Kitabı oku: «Спілка рудих = Тhe Red-Headed League», sayfa 3

“For two days after this I stayed at home, and my wife appeared to abide loyally by our engagement, for, as far as I know, she never stirred out of the house. On the third day, however, I had ample evidence that her solemn promise was not enough to hold her back from this secret influence which drew her away from her husband and her duty.

“I had gone into town on that day, but I returned by the 2.40 instead of the 3.36, which is my usual train. As I entered the house the maid ran into the hall with a startled face.

“ ’Where is your mistress?’ I asked.

“ ’I think that she has gone out for a walk,’ she answered.

“My mind was instantly filled with suspicion. I rushed upstairs to make sure that she was not in the house. As I did so I happened to glance out of one of the upper windows, and saw the maid with whom I had just been speaking running across the field in the direction of the cottage. Then of course I saw exactly what it all meant. My wife had gone over there, and had asked the servant to call her if I should return. Tingling with anger, I rushed down and hurried across, determined to end the matter once and forever. I saw my wife and the maid hurrying back along the lane, but I did not stop to speak with them. In the cottage lay the secret which was casting a shadow over my life. I vowed that, come what might, it should be a secret no longer. I did not even knock when I reached it, but turned the handle and rushed into the passage.

“It was all still and quiet upon the ground floor. In the kitchen a kettle was singing on the fire, and a large black cat lay coiled up in the basket; but there was no sign of the woman whom I had seen before. I ran into the other room, but it was equally deserted. Then I rushed up the stairs, only to find two other rooms empty and deserted at the top. There was no one at all in the whole house. The furniture and pictures were of the most common and vulgar description, save in the one chamber at the window of which I had seen the strange face. That was comfortable and elegant, and all my suspicions rose into a fierce bitter flame when I saw that on the mantelpiece stood a copy of a fell-length photograph of my wife, which had been taken at my request only three months ago.

“I stayed long enough to make certain that the house was absolutely empty. Then I left it, feeling a weight at my heart such as I had never had before. My wife came out into the hall as I entered my house; but I was too hurt and angry to speak with her, and pushing past her, I made my way into my study. She followed me, however, before I could close the door.

“ ’I am sorry that I broke my promise, Jack,’ said she; ‘but if you knew all the circumstances I am sure that you would forgive me.’

“ ’Tell me everything, then,’ said I.

“ ’I cannot, Jack, I cannot,’ she cried.

“ ’Until you tell me who it is that has been living in that cottage, and who it is to whom you have given that photograph, there can never be any confidence between us,’ said I, and breaking away from her, I left the house. That was yesterday, Mr. Holmes, and I have not seen her since, nor do I know anything more about this strange business. It is the first shadow that has come between us, and it has so shaken me that I do not know what I should do for the best. Suddenly this morning it occurred to me that you were the man to advise me, so I have hurried to you now, and I place myself unreservedly in your hands. If there is any point which I have not made clear, pray question me about it. But, above all, tell me quickly what I am to do, for this misery is more than I can bear.”

Holmes and I had listened with the utmost interest to this extraordinary statement, which had been delivered in the jerky, broken fashion of a man who is under the influence of extreme emotions. My companion sat silent for some time, with his chin upon his hand, lost in thought.

“Tell me,” said he at last, “could you swear that this was a man’s face which you saw at the window?”

“Each time that I saw it I was some distance away from it, so that it is impossible for me to say.”

“You appear, however, to have been disagreeably impressed by it.”

“It seemed to be of an unnatural color, and to have a strange rigidity about the features. When I approached, it vanished with a jerk.”

“How long is it since your wife asked you for a hundred pounds?”

“Nearly two months.”

“Have you ever seen a photograph of her first husband?”

“No; there was a great fire at Atlanta very shortly after his death, and all her papers were destroyed.”

“And yet she had a certificate of death. You say that you saw it.”

“Yes; she got a duplicate after the fire.”

“Did you ever meet anyone who knew her in America?”

“No.”

“Did she ever talk of revisiting the place?”

“No.”

“Or get letters from it?”

“No.”

“Thank you. I should like to think over the matter a little now. If the cottage is now permanently deserted we may have some difficulty. If, on the other hand, as I fancy is more likely, the inmates were warned of your coming, and left before you entered yesterday, then they may be back now, and we should clear it all up easily. Let me advise you, then, to return to Norbury, and to examine the windows of the cottage again. If you have reason to believe that it is inhabited, do not force your way in, but send a wire to my friend and me. We shall be with you within an hour of receiving it, and we shall then very soon get to the bottom of the business.”

“And if it is still empty?”

“In that case I shall come out tomorrow and talk it over with you. Goodby; and, above all, do not fret until you know that you really have a cause for it.”

“I am afraid that this is a bad business, Watson,” said my companion, as he returned after accompanying Mr. Grant Munro to the door. “What do you make of it?”

“It had an ugly sound,” I answered.

“Yes. There’s blackmail in it, or I am much mistaken.”

“And who is the blackmailer?”

“Well, it must be the creature who lives in the only comfortable room in the place, and has her photograph above his fireplace. Upon my word, Watson, there is something very attractive about that livid face at the window, and I would not have missed the case for worlds.”

“You have a theory?”

“Yes, a provisional one. But I shall be surprised if it does not turn out to be correct. This woman’s first husband is in that cottage.”

“Why do you think so?”

“How else can we explain her frenzied anxiety that her second one should not enter it? The facts, as I read them, are something like this: This woman was married in America. Her husband developed some hateful qualities; or shall we say that he contracted some loathsome disease, and became a leper or an imbecile? She flies from him at last, returns to England, changes her name, and starts her life, as she thinks, afresh. She has been married three years, and believes that her position is quite secure, having shown her husband the death certificate of some man whose name she has assumed, when suddenly her whereabouts is discovered by her first husband; or, we may suppose, by some unscrupulous woman who has attached herself to the invalid. They write to the wife, and threaten to come and expose her. She asks for a hundred pounds, and endeavors to buy them off. They come in spite of it, and when the husband mentions casually to the wife that there are new-comers in the cottage, she knows in some way that they are her pursuers. She waits until her husband is asleep, and then she rushes down to endeavor to persuade them to leave her in peace. Having no success, she goes again next morning, and her husband meets her, as he has told us, as she comes out. She promises him then not to go there again, but two days afterwards the hope of getting rid of those dreadful neighbors was too strong for her, and she made another attempt, taking down with her the photograph which had probably been demanded from her. In the midst of this interview the maid rushed in to say that the master had come home, on which the wife, knowing that he would come straight down to the cottage, hurried the inmates out at the back door, into the grove of fir-trees, probably, which was mentioned as standing near. In this way he found the place deserted. I shall be very much surprised, however, if it is still so when he reconnoitres it this evening. What do you think of my theory?”

“It is all surmise.”

“But at least it covers all the facts. When new facts come to our knowledge which cannot be covered by it, it will be time enough to reconsider it. We can do nothing more until we have a message from our friend at Norbury.”

But we had not a very long time to wait for that. It came just as we had finished our tea. “The cottage is still tenanted,” it said. “Have seen the face again at the window. Will meet the seven o’clock train, and will take no steps until you arrive.”

He was waiting on the platform when we stepped out, and we could see in the light of the station lamps that he was very pale, and quivering with agitation.

“They are still there, Mr. Holmes,” said he, laying his hand hard upon my friend’s sleeve. “I saw lights in the cottage as I came down. We shall settle it now once and for all.”

“What is your plan, then?” asked Holmes, as he walked down the dark tree-lined road.

“I am going to force my way in and see for myself who is in the house. I wish you both to be there as witnesses.”

“You are quite determined to do this, in spite of your wife’s warning that it is better that you should not solve the mystery?”

“Yes, I am determined.”

“Well, I think that you are in the right. Any truth is better than indefinite doubt. We had better go up at once. Of course, legally, we are putting ourselves hopelessly in the wrong; but I think that it is worth it.”

It was a very dark night, and a thin rain began to fall as we turned from the high road into a narrow lane, deeply rutted, with hedges on either side. Mr. Grant Munro pushed impatiently forward, however, and we stumbled after him as best we could.

“There are the lights of my house,” he murmured, pointing to a glimmer among the trees. “And here is the cottage which I am going to enter.”

We turned a corner in the lane as he spoke, and there was the building close beside us. a yellow bar falling across the black foreground showed that the door was not quite closed, and one window in the upper story was brightly illuminated. As we looked, we saw a dark blur moving across the blind.

“There is that creature!” cried Grant Munro. “You can see for yourselves that someone is there. Now follow me, and we shall soon know all.”

We approached the door; but suddenly a woman appeared out of the shadow and stood in the golden track of the lamp-light. I could not see her face in the darkness, but her arms were thrown out in an attitude of entreaty.

“For God’s sake, don’t Jack!” she cried. “I had a presentiment that you would come this evening. Think better of it, dear! Trust me again, and you will never have cause to regret it.”

“I have trusted you too long, Effie,” he cried, sternly. “Leave go of me! I must pass you. My friends and I are going to settle this matter once and forever!” He pushed her to one side, and we followed closely after him. As he threw the door open an old woman ran out in front of him and tried to bar his passage, but he thrust her back, and an instant afterwards we were all upon the stairs. Grant Munro rushed into the lighted room at the top, and we entered at his heels.

It was a cosey, well-furnished apartment, with two candles burning upon the table and two upon the mantelpiece. In the corner, stooping over a desk, there sat what appeared to be a little girl. Her face was turned away as we entered, but we could see that she was dressed in a red frock, and that she had long white gloves on. As she whisked round to us, I gave a cry of surprise and horror. The face which she turned towards us was of the strangest livid tint, and the features were absolutely devoid of any expression. An instant later the mystery was explained. Holmes, with a laugh, passed his hand behind the child’s ear, a mask peeled off from her countenance, and there was a little coal black negress, with all her white teeth flashing in amusement at our amazed faces. I burst out laughing, out of sympathy with her merriment; but Grant Munro stood staring, with his hand clutching his throat.

“My God!” he cried. “What can be the meaning of this?”

“I will tell you the meaning of it,” cried the lady, sweeping into the room with a proud, set face. “You have forced me, against my own judgment, to tell you, and now we must both make the best of it. My husband died at Atlanta. My child survived.”

“Your child?”

She drew a large silver locket from her bosom. “You have never seen this open.”

“I understood that it did not open.”

She touched a spring, and the front hinged back. There was a portrait within of a man strikingly handsome and intelligent-looking, but bearing unmistakable signs upon his features of his African descent.

“That is John Hebron, of Atlanta,” said the lady, “and a nobler man never walked the earth. I cut myself off from my race in order to wed him, but never once while he lived did I for an instant regret it. It was our misfortune that our only child took after his people rather than mine. It is often so in such matches, and little Lucy is darker far than ever her father was. But dark or fair, she is my own dear little girlie, and her mother’s pet.” The little creature ran across at the words and nestled up against the lady’s dress. “When I left her in America,” she continued, “it was only because her health was weak, and the change might have done her harm. She was given to the care of a faithful Scotch woman who had once been our servant. Never for an instant did I dream of disowning her as my child. But when chance threw you in my way, Jack, and I learned to love you, I feared to tell you about my child. God forgive me, I feared that I should lose you, and I had not the courage to tell you. I had to choose between you, and in my weakness I turned away from my own little girl. For three years I have kept her existence a secret from you, but I heard from the nurse, and I knew that all was well with her. At last, however, there came an overwhelming desire to see the child once more. I struggled against it, but in vain. Though I knew the danger, I determined to have the child over, if it were but for a few weeks. I sent a hundred pounds to the nurse, and I gave her instructions about this cottage, so that she might come as a neighbor, without my appearing to be in any way connected with her. I pushed my precautions so far as to order her to keep the child in the house during the daytime, and to cover up her little face and hands so that even those who might see her at the window should not gossip about there being a black child in the neighborhood. If I had been less cautious I might have been more wise, but I was half crazy with fear that you should learn the truth.

“It was you who told me first that the cottage was occupied. I should have waited for the morning, but I could not sleep for excitement, and so at last I slipped out, knowing how difficult it is to awake you. But you saw me go, and that was the beginning of my troubles. Next day you had my secret at your mercy, but you nobly refrained from pursuing your advantage. Three days later, however, the nurse and child only just escaped from the back door as you rushed in at the front one. And now to-night you at last know all, and I ask you what is to become of us, my child and me?” She clasped her hands and waited for an answer.

It was a long ten minutes before Grant Munro broke the silence, and when his answer came it was one of which I love to think. He lifted the little child, kissed her, and then, still carrying her, he held his other hand out to his wife and turned towards the door.

“We can talk it over more comfortably at home,” said he. “I am not a very good man, Effie, but I think that I am a better one than you have given me credit for being.”

Holmes and I followed them down the lane, and my friend plucked at my sleeve as we came out.

“I think,” said he, “that we shall be of more use in London than in Norbury.”

Not another word did he say of the case until late that night, when he was turning away, with his lighted candle, for his bedroom.

“Watson,” said he, “if it should ever strike you that I am getting a little over-confident in my powers, or giving less pains to a case than it deserves, kindly whisper ‘Norbury’ in my ear, and I shall be infinitely obliged to you.”

Пригоди зі Золотим пенсне

Нотатки про нашу працю 1894 року помістилися аж у три важких томи. Мушу зізнатися, що мені важко вибрати з цієї величезної маси матеріалів випадки, які були б цікавими самі собою, але б водночас якнайяскравіше викривали своєрідний талант мого приятеля. Я нерішуче гортаю сторінки своїх записів. Ось жахливий випадок про червону п’явку, що викликає почуття відрази, а ось страшна смерть банкіра Кросбі. Того року сталася й трагедія в Едлтоні та незвичайна знахідка в старовинному кургані. Скандальна справа про спадщину Сміт-Мортімера також відбулася тоді ж, як і вистеження та затримання Гарета, бульварного вбивці, за що Голмс отримав вдячного листа від президента Франції та орден Почесного легіону. Всі ці випадки заслуговують уваги читачів, але загалом мені здається, жоден із них не є настільки цікавим, як випадок у Йокслі-Олд-плейс. Маю на увазі не лише трагічну смерть молодого Віллоубі Сміта, але й наступні події, які показали мотиви злочину під напрочуд незвичайним кутом.

Одного вечора наприкінці листопада (погода була огидна, справжня буря) ми сиділи разом із Голмсом у нашій вітальні на Бейкер-стрит. Я заглибився в найновіше дослідження з хірургії, а Шерлок намагався прочитати залишки первинного тексту на палімпсесті¹ за допомогою потужної лупи. Ми мовчали, оскільки кожен із нас був із головою занурений у свою справу. Дощ люто періщив у шибки, а вітер із завиванням пролітав по Бейкер-стрит. Дивно, чи не так? Ми перебували в самому центрі міста, і творіння рук людських оточували нас із усіх боків на добрі десять миль, і водночас ми перебували в полоні стихії, для якої весь Лондон – не більш, ніж горбочки крота в чистому полі. Я підійшов до вікна й задивився на порожню вулицю. То тут, то там дрібнилися вогні вуличних ліхтарів у калюжах на бруківці та тротуарі. Самотній кеб виїхав із Оксфорд-стрит, колеса його плюскали по калюжах.

– Авжеж, Ватсоне, як добре, що такого вечора нам не треба виходити, – зауважив Голмс, відклавши лупу та згортаючи стародавній рукопис. – На сьогодні годі. Від цієї роботи дуже втомлюються очі. Наскільки я зміг розібрати, це всього лише монастирські рахунки з другої половини XV століття. Стривайте! А це що означає? – останні слова він промовив, коли крізь виття вітру ми почули тупіт копит, а потім скрегіт колеса об край тротуару. Мабуть, кеб, який я побачив через вікно, зупинився біля дверей нашого будинку.

– Що йому потрібно? – здивувався я, побачивши, як хтось виходить із кебу.

– Що йому потрібно? Хоче бачити нас. А нам, мій бідний Ватсоне, доведеться одягати плащі, шалики, калоші й усе, що вигадала людина на випадок негоди. Стривайте! Кеб їде! Тоді ще є надія. Якби він хотів, щоб ми поїхали з ним, не став би відпускати кеб. Доведеться вам відчинити двері, адже всі порядні люди вже давно сплять.

Світло лампи в передпокої впало на обличчя нашого опівнічного гостя. І я одразу його впізнав. Це був Стенлі Гопкінс, молодий, перспективний детектив, службовою кар’єрою котрого Голмс дуже цікавився.

– Він удома? – перепитав Гопкінс.

– Підіймайтеся, мій любий сер, – почувся згори голос Шерлока. – Сподіваюся, ви не потягнете нас кудись у таку ніч.

Гість піднявся нагору. У світлі лампи його плащ виблискував, як мокра луска. Поки Голмс ворушив дрова в каміні, я допомагав детективу роздягатися.

– Ходіть-но сюди, любий Гопкінсе, і погрійтеся біля вогню, – запросив Шерлок. – Ось сигара, а в нашого доктора є чудовий еліксир із гарячої води та цитрини. Такої ночі немає кращих ліків. Щось дуже важливе вигнало вас із дому в таку негоду, правда?

– Ви не помилилися, містере Голмс. Який я мав сьогодні день! Ви читали останні новини про йокслійську справу?

– Останні новини, які я сьогодні читав, походять із XV століття.

– Ну, це нічого. Повідомлення складається лише з одного абзацу, та й у ньому все перебрехали так, що ви нічого не втратили. Маю вам повідомити, що я не сидів, склавши руки. Йокслі міститься в Кенті, за сім миль від Четема й за три милі від залізниці. Я отримав телеграму о третій п’ятнадцять, був у Йокслі о п’ятій, провів слідство, приїхав останнім потягом до Лондона й зі станції Черінґ-Кросс попрямував просто до вас.

– З чого я можу зробити висновок, що ви не все зрозуміли в цій справі.

– Не все? Та я нічого не зрозумів. Такої заплутаної справи ніколи не мав, спочатку я подумав, що вона зовсім простенька, і я її легко розплутаю. Немає мотиву злочину, містере Голмс. Ось що не дає мені спокою: немає мотиву! Людину вбили, цього заперечувати не можна, але не можу збагнути, хто міг бажати жертві смерті.

Голмс закурив і відкинувся в кріслі.

– Розказуйте, – запропонував він.

– Усі факти я вивчив досконально, – почав Стенлі Гопкінс, – але хотів би зрозуміти, що вони означають. Кілька років тому той заміський будинок, Йокслі-Олд-плейс, орендував один чоловік, котрий назвався професором Коремом. Він дуже хворий. Тому лежить у ліжку або шкутильгає з паличкою своїм помешканням, часом садівник возить його у візочку парком. Сусідам він подобається, вони його навідують, професора вважають авторитетним фахівцем. Слуг небагато – літня економка місіс Маркер і служниця Сьюзен Терлтон. Вони жили в обійсті з того часу, як професор оселився там, і репутацію мають бездоганну. Професор пише якусь вчену працю. Десь рік тому він вирішив, що йому потрібен секретар. Перші два секретарі не впоралися, але третій, містер Віллоубі Сміт, юнак, котрий тільки-но закінчив університет, виявився саме тим, про кого професор мріяв. Вранці він записував те, що йому диктував професор, а ввечері підбирав матеріал, потрібний для роботи наступного дня. Той Сміт не викликав жодних підозр: ні коли вчився в Аппінґемі, ні в Кембриджі. Я бачив характеристики, з яких випливає, що він завжди був ввічливим, спокійним, старанним студентом, у котрого зовсім не було недоліків. І ось цього ранку цей юнак гине в кабінеті професора за обставин, які однозначно вказують на вбивство.

Гопкінс замовк. Вітер гудів, і шибки жалібно деренчали під його натиском. Голмс і я також підсунулися ближче до вогню, слухаючи цікаву оповідку молодого детектива, яку він викладав неквапливо та послідовно.

– Обшукайте всю Англію, – продовжував він, – але не знайдете приязнішого гурту людей, відгородженого від будь-яких зовнішніх чинників. Тижнями ніхто з них не виходив за ворота. Професор занурений у свою роботу, і нічого більше для нього не існує. Молодий Сміт не знав нікого з сусідів, і спосіб його життя мало чим відрізнявся від розміреного життя професора. У жінок немає жодних справ за межами оселі. Мортімер, котрий возив професора у візочку парком, – старий вояк на пенсії, ветеран Кримської війни, чоловік із бездоганною репутацією. Він живе не в самому будинку, а в трикімнатному котеджі з іншого боку парку. Більше в садибі не було нікого. Варто, однак, додати, що за сто ярдів від брами парку проходить Лондонське шосе на Четем. Ворота зачиняються на клямку, і сторонньому, звісно, неважко проникнути до парку.

Тепер дозвольте мені повторити свідчення Сьюзен Терлтон, оскільки вона єдина, хто може розказати щось певне про цю історію. Десь після сьомої, коли професор усе ще був у ліжку (у негоду він лише зрідка вставав до дванадцятої), вона вішала фіранки в спальні нагорі, вікна якої розміщені по фасаду. Покоївка займалася на кухні якимось своїми справами. Сміт працював у своїй кімнаті нагорі; служниця чула, як він ішов коридором і спустився до кабінету, який розташований якраз під спальнею, де вона вішала фіранки. Служниця впевнена, що це був містер Сміт, оскільки добре розпізнає його швидку, рішучу ходу. Вона не чула, як двері кабінету зачинилися, але приблизно за хвилину внизу, у кабінеті, пролунав жахливий крик. Це був хрипкий, несамовитий вереск, такий дивний і неприродний, що було незрозуміло, хто лементує: чоловік чи жінка. Одразу почувся глухий удар тіла об підлогу – такий сильний, що затремтів увесь будинок, а потім настала тиша. Якусь мить служниця не могла ворухнутися від жаху, але потім опритомніла й прожогом кинулася вниз сходами. Відчинила двері кабінету. Молодий Сміт лежав розпростертий на підлозі. Спершу вона не помітила нічого особливого. Спробувала підняти його й раптом побачила кров, що тече з рани на шиї нижче потилиці. Рана була дуже дрібна, але глибока, можливо, зачепили сонну артерію. Поруч на килимі лежало й знаряддя злочину: ніж із руків’ям зі слонової кістки та негнучким лезом для зрізання воскових печаток – такі часто прикрашають старовинні набори для письма. Один із подібних постійно стояв на столі професора.

Служниця вирішила, що Сміт мрець, але коли облила йому обличчя водою з карафки, той на мить розплющив очі. «Професоре, – пробурмотів він, – це була вона». Служниця готова присягнутися, що це його точні слова. Нещасний відчайдушно намагався сказати ще щось, навіть підняв праву руку. Але вона відразу впала, і нещасний більше не ворухнувся.

Потім до покою вбігла економка. Але останніх слів Сміта вона не чула. Залишивши біля тіла Сьюзен, економка поквапилася до професора. Той сидів у ліжку. Був страшенно схвильований, бо також почув крик і зрозумів, що в будинку сталося якесь нещастя. Місіс Маркер готова засвідчити під присягою, що професор був у нічній піжамі, та він і не міг одягнутися без Мортімера, котрому звеліли прийти о дванадцятій. Професор заявив, що чув крик десь у глибині будинку, і це все, що він знає. Натомість і гадки не має, як пояснити слова секретаря: «Професоре, це була вона». Ймовірно, це було марення. На думку професора, Сміт ворогів не мав, і в нього й гадки немає, якими можуть бути мотиви вбивства. Передусім професор послав садівника Мортімера за поліцією. А потім констебль закликав мене. Нічого в будинку не чіпали, поки не приїхав я, і суворо попередили, щоб ніхто не топтав стежки, що ведуть до дому. Таким чином, містере Голмс, випала чудова нагода застосувати на практиці ваші теорії. Для цього нічого не бракує.

– Крім Шерлока Голмса, – додав мій товариш дещо уїдливо. – Гаразд, а тепер послухаємо, що там зробили ви.

– Насамперед, містере Голмс, прошу поглянути на план розташування кімнат. Зможете собі уявити, де розташований кабінет професора й інші кімнати, і вам буде легше стежити за моєю розповіддю.

Він розгорнув мапу й розстелив її на колінах Голмса. Я встав позаду Шерлока й також зосередився на документі.

– Це, звісно, схема, я намалював лише важливе для справи. Решту ви побачите самі пізніше. Припустімо, що вбивця проник у будинок ззовні. Але яким чином? Певна річ, він пройшов крізь парк алеєю й проник у будинок із чорного ходу, звідки легко потрапити в кабінет. Будь-який інший шлях надто складний. Утекти злочинець міг лише тим самим шляхом, оскільки два інших можливих шляхи відступу були відрізані. Один – Сьюзен, вона бігла на галас сходами. Інший веде в спальню професора. Природно, що всю увагу я звернув на алею в парку. Незадовго до цього йшов дощ, земля розмокла, і сліди на ній мали б виднітися цілком чітко.

Я оглянув стежку й збагнув, що маю справу з обережним і досвідченим злочинцем. Жодних слідів на алеї не виявилося! Зате хтось пройшов газоном, щоб не залишити слідів, на землі чітких відбитків також не було, але трава прим’ялася, отже, там таки хтось ішов. Це міг бути лише вбивця: ні садівник, та й узагалі ніхто зі слуг не ходили вранці в цьому місці, а вночі лив дощ.

– Хвильку, – перервав його Голмс. – А куди веде ця алея?

– На шосе.

– Скільки треба йти нею, щоб вийти на шосе?

– Ярдів сто.

– Припустімо, біля самих воріт на цій алеї були сліди. Ви впевнені, що помітили б їх?

– На жаль, у цьому місці алея вимощена цеглою.

– Ну, а на шосе?

– І на шосе немає слідів. Воно все вкрите калюжами.

– Отакої! А скажіть, якщо дослідити сліди на траві, людина йшла до будинку чи від нього?

– Цього не можу сказати. У слідів не було якихось певних обрисів.

– Сліди великої ноги чи маленької?

– Також не можу сказати.

Голмс цокнув язиком, обличчя показувало, що він невдоволений.

– Дощ усе ще періщить, і вітер не затихає, – сказав він. – Розшифрувати сліди, можливо, буде важче, ніж стародавній рукопис! Ну що ж, нічого не вдієш. Отже, Гопкінсе, ви виявили, що нічого не виявили. Що ж ви після цього зробили?

– Не вважаю, що нічого не виявив, містере Голмс. По-перше, я з’ясував, що хтось проник до будинку ззовні. Пізніше дослідив підлогу коридору. На ній лежить кокосова циновка, на якій немає жодних слідів. Потім подався до кабінету. Меблів у ньому майже немає, якщо не брати до уваги величезного письмового столу зі секретером. Бічні шухляди секретера були висунені, середня ж – замкнена на ключ. Бічні шухляди, мабуть, ніколи не замикалися, і в них не було нічого цінного. У середній шухляді зберігали важливі папери, але вони залишилися на місці. Професор запевнив мене, що нічого не зникло. Ясно, що метою злочину був не грабунок. Потім я оглянув тіло вбитого. Воно лежало дещо лівіше від письмового столу – погляньте на моє креслення. Рана на правому боці шиї завдана ззаду. Ясно, що він не міг вчинити таке сам.

– Якщо лишень не впав на ніж, – втрутився Голмс.

– Саме так. Мені це також спало на думку. Але ніж лежав на відстані кількох футів від тіла. Отже, жертва на ніж не падала. Потім зверніть увагу на останні слова убитого. І, нарешті, у його правій руці був затиснутий дуже важливий матеріальний доказ.

Гопкінс витягнув із кишені паперовий пакетик. Він розгорнув його та витягнув пенсне в золотій оправі. З одного боку до нього була прикріплена подвійна чорна шовкова шворка. Обидва її кінці були обірвані.

– У Сміта був стовідсотковий зір, – зазначив Гопкінс. – Отже, він зірвав це пенсне з обличчя вбивці.