Kitabı oku: «Скандал у Богемії», sayfa 2

Вранці я чи то прокинувся, чи то вийшов із забуття. Видовище, яке я побачив, сповнило мене жахом, від якого здригаюся досі. Уяви собі велику, залиту сонцем кімнату з білими стінами та рівними рядами однакових ліжок. Біля мене стояла істота, яку навряд чи можна було назвати людиною. Це був карлик із величезною, як куля, і зовсім голомозою головою. Він жваво щось бурмотів, мабуть, голландською, при цьому активно жестикулюючи. Я з подивом дивився на нього. Це, либонь, розсердило його ще більше, бо він простягнув до мене страшні, темні, викривлені руки, що більше нагадували мацаки якоїсь дивовижної тварини.

Неподалік від ліжка стояла група людей, котрі з цікавістю розглядали мене. Я поглянув на них, і мене охопив крижаний жах. Це були нещасні, спотворені, розпухлі істоти з деформованими кінцівками, із обличчями, вкритими страшними виразками. Усі вони галасували та реготали, поглядаючи на мене, дехто хапався за боки від сміху. Їхній пекельний регіт досі дзвенить у моїх вухах.

Лютий карлик, вочевидь, власник ліжка, схопив мене за плече своїми страшними мацаками. Між нами виникла боротьба. Із моєї рани полилася кров, та це не зупинило мого мучителя. Перевага в силі була явно на його боці. У голові моїй запаморочилося, і я знову знепритомнів.

Прийшов до пам’яті я вже в іншій кімнаті. Біля мене не було ні страшного карлика, ні інших чудовиськ. Біля вікна стояв літній, незнайомий мені чоловік, котрий, помітивши, що я опритомнів, звернувся до мене.

– Як почуваєтеся? Зараз зроблю вам перев’язку.

– Де я, лікарю? – слабким голосом спитав я. Обличчя медика спохмурніло.

– Краще не питайте, юначе. Ваші рани виліковні, але тут вас підстерігає набагато більша небезпека, ніж на полі бою. Ви потрапили в лепрозорій. Нещасні, котрих бачили вранці, – прокажені.

Я застогнав від жаху.

– Отже, я провів ніч у ліжку прокаженого? – прошепотів я.

– Атож, дуже ризикований вчинок, – підтвердив лікар, – я маю до цієї хвороби імунітет, але все ж не наважився б на такий крок.

– Усе було скінчено, Джим-м-і. Мене прирекли на життя, гірше за смерть. І все ж, після того, як мене привезли в шпиталь у Преторії, я весь час сподівався на диво. «А раптом уникну зарази?» – питав я себе в тисячний раз. Після виписки я поїхав додому. І тут уже побачив, що ознаки страшної недуги починають з’являтися на моєму обличчі. Я все розповів батькам. Єдиним виходом було поширити чутки про мій від’їзд на тривалий час, а самому оселитися десь неподалік під наглядом надійного лікаря, який би не зрадив мою таємницю. В іншому разі мене б відправили в лепрозорій, де я був би приречений до кінця своїх днів перебувати в товаристві таких самих нещасних, яким був я. Нікому не можна було розповідати мою таємницю. Навіть тобі, Джим-м-і, друже мій. Я знав, що моя відсутність стане для тебе великим ударом, та що я міг вдіяти? Ось і вся моя історія.

Ґодфрі замовк. Я бачив, що Додд вражений його розповіддю. Він сидів, згорбившись і затуливши обличчя руками.

– Я не винен у тому, що вони проникли в нашу таємницю, – озвався батько Ґодфрі. – Ось цей чоловік, – вказав він на мене, – про все здогадався. Тоді я вирішив, що безпечніше відкритися йому повністю.

– І правильно вчинили, полковнику, – сказав я. – Можливо, моє втручання виявиться корисним. Скажіть, – звернувся я до Кента, – ви фахівець із захворювань такого типу?

– Я маю ті ж знання в цій галузі, які зазвичай має кожен освічений медик, – сухо відповів він.

– Не сумніваюся у вашій компетентності, лікарю, – поквапився додати я. – Але в такому серйозному випадку бажана консультація ще з одним фахівцем. Гадаю, що ви не показували містера Ґодфрі жодному іншому медику, оскільки боялися посвятити ще когось у свою таємницю?

Містер Емсворд ствердно кивнув.

– Я це передбачав, – правив я далі. – В екіпажі сидить мій старий приятель сер Джеймс Сондерс, відомий фахівець із подібних хвороб. Пропоную попросити сера Джеймса оглянути хворого та висловити свою думку?

– Хто ж не чув про знаменитого професора Сондерса! – почервонівши, вигукнув доктор Кент. – Буду радий знайомству з таким чудовим фахівцем.

– У такому разі попросимо сера Джеймса зайти сюди, – продовжував я, і…

Але полковник перебив мене.

– А самі зайдімо до мого кабінету, де, сподіваюся, містер Голмс пояснить вам, яким чином він зумів проникнути в нашу таємницю.

Й ось тут я збагнув, як мені бракує мого вірного Ватсона. Але, на жаль, мого товариша зі мною не було, і мені довелося самому виступити з промовою до моєї маленької аудиторії, до якої приєдналася й мати Ґодфрі.

– Зазвичай я починаю з того, – заявив я, – що виключаю все неможливе. Те, що залишається, і має бути правдою, якою б неймовірною вона не здавалася. При цьому кожен із варіантів, що залишилися, мав бути ретельно продуманим і перевіреним Я застосував цей принцип і до цієї сумної справи. Мені здавалися можливими три пояснення дивної події, про яку мені повідав містер Додд. Чому юнака тримали відокремлено, без будь-яких контактів із зовнішнім світом?

Насамперед він міг бути причетним до якогось злочину. Другий варіант полягав у тому, що він несповна розуму, а батьки хочуть запобігти його перебуванню в божевільні. І, нарешті, третій. Юнак занедужав такою хворобою, що вимагає його безумовної ізоляції. Усі три можливості були однаково вірогідними, але кожна з них вимагала вичерпних доказів. Варіант, пов’язаний зі злочином, не витримував серйозної критики. По-перше, я не чув про якийсь злочин, скоєний у цих краях. По-друге, у такому випадку сім’я містера Ґодфрі була б зацікавлена в тому, щоб відіслати його якнайдалі, а не тримати злочинця в себе під боком.

Варіант, пов’язаний із божевіллям, здавався мені імовірнішим. Його підтверджував той факт, що хлопець жив не сам, а під наглядом якогось чоловіка, імовірно, лікаря. Пригадуєте, містере Додд, я питав вас, чи не помітили ви, що читав чоловік, котрий жив із вашим приятелем! Я сподівався, що ви побачили в його руках медичний журнал. Але проти цього варіанту свідчили такі факти. Якби молодий Емсворд схибнувся, навряд чи мав би він можливість вільно розгулювати парком навіть уночі. Крім цього, чому навколо його особи була створена аж така надприродна таємничість? Зрештою, немає нічого протизаконного в тому, що душевнохворий живе у відокремленому приміщенні під постійним наглядом кваліфікованого лікаря. Ні, теорія шаленства також не годилася.

Отож залишався третій варіант, правда, найменш імовірний із усіх, але факти підтверджували саме його. Юнак воював у Південній Африці. Проказа – поширене захворювання в тих краях. Як вчинили б люблячі батьки, якби їхній син став жертвою страшного захворювання? Передусім потрібна найсуворіша секретність щодо місця перебування нещасного. Згідно із законом, хворий на проказу підлягає негайному переселенню в лепрозорій. Батьки ж його поміщають близько до себе, але в доволі відокремленому місці, щоб він не міг спілкуватися із зовнішнім світом. Після цього з ним поселяють надійну людину, ймовірно, лікаря. У цьому випадку стає зрозумілим і дивний стан шкіри – звичайний результат страшної недуги, і прогулянки нещасного ночами, і багато інших фактів.

Я вирішив діяти так, буцімто ця теорія вже доведена. Після приїзду в маєток я помітив ще одну цікаву деталь, яка розсіяла мої останні сумніви. Ральф, котрий носить їжу в хатинку, одягає при цьому рукавички. Коли він відчинив нам двері, на руках у нього ці рукавички були. Завдяки своєму гострому нюху я відразу відчув запах дезінфікуючих засобів, якими вони були просякнуті.

На цьому місці мою розповідь обірвав прихід сера Джеймса. На зазвичай похмурому обличчі знаменитого медика було щось подібне на посмішку. Він швидкими кроками підійшов до місіс Емсворд і міцно потиснув їй руку.

– Найчастіше мені доводиться бути провісником горя, – звернувся сер Джеймс до всіх нас. – Але сьогодні можу втішити вас, джентльмени. У Ґодфрі Емсворда ніякої прокази немає. О, бачу, його матінка вражена цією щасливою новиною. Докторе Кент, займіться, будь ласка, місіс Емсворд. Так от, – продовжував сер Джеймс, – побіління шкіри – справді поширений наслідок прокази. Але в цьому випадку маємо справу із захворюванням, що викликає неправильну пігментацію шкіри, так званою псевдопроказою. Ця хвороба прикра, її важко лікувати, але, безумовно, вона не інфекційна й не має нічого спільного зі справжньою проказою. Цікаво, що симптоми надзвичайно схожі, а причина захворювання – неясна. Не виключено, що тут відіграють важливу роль психологічні фактори, про які ми ще дуже мало знаємо. Можливо, що психічна травма, величезна напруга та страх, які відчував хлопець упродовж тривалого часу з того самого моменту, як опинився в тісному контакті з прокаженими, і викликали фізичні зміни організму, подібні до тих, яких він остерігався. Але бачу, – додав сер Джеймс, – що місіс Емсворд вже приходить до тями. Як добре, що від щастя не вмирають!

Постійний пацієнт

Переглядаючи достатньо хаотичні нотатки, якими я намагався проілюструвати особливості мислення мого приятеля містера Шерлока Голмса, я раптом звернув увагу на те, як важко було підібрати приклади, які всебічно відповідали б моїй меті. Адже в тих випадках, коли Голмс вчиняв tour de force蒑 аналітичного мислення та демонстрував досягнення своїх особливих методів розслідування, самі факти часто були настільки незначні та пересічні, що я не вважав за потребу публікувати їх. З іншого боку, не раз траплялося, що він займався розслідуваннями певних справ, що мали у своїй суті видатний і драматичний характер, але роль Голмса в їхньому розкритті була не такою значною, як це хотілося б мені, його біографу. Невелика справа, яку я описав під назвою «Етюд у багряних тонах», і ще одна, пізніша, пов’язана зі зникненням «Ґлорії Скотт», можуть стати прикладом тих самих Сцилли та Харібди, які одвічно загрожують історикові. Можливо, роль, яку мій товариш зіграв у справі, до опису якої маю намір приступити, і не дуже помітна, але все ж обставини справи настільки непересічні, що не можу дозволити собі виключити її зі свого списку.

蒑 Tour de force (франц.) – подвиг.

Було це задушливого, похмурого жовтневого дня. Надвечір, проте, повіяло прохолодою.

– А чи не поблукати нам Лондоном, Ватсоне? – запропонував мій приятель.

Сидіти в нашій маленькій вітальні було нестерпно, тому я охоче погодився. Ми блукали години зо три Фліт-стрит і Стрендом, спостерігаючи за калейдоскопом вуличного життя. Бесіда з Голмсом, як завжди дуже наочна та щедра на дотепні зауваження, була захоплююче цікавою.

Ми повернулися на Бейкер-стрит годині о десятій. Біля під’їзду стояв екіпаж.

– Гм! Екіпаж лікаря… – мовив Голмс. – Практикує не так давно, а вже непогано заробляє. Вочевидь, приїхав просити нашої поради! Як добре, що ми повернулися!

Я був достатньо обізнаний із дедуктивним методом Голмса, щоб простежити хід його думок. Варто було йому зазирнути в плетену торбинку, що висіла в екіпажі, освітлена вуличним ліхтарем, як за характером і станом медичних інструментів він миттєво зробив висновок, ким був наш відвідувач. А світло у вікні однієї з наших кімнат на другому поверсі свідчило про те, що цей пізній гість приїхав саме до нас. Мені було цікаво, що саме могло привести мого колегу-медика такої пізньої години, і я пішов за Голмсом у наш кабінет.

Коли ми увійшли, із крісла біля каміна піднявся блідий вузьколиций чоловік із рудуватими бакенбардами. Йому було не більше тридцяти трьох-тридцяти чотирьох років, та на вигляд він був старшим. Судячи з його засмученого обличчя землистого відтінку, життя його не милувало. Як і всі вразливі люди, він був водночас і нервовим, і сором’язливим, а його худа біла рука, якою він, підіймаючись, узявся за камінну дошку, здавалася радше рукою художника, ніж хірурга. Одяг на ньому був неяскравих барв: чорний сюртук, темні штани, кольорова, але скромна краватка.

– Доброго вечора, лікарю, – люб’язно привітався Голмс. – Радий, що вам довелося чекати лише кілька хвилин.

– Ви що, розмовляли з моїм кучером?

– Ні, я визначив це за свічкою, що стоїть на столику. Будь ласка, сідайте та розкажіть, чим можу допомогти.

– Я доктор Персі Тревельян, – повідомив наш гість. – Живу в будинку № 403 на Брук-стрит.

– Це не ви автор монографії про рідкісні нервові хвороби? – перепитав я.

Коли він почув, що я чув про його книжку, бліді щоки порожевіли від задоволення.

– На цю роботу так рідко посилаються, що я вже й зовсім поховав її, – зауважив медик. – Мої видавці казали, що її купують вкрай мляво. А ви самі, здається, також лікар?

– Військовий хірург у відставці.

– Я завжди захоплювався нервовими недугами та хотів би спеціалізуватися на них, але доводиться задовольнятися тим, що є. Втім, містере Шерлок Голмс, це справи не стосується, і я добре розумію, що для вас кожна хвилина має значення. Віднедавна в моєму будинку на Брук-стрит відбуваються дуже дивні речі, а сьогодні ввечері справа набрала таких обертів, що я більше вже не міг чекати й змушений був приїхати до вас, аби просити вашої поради та допомоги.

Шерлок Голмс сів і запалив люльку.

– До ваших послуг, – сказав він. – Розкажіть докладно, що вас стривожило.

– Цілковиті дрібниці, – почав доктор Тревельян, – і мені навіть соромно розповідати про них. Однак вони зму сили мене розгубитися, а остання подія й поготів. Та я краще розповім усе як було, а ви вже самі вирішите, що важливо, а що ні. Доведеться почати з розповіді про мою освіту. Я закінчив Лондонський університет, і не думайте, що співаю собі дифірамби, але мої професори покладали на мене великі сподівання. Після закінчення університету я не покинув дослідницьку роботу й залишився на незначній посаді в клініці при Королівському коледжі. Мені пощастило привернути увагу до своєї роботи про поодинокі випадки каталепсії й урешті-решт отримати премію Брюса Пінкертона, а також медаль за свою монографію про нервові хвороби, тільки-но згадану вашим колегою. Не перебільшуючи, скажу, що на той час мені всі пророкували блискуче майбутнє. У мене була одна перепона: я був бідний. Мене неважко зрозуміти – лікарю-фахівцю, котрий пнеться високо, треба починати свою кар’єру на одній із вулиць, що примикають до Кевендіш-сквер, де орендувати й обставити помешкання коштує шалених грошей. Не кажучи вже про ці витрати, треба ще якось жити впродовж кількох років і при цьому утримувати пристойний екіпаж і коня. Усе це було мені не по кишені, тому я вирішив провадити економне життя та збирати кошти, щоб років через десять можна було зайнятися приватною практикою. І раптом мені допоміг випадок.

Одного ранку до мене в кімнату зайшов зовсім незнайомий чоловік, такий собі містер Блессінґтон, і одразу взявся до справи.

«Ви той самий Персі Тревельян, котрий за видатні успіхи нещодавно отримав премію?» – спитав він.

Я вклонився.

«Відповідайте мені прямо, – продовжував гість, – бо це у ваших інтересах. Аби досягти успіху, клепок вам вистачить. А от як щодо такту?»

Почувши це несподіване запитання, я не міг не всміхнутися.

«Сподіваюся, що не позбавлений цієї чесноти».

«У вас є якісь гидкі звички? Алкоголем зловживаєте, га?» «Та що ви, сер!» – вигукнув я.

«Добре, добре! Тоді все гаразд. Але я повинен був спитати. Як же ви з такою головою й без практики?»

Я стенув плечима.

«Отакої! – зауважив він із властивою йому метушливістю. – Стара історія. У голові маєте більше, ніж у кишені, га? А що б ви сказали, якщо для початку я допоміг би вам влаштуватися на Брук-стрит?»

Я здивовано витріщився на нього.

«О, це я заради власної вигоди, а не вашої, – продовжував він. – Щиро кажучи, якщо це прийнятне для вас, то про мене й казати нічого. Бачите, у мене є кілька зайвих тисяч, і я думаю вкласти цей капітал у вас».

«Але чому?» – заледве спромігся вимовити я.

«Ну, це така ж прибуткова справа, як і будь-яка інша, тільки безпечніша».

«І що я маю робити?»

«Зараз поясню. Я орендую будинок, обставлю його, платитиму слугам… Словом, керуватиму всім. Вам залишається лише протирати штани в кабінеті. Я дам вам грошей на дрібні витрати й таке інше. Ви будете віддавати мені три чверті свого заробітку, решту ж залишатимете собі».

– Ось із такою дивною пропозицією, містере Голмс, і звернувся до мене цей Блессінґтон. Не зловживатиму вашим терпінням, викладаючи подробиці наших перемовин. На Благовіщення я переїхав і почав приймати пацієнтів, розраховуючись із містером Блессінґтоном майже на тих самих умовах, які він запропонував. Він і сам оселився в тому самому будинку, ставши чимось на зразок постійного пацієнта, котрий живе при кабінеті лікаря. Виявилося, що в нього слабке серце, тому він потребує постійного нагляду. Два кращі покої на другому поверсі він зайняв під власні вітальню та спальню. Звички в нього були дивними – він уникав товариства й дуже рідко виходив. Загалом не вирізняючись особливою пунктуальністю, він був надзвичайно точним лише в одному. Щовечора в один і той самий час він заходив до мого кабінету, переглядав книгу прийому хворих, відкладав п’ять шилінгів і три пенси з кожної заробленої мною гінеї та забирав решту грошей, ховаючи їх у скриню, що стояла в його кімнаті. Скажу відверто, що в нього жодного разу не було підстав шкодувати про вкладення свого капіталу. Із самого початку справа виявилася прибутковою. Перші ж успіхи та репутація, яку я завоював у клініці, дозволили мені швидко просунутися вперед, і за останні два роки я його збагатив.

Такі, містере Голмс, моє минуле та мої стосунки з містером Блессінґтоном. Залишається лише розповісти, які події привели мене до вас сьогодні. Кілька тижнів тому містер Блессінґтон увійшов до мого кабінету в украй збудженому стані. Він белькотів про якесь пограбування, яке, за його словами, вчинили у Вест-Енді. Це, наскільки пригадую, дуже схвилювало його, і мій сусід заявив, що ми повинні поставити додаткові засуви на дверях і вікнах, не відкладаючи цієї справи навіть на день. Увесь тиждень він перебував у страшному неспокої, раз у раз визираючи з вікон і припинивши короткі прогулянки, які зазвичай здійснював перед обідом. Спостерігаючи за його поведінкою, я раптом подумав, що він смертельно боїться чогось або когось, але, коли я спитав його про це прямо, пацієнт почав так лаятися, що я змушений був припинити бесіду. Згодом його страхи поступово розсіялися, і він уже повернувся до колишніх звичок, аж раптом нова подія занурила його в такий стан, що на чоловіка просто шкода було дивитися. У ньому він перебуває й досі.

А сталося ось що. Два дні тому я отримав листа, який зараз зачитаю вам. На ньому немає ні зворотної адреси, ні дати відправлення.

«Російський дворянин, котрий зараз живе в Англії, – ішлося в ньому, – був би дуже вдячний, якби доктор Персі Тревельян погодився прийняти його. Ось уже кілька років він страждає нападами каталепсії, а, як відомо, доктор Тревельян – визнаний авторитет щодо цієї недуги. Він планує зайти завтра о чверть на сьому вечора, якщо доктор Тревельян вважатиме для себе зручним перебувати вдома в цей час».

Цей лист мене зацікавив, адже каталепсія – захворювання дуже рідкісне. Рівно в призначену годину я був у своєму кабінеті. Слуга привів пацієнта. Це був літній чоловік, худий, поважний, котрий мав цілком пересічну зовнішність. Російського дворянина я уявляв собі зовсім іншим. Набагато більше мене вразила зовнішність його товариша – високого юнака, дивовижно вродливого, зі смаглявим лютим обличчям, геркулесовими руками, ногами та грудьми. Він підтримував свого супутника під лікоть і допоміг йому сісти на крісло з дбайливістю, якої навряд чи можна було очікувати від людини з такою зовнішністю.

«Даруйте, лікарю, що я також увійшов, – сказав він мені англійською, дещо шепелявлячи. – Це мій батько, і його здоров’я для мене – усе».

Я був зворушений такою синівською турботливістю. «Можливо, ви захочете залишитися з батьком під час прийому?» – поцікавився я.

«Аж ніяк! – вигукнув він, перелякано сплеснувши руками. – Не можу висловити, наскільки мені боляче дивитися на батька. Якщо з ним трапиться один із його жахливих нападів, я не витримаю. У мене самого винятково чутлива нервова система. З вашого дозволу, поки ви будете займатися батьком, я зачекаю у приймальні».

Я, звісно, погодився, і юнак вийшов. Я почав питати пацієнта про його хворобу та робив докладні нотатки. Він не вирізнявся розумом, і відповіді його часто були нечіткими, що я пояснив поганим знанням мови. Раптом він узагалі перестав відповідати на мої запитання, і, обернувшись до нього, я з подивом побачив, що пацієнт сидить у кріслі дуже прямо, спокійно, витріщившися на мене впритул безглуздим поглядом. У нього знову стався напад його загадкової недуги.

Спочатку я відчув жалість і страх. Але потім, як не соромно мені зізнатися, професійний інтерес узяв гору. Я записав температуру й пульс пацієнта, перевірив нерухомість його м’язів, обстежив рефлекси. Жодних відхилень від моїх колишніх спостережень не було. У таких випадках я отримував хороші результати шляхом інгаляції нітриту амілу, і зараз, здається, випала чудова нагода ще раз перевірити ефективність цих ліків. Пляшка з ліками була в моїй лабораторії на першому поверсі. Залишивши пацієнта в кріслі, я вирушив за нею. Шукаючи пляшку, я забарився й повернувся десь хвилин за п’ять. Уявіть собі моє здивування, коли я виявив, що кімната порожня, а мого пацієнта ніби й не було!

Насамперед я, звісно, вибіг у приймальню. Та син пішов також. Двері в передпокій були зачинені, але не замкнені. Мій слуга-хлопчик, котрий впускає пацієнтів, ще недосвідчений і зовсім не вирізняється спритністю. Він чекає внизу й біжить нагору, щоб відпровадити пацієнтів до дверей, коли я дзвоню з кабінету. Він нічого не чув, і все це залишалося для мене цілковитою загадкою. Трохи згодом прийшов із прогулянки й містер Блессінґтон. Я йому нічого не сказав, бо останнім часом, правду кажучи, намагався спілкуватися з ним якнайменше.

Ніколи не думав, що мені доведеться побачити росіянина та його сина ще раз, і тому можете уявити собі моє здивування, коли сьогодні ввечері вони обоє прийшли до мого кабінету в той самий час.

«Дуже прошу вибачити мене за вчорашній несподіваний відхід, лікарю», – сказав мій пацієнт.

«Зізнаюся, я дуже здивувався», – зауважив я.

«Бачите, річ у тім, – пояснив він, – що коли я приходжу до тями після нападів, то майже нічого не пам’ятаю, що зі мною було раніше. Я прокинувся, як мені здалося, у незнайомій кімнаті та в подиві поквапився вийти на вулицю».

«А я, – додав син, – побачивши, що батько пішов через приймальню, природно, подумав, що прийом закінчився. І тільки коли ми прийшли додому, я зрозумів, що сталося».

«Ну, що ж, – сказав я, засміявшись, – нічого серйозного не сталося, хіба що ви вкрай заплутали мене. Отже, будьте ласкаві, сер, піти до приймальні, а я знову займуся вашим батьком».

Приблизно півгодини старий джентльмен розповідав мені про симптоми недуги, а потім, виписавши рецепт, я відпровадив його до сина.

Я вже казав вам, що в цей час містер Блессінґтон зазвичай був на прогулянці. Незабаром він прийшов і піднявся нагору. І відразу ж я почув, як він збігає вниз. Містер Блессінґтон увірвався в мій кабінет у панічному страху.

«Хто заходив до моєї кімнати?» – вигукнув він.

«Ніхто», – відповів я.

«Ви брешете! – волав він. – Підійміться й погляньте». Я вирішив не звертати увагу на його свавілля, бо чоловік був у нестямі від жаху. Ми піднялися нагору, і він показав мені сліди, що залишились на пухнастому килимі.

«Гадаєте, це мої?» – верещав він.

Таких великих слідів він, певна річ, залишити не міг, і вони були явно свіжі. Сьогодні вдень, як ви знаєте, ішов сильний дощ, й у мене побували лише батько з сином. Отже, поки я займався батьком, син, котрий чекав у приймальні, з якоюсь невідомою мені метою заходив до кімнати мого постійного пацієнта. З кімнати нічого не зникло, але сліди, без сумніву, свідчили, що там таки хтось побував.

Мені здалося, що містер Блессінґтон хвилюється якось надміру, утім, тут би кожен втратив спокій. Опустившись у крісло, він буквально ридав, і мені коштувало неабияких зусиль привести його до тями. Це він запропонував мені звернутися до вас, і я вважав його пропозицію цілком доречною, оскільки подія справді дуже дивна, хоча й не така жахлива, як це здалося містеру Блессінґтону. Якби ви поїхали зараз зі мною, то мені хоча б вдалося заспокоїти його. Втім, мені здається, він навряд чи здатен пояснити, що його так схвилювало.

Шерлок Голмс слухав цю довгу тираду дуже уважно, і я збагнув, що справа його захопила. Як завжди, його обличчя нічого не відображало, лише повіки набрякли, але, пихкаючи люлькою, він випускав густіші клуби диму щоразу, коли лікар розказував черговий дивний епізод. Як тільки наш гість закінчив свою розповідь, Голмс мовчки схопився, віддав мені мого капелюха, узяв зі столу свій власний і подався слідом за Тревельяном до дверей.

Не минуло й чверті години, як ми під’їхали до будинку лікаря на Брук-стрит. Це був скромний, нічим не примітний будинок, в яких живуть лікарі, котрі практикують у Вест-Енді. Хлопчик-слуга відчинив нам двері, і ми негайно піднялися нагору широкими сходами, вкритими якісним килимом.

Але тут сталося щось дивне… Світло нагорі раптом згасло, і з темряви долинув пронизливий, тремтячий голос:

– Я маю револьвер. Ще крок, і буду стріляти.

– Це вже переходить усякі межі, містере Блессінґтон! – обурився доктор Тревельян.

– А, це ви, лікарю? – з темряви почулося зітхання полегшення. – А джентльмени з вами – справді ті, за кого себе видають?

Ми відчували, що з темряви нас допитливо розглядають.

– Атож, ті самі.

– Гаразд, можете піднятися, і якщо вас дратують заходи обережності, до яких я вдався, то прошу вибачення.

Кажучи це, він знову запалив газ на сходах, і ми побачили перед собою дивного чоловіка, вигляд котрого, як і голос, свідчив про розхитані нерви. Він був дуже гладким, але колись, либонь, був ще товстішим, бо щоки в нього висіли, як у гончака, великими складками. Його обличчя було хворобливо блідим, а рідке рудувате волосся від пережитого страху стирчало дибки. Його рука стискала револьвер, який він сховав у кишеню, коли ми підійшли.

– Доброго вечора, містере Голмс, – сказав він. – Дякую, що приїхали. Ще нікому так не була потрібна ваша порада, як мені зараз. Сподіваюся, доктор Тревельян уже розповів вам про зовсім неприпустиме вторгнення в мою кімнату?

– Саме так, – підтвердив Шерлок Голмс. – Містер Блессінґтон, хто ці двоє людей і чому вони вам докучають?

– Розумієте, – метушливо забелькотів постійний пацієнт, – мені важко сказати щось певне. Та й звідки мені знати, містере Голмс?

– Отже, не знаєте?

– Заходьте, будь ласка. Зробіть ласку, увійдіть.

Він відвів нас у свою спальню, велику й обставлену зручними меблями.

– Бачите це? – спитав він, вказуючи на велику чорну скриню, що стояла біля спинки ліжка. – Я ніколи не був особливо заможною людиною, містере Голмс… За все життя лише раз вклав гроші в справу… Доктор Тревельян не дасть мені збрехати. І банкірам я не вірю. Я б не довірив свої гроші фінансистові ні за що на світі, містере Голмс. Між нами кажучи, усі свої маленькі статки я зберігаю в цій скрині, і тепер розумієте, що я пережив, коли в кімнату до мене проникли незнайомі люди.

Голмс пильно поглянув на Блессінґтона та похитав головою.

– Якщо будете мене дурити, нічого не зможу вам порадити, – сказав він.

– Але я ж все розповів.

Розчарований, Голмс різко повернувся до нього спиною.

– На добраніч, докторе Тревельян, – промовив він.

– І ви не дасте жодної поради? – тремтячим голосом вигукнув Блессінґтон.

– Моя порада вам, сер, казати саму лише правду.

Через хвилину ми вже були на вулиці й рушили додому. Перетнули Оксфорд-стрит, пройшли половину Гарлі-стрит, і тільки тоді мій приятель нарешті озвався.

– Даруйте, що марно витягнув вас із дому, Ватсоне. Але якщо подумати, справа ця цікава.

– А я не бачу тут нічого серйозного, – зізнався я.

– Цілком очевидно, що двоє… може, їх навіть більше, але будемо вважати, що двоє… із якоїсь причини вирішили дістатися до цього чоловіка, Блессінґтона. У глибині душі не сумніваюся, що як у першому, так і в другому випадку той юнак проникав у кімнату Блессінґтона, а його спільник відвертав увагу.

– А каталепсія?

– Вправна симуляція, Ватсоне, хоча мені й не хотілося казати про це нашому фахівцеві. Симулювати цю недугу дуже легко. Я і сам так робив.

– Що ж було потім?

Зовсім випадково обидва рази Блессінґтона вдома не було. Настільки незвичний час для свого візиту до лікаря вони вибрали лише тому, що тоді в приймальні не буває інших пацієнтів. За збігом обставин, Блессінґтон гуляє саме в таку пору – вони, мабуть, не надто добре знають його звички. Певна річ, якби задумували простий грабунок, вони б, принаймні, спробували обшукати кімнату. Крім цього, я прочитав в очах Блессінґтона, що він боїться за власну шкуру. Важко повірити, що, маючи двох таких мстивих ворогів, він нічого не знав про їхнє існування. Він, звісно, чудово знає, хто ці люди, але в нього є причини приховувати правду. Будемо сподіватися, що завтра він стане балакучішим.

– А чи не можна припустити інше, – спитав я, – без сумніву, зовсім неймовірне, але все ж переконливе? Можливо, усю цю історію з каталептиком-росіянином і його сином вигадав сам доктор Тревельян, котрий мав потребу потрапити в кімнату Блессінґтона?

У світлі газового ліхтаря я зауважив, що моя блискуча версія викликала в Голмса посмішку.

– Любий Ватсоне, – пояснив він, – це було перше, що мені спало на гадку, але розповідь медика має підтвердження. Цей юнак залишив сліди не лише в кімнаті, але й на килимі, що лежить на сходах. Він дійсно існує. Носить черевики з тупими носаками, а не гостроносі, як Блессінґтон, і вони на дюйм із третиною більші за розміром, ніж лікарські. Ну, а тепер слід піти спати, бо я буду здивований, якщо вранці не отримаємо якихось новин із Брук-стрит.

Передбачення Шерлока Голмса збулося, але новина була трагічною. О пів на восьму ранку, коли похмурий день ще тільки займався, Голмс уже стояв у халаті біля мого ліжка.

– Ватсоне, – заявив він, – нас чекає екіпаж.

– А що сталося?

– Справа Брук-стрит.

– Є новини?

– Трагічні, але якісь невиразні, – повідомив він, підіймаючи фіранку. – Погляньмо… ось аркуш із нотатника, і на ньому нашкрябано олівцем: «Заради бога, приїжджайте негайно. П. Т.». Наш приятель лікар, здається, теж втратив голову. Покваптесь, любий Ватсоне, нас там дуже чекають.

Приблизно через чверть години ми вже були в будинку медика. Він вибіг нам назустріч із перекошеним від переляку обличчям.