Kitabı oku: ««Ґлорія Cкотт»»

Берилова діадема

– Погляньте-но, Голмсе, – звернув я увагу. – Якийсь шаленець біжить. Не розумію, як родичі відпускають таких без нагляду.

Я стояв біля арки вікна нашої кімнати й визирав униз, на Бейкер-стрит.

Голмс ледаче підвівся з крісла, став поруч за моєю спиною і, засунувши руки до кишень халату, зиркнув у вікно.

Був світлий лютневий ранок. Сніг, що випав учора, лежав щільним шаром, виблискуючи в променях зимового сонця. Посеред вулиці він перетворився в буру брудну масу, але на узбіччях залишався білим, наче щойно випав. Хоча тротуари вже почистили, було все ж дуже слизько, а пішоходів на вулиці – менше, ніж зазвичай. На вулиці від станції метро до нашого будинку була лише одна людина. Ексцентрична поведінка незнайомця й привернула мою увагу.

Це був чоловік років п’ятдесяти, високий, поважний, із широким енергійним обличчям та солідною поставою. Одягнений був небідно, але не виклично: блискучий циліндр, темне пальто з дорогої матерії, добре зшиті світло-сірі штани та брунатні гетри. Однак уся його поведінка зовсім не відповідала зовнішності й одягу. Він біг, раз у раз підстрибуючи, як людина, котра не звикла до фізичних вправ, розмахував руками, вертів головою, обличчя його спотворювали гримаси.

– Що з ним? – дивувався я. – Він, здається, шукає якийсь будинок.

– Гадаю, що він поспішає сюди, – потер руки Голмс.

– Сюди?

– Атож. Вочевидь, йому треба порадитися зі мною. Усі ознаки вказують на це. Ну, мав я рацію, чи ні?

У цю мить незнайомець, важко хекаючи, кинувся до наших дверей і взявся судомно смикати за шворку дзвіночка, сповнюючи дзеленчанням увесь будинок.

Через хвилину він забіг до кімнати, ледь переводячи подих і гаряче жестикулюючи. У його очах закарбувалися такі горе та відчай, що наші посмішки згасли й кепкування поступилося місцем глибокому співчуттю та жалю. Спочатку він не міг вимовити й слова, лише хитався, хапав себе за голову, як людина, доведена до межі божевілля. Раптом він кинувся до стіни й ударився об неї головою. Ми ж ухопили нашого відвідувача та відтягли його на середину кімнати. Голмс посадив нещасного в крісло, сам сів навпроти і, поплескавши його по руці, заговорив так м’яко та заспокійливо, як не вмів ніхто, окрім нього.

– Ви прийшли до мене, щоб розповісти, що з вами сталося? – сказав він. – Ви втомилися від швидкої ходи. Спокійно, отямтеся, і я з радістю вислухаю, що ви маєте сказати.

Гостеві знадобилася хвилина або й більше, щоб відсапатися та здолати хвилювання. Нарешті він витер хустинкою чоло, рішуче стиснув губи й обернувся до нас.

– Ви, звісно, вважаєте мене божевільним? – спитав він.

– Ні, але я бачу, що з вами сталося лихо, – заперечив Голмс.

– Ще б пак, Бог свідок! Біда настільки несподівана та страшна, що збожеволіти можна. Я витримав би безчестя, хоча на моїй совісті й немає жодної плямочки. Приватне нещастя трапляється з кожним. Але водночас і те, й інше, та ще в такій жахливій формі! Крім цього, справа стосується не лише мене. Якщо не вдасться негайно знайти вихід із мого скрутного становища, може постраждати одна з найшляхетніших персон нашої країни.

– Заспокойтеся, сер, благаю, – попросив Голмс. – Розкажіть, хто ви й що з вами сталося.

– Моє ім’я, можливо, ви знаєте, – промовив гість. – Я Александр Голдер із банкірського дому «Голдер і Стівенсон» на Тріднідл-стрит.

І справді, ми чули це ім’я. Воно належало старшому компаньйону другої за значенням банкірської фірми в Лондоні. Що ж привело в такий жалюгідний стан одного з найвизначніших громадян столиці? Ми з нетерпінням чекали відповіді на це запитання. Величезним зусиллям волі Голдер опанував себе й узявся до розповіді.

– Розумію, що не можна гаяти ні хвилини. Як тільки поліційний інспектор порекомендував мені звернутися до вас, я негайно ж помчав сюди. Я дістався до Бейкер-стрит підземкою й усю дорогу від станції біг: по такому снігу кеби пересуваються надто повільно. Я загалом мало рухаюся й тому так захекався. Але зараз мені вже краще, і я спробую викласти всі факти якомога коротше та ясніше. Ви, певна річ, знаєте, що в банківській справі дуже багато залежить від уміння вдало вкладати кошти й водночас розширювати клієнтуру. Один із найвигідніших способів інвестування коштів – видача позичок під солідне забезпечення. За останні роки ми багато чого досягнули в цій сфері. Позичали великі суми грошей відомим родинам під забезпечення картинами, сімейними бібліотеками, сервізами. Вчора вранці я сидів у своєму банківському кабінеті, і хтось із клерків приніс мені візитівку. Я сіпнувся, прочитавши ім’я, бо це був ніхто інший, як… Утім, мабуть, навіть вам я не наважуся його назвати. Це ім’я знає весь світ, ім’я однієї з найбільш високопоставлених і вельможних осіб Англії. Я був приголомшений наданої мені честю, і коли відвідувач увійшов, хотів було висловити свої почуття високому гостю. Але той зупинив мене: либонь, хотів якомога швидше залагодити неприємну для нього справу.

«Містере Голдер, я чув, що ви надаєте позики».

«Авжеж. Фірма дає позики під надійні гарантії», – відповідав я.

«Мені вкрай потрібні п’ятдесят тисяч фунтів стерлінгів, і негайно, – заявив він. – Звісно, таку невелику суму я міг би позичити й у своїх друзів, але віддаю перевагу офіційним каналам. І змушений особисто займатися цим. Ви, звісно, розумієте, що людині мого рівня незручно залучати до цієї справи сторонніх».

«Дозвольте дізнатися, на який термін вам потрібні гроші?» – поцікавився я.

«Наступного понеділка мені повернуть борг, і я погашу вашу позику зі сплатою будь-якого відсотка. Але мені вкрай важливо отримати гроші мерщій».

«Я був би щасливий негайно видати вам гроші зі своїх особистих коштів, але це достатньо велика сума, тому доведеться зробити це від імені фірми. Зі справедливості щодо мого компаньйона я мушу вжити заходи ділової безпеки».

«Інакше й бути не може, – погодився гість і взяв до рук квадратний футляр із чорного сап’яну, який перед тим поклав на стіл біля себе. – Ви, звісно, чули про знамениту берилову діадему?»

«Звичайно. Це – національне надбання».

«Саме так».

Він розкрив футляр: на м’якому рожевому оксамиті лежав неймовірний витвір ювелірного мистецтва.

«У діадемі тридцять дев’ять великих берилів, – повідомив він. – Цінність золотої оправи не піддається обчисленню. Мінімальна її вартість удвічі вища за потрібну мені суму. Я готовий залишити діадему у вас».

Я взяв до рук футляр із коштовною діадемою та, трохи вагаючись, звів погляд на свого знаменитого відвідувача.

«Ви сумніваєтеся в цінності діадеми?» – всміхнувся він.

«О, що ви, я не певен лише…»

«…чи зручно мені залишити цю діадему вам? Можете не турбуватися. Мені це й на думку б не спало, якби я не був абсолютно переконаний, що за чотири дні отримаю діадему назад. Проста формальність! Ну, а саме забезпечення вважаєте адекватним?»

«Цілком».

«Ви, певна річ, розумієте, містере Голдер, що мій вчинок – свідчення глибокої довіри, яку я маю до вас. Ця довіра базується на тому, що саме мені про вас відомо. Розраховую на вашу скромність, на те, що ви утримаєтеся від будь-яких коментарів про діадему. Прошу також берегти її особливо ретельно, адже будь-яке пошкодження викличе скандал. Воно спричинить майже такі самі катастрофічні наслідки, як і зникнення діадеми. У світі більше немає таких берилів, і, якщо загубиться хоч один, відшкодувати його буде нічим. Але я довіряю вам і зі спокійною душею залишаю діадему у вас. Повернуся за нею особисто в понеділок уранці».

Збагнувши, що мій клієнт поспішає, я без подальших розмов викликав касира та звелів видати п’ятдесят банкнот по тисячі фунтів стерлінгів.

Залишившись на самоті та роздивляючись коштовність, що лежала на моєму письмовому столі, я подумав про величезну відповідальність, яку взяв на себе. Якщо діадема зникне, без сумніву, вибухне неймовірний скандал: адже вона – надбання нації! Я навіть почав шкодувати, що вплутався в цю справу. Але зараз уже нічого не можна було змінити. Я замкнув діадему в особистий сейф і повернувся до роботи.

Коли настав вечір, я зважив, що було б необачно залишати таку коштовність у банку. Хто не знає про випадки зламу сейфів? А раптом зламають і мій? В якому ж страшному становищі я б опинився, якби така біда сталася! І я вирішив тримати діадему при собі. Потім викликав кеб і поїхав додому в Стритем із футляром у кишені. Я не міг почуватися спокійно, поки не піднявся до себе нагору й не замкнув діадему в секретері, у кімнаті, суміжній із моєї спальнею.

А тепер кілька слів про людей, котрі мешкають у моїй оселі. Хочу, щоб ви, містере Голмс, повністю ознайомилися зі станом справ. Мій конюх і хлопчик-слуга ночують у себе вдома, тому про них можна й не згадувати. У мене є три покоївки, котрі працюють уже багато років, і їхня кришталева чесність не викликає жодного сумніву. Четверта, камеристка Люсі Парр, живе у нас лише кілька місяців. Вона прийшла з бездоганною рекомендацією й сумлінно виконує свої обов’язки. Люсі – дуже гарненька, має багато шанувальників, котрі тиняються біля будинку. Це єдине, що мені не подобається. Втім, я вважаю її цілком порядною дівчиною, як не поглянь.

Ось і все, що стосується слуг. Моя власна сім’я настільки нечисленна, що мені не доведеться багато про неї розповідати. Я вдівець і маю єдиного сина Артура. На превеликий жаль, він не виправдав мої надії. Немає жодного сумніву, що в цьому є моя вина. Кажуть, я його розбестив. Цілком можливо. Коли померла дружина, я усвідомив, що тепер син – моя єдина сім’я. Я не міг йому відмовити ні в чому, навіть найменше його бажання вдовольняв. Можливо, для нас обох було б краще, якби я був із ним хоч трішки суворішим. Але тоді я думав інакше.

Природно, я мріяв, що Артур колись успадкує мою справу. Однак він не виявив жодної схильності до цього. Став невгамовним, норовливим, і, чесно кажучи, я не міг довірити йому великих грошей. Юнаком він вступив до аристократичного клубу, а пізніше, завдяки чарівним манерам, став своїм у колі найбагатших марнотратників. Він пристрастився до великої гри в карти, програвав гроші на перегонах і тому все частіше й частіше звертався до мене з проханням дати йому грошей – за рахунок майбутніх кишенькових витрат. Гроші потрібні були для того, щоб повернути картярські борги. Правда, Артур не раз намагався позбутися цієї компанії, але щоразу вплив його приятеля сера Джорджа Бернвелла повертав його на колишню стежку.

Власне кажучи, мене не дуже дивує, що сер Бернвелл мав такий вплив на мого сина. Артур часто запрошував його до нас, і маю сказати, що навіть я не міг опиратися чарівності сера Джорджа. Він старший за Артура, світський лев до самих кісток, цікавий співрозмовник, скрізь побував і все бачив, до того ж чоловік із напрочуд привабливою зовнішністю. Але все ж, думаючи про нього спокійно, позбувшись впливу його особистого шарму та пригадуючи його цинічні фрази та погляди, я усвідомлював, що серу Джорджу довіряти не можна.

Так думав не лише я, Мері також поділяла цю думку, а вона має витончену жіночу інтуїцію. Тепер залишається розповісти лише про Мері, мою небогу. Коли років п’ять тому помер мій брат, а вона залишилася сама в усьому світі, я взяв дівчину до себе. З того часу вона для мене – немов рідна донька. Мері – сонячний промінчик у моїй оселі – така лагідна, чутлива, мила, якою тільки й може бути жінка, і до того ж чудова господиня. Мері – моя права рука, не можу собі навіть уявити, що робив би без неї. І лише в одному вона виступила всупереч моїй волі. Мій син Артур кохає її і двічі просив її руки, але вона відмовляла йому щоразу. Я глибоко переконаний, що якщо хтось і здатен наставити мого сина на вірний шлях, то це лише вона. Шлюб із нею міг би змінити все його життя… але зараз, на жаль, уже занадто пізно. Усе пропало!

Ну ось, містере Голмс, тепер ви знаєте про людей, котрі живуть під моєю стріхою, і я продовжу свою сумну оповідку. Коли того вечора по обіді ми пили каву у вітальні, я розповів Артуру та Мері, який скарб перебуває в нашому будинку. Звісно, ім’я клієнта я не назвав. Люсі Парр, котра подавала нам каву, тоді вже вийшла з кімнати. Я твердо впевнений у цьому, хоча й не беруся стверджувати на сто відсотків, що двері за нею були щільно замкнені. Мері й Артур зацікавилися моїм повідомленням і захотіли поглянути на знамениту діадему, але я вважав за краще не торкатися її.

«Куди ж ти її сховав?» – спитав Артур.

«У секретер».

«Будемо сподіватися, що сьогодні вночі до нас не завітають грабіжники», – наче пожартував він.

«Секретер замкнений на ключ», – зауважив я.

«Дурниці! До нього підійде будь-який ключ. У дитинстві я сам відмикав його ключем від буфета».

Він часто розповідає всілякі нісенітниці, і я не надав значення його словам. Після кави Артур із похмурим виглядом зайшов у мою кімнату.

«Слухай, тату, – сказав він, опустивши очі. – Ти не міг би позичити мені двісті фунтів?»

«Навіть не мрій, – відповів я різко. – Я й так занадто розбестив тебе у фінансових справах».

«Авжеж, ти завжди щедрий, – погодився він. – Але зараз мені вкрай потрібна ця сума, інакше я не зможу з’явитися в клубі».

«Тим краще!» – вигукнув я.

«Але ж мене можуть визнати непорядною людиною! Я не витримаю такої ганьби. Так чи інакше, я мушу дістати грошей. Якщо ти не даси мені двісті фунтів, доведеться здобувати їх іншим способом».

Я обурився: за останній місяць він уже втретє звертався до мене з таким проханням.

«Ти не отримаєш навіть фартинґа!» – вибухнув я.

Син вклонився й вийшов із кімнати, не зронивши й слова. Після того, як Артур пішов, я зазирнув у секретер, переконався, що коштовність на місці, і знову замкнув його на ключ.

Потім вирішив обійти кімнати та переконатися, що все гаразд. Зазвичай це робить Мері, але сьогодні я вирішив, що краще перевірити все самому. Спускаючись зі сходів, я побачив свою небогу – вона зачиняла вікно у вітальні.

«Скажіть, тату, а ви дозволяли Люсі відлучитися?»

Мені здалося, що Мері була дещо стривожена.

«Ми про це не говорили».

«Вона тільки-но виходила через чорний хід. Гадаю, що біля хвіртки вона мала побачитися з кимось. Мені здається, що нема потреби для цього, і час це припинити».

«Неодмінно поговори з нею завтра, а якщо хочеш, я й сам це зроблю. Ти перевірила, чи все ретельно замкнено?»

«Атож, тату».

«Тоді на добраніч, дитино».

Я поцілував її, подався до себе в спальню й незабаром заснув.

Я докладно розповідаю про все, що може мати хоч якийсь стосунок до справи, містере Голмс. Але, якщо щось здасться вам незрозумілим, питайте, не соромтеся.

– Ні, ні, ви розповідаєте дуже добре, – запевнив Голмс.

– Зараз я переходжу до тієї частини розповіді, яку хотів би викласти особливо детально. Зазвичай я сплю не надто міцно, а неспокій того разу аж ніяк не сприяв міцному сну. Десь близько другої години ночі я прокинувся від якогось слабкого шуму. Він припинився ще до того, як я збагнув, у чому річ, але мені здалося, що десь тихо хряснули вікном. Я нашорошив вуха. Раптом до мене долинули тихі кроки в кімнаті поруч із моєю спальнею. Я вислизнув із ліжка і, тремтячи від страху, зазирнув за двері.

«Артуре! – залементував я. – Негіднику! Злодію! Як ти посмів торкнутися до діадеми!»

Газ був прикручений, і при його світлі я побачив свого нещасного сина. На ньому були лише сорочка та штани. Він стояв біля газового пальника й тримав діадему в руках. Мені здалося, що він намагався зігнути її або зламати. Почувши мене, Артур впустив діадему й обернувся до мене. Він був блідий, як смерть. Я схопив скарб: бракувало золотого зубчика з трьома берилами.

«Негіднику! – заверещав я, не тямлячись від люті. – Зламати таку річ! Ти мене збезчестив, розумієш? Де камінці, які ти вкрав?»

«Вкрав?» – позадкував він.

«Атож, вкрав! Ти крадій!» – кричав я, трясучи юнака за плечі.

«Ні, це неможливо, нічого не могло зникнути!» – бурмотів він.

«Тут бракує трьох камінців. Де вони? Ти, виявляється, не лише злодій, але й брехун! Я ж бачив, як ти намагався відламати ще шматок».

«Годі! Я не маю наміру терпіти образи й надалі, – холодно мовив Артур. – Ти не почуєш від мене ні слова більше. Вранці я йду з дому й самостійно влаштовуватиму своє життя».

«Ти підеш з мого будинку лише в супроводі поліції! – оскаженів я від горя та гніву. – Я хочу дізнатися все, усе без винятку!»

«Я не скажу ні слова! – несподівано вибухнув він. – Якщо ти вважаєш за слушне викликати поліцію – будь ласка, нехай шукають!»

Я здійняв такий галас, що підняв на ноги весь будинок. Мері перша вбігла до кімнати. Побачивши діадему та розгубленого Артура, вона все збагнула і, зойкнувши, впала непритомною. Я послав покоївку за поліцією. Коли прибули поліційний інспектор і констебль, Артур похмуро стояв зі схрещеними руками й спитав мене, невже я справді збираюся пред’явити йому звинувачення в крадіжці. Я відповів, що ця справа аж ніяк не приватна, що діадема – власність нації та що я твердо вирішив оприлюднити цю справу.

«Але ти ж не даси їм заарештувати мене відразу, – припустив він. – В ім’я наших спільних інтересів дозволь мені відлучитися з дому хоча б на п’ять хвилин».

«Для того, щоб ти зник, або краще переховав крадене?» – не вгавав я.

Я розумів увесь жах свого становища та заклинав його подумати про те, що на карту поставлено не лише моє ім’я, але й честь набагато поважнішої особи, що зникнення берилів спричинить величезний скандал, який вразить усю націю. Всього можна уникнути, якщо тільки він скаже, що зробив із тими трьома камінцями.

«Зрозумій, – благав я. – Тебе застали на місці злочину. Зізнання не погіршить твою провину. Навпаки, якщо ти повернеш берили, то допоможеш виправити становище, тож тобі все пробачать».

«Прибережіть своє прощення для тих, хто його потребує», – сказав він зарозуміло й відвернувся.

Я бачив, що він був байдужим до моїх слів, і зрозумів, що подальші вмовляння марні. Залишався один вихід. Я запросив інспектора, і той узяв Артура під варту.

Полісмени негайно обшукали сина та його кімнату, обнишпорили кожен закуток у будинку, але виявити коштовне каміння не зуміли, а негідний хлопчисько не розтуляв рота, незважаючи на наші вмовляння та погрози. Сьогодні вранці його посадили до камери. А я, закінчивши формальні справи, поквапився до вас. Благаю вас застосувати все своє мистецтво, щоб розкрити цю справу. У поліції мені відверто сказали, що зараз навряд чи зможуть чимось мені допомогти. Я не зупинюся ні перед якими витратами. Я вже запропонував винагороду в тисячу фунтів… Боже! Що ж мені робити? Я втратив честь, статки й сина за одну ніч… О, що мені робити?!

Він схопився за голову і, хитаючись із боку в бік, белькотів, як дитина, яка не в змозі висловити своє горе.

Кілька хвилин Голмс мовчки супив брови, втупившись у вогонь каміна.

– У вас часто бувають гості? – спитав детектив.

– Ні, у нас нікого не буває, хіба іноді прийде компаньйон із дружиною, та часом хтось із товаришів Артура. Нещодавно до нас кілька разів заходив сер Джордж Бернвелл. Більше нікого.

– А ви самі часто буваєте в товаристві?

– Артур – часто. А ми з Мері завжди вдома. Ми обоє домосіди.

– Це незвично для молодої дівчини.

– Вона не дуже товариська, до того ж не така вже юна. Їй двадцять чотири роки.

– Ви кажете, те, що трапилося, стало для неї ударом?

– О, так! Вона вражена навіть більше за мене.

– А у вас не виникало сумнівів щодо провини Артура?

– Які ж можуть бути сумніви, коли я на власні очі бачив діадему в його руках?

– Я не вважаю це однозначним доказом провини. Скажіть, крім відламаного зубця, були ще якісь ушкодження на діадемі?

– Вона була погнута.

– А вам не спадало на гадку, що ваш син просто намагався її розпрямити?

– Що ви! Розумію, ви хочете виправдати його в моїх очах. Але це неможливо. Що він робив у моїй кімнаті? Якщо не мав злочинних намірів, чому ж мовчить?

– Усе це так. Але, з іншого боку, якщо він винен, то чому б йому не спробувати вигадати якусь версію для свого виправдання? Та обставина, що він не хоче спілкуватися, мені здається, виключає обидва припущення. І взагалі тут є кілька незрозумілих деталей. Що думає поліція про шум, який вас розбудив?

– Вони вважають, що Артур, виходячи зі спальні, необережно грюкнув дверима.

– Нічого собі версія! Людина, котра зважилася на злочин, грюкає дверима, щоб розбудити весь будинок! А що вони думають із приводу зниклих камінців?

– Вони й досі простукують стіни й обстежують меблі.

– А вони не намагалися шукати поза межами будинку?

– Вони проявили виняткову енергію – обнишпорили весь садочок.

– Ну, любий містере Голдер, – сказав Голмс, – хіба не очевидно, що все набагато складніше, ніж припускаєте ви та поліція? Ви вважаєте справу зрозумілою, але, на мою думку, це дуже заплутана історія. Самі зважте, за вашою версією, хід подій такий: Артур підіймається з ліжка, із великим ризиком пробирається в ту кімнату, відчиняє секретер і витягає діадему, із великими зусиллями відламує зубець, виходить, а потім десь ховає три берили з тридцяти дев’яти, до того ж так спритно, що ніхто не може їх знайти, згодом знову повертається до того покою, піддаючи себе величезному ризику: адже його можуть там побачити. Невже така версія справді здається вам правдоподібною?

– Але тоді я й гадки не маю, що могло статися! – вигукнув банкір у розпачі. – Якщо він не мав лихих намірів, то чому ж мовчить?

– А ось це – вже наша справа, як розгадати загадку, – зауважив Голмс. – Тепер, містере Голдер, ми вирушимо разом із вами в Стритем і витратимо годинку-другу, щоб на місці ознайомитися з певними обставинами.

Мій приятель наполіг, щоб я його супроводжував, а я охоче погодився: ця дивна історія викликала в мене неабияку цікавість і глибоку симпатію до нещасного містера Голдера. Щиро кажучи, провина Артура здавалася мені, як і нашому клієнту, абсолютно безперечною, однак я вірив у чуття Голмса: якщо мій товариш не вдовольнився поясненнями Голдера, отже, надія є.

Поки ми їхали до південної околиці Лондона, Голмс не промовив ні слова. Занурений у глибокі роздуми, він сидів, опустивши голову на груди та низько насунувши капелюха. Наш клієнт, навпаки, здавалося, пройнявся вірою від слабкого проблиску надії та навіть намагався розмовляти зі мною про свої банківські будні. У дорозі ми були недовго: нетривала поїздка залізницею, коротка прогулянка пішки – і ми вже у Фербенку, скромній резиденції заможного фінансиста.

Фербенк – великий квадратний будинок із білого каменю, розташований неподалік від шосе, із яким його сполучає лише дорога для екіпажів. Зараз ця дорога, що впирається в масивні залізні ворота, була засніжена. Праворуч від неї – густі зарості чагарнику, за ними – вузька стежка, обабіч якої росте живопліт. Стежка веде до кухні, і нею користуються переважно постачальники харчів. Ліворуч – доріжка до стайні. Вона, власне кажучи, не входить у володіння Фербенка та є суспільною власністю. Втім, там дуже рідко можна зустріти сторонніх.

Голмс не увійшов у будинок разом із нами. Він повільно рушив уздовж фасаду доріжкою, що веде на кухню й далі через сад, у бік стайні. Містер Голдер і я так і не дочекалися Голмса. Увійшовши в обійстя, ми мовчки сіли в їдальні біля каміна. Раптом двері відчинилися, і до кімнати тихо ввійшла молода дівчина. Вона була трохи вища на зріст, ніж середній, струнка, темноволоса й з чорними очима. Ці очі здавалися ще темнішими від того, що на її обличчі не було ні кровинки. Мені ніколи ще не доводилося бачити такої мертвотної блідості. Вуста також були зовсім білими, а очі заплаканими. Здавалося, що вона навіть дужче вражена горем, ніж сам містер Голдер. Водночас риси її обличчя свідчили про сильну волю та величезне самовладання.

Не звертаючи на мене уваги, вона підійшла до дядька й ніжно провела рукою по його чубі.

– Ви вже домоглися, щоб Артура звільнили, тату? – спитала вона.

– Ні, моя дівчинко, справу треба розслідувати до кінця.

– Я глибоко переконана, що він не винен. Мені це підказує серце. Він не міг зробити нічого лихого. Ви потім самі пошкодуєте, що обійшлися з ним настільки суворо.

– Але чому ж він мовчить, якщо не винен?

– Можливо, образився, що ви підозрюєте його в крадіжці.

– Як тут не підозрювати, якщо я застав його з діадемою в руках?

– Він узяв її в руки, щоб поглянути. Повірте, тату, він не винен. Будь ласка, припиніть цю справу. Як жахливо, що наш любий Артур у в’язниці!

– Я не припиню справи, поки берили не знайдуть. Ти настільки прихильна до Артура, що забуваєш про жахливі наслідки. Ні, Мері, я не відступлюся, навпаки, запросив джентльмена з Лондона для якнайретельнішого розслідування.

– Це ви? – юнка обернулася до мене.

– Ні, це його приятель. Той джентльмен попросив, щоб ми залишили його самого. Він захотів пройтися доріжкою, що веде до стайні.

– До стайні? – Її темні брови здивовано піднялися. – Що він хоче там знайти? А ось, вочевидь, і він сам. Сподіваюся, сер, що вам вдасться довести непричетність мого кузена до цього злочину. Я переконана в цьому.

– Я повністю поділяю вашу думку, – вклонився Голмс, струшуючи на килимку сніг із черевиків. – Гадаю, я маю честь познайомитися з міс Голдер? Дозволите задати вам кілька запитань?

– Заради бога, сер! Якщо б тільки мої відповіді допомогли розплутати цю жахливу справу!

– Ви нічого не чули сьогодні вночі?

– Нічого, поки до мене не долинув гучний голос дядька, тоді я спустилася вниз.

– Напередодні ввечері ви замикали вікна та двері. Міцно їх зачинили?

– Звісно.

– І вони були замкнені сьогодні вранці?

– Так.

– У вашої камеристки є шанувальник. Вчора ввечері ви казали дядькові, що вона виходила до нього?

– Атож, вона подавала нам учора каву. І могла почути, як дядько розповідав про діадему.

– Розумію. Тому ви робите висновок, що вона могла щось повідомити своєму шанувальнику, і вони разом задумали крадіжку.

– Ну, яка користь від всіх цих туманних припущень? – нетерпляче вигукнув містер Голдер. – Адже я сказав, що застав Артура з діадемою в руках.

– Не треба поспішати, містере Голдер. До цього ми ще повернемося. Тепер щодо вашої служниці. Міс Голдер, вона увійшла в будинок через кухню?

– Так. Я спустилася подивитися, чи замкнені двері, і побачила Люсі на порозі. Помітила в темряві її шанувальника також.

– Ви його знаєте?

– Авжеж, він продає овочі, приносить їх нам. Його ім’я Френсіс Проспер.

– І він стояв трохи осторонь, не біля самих дверей?

– Атож.

– І має дерев’яну ногу?

Щось на кшталт переляку промайнуло у виразних чорних очах дівчини.

– Ви чарівник, – сказала вона. – Як це дізналися?

Дівчина всміхнулася, але на худорлявому енергійному обличчі Голмса усмішка не з’явилася.

– Я хотів би піднятися нагору, – попросив він. – Утім, спочатку подивлюся вікна.

Він хутко обійшов перший поверх, переходячи від одного вікна до іншого, потім зупинився біля великого вікна, що виходило на доріжку, яка веде до стайні. Він відчинив вікно й ретельно, за допомогою потужної лупи оглянув підвіконня.

– Що ж, тепер ходімо нагору, – сказав він нарешті.

Кімната, розташована поруч із спальнею банкіра, виглядала дуже скромно: сірий килим, великий секретер і високе дзеркало. Голмс насамперед підійшов до секретера й ретельно оглянув щілину замка.

– Яким ключем його відімкнули? – поцікавився він.

– Тим самим, про який казав мій син, – від буфета в комірчині.

– Де ж ключ?

– Он він, на туалетному столику.

Голмс узяв ключа та відімкнув секретер.

– Замок добре змащений, – сказав він. – Не дивно, що ви не прокинулися. У цьому футлярі, мабуть, і лежить діадема? Погляньмо…

Він розкрив футляр, витягнув прикрасу та поклав її на стіл. Це був чудовий витвір ювелірного мистецтва. Такого дивовижного каміння я ще ніколи не бачив. Один зубець діадеми був відламаний.

– Ось цей зубець тотожний відламаному, – зауважив Голмс. – Будьте ласкаві, містере Голдер, спробуйте його відламати.

– Боже мене борони! – вигукнув банкір, перелякано відсахнувшись від Голмса.

– Ну, тоді я спробую. – Голмс напружив усі сили, але спроба виявилася безуспішною. – Трохи піддається, але мені, мабуть, довелося б довго попітніти, щоб відламати зубець, хоча руки в мене дуже сильні. Людині з пересічним фізичним розвитком це взагалі не до снаги. Але припустімо, що я все ж зламав діадему. Пролунав би тріск, як постріл із револьвера. Невже ви вважаєте, містере Голдер, що це сталося мало не біля вашого вуха, а ви нічого не почули?

– Вже й не знаю, що думати. Зовсім нічого не розумію.

– Хтозна, може, все й з’ясується. А що ви думаєте, міс Голдер?

– Зізнаюся, я поділяю здивування мого дядька.

– Скажіть, містере Голдер, чи були в ту мить на ногах вашого сина черевики або капці?

– Ні, він був босий, на ньому були лише штани та сорочка.

– Дякую. Ну що ж, нам просто щастить, і якщо ми не розкриємо таємницю, то тільки з власної провини. З вашого дозволу, містере Голдер, я ще раз обійду навколо будинку.

Голмс вийшов сам: зайві сліди, за його словами, лише ускладнюють роботу.

Він був відсутній близько години, а коли повернувся, ноги мав запорошені снігом, а обличчя непроникне, як і зазвичай.

– Мені здається, я оглянув усе, що потрібно, – заявив він, – і можу вирушати додому.

– Ну, а як же камінці, містере Голмс, де вони? – вигукнув банкір.

– Цього я ще не можу сказати.

Банкір у розпачі заламав руки.

– Невже вони безнадійно зникли? – застогнав він. – А як же Артур? Дайте мені хоч найменшу надію!

– Моя думка про вашого сина не змінилася.

– Заради всього святого, що ж тут сталося?

– Якщо прибудете до мене завтра вранці між дев’ятою та десятою на Бейкер-стрит, то гадаю, я зможу дати докладніші пояснення. Сподіваюся, ви не обмежуватимете мене за умови, звісно, що камінці повернуть, і не будете скупими?

– Я віддав би все своє майно!

– Чудово. Я поміркую над цією історією. До побачення. Можливо, ще зазирну сьогодні сюди.

Не залишилося сумнівів, що Голмс уже щось надумав, але я навіть приблизно не міг уявити собі, які висновки він зробив. Дорогою до Лондона я кілька разів намагався поговорити на цю тему, але Голмс щоразу уникав відповіді. Нарешті, зневірившись, я припинив свої спроби. Не було ще й третьої, коли ми повернулися додому. Голмс поспішно пішов до своєї кімнати й з’явився знову за кілька хвилин. Він уже встиг переодягнутися. Пошарпаний плащ із піднятим коміром, недбало зав’язаний червоний шалик і стоптані черевики надавали йому вигляду типового волоцюги.

– Ну, що ж, гадаю, згодиться, – сказав він, поглянувши в дзеркало над каміном. – Хотілося б узяти з собою й вас, Ватсоне, але це неможливо. На правильній я стежці, чи ні, незабаром дізнаємося. Сподіваюся повернутися за кілька годин.

Він відчинив буфет, відрізав шматок яловичини, поклав його між двома куснями хлібу і, засунувши згорток у кишеню, зник.