильно вдивлявся в глибочінь моря і розрізняв там мерехтливі, примарні обриси величезних рибин, які, як мені здавалося, були цілком невідомі натуралістам, і моя уява перетворювала їх у духів цієї пустельної бухти. Однієї безвітряної ночі, коли я стояв біля самої води, звідкілясь із глибин, то посилюючись, то слабшаючи в нерухомому повітрі, впродовж кількох секунд лунав глухий стогін, наче в безпорадному горі лементувала жінка. Я чув це на власні вуха.
У цьому відокремленому притулку, між непорушними пагорбами та вічно гамірним морем, позбавлений людської настирливості, працюючи та міркуючи, я прожив більше двох років. Поступово я так привчив до мовчанки свою стару служницю, що вона стала рідко розтуляти рота, хоча впевнений, що, відвідуючи двічі на рік своїх родичів у Віку, вона за ці кілька днів повністю винагороджувала себе за вимушене мовчання. Я вже майже забув, що є членом великої родини людства, і звик жити серед мерців, книги котрих уважно вивчав, коли стався випадок, який надав моїм думкам нового напрямку.
Після трьох діб бурхливої негоди в червні видався тихий, спокійний день. Ні найменшого подиху не відчувалося в повітрі того вечора. Сонце зайшло на заході за стіну багряних хмар, і на гладку поверхню затоки лягли смуги червоного світла. Калюжі води після припливу здавалися на жовтому піску плямами крові, немов тут насилу повз якийсь поранений велетень, залишивши криваві сліди. У міру того, як сутеніло, безформні хмари, що нависли над східною частиною виднокраю, зібралися в величезну хмару з химерними обрисами. Стрілка барометра все ще стояла низько, й я відчував, що насувається буря. Близько дев’ятої години вечора з моря стали долинати глухі стогони, немов якась змучена істота відчула, що знову настає час її страждань. О десятій годині зі сходу подув потужний бриз. Об одинадцятій годині він посилився й опівночі вибухнув таким лютим штормом, якого я ще ніколи не бачив на цьому бурхливому узбережжі.
Коли я лягав спати, галька та морські водорості тарабанили у вікно моєї мансарди, а вітер завивав так тривожно, що, здавалося, в кожному його пориві чується стогін душі, що гине. На той час завивання бурі стали для мене колисковою. Я знав, що сірі мури старого будинку вистоять, а те, що відбувається в зовнішньому світі, мене мало турбувало. Стара Медж зазвичай ставилася до цього з такою ж байдужістю, як і я. Ось чому я дуже здивувався, коли близько третьої години ночі мене розбудив гучний грюкіт у двері, й я почув схвильований, хрипкий голос моєї економки. Я вивалився з гамака і грубо спитав, у чому річ.
– Гей, господарю, господарю! – пронизливо волала вона на своєму огидному діалекті. – Мерщій! На рифи налетів великий корабель. Бідні люди лементують і благають про допомогу. Ах, господарю Мак-Вітті! Хутко зійдіть униз!
– Припни язика, стара порхавко! – люто заверещав я. – Що тобі до того, загинуть вони, чи ні? Лягай спати і дай мені спокій.
Я знову заліз у свій гамак і натягнув на себе ковдру. «Люди на тому кораблі, – казав я собі, – вже відчули жах смерті. Якщо допоможу їм, то за кілька років їх чекають такі ж випробування. Нехай уже краще вони загинуть зараз, якщо стільки вистраждали в очікуванні смерті, адже це страшніше, ніж сама смерть». Після таких роздумів я спробував було знову заснути, позаяк моя філософія не лише навчила мене дивитися на смерть, як на незначний, вельми пересічний випадок в одвічній і незмінній долі людини, а й відібрала мені цікавість до життєвих справ. Аж раптом я виявив, що стара закваска все ще нуртує в мені. Кілька хвилин я перевертався з боку на бік, намагаючись погасити миттєвий потяг міркуваннями, які плекав усі ці довгі місяці. Потім серед дикого завивання шторму до мене долинув глухий гул, це був постріл із сигнальної гармати. Сам не знаючи чому, я піднявся, одягнувся, закурив люльку та попрямував на морський берег.
Коли виходив із дому, стояла темрява, хоч в око стрель, вітер дув із такою силою, що мені довелося продиратися по гальці, виставивши вперед плече. Обличчя мої пашіло та саднило від дрібних камінчиків, піднятих вітром, а іскри з моєї люльки струменем віялися позад мене, здійснюючи в темряві якийсь фантастичний танок. Я підійшов до берега, на який із диким ревінням мчали величезні хвилі, і, прикривши від солоних бризок очі долонею, став вдивлятися в море.
Не міг нічого розрізнити, але все ж мені здалося, що разом із поривами вітру до мене долинають крики і невиразні жаскі зойки. Продовжуючи витріщатися, я раптом побачив спалах вогню, і миттю вся бухта і берег освітилося зловісним блакитним світлом. Це був кольоровий сигнальний вогник, засвічений на борту корабля. Той лежав на боці посеред зазубреного рифу під таким кутом, що я міг бачити весь настил його палуби. Це була велика двощоглова шхуна чужоземної оснастки, і перебувала вона приблизно ярдів за двісті від берега. При мертво блакитному вогні, що шипів і блимав на найвищій частині баку, чітко виднілися реї та ванти, які розвівав вітер. З моря, з глибокої темряви, на корабель, що гине, безперервно та невпинно навалювалися довгі чорні хвилі, на гребенях яких подекуди зловісно біліла піна. Потрапляючи в широке коло, утворене світлом сигнального вогню, кожна хвиля, здавалося, набирала потуги, збільшувалася в обсязі і ще стрімкіше мчала далі, щоб наступної миті з гуркотом і ревінням накинутися на свою жертву.
Я чітко бачив десятьох чи дванадцятьох оскаженілих матросів, котрі чіплялися за ванти з навітряного боку. Як тільки при світлі вогню, запаленого на кораблі, вони побачили мене, моряки звернули до мене бліді обличчя та благально замахали руками. Я відчув, що в мені знову підіймається огида до цих жалюгідних, переляканих хробаків. Чому вони намагаються ухилитися від тієї вузької стежки, по якій пройшло все, що було в людстві великого та шляхетного?
Один із них зацікавив мене більше за інших. Це був високий чоловік, котрий спокійно стояв осторонь, балансуючи на хиткій палубі корабля і немов не бажаючи чіплятися за мотузки чи за поручні. Руки мав закладені за спину, голову опустив на груди, але навіть у цій безнадійній позі, як і в усіх його рухах, відчувалася енергійність і рішучість, які робили його мало схожим на людину, котра впала у відчай. І справді, меткі погляди, які він кидав навколо себе, доводили, що він ретельно зважує всі можливості порятунку. Хоча незнайомець, без сумніву, бачив мою темну постать через смугу запеклого прибою, що відокремлювала нас, його самолюбство або якісь інші причини не дозволяли звернутися до мене за допомогою. Чоловік стояв похмурий, мовчазний, загадковий, вдивляючись у чорне море та чекаючи, що пошле йому доля.
Мені здавалося, що це питання небавом вирішиться. Поки я спостерігав за цим незнайомцем, величезний вал, значно вищий за всіх, і прямував за іншими, як погонич за табуном, пронісся над кораблем. Передня щогла зламалася майже біля самої основи, і люди, котрі чіплялися за ванти, полетіли в пучину, немов рій мух. У тому місці, де гострий гребінь рифу Менсі врізався в борт корабля, корабель із страхітливим тріском став розколюватися навпіл. Чоловік на баку швидко перебіг через палубу та схопив якийсь білий вузлик, який я ще раніше помітив, але не міг збагнути, що це таке. Лише після того, як він підняв вузлик і на нього впало світло, я розгледів, що це була жінка, прив’язана до перекладини рангоуту поперек тіла і під пахвами таким чином, щоб її голова весь час перебувала над водою.
Незнайомець дбайливо відніс жінку до борту і, мабуть, узявся пояснювати їй, що далі залишатися на судні неможливо. Її відповідь була дуже дивною: я бачив, як жінка підняла руку та дала чоловікові ляпас. Здавалося, це змусило його на мить замовкнути, але потім незнайомець знову звернувся до жінки, пояснюючи, наскільки я міг збагнути за його рухами, як потрібно триматися на воді. Юнка відсахнулася від нього, але той схопив її в свої обійми, схилився над дівчиною та притулився вустами до її чола. Потім, коли величезна хвиля прилинула до приреченого корабля, чоловік перехилився через борт й обережно поклав жінку на гребінь валу, подібно до того, як кладуть дитину в колиску. Я бачив, як її біле вбрання промайнуло в піні величезного валу, але потім світло стало поступово згасати, і покалічений корабель із єдиним залишенцем поринув у темряву.
Коли я спостерігав цю картину, усвідомлення того, що я чоловік, перемогло в мені всі філософські аргументи, й я відчув якийсь потужний поштовх. Відкинувши убік цинізм, як якусь одежину, яку можна знову одягти, коли мені запрагнеться, я кинувся до свого човна. Стара посудина протікала, але яка різниця? Адже я не раз тужливо і нерішуче споглядав на флакончик із опієм, то чи міг зараз зважувати шанси й ухилятися від небезпеки? Відчайдушним зусиллям я підтягнув човен до води та стрибнув у нього. Спершу боявся, що його перекине бурхливий прибій, але після кількох скажених ударів веслами мені вдалося вибратися в море, і човен не затонув, хоча й наполовину наповнився водою. Тепер я перебував серед бурхливих хвиль, човен то злітав на гребінь величезного чорного валу, то падав униз так глибоко, що, поглянувши вгору, я бачив навколо себе лише блиск піни на тлі темного неба. Далеко позаду я чув дикі вигуки старої Медж, котра помітила мене в морі та безумовно вирішила, що я збожеволів.
Працюючи веслами, я озирався на всі боки, поки нарешті побачив величезну білу пляму на гребені хвилі, що мчала мені назустріч. Коли жінку проносило хвилею повз мене, я нагнувся та насилу втягнув її, наскрізь промоклу, в човен. Мені не довелося гребти назад – наступний вал підхопив нас і викинув на берег. Відтягнувши човен подалі від води, я підняв жінку і відніс її в будинок. Позаду шкутильгала економка, голосно вітаючи мене та висловлюючи своє захоплення.
Услід за цим у мене настала реакція. Я второпав, що моя ноша жива, дорогою додому приклав вухо до її грудей і почув слабке биття серця. Переконавшись у цьому, недбало, як в’язку хмизу, опустив її біля вогню, який запалила стара Медж. Я навіть не поглянув на неї, щоб переконатися, вродлива вона чи ні. Вже багато років я майже не звертав уваги на зовнішність жінок. Однак, лежачи у своєму гамаку, я чув, як стара, розтираючи жінку, щоб зігріти її, монотонно бурмотіла: «Ах, бідненька!», «Яка краля!», з чого виснував, що врятована мною жертва кораблетрощі була молодою та привабливою особою.
Ранок після шторму видався тихим і сонячним. Прогулюючись вздовж довгої смуги нанесеного піску, я слухав важкий подих моря. Навколо рифа воно здіймалося та вирувало, але біля берега було вкрите лише невеликими брижами. На рифі не виявилося жодних ознак шхуни, на березі – ніяких залишків аварії корабля, але це мене не здивувало, адже я знав, що в тутешніх водах є могутня підводна течія. Над місцем нічної катастрофи кружляли дві ширококрилі чайки. Іноді вони подовгу ширяли в повітрі, немов розглядали в хвилях щось дивне. Часом я чув їхні хрипкі крики, ніби вони розповідали одна одній про те, що бачили.
Коли я повернувся з прогулянки, жінка стояла в дверях і чекала на мене. Побачивши її, я став каятися, що врятував дівча, бо мені стало ясно, що настав край моїй самоті. Врятована була дуже молода, щонайбільше дев’ятнадцять років. У неї було бліде, з тонкими рисами обличчя, золотисте волосся, веселі блакитні очі та білі, як перли, зуби. Краса юнки була якоюсь неземною. Вона здавалася такою білою, легкою та крихкою, що могла б здатися примарою, і немов виткана була з тієї морської піни, з якої я її витягнув. Вона вдягла одну із суконь Медж і виглядала доволі дивно, але водночас це їй якось навіть пасувало. Коли я, важко тупцяючи, піднявся стежиною, вона по-дитячому чарівно плеснула в долоні та кинулася мені назустріч, маючи намір, вочевидь, подякувати мені за порятунок. Але я відсторонив її та проминув. Здається, це дещо спантеличило дівчину, на її очі навернулися сльози, але юнка все ж зайшла у вітальню і стала задумливо спостерігати за мною.
– З якої ви країни? – раптом спитав я.
Вона всміхнулася у відповідь і похитала головою.
– Francais? – знову запитав я. – Deutsch? Espagnol?
Але дівчина щоразу хитала головою, а потім взялася щось щебетати незнайомою мені мовою, з якої я не второпав жодного слова.
Однак після сніданку мені вдалося знайти підказку, за допомогою якої зміг визначити її національність. Швендяючи знову берегом, я помітив, що в тріщині рифу застряг шматок дерева. Я дістався до нього на човні та перевіз на берег. Це був уламок ахтерштевня шлюпки і на ньому, точніше, на прикріпленому до нього шматку дерева, виднілося слово «Архангельськ», написане дивними, своєрідними буквами. «Отже, – міркував я, неквапливо повертаючись додому, – ця бліда дівчина – росіянка. Гідна піддана білого царя і настільки ж гідна мешканка берегів Білого моря!» Мені здалося дивним, що така витончена панночка могла здійснити настільки тривалу мандрівку на такому крихкому кораблику. Повернувшись додому, я кілька разів із різними інтонаціями вимовляв слово «Архангельськ», але вона, мабуть, не розуміла мене.
Весь ранок я провів, зачинившись у своїй лабораторії, продовжуючи напружено працювати над дослідженням алотропних5 форм вуглецю та сірки. Коли я зайшов опівдні до їдальні, щоб попоїсти, то побачив, що вона сидить біля столу з голкою та ниткою й упорядковує свій висхлий одяг. Я був обурений її присутністю, але не міг, певна річ, витурити її на берег, щоб вона влаштовувалася там, як їй до вподоби. Незабаром дівчина дала мені нагоду познайомитися зі ще однією рисою її характеру. Вказавши на себе, а потім на місце кораблетрощі, юнка підняла палець, питаючи, як я збагнув, чи вона єдина врятувалася із затонулого корабля. Я ствердно кивнув. Вона зустріла цю відповідь виявом бурхливих радощів, схопилася з ослінчика, підняла над головою сукню, яку зашивала, і, махаючи нею в такт своїм рухам, легко, як пір’їнка, взялася гарцювати по кімнаті, а потім через відчинені двері випурхнула з будинку. Кружляючи, юнка наспівувала своїм тоненьким голосочком якусь грубувату, дику пісню, що виказувала радість.
Я їй гукнув:
– Ходи-но сюди, бісеня таке, ходи сюди і замовкни!
Але дівчина продовжувала танцювати. Потім вона підбігла до мене і поцілувала в руку, перш ніж я встиг відсмикнути її. Під час обіду, побачивши на столі олівець, юнка схопила його, написала на клаптику паперу два слова: «Софія Рамузіна» і показала на себе на знак того, що це її ім’я. Панночка передала олівець мені, далебі, чекаючи, що я виявлю таку ж товариськість, але я просто поклав його до кишені, показуючи тим самим, що не бажаю мати з нею нічого спільного.
З цього моменту я став шкодувати про свою легковажність і поспішність, з якою врятував цю жінку. Яке мені діло до того, буде вона жити, чи помре? Я ж не якийсь палкий юнак, аби здійснювати такі подвиги. Мені доводиться терпіти в будинку Медж, але вона стара та потворна, і на неї можна не звертати уваги. А істота, врятована мною, молода та життєрадісна, і створена для того, щоб відволікати людину від серйозних справ. Куди б мені її відправити і що з нею робити? Якщо повідомлю про неї до Віку, то сюди припхаються чиновники, почнуть усюди нишпорити, виглядати, ставити запитання, а мені не до вподоби навіть думка про це. Ні, краще вже терпіти її присутність.
Незабаром з’ясувалося, що мене підстерігали нові неприємності. Справді, годі й шукати в цьому світі місця, де б тебе не турбували представники невгамовної людської раси, до якої належу й я. Вечорами, коли сонце ховалося за пагорбами і вони занурювалися в похмуру тінь, а пісок сяяв золотом і море переливалося сліпучими барвами, я зазвичай вирушав на прогулянку берегом. Іноді брав із собою книжку. Так зробив я і цього вечора і, розтягнувшись на піску, намірявся було почитати. Але не встиг влягтися, як раптом відчув, що між мною та сонцем постала якась тінь. Озирнувшись, я побачив, на свій превеликий подив, високого, статечного чоловіка. Він стояв за кілька ярдів і, хоча однозначно бачив мене, не звертав на мене уваги. Суворо насупившись, незнайомець пильно дивився через мою голову на бухту та чорну лінію рифу Менсі. У нього було смагляве обличчя, чорне волосся, коротка кучерява борода, орлиний ніс і золоті сережки у вухах. Чоловік справляв враження несамовитого, але по-своєму шляхетного. На ньому була вицвіла вельветова куртка, сорочка з червоної фланелі та високі, ледь не до пояса морські чоботи. Я відразу ж упізнав чоловіка, котрого помітив минулої ночі на гинучому кораблі.
– Он як! – роздратовано вигукнув я. – Отже, ви все ж дісталися берега?
– Атож, – відповів він правильною англійською. – Та я тут ні до чого. Мене викинули хвилі. Як би мені хотілося потонути.
Незнайомець балакав англійською з легким іноземним акцентом, і його було доволі приємно слухати.
– Двійко добрих рибалок, котрі живуть он там, врятували мене та доглядали за мною, але, правду кажучи, я не відчуваю до них подяки.
«Ого! – подумав я. – Ми з ним одна пара чобіт».
– А чому вам хотілося б потонути?
– Бо там, – вигукнув він, у пориві пристрасного та безнадійного відчаю викидаючи вперед свої довгі руки, – у цій блакитній безтурботній бухті, лежить моя душа, мій скарб, все, що я любив і для чого жив.
– Ну, – заперечив я, – люди гинуть щодня, і хвилюватися через це зовсім не варто. Щоб ви знали, ви ходите по моїй землі, і чим швидше звідси заберетеся, тим мені буде приємніше. Для мене цілком достатньо клопотів із тією, котру вже врятував.
– Котру ви врятували? – він аж рота роззявив.
– Авжеж, й якщо зможете прихопити її з собою, то буду вам дуже вдячний.
Секунду він витріщався на мене, немов насилу вникав у сенс моїх слів, а потім, дико зойкнувши, з дивовижною легкістю помчав до мого будинку. Ні до, ні після цього я не бачив, щоб людина бігала так шпарко. Я кинувся за ним, обурений вторгненням, що загрожувало моєму житлу, але ще задовго до того, як добіг до будинку, незнайомець уже пірнув у відчинені двері. З будинку пролунав пронизливий лемент, а коли я підійшов ближче, то почув бас чоловіка, котрий щось жваво та гучно промовляв. Зазирнувши в двері, я побачив, що дівчина, Софія Рамузіна, скорчившись, сидить у кутку, її обернене набік обличчя й уся постава виказували страх та огиду. Чоловік тремтів від хвилювання і виблискував чорними очима, про щось палко її благав. Коли я увійшов, жевжик зробив крок до дівчини, але вона ще далі забилася в куток, зойкнувши, як кролик, якого схопила за горлянку ласиця.
– Гей! – загарчав я, відтягуючи від юнки чоловіка. – Ну, і галас ви тут здійняли! Що вам тут треба? Чи не вирішили ви, що тут заїзд або корчма?
– Ох, пане, – сказав він, – прошу дарувати мені. Ця жінка – моя дружина, й я вже було вирішив, що вона потонула. Ви повернули мені життя.
– Хто ви такий? – брутально поцікавився я.
– Я з Архангельська, – просто відповів він, – росіянин.
– Яке ваше прізвище?
– Органьов.
– Органьов! А її зовуть Софія Рамузіна. Вона не ваша дружина, бо не має обручки.
– Ми чоловік і дружина перед Богом, – урочисто заявив жевжик, глипнувши вгору. – Ми пов’язані міцнішими путами, ніж земні.
Поки він це торочив, дівчина сховалася за мене і, схопивши мою руку, стиснула її, ніби благаючи про захист.
– Віддайте мені мою дружину, сер, – продовжував прибулець. – Дозвольте мені забрати її звідси.
– Послухайте, ви, як вас там звати, – суворо відрубав я. – Мені ця дівчина не потрібна, й я каюся, що врятував її. Дуже шкодую, що взагалі її побачив. Якби вона загинула, я б не засмутився. Але я не згоден віддати її вам, бо вона, мабуть, боїться і ненавидить вас. Тому негайно забирайтеся звідси і дайте мені спокій. Сподіваюся, що ніколи більше вас не побачу.
– Ви не хочете віддати її мені? – хрипко спитав він.
– Скоріше ви потрапите в пекло, ніж я зроблю це! – відказав я.
– Ну, а що якщо я візьму її силою? – вигукнув чоловік, і його кругле обличчя потемніло ще дужче.
