Kitabı oku: «Справи Шерлока Голмса», sayfa 4

Вранці я чи то прокинувся, чи то вийшов із забуття. Видовище, яке я побачив, сповнило мене жахом, від якого здригаюся досі. Уяви собі велику, залиту сонцем кімнату з білими стінами та рівними рядами однакових ліжок. Біля мене стояла істота, яку навряд чи можна було назвати людиною. Це був карлик із величезною, як куля, і зовсім голомозою головою. Він жваво щось бурмотів, мабуть, голландською, при цьому активно жестикулюючи. Я з подивом дивився на нього. Це, либонь, розсердило його ще більше, бо він простягнув до мене страшні, темні, викривлені руки, що більше нагадували мацаки якоїсь дивовижної тварини.

Неподалік від ліжка стояла група людей, котрі з цікавістю розглядали мене. Я поглянув на них, і мене охопив крижаний жах. Це були нещасні, спотворені, розпухлі істоти з деформованими кінцівками, із обличчями, вкритими страшними виразками. Усі вони галасували та реготали, поглядаючи на мене, дехто хапався за боки від сміху. Їхній пекельний регіт досі дзвенить у моїх вухах.

Лютий карлик, вочевидь, власник ліжка, схопив мене за плече своїми страшними мацаками. Між нами виникла боротьба. Із моєї рани полилася кров, та це не зупинило мого мучителя. Перевага в силі була явно на його боці. У голові моїй запаморочилося, і я знову знепритомнів.

Прийшов до пам’яті я вже в іншій кімнаті. Біля мене не було ні страшного карлика, ні інших чудовиськ. Біля вікна стояв літній, незнайомий мені чоловік, котрий, помітивши, що я опритомнів, звернувся до мене.

– Як почуваєтеся? Зараз зроблю вам перев’язку.

– Де я, лікарю? – слабким голосом спитав я. Обличчя медика спохмурніло.

– Краще не питайте, юначе. Ваші рани виліковні, але тут вас підстерігає набагато більша небезпека, ніж на полі бою. Ви потрапили в лепрозорій. Нещасні, котрих бачили вранці, – прокажені.

Я застогнав від жаху.

– Отже, я провів ніч у ліжку прокаженого? – прошепотів я.

– Атож, дуже ризикований вчинок, – підтвердив лікар, – я маю до цієї хвороби імунітет, але все ж не наважився б на такий крок.

– Усе було скінчено, Джиммі. Мене прирекли на життя, гірше за смерть. І все ж, після того, як мене привезли в шпиталь у Преторії, я весь час сподівався на диво. «А раптом уникну зарази?» – питав я себе в тисячний раз. Після виписки я поїхав додому. І тут уже побачив, що ознаки страшної недуги починають з’являтися на моєму обличчі. Я все розповів батькам. Єдиним виходом було поширити чутки про мій від’їзд на тривалий час, а самому оселитися десь неподалік під наглядом надійного лікаря, який би не зрадив мою таємницю. В іншому разі мене б відправили в лепрозорій, де я був би приречений до кінця своїх днів перебувати в товаристві таких самих нещасних, яким був я. Нікому не можна було розповідати мою таємницю. Навіть тобі, Джиммі, друже мій. Я знав, що моя відсутність стане для тебе великим ударом, та що я міг вдіяти? Ось і вся моя історія.

Ґодфрі замовк. Я бачив, що Додд вражений його розповіддю. Він сидів, згорбившись і затуливши обличчя руками.

– Я не винен у тому, що вони проникли в нашу таємницю, – озвався батько Ґодфрі. – Ось цей чоловік, – вказав він на мене, – про все здогадався. Тоді я вирішив, що безпечніше відкритися йому повністю.

– І правильно вчинили, полковнику, – сказав я. – Можливо, моє втручання виявиться корисним. Скажіть, – звернувся я до Кента, – ви фахівець із захворювань такого типу?

– Я маю ті ж знання в цій галузі, які зазвичай має кожен освічений медик, – сухо відповів він.

– Не сумніваюся у вашій компетентності, лікарю, – поквапився додати я. – Але в такому серйозному випадку бажана консультація ще з одним фахівцем. Гадаю, що ви не показували містера Ґодфрі жодному іншому медику, оскільки боялися посвятити ще когось у свою таємницю?

Містер Емсворд ствердно кивнув.

– Я це передбачав, – правив я далі. – В екіпажі сидить мій старий приятель сер Джеймс Сондерс, відомий фахівець із подібних хвороб. Пропоную попросити сера Джеймса оглянути хворого та висловити свою думку?

– Хто ж не чув про знаменитого професора Сондерса! – почервонівши, вигукнув доктор Кент. – Буду радий знайомству з таким чудовим фахівцем.

– У такому разі попросимо сера Джеймса зайти сюди, – продовжував я, і…

Але полковник перебив мене.

– А самі зайдімо до мого кабінету, де, сподіваюся, містер Голмс пояснить вам, яким чином він зумів проникнути в нашу таємницю.

Й ось тут я збагнув, як мені бракує мого вірного Ватсона. Але, на жаль, мого товариша зі мною не було, і мені довелося самому виступити з промовою до моєї маленької аудиторії, до якої приєдналася й мати Ґодфрі.

– Зазвичай я починаю з того, – заявив я, – що виключаю все неможливе. Те, що залишається, і має бути правдою, якою б неймовірною вона не здавалася. При цьому кожен із варіантів, що залишилися, мав бути ретельно продуманим і перевіреним Я застосував цей принцип і до цієї сумної справи. Мені здавалися можливими три пояснення дивної події, про яку мені повідав містер Додд. Чому юнака тримали відокремлено, без будь-яких контактів із зовнішнім світом?

Насамперед він міг бути причетним до якогось злочину. Другий варіант полягав у тому, що він несповна розуму, а батьки хочуть запобігти його перебуванню в божевільні. І, нарешті, третій. Юнак занедужав такою хворобою, що вимагає його безумовної ізоляції. Усі три можливості були однаково вірогідними, але кожна з них вимагала вичерпних доказів. Варіант, пов’язаний зі злочином, не витримував серйозної критики. По-перше, я не чув про якийсь злочин, скоєний у цих краях. По-друге, у такому випадку сім’я містера Ґодфрі була б зацікавлена в тому, щоб відіслати його якнайдалі, а не тримати злочинця в себе під боком.

Варіант, пов’язаний із божевіллям, здавався мені імовірнішим. Його підтверджував той факт, що хлопець жив не сам, а під наглядом якогось чоловіка, імовірно, лікаря. Пригадуєте, містере Додд, я питав вас, чи не помітили ви, що читав чоловік, котрий жив із вашим приятелем! Я сподівався, що ви побачили в його руках медичний журнал. Але проти цього варіанту свідчили такі факти. Якби молодий Емсворд схибнувся, навряд чи мав би він можливість вільно розгулювати парком навіть уночі. Крім цього, чому навколо його особи була створена аж така надприродна таємничість? Зрештою, немає нічого протизаконного в тому, що душевнохворий живе у відокремленому приміщенні під постійним наглядом кваліфікованого лікаря. Ні, теорія шаленства також не годилася.

Отож залишався третій варіант, правда, найменш імовірний із усіх, але факти підтверджували саме його. Юнак воював у Південній Африці. Проказа – поширене захворювання в тих краях. Як вчинили б люблячі батьки, якби їхній син став жертвою страшного захворювання? Передусім потрібна найсуворіша секретність щодо місця перебування нещасного. Згідно із законом, хворий на проказу підлягає негайному переселенню в лепрозорій. Батьки ж його поміщають близько до себе, але в доволі відокремленому місці, щоб він не міг спілкуватися із зовнішнім світом. Після цього з ним поселяють надійну людину, ймовірно, лікаря. У цьому випадку стає зрозумілим і дивний стан шкіри – звичайний результат страшної недуги, і прогулянки нещасного ночами, і багато інших фактів.

Я вирішив діяти так, буцімто ця теорія вже доведена. Після приїзду в маєток я помітив ще одну цікаву деталь, яка розсіяла мої останні сумніви. Ральф, котрий носить їжу в хатинку, одягає при цьому рукавички. Коли він відчинив нам двері, на руках у нього ці рукавички були. Завдяки своєму гострому нюху я відразу відчув запах дезінфікуючих засобів, якими вони були просякнуті.

На цьому місці мою розповідь обірвав прихід сера Джеймса. На зазвичай похмурому обличчі знаменитого медика було щось подібне на посмішку. Він швидкими кроками підійшов до місіс Емсворд і міцно потиснув їй руку.

– Найчастіше мені доводиться бути провісником горя, – звернувся сер Джеймс до всіх нас. – Але сьогодні можу втішити вас, джентльмени. У Ґодфрі Емсворда ніякої прокази немає. О, бачу, його матінка вражена цією щасливою новиною. Докторе Кент, займіться, будь ласка, місіс Емсворд. Так от, – продовжував сер Джеймс, – побіління шкіри – справді поширений наслідок прокази. Але в цьому випадку маємо справу із захворюванням, що викликає неправильну пігментацію шкіри, так званою псевдопроказою. Ця хвороба прикра, її важко лікувати, але, безумовно, вона не інфекційна й не має нічого спільного зі справжньою проказою. Цікаво, що симптоми надзвичайно схожі, а причина захворювання – неясна. Не виключено, що тут відіграють важливу роль психологічні фактори, про які ми ще дуже мало знаємо. Можливо, що психічна травма, величезна напруга та страх, які відчував хлопець упродовж тривалого часу з того самого моменту, як опинився в тісному контакті з прокаженими, і викликали фізичні зміни організму, подібні до тих, яких він остерігався. Але бачу, – додав сер Джеймс, – що місіс Емсворд вже приходить до тями. Як добре, що від щастя не вмирають!

Випадок із камінцем Мазаріні

Доктору Ватсону було приємно знову опинитися в неприбраній кімнаті на другому поверсі на Бейкер-стрит, яка колись стала відправною точкою багатьох його чудових пригод. Він оглянув наукові таблиці та мапи на стіні, обпечену кислотою полицю для хімікатів, футляр для скрипки, що стояв у кутку, відро для вугілля, в якому колись лежали старі люльки та тютюн. Нарешті його очі зупинилися на свіжому й усміхненому обличчі Біллі, молодого, але дуже метикуватого та тактовного слуги, котрий хоча б трохи допомагав боротися зі самотністю та замкнутістю, що оточували таємничу постать видатного детектива.

– У вас, здається, змін узагалі не відбувається, Біллі. І ви також не змінюєтеся. Сподіваюся, те саме можна сказати і про нього?

Біллі з певним неспокоєм поглянув на зачинені двері спальні.

– Я думаю, що він у ліжку, спить, – промовив він.

Була сьома вечора прекрасного літнього дня, але доктор Ватсон був достатньо обізнаний із нетрадиційним режимом дня свого давнього приятеля, щоб не здивуватися цьому повідомленню.

– Це, мабуть, означає розслідування справи?

– Атож, сер, він зараз дуже важко працює. Тому боюся за його здоров’я. Він блідне, худне і нічого не їсть. «Хочете вечеряти, пане Голмс?» – запитала його пані Гадсон. – «О сьомій тридцять завтра», – відповів він. Ви ж його знаєте, коли він занурюється справу.

– Авжеж, Біллі, знаю.

– Він за кимось стежить. Вчора був робітником, котрий шукає роботу. А сьогодні вирядився старою бабою. Я його не впізнав, хоча мав би вже вивчити ці витівки.

Біллі з посмішкою вказав на дуже пошарпану парасольку, що притулилася до тапчана.

– Це частина вбрання старенької, – пояснив він.

– І що в нього зараз за справа, Біллі?

Біллі стишив голос, наче повідомляв якусь велику державну таємницю.

– Вам я сказати можу, сер, але це не повинно вийти за межі цієї кімнати. Це справа про діамант корони.

– Ви про крадіжку камінця вартістю сто тисяч фунтів?

– Саме так, сер. Вони хочуть його повернути, сер. Тому ми й приймали прем’єр-міністра та міністра внутрішніх справ на цій канапі. Пан Голмс був до них дуже люб’язний. Він не поводив себе зверхньо і пообіцяв, що зробить усе, що зможе. Тоді є лорд Кантлмір…

– Ага!

– Аякже, сер, ви ж знаєте, що це означає. Він дуже гне кирпу, сер, якщо можна так сказати. Я ще можу порозумітися з прем’єр-міністром і не маю нічого проти міністра внутрішніх справ, він здається добре вихованим і люб’язним, але терпіти не можу цього лорда. І пан Голмс також, сер. Розумієте, він не вірить у пана Голмса, і заперечував проти його залучення. Швидше за все, він був би тільки радий, аби пан Голмс провалився.

– А пан Голмс це знає?

– Пан Голмс завжди знає все, що треба знати.

– Тоді будемо сподіватися, що він не зазнає невдачі, і що лорд Кантлмір спіймає облизня. Мені цікаво, Біллі, навіщо потрібна ця фіранка на вікні?

– Пан Голмс повісив її туди три дні тому. Там у нас є дещо цікаве.

Біллі підійшов і відсмикнув фіранку, що затуляла нішу біля вікна.

Доктор Ватсон не зміг стримати вигуку здивування. Там ховалася копія його давнього друга, халат і все інше, обличчя обернене на три чверті до вікна й опущене вниз, ніби читає невидиму книжку, тоді як тіло сиділо глибоко у фотелі. Біллі взяв до рук голову та потримав її в повітрі.

– Ми нахиляємо її під різними кутами, щоб усе виглядало реалістично. Я б не наважився торкнутися до нього, якби фіранка не була опущена. Але коли вона піднята, можна бачити силует через дорогу.

– Ми вже використовували щось подібне раніше.

– Це було ще до мене, – сказав Біллі.

Він розсунув штори та поглянув на вулицю.

– Якісь люди спостерігають за нами звідти. Я бачу одного хлопця біля вікна. Можете самі поглянути.

Ватсон уже ступив крок уперед, аж тут двері спальні відчинилися, і на порозі з’явилася довготелеса, худорлява постать Шерлока, обличчя бліде та підтягнуте, але крок і витримка були такими ж бадьорими, як завжди. Одним стрибком він опинився біля вікна та поправив фіранку.

– Так буде краще, Біллі, – озвався він. – Ви ризикували своїм життям, юначе, а я поки що не можу обійтися без вас. О, Ватсоне, приємно знову вас бачити у вашому старому помешканні. Ви з’явилися у небезпечну хвилину.

– Я так і подумав.

– Можете йти, Біллі. Цей хлопчик – проблема, Ватсоне. Наскільки виправдано дозволяти йому ризикувати життям?

– А в чому небезпека, Голмсе?

– У раптовій смерті, сьогодні ввечері може щось трапитись.

– І що саме?

– Що мене вб’ють, Ватсоне.

– Ви, мабуть, глузуєте, Голмсе.

– Навіть моє обмежене почуття гумору могло б вигадати кращий жарт, ніж цей. Але доки ми можемо насолоджуватися життям, чи не так? Алкоголь дозволено? Газована вода та сигари – на старому місці. Дозвольте ще раз запропонувати вам ваш улюблений фотель. Сподіваюся, ви ще не стали зневажати мою люльку та мій жалюгідний тютюн? Вони мені зараз часто замінюють їжу.

– Але чому б не краще поїсти?

– Тому що розумові здібності загострюються, коли голодуєш. Звісно, ви як лікар, мій любий Ватсоне, маєте визнати, що травлення відбирає кров, дуже потрібну для мозку. А я – мозок, Ватсоне. Решта мене – лише додаток. Тому маю рахуватися з мозком.

– А що це за небезпека, Голмсе?

– Ага. У вашому випадку не зайвим було б запам’ятати ім’я й адресу вбивці. Ви зможете передати їх Скотленд-Ярду, з моєю любов’ю та прощальним благословенням. Його ім’я – Сильвіус, граф Неґретто Сильвіус. Запишіть це, обов’язково запишіть! Мурсайд-Гарденс, 136, Північний схід. Занотували?

Чесне обличчя Ватсона засмикалося від тривоги. Він занадто добре знав величезні ризики, на які наражає себе Шерлок, і добре тямив, що сказане ним, швидше за все, применшення, а не перебільшення. Ватсон завжди був людиною дії, тому не став гаяти часу.

– Розраховуйте на мене, Голмсе, у найближчі дні.

– Ваша мораль навіть на трохи не покращилася, Ватсоне. Ви додали брехню до всіх інших своїх вад. Ваш вигляд має ознаки зайнятого медика, котрого щогодини чекають пацієнти.

– Вони не такі важливі. А чому ви не можете заарештувати цього хлопця?

– Можу, Ватсоне. Тому він так і турбується.

– То чому б не зробити це?

– Бо я не знаю, де діамант.

– А, Біллі мені казав, що зникла коштовність корони.

– Атож, великий жовтий камінець Мазаріні. Я розкинув свої тенета й уже спіймав у них рибу. Але не камінчик. Тож яка користь від їхнього арешту? Певна річ, ми можемо зробити світ кращим, ув’язнивши їх. Але це не те, чого я хочу. Я хочу камінець.

– І цей граф Сильвіус – одна з ваших рибин?

– Авжеж, він акула, що кусається. Інша риба – боксер Сем Мертон. Непоганий хлопець, але граф його використовує. Сем не акула. Він велика, дурна, бараняча голова. Але він усе одно плутається в моїх тенетах.

– А де зараз цей граф Сильвіус?

– Я весь ранок вештався біля його носа. Ви ж бачили мене в ролі старої леді, Ватсоне. Я ще ніколи не був таким переконливим. Він навіть одного разу підняв мою парасольку. «До ваших послуг, мадам», – сказав він. Граф – наполовину італієць, а ви знаєте цей південний темперамент, коли ти дуже люб’язний у доброму гуморі, але сам чорт у кепському. Життя сповнене химерних подій, Ватсоне.

– Це ж могло стати траґедією.

– Можливо, й могло. Я подався за ним до майстерні старого Штраубензе на Майноріс. Він виготовив пневматичну рушницю – дуже гарна робота, наскільки я розумію, і мені здається, вона зараз встановлена у протилежному вікні. Бачили манекен? Звісно, Біллі вам його показав. Будь-коли куля може вцілити в цю прекрасну голову. Гей, Біллі, в чому річ?

Хлопець знову зайшов до кімнати з карткою на таці. Шерлок зиркнув на неї з піднятими бровами та зваженою посмішкою.

– Власною персоною. Я такого не очікував. Треба брати вола за роги, Ватсоне! Цей добродій дуже нервовий. Можливо, ви чули про його репутацію стрільця на далекі відстані. Це й справді було б тріумфальним закінченням його чудової спортивної кар’єри, додавши мене до свого списку. І це ще один доказ того, що він відчуває: я наступаю йому на п’яти.

– То викличте поліцію.

– Я, мабуть, так і зроблю. Але не зараз. Спробуйте обережно визирнути у вікно, Ватсоне, і поглянути, чи хто не волочиться на вулиці?

Ватсон насторожено поглянув крізь щілину у фіранці.

– Так, біля дверей стоїть якийсь брутальний хлопець.

– Це Сем Мертон, вірний, але достатньо обмежений. І де цей джентльмен, Біллі?

– У приймальні, сер.

– Приведи його, коли я задзвоню.

– Слухаюсь, сер.

– Якщо мене не буде в кімнаті, все одно його впустіть.

– Слухаюсь, сер.

Ватсон зачекав, поки двері не зачинять, а потім серйозно звернувся до свого товариша.

– Слухайте, Голмсе, це просто неможливо. Він відчайдушний чоловік, котрого ніщо не зупинить. Можливо, він прийшов вас вбити.

– Це мене не здивувало б.

– Я наполягаю на тому, щоб залишитися з вами.

– Ви б жахливо заважали.

– Йому?

– Ні, мій любий друже, мені.

– Ну, я ніяк не можу вас покинути.

– Ще й як можете, Ватсоне. І зробите це, адже ніколи не пропускали гру. Я впевнений, що дограєте її до кінця. Цей добродій прийшов із якоюсь метою, але він може залишитися заради моєї.

Голмс дістав свій нотатник і накидав кілька рядків.

– Візьміть кеб до Скотленд-Ярду і передайте це Юґелу з карного розшуку. Повертайтесь із поліцією. Тоді й відбудеться арешт.

– Зроблю це з радістю.

– А до того, як ви повернетесь, я матиму достатньо часу, щоб з’ясувати, де зараз камінчик.

Він торкнувся дзвоника.

– Думаю, що ми вийдемо через спальню. Цей запасний вихід надзвичайно зручний. Я хочу бачити свою акулу, так, щоб вона не бачила мене, а для цього є свій спосіб.

Отже, кімната була порожня, коли Біллі за хвилину ввів туди графа Сильвіуса. Знаменитий мисливець, спортсмен і денді був великим, смуглим чолов’ягою, з грізними чорними вусами, що затуляли жорстокий рот із тонкими губами, і довгим, гачкуватим носом, неначе дзьоб орла. Він був добре одягнений, але його яскрава краватка, блискуча шпилька та дорогі персні справляли неприємний ефект. Коли двері за ним зачинилися, гість оглянув приміщення лютими й одночасно переляканими очима, як той, хто підозрює пастку на кожному кроці.

Він аж сіпнувся, коли побачив безтурботно схилену голову та комір халата, що виступали над спинкою фотеля у вікні. Спершу на його обличчі застигло здивування. Та потім у його чорних очах убивці блиснуло світло жахливої надії. Він іще раз озирнувся, щоб переконатися, що свідків немає, а потім, навшпиньки, піднявши товстого ціпка, підійшов до мовчазної фігури. Він присів і замахнувся для удару, коли з відчинених дверей спальні його привітав холодний і сардонічний голос:

– Не ламайте, графе! Не чіпайте!

Вбивця відступив назад, вираз здивування з’явився на його спантеличеному обличчі. На якусь мить він іще раз підняв опущений ціпок, ніби перекидаючи свою лють зі зображення на оригінал, але в твердому погляді сірих очей і глузливій усмішці детектива було щось, що змусило його руку опуститися.

– Гарна дрібничка, – зауважив Шерлок, підходячи до своєї копії. – Її зробив французький модельєр Таверньє. Він настільки ж майстерно виготовляє воскові вироби, як і ваш приятель Штраубензе пневматичні рушниці.

– Що ви маєте на увазі, сер?

– Покладіть капелюха і ціпок на столик. Дякую! І, будь ласка, сядьте. Не хочете викласти ще й свого револьвера? Ваш візит і справді дуже доречний, бо я хотів поговорити.

Граф скривився та насупив свої важкі та густі брови.

– Я також хотів побалакати з вами, Голмсе. Ось чому я прийшов. Не заперечую, що тільки-но мав намір убити вас.

Шерлок присів на край столу.

– Я так і зрозумів, що ви замислили щось подібне до цього, – промовив він. – Але чому?

– Бо ви перейшли мені дорогу, чим неабияк роздратували мене. Адже ви посилаєте своїх шпигунів стежити за мною.

– Моїх шпигунів! Запевняю, це не так!

– Нісенітниця! Я помітив, що за мною стежили. Щонайменше двоє задіяні в цій грі, Голмсе.

– Це дрібниці, графе Сильвіус, але, можливо, ви будете достатньо люб’язні, коли звертаєтеся до мене. Ви ж розумієте, що в своїй професії я повинен спілкуватися з половиною негідників у місті, і маєте погодитесь, що винятків не роблю ні для кого.

– Що ж, пане Голмс, гаразд.

– Чудово! І запевняю вас, що ви помиляєтесь щодо моїх нібито шпигунів.

Граф Сильвіус зневажливо засміявся.

– Інші люди можуть тямити так само добре, як і ви. Вчора це був якийсь спортсмен. А сьогодні – літня жінка. Цілий день ходили за мною в назирці.

– Справді, сер, ви робите мені компліменти. Старий барон Доусон сказав напередодні своєї страти, що в моєму випадку те, що втратила сцена, здобув закон. А тепер ви вихваляєте мої маленькі перевтілення.

– То це все були ви… особисто?

Шерлок стенув плечима.

– Можете побачити в кутку парасольку, яку ви так ввічливо подали мені на Майноріс, перш ніж щось запідозрити.

– Якби я знав, то ви, можливо, ніколи…

– Не побачив знову цього скромного житла. Я це чудово усвідомлював. Ми всі схильні помилятися, про що потім шкодуємо. Але ви мене не впізнали, тож ми зараз тут!

Густі брови графа насупилися ще дужче над його загрозливими очима.

– Те, що ви сказали, лише погіршує справу. Отже, це були не ваші шпигуни, а ви самі лізете в чужі справи! Ви зізналися, що переслідували мене. Чому?

– Та годі вам, графе. Ви ж звикли стріляти левів в Алжирі.

– Ну, то й що?

– Чому?

– Чому? Це спорт… хвилювання… небезпека!

– І, без сумніву, можливість звільнити країну від хижака?

– Точно!

– Мої причини такі ж!

Граф схопився на ноги, і його рука мимоволі потягнулася до кишені на стегні.

– Сідайте, сер, краще сідайте! Була ще одна, важлива причина. Мені потрібен цей жовтий діамант!

Граф Сильвіус відкинувся на спинку крісла зі злою посмішкою.

– Дзуськи! – видихнув він.

– Ви ж знали, що я за це вас переслідую. Справжня причина вашої появи тут сьогодні – бажання дізнатися, що я знаю про цю справу та наскільки важливо мене прибрати. Ну, маю вам сказати, що з вашої точки зору в цьому справді існує необхідність, адже я знаю все, крім того, про що ви мені зараз скажете.

– Ага! І чого ви ще не знаєте?

– Де зараз діамант корони.

Граф хитро поглянув на свого співбесідника.

– І ви хочете це знати, правильно? Й як, до дідька, я маю вам сказати, де він?

– Можете і скажете.

– Справді?

– Ви не станете блефувати зі мною, графе Сильвіус.

Очі Голмса, коли він дивився на відвідувача, звузилися та загрозливо блиснули, вони були як два сталеві леза.

– Я дивлюся на вас, наче крізь скло. І бачу вас до глибини душі.

– Тоді, природно, ви бачите, де зараз діамант!

Шерлок грайливо плеснув у долоні, а потім глузливо покивав пальцем.

– Ви знаєте, самі це визнали!

– Я нічого не визнавав.

– А тепер, графе, якщо будете розсудливі, то ми зможемо домовитися. Якщо ні, то ви постраждаєте.

Граф Сильвіус закотив очі до стелі.

– І ви ще говорите про блеф! – зронив він.

Голмс у задумі поглянув на нього, наче гросмейстер, котрий обмірковує свій вирішальний хід. Потім він відсунув шухляду столу та витягнув звідти пухкий нотатник.

– Знаєте, що я зберігаю в цій книжечці?

– Ні, сер, і не хочу знати!

– Вас!

– Мене?

– Атож, сер, вас! Ви весь тут – усі події вашого мерзенного та небезпечного життя.

– Прокляття, Голмсе! – вигукнув граф із палаючими очима. – Мій терпець має межі!

– Все тут, графе. Реальні факти про смерть старої пані Гарольд, котра залишила вам маєток Блаймер, який ви так швидко проциндрили.

– Це лише ваші мрії!

– І повна історія життя панни Мінні Воррендер.

– Облиште! Ви нічого з цим не зможете вдіяти.

– Тут є ще багато, графе. Ось пограбування потяга на шляху до Рів’єри 13 лютого 1892 року. Ось підроблений чек того ж року банку «Кредит Ліон».

– Ні, тут ви помиляєтесь.

– Отже, не помилився в усьому іншому! А тепер, графе, ви граєте у карти. Коли суперник має всі козирі, то немає сенсу продовжувати.

– Який стосунок має ця вся ця розмова до тієї коштовності, про яку ви згадували?

– Потерпіть, графе. Стримайте ваш нетерплячий розум! Дозвольте мені детально ознайомити зі справою. Я маю все, що свідчить проти вас і вашого охоронця.

– Ви знущаєтеся!

– У мене є свідчення кебмена, котрий відвіз вас до Вайтхоллу, і кебмена, котрий вас привіз. У мене є свідчення швейцара, котрий бачив вас біля вітрини. У мене є свідчення Айкі Сандерса, котрий відмовився розпиляти камінець. Айкі вас заклав, тож руки вгору.

Жили напнулися на чолі графа. Його засмаглі, волохаті руки стискалися в конвульсіях стриманих емоцій. Він намагався щось сказати, але слова не вилітали з його вуст.

– Ось карти, якими я граю, – зауважив Шерлок. – Я виклав їх на стіл. Але однієї карти бракує. Це король діамантів. Я не знаю, де камінчик.

– І ніколи не дізнаєтесь.

– Ні? Будьте розумнішими, графе. Розгляньте всі аспекти ситуації. Вас заґратують на двадцять років. Так само, як і Сема Мертона. Й який зиск вам зі свого діаманта? Жодного. Але якщо віддасте його, справа до суду не дійде. Ні ви, ні Сем нам не потрібні. Ми хочемо камінець. Відмовтеся від нього, й обіцяю, що ви зможете вийти на свободу, якщо будете гідно поводитись у майбутньому. Бо якщо знову схибите, це буде востаннє. Але цього разу я отримав доручення здобути камінь, а не вас.

– А якщо я відмовлюся?

– Тоді… тоді, на жаль! Ми отримаємо вас, а не камінчик.

На виклик з’явився Біллі.

– Думаю, графе, що було б також добре запросити і вашого колегу Сема на цю нараду. Зрештою, його інтереси також мають бути представлені. Біллі, за вхідними дверима ти побачиш великого та потворного джентльмена. Попроси його зайти.

– А якщо він відмовиться, сер?

– Жодного насильства, Біллі. Якщо скажеш йому, що граф Сильвіус хоче його бачити, він обов’язково зайде.

– Що ви зараз будете робити? – поцікавився граф, коли Біллі зник.

– Тут щойно був мій приятель Ватсон. Я йому сказав, що в мої тенета потрапили акула й окунь; зараз я смикаю за тенета, і вони обоє вигулькують із води.

Граф піднявся з крісла, тримаючи руку за спиною.

З кишені халата Голмса стирчало щось загрозливе.

– Ви не помрете у своєму ліжку, Голмсе.

– Мені також часто спадало це на думку. А це важливо? Зрештою, графе, ви також, імовірніше, зустрінете смерть у перпендикулярній позиції, ніж у горизонтальній. Але такі роздуми про майбутнє занадто хворобливі. Чому б не віддатися нестримній насолоді сьогодення?

Чорні грізні очі головного злочинця раптово спалахнули поглядом дикого звіра. Постать Шерлока ніби зібралася, він напружився і приготувався до несподіванок.

– Даремно тримати пальця на гачку револьвера, друже, – сказав він тихо. – Ви ж прекрасно знаєте, що не наважитесь ним скористатися, навіть якщо я дам вам час його висмикнути. Неприємні та галасливі речі, ці револьвери, графе. Краще віддати перевагу пневматичній зброї. Ой! Здається, я чую легкий крок вашого партнера. Доброго дня, пане Мертон. Доволі нудно стовбичити на вулиці, чи не так?

Боксер-чемпіон, міцно збудований юнак із дурнуватим та упертим обличчям, котрий зупинився на порозі, незграбно застиг біля дверей, поглядаючи на господаря кімнати зі спантеличеним виразом обличчя. Манера спілкування Голмса була незвичною для нього. І хоча він невиразно відчував ворожість, проте не знав, як на це реагувати. Тож звернувся за допомогою до свого більш проникливого товариша.

– Що за гра зараз коїться, графе? Чого хоче цей хлопець? Що в нього?

Його голос був глибоким і хриплим.

Граф стенув плечима, а відповів Шерлок:

– Якщо дозволите сказати це двома словами, пане Мертон, я буду змушений повідомити, що все вирішено.

Боксер усе ж звернувся за поясненнями до свого соратника:

– Він намагається бути смішним, чи як? Та я зараз не в гуморі.

– Ні, якраз навпаки, – заперечив Голмс. – Думаю, що можу пообіцяти, що вам незабаром буде не до жартів. А тепер прошу вашої уваги, графе Сильвіус. Я зайнятий чоловік і не можу гаяти час даремно. Я піду до тієї спальні, порадьтеся за моєї відсутності. Ви можете пояснити своєму товаришу, як складається справа, не соромлячись мене. Я спробую зіграти на своїй скрипці баркаролу з «Казок Гофмана». За п’ять хвилин повернуся за вашою остаточною відповіддю. Ви добре втямили альтернативу, чи не так? Або ви, або камінь.

Шерлок підійшов до стіни, узяв скрипку і пройшов повз відвідувачів. Кілька хвилин по тому через зачинені двері спальні ледь чутно зазвучала жаліслива мелодія.

– В чому справа? – запитав Мертон стурбовано, коли його супутник обернувся до нього. – Він знає про камінь?

– Він забагато знає, можливо, навіть усе.

Жовтувате обличчя боксера стало блідим, як сметана.

– Айкі Сандерс видав нас.

– То це він? Я йому голову відірву, навіть якщо мене за це повісять.

– Нам це не надто допоможе. Необхідно вирішити, що робити зараз.

– Стривайте, – промовив боксер, підозріло поглядаючи на двері спальні. – Він хитрий лис, на будь-що здатен. Він, часом, не підслуховує?

– Як він може підслуховувати під цю музику?

– Маєш рацію. Можливо, хтось стоїть за фіранкою. Занадто багато їх у цій кімнаті.

Він озирнувся і раптом уперше побачив манекен біля вікна і застиг, вказуючи на нього, не в змозі й слова промовити.

– Це лише манекен, – пояснив граф.

– Підробка, правильно? Але вражає! Мадам Тюссо навіть позаздрила б. Як живий, одяг та все інше. Але чорт побрав би ці фіранки!

– Дайте їм спокій! Ми ж марнуємо час, а його в нас небагато. Він може заарештувати нас за цей камінець.

– Дідька лисого, він не зможе!

– Але він дозволить нам утекти, якщо скажемо йому, де камінчик.

– Що! І відмовитися від нього? Відмовитися від ста тисяч фунтів?

– Так, іншого виходу немає.

Мертон почухав свою коротко підстрижену потилицю.

– Він там сам. Якщо його вбити, нам не буде чого боятися.

Граф похитав головою.

– Він озброєний і готовий до нападу. Якщо ми його застрелимо, то навряд чи вдасться звідси вибратися. Крім цього, цілком можливо, що поліція вже знає, які у нього є докази. Стривай! Що це?