Kitabı oku: «Вельможний клієнт», sayfa 2

Розділ 3
БІРЛСТОУНСЬКА ДРАМА

Нарешті в мене з’явилася можливість описати події, що сталися в Бірлстоуні, розташованому на північ від Лондона. Цілі століття це містечко перебувало в занедбаному стані, але за останні роки його мальовниче розташування привернуло заможних міщан, котрі тепер володіють віллами посеред навколишніх лісів. У самому Бірлстоуні з’явилася маса крамниць, які обслуговують значно зросле його населення.

За півмилі від центру Бірлстоуна, у старому парку з безліччю величезних буків, розмістилася старовинна садиба. Частина цієї солідної будівлі постала в часи перших хрестових походів. Споруда відчутно постраждала від вогню 1543 року, але дещо все ж уціліло, і незабаром на місці руїн феодального замку піднявся цегляний будинок: з черепицею на даху та вузькими віконцями, він виглядає так само й нині, яким його створили на початку XVII століття. Із двох ровів, що колись захищали маєток войовничих феодалів, один наповнений водою. Тому єдиний шлях до будинку – через підйомний міст, який підіймають на ніч й опускають щоранку. Таким чином садиба щоночі перетворюється на своєрідний острів. Цей факт мав прямий стосунок до таємниці, що привернула незабаром увагу всієї Англії.

Сім’я, що проживала в садибі, складалася з двох осіб: Джека Дуґласа та його дружини. Дуґлас, судячи з розповідей, мав близько п’ятдесяти років, ставний, із мужнім обличчям, великою щелепою, пронизливими сірими очима та сивими вусами. Він був із усіма привітний, але щось у його манерах залишало враження, ніби в минулому йому доводилося обертатися в набагато нижчих колах. Чоловік мав багато золота, подейкували, що він здобув його на каліфорнійських копальнях. Добре ставлення до нього зміцнилося також завдяки репутації відчайдуха. Так, під час пожежі Дуґлас здивував усіх відвагою, з якою кинувся в палаючий будинок рятувати майно вікарія – уже після того, як пожежна команда визнала цю справу безнадійною.

Його дружину також добре знали жителі Бірлстоуна, хоч англійці, особливо селяни, неохоче зближуються з чужинцями. Місіс Дуґлас провадила доволі замкнутий спосіб життя. Було відомо, що вона познайомилася з Дуґласом у Лондоні, коли він овдовів. Це була вродлива жінка, струнка, смаглява, років на двадцять молодша за свого чоловіка – різниця, яка, здавалося, ніяк не впливала на їхнє родинне щастя. Лише найближчі знайомі помічали, що між подружжям не існувало взаємної довіри, мабуть, після того, як дружина щось дізналася про минуле чоловіка. Крім того, місіс Дуґлас явно нервувала, коли її чоловік пізно повертався додому.

Була ще одна особа, перебування якої під дахом Дуґласа збіглося з цією трагедією. Це – Сесіл Беркер із Гемстеда. Його огрядну постать часто можна було бачити у Бірлстоуні, позаяк там він був бажаним гостем. Вважалося, що лише він знав таємницю минулого містера Дуґласа. Зі слів Беркера дізналися, що він познайомився з Дуґласом в Америці та пережив разом із ним важкі часи. Беркер здавався людиною вельми заможною. Він був молодший за Дуґласа, років сорока п’яти, широкогрудий, із гладко виголеним обличчям і густими чорними бровами. Він полюбляв гаяти час у прогулянках та поїздках околицями з Дуґласом або з його дружиною. «Добрий, щедрий джентльмен, – відгукувався про нього дворецький Емс, – але я не хотів би опинитися на місці того, хто наважився б йому перечити». Беркер був у дуже близьких взаєминах із Дуґласом і напрочуд дружній із його дружиною, що, як було помітно, завдавало смутку самому Дуґласу. Це приблизно все, що можна сказати про Беркера, котрий опинився в родині Дуґласів у день катастрофи. Зі слуг слід згадати про поважного Емса та місіс Еллен, веселої та привітної жіночки, яка поділяла хатні турботи з місіс Дуґлас.

Було близько дванадцятої ночі проти шостого січня, коли місцевий поліційний пост отримав першу звістку про подію, де начальником служить сержант Вілсон. Страшенно схвильований Беркер повідомив про вбивство містера Дуґласа й одразу ж помчав назад до садиби. Незабаром за ним з’явився поліційний сержант. Він прибув на місце злочину після дванадцятої, попередивши перед тим про все місцеву владу. Сержант побачив підйомний міст опущеним, а вікна – яскраво освітленими. На порозі стояв переляканий дворецький. Сесіл Беркер запропонував сержантові йти за ним.

Майже одразу ж прибув доктор Вуд, постійний житель Бірлстоуна. Троє чоловіків увійшли у фатальну кімнату. Мертвий Дуґлас лежав розпростертий горілиць. Лікар став навколішки, але одного погляду було достатньо, щоб переконатися у беззмістовності його візиту.

Убитий був украй спотворений. На грудях лежала дивна зброя: мисливська рушниця зі стволами, спиляними на фут від курків. Було ясно, що постріл зроблено з дуже близької відстані, тому заряд розвалив голову майже на шмаття. Курки були зв’язані дротом, вочевидь для того, щоб зробити одночасно постріл із обох стволів.

Полісмен розгубився від усвідомлення відповідальності, що лягла на його плечі.

– Ми нічого не чіпатимемо, поки не прибуде керівництво, – ледь чутно вимовив він, не зводячи очей із трупа.

– Нічого й не рухали, – повідомив Сесіл Беркер. – Усе залишилося в тому вигляді, в якому я це застав.

– Коли ви це знайшли? – спитав сержант, сягнувши по нотатник.

– О пів на дванадцяту. Я ще не роздягався й сидів біля каміна у своїй спальні, аж раптом почув постріл. Він не був гучний, а ніби чимось приглушений. Я одразу кинувся вниз. Минуло, мабуть, не більше тридцяти секунд, як я опинився в кімнаті Дуґласа.

– Двері були відчинені?

– Атож, розчахнуті. Бідолаха Дуґлас лежав так само, як його зараз бачите. На столі горів світильник.

– Нікого не бачили?

– Ні. Я почув, що місіс Дуґлас спускається сходами слідом за мною, і поквапився перегородити їй дорогу. Економка Еллен також прийшла, вона й відвела господиню. Потім з’явився Емс, і я повернувся з ним знову сюди.

– Але мені здавалося, що міст у садибі піднятий усю ніч?

– Він і тієї ночі був піднятий, поки я його не опустив.

– Тоді як убивця зміг утекти? Містер Дуґлас, ймовірно, сам укоротив собі життя.

– Я також спочатку так думав. Але погляньте, – Беркер відсунув фіранку: вікно виявилося відчиненим навстіж. – І ось іще! – Він показав на криваву пляму на підвіконні, схожу на слід чобота. – Хтось ставав сюди, коли вилазив.

– Гадаєте, він пробрався через рів?

– Інакше ніяк не можна.

– Отже, якщо ви опинилися в кімнаті за півхвилини після вбивства, то він мав би в цей час перебувати у воді.

– Я в цьому впевнений. На жаль, я не здогадався відразу ж підбігти до вікна. Його прикривала фіранка, і мені не спало на думку підняти її. Потім я почув кроки місіс Дуґлас і не міг допустити, щоб вона увійшла сюди та побачила увесь цей жах.

– Припустімо, – зауважив сержант, – що зловмисник утік через рів. Як він зумів потрапити в будинок, якщо міст був піднятий?

– На це запитання, – відказав Беркер, – я не маю відповіді.

– О котрій годині міст підняли?

– Близько шостої, – повідомив дворецький.

– А я чув, – зауважив полісмен, – що його зазвичай підіймають одразу ж після заходу сонця Цієї пори року, однак, темніє радше о пів на п’яту, ніж о шостій.

– У містера Дуґласа були гості до чаю, – пояснив Емс. – І я не міг підняти міст до того, як вони пішли.

– Отже, вбивця прийшов іззовні й мав би перейти міст до шостої години та сидіти в засідці доти, доки містер Дуґлас після одинадцятої не увійшов до свого покою. Потім, утікаючи через вікно, вбивця покинув рушницю. Я так гадаю… Зрозуміло, слідство все з’ясує.

Несподівано сержант підняв картку, що лежала біля мерця на підлозі. На ній були видряпані ініціали «Д. В.», а під ними число: 341.

– А це що таке?

Беркер із цікавістю поглянув на картку.

– Я цього раніше не помітив, – спохмурнів він. – Ймовірно, убивця підкинув.

– «Д. В. 341». Нічого не розумію, – сержант крутив картку в руках. – Що означає «Д. В.»? Чиїсь ініціали? Що ви там іще знайшли, лікарю?

Знахідкою виявився важкий молоток, що лежав на килимі перед каміном. Беркер указав рукою на скриньку цвяхів, що стояла на мармуровій дошці каміна.

– Містер Дуґлас учора перевішував картини, – пояснив він. – Я бачив, як він стояв ось на цьому кріслі, намагаючись зміцнити найбільшу з них.

– Краще покладіть молоток назад на килим, звідки взяли, – наказав сержант лікареві, чухаючи в роздумах потилицю. – Ого! – схвильовано скрикнув він, відсмикуючи фіранку з іншого боку. – О котрій годині спустили портьєри?

– Коли засвітили лампи, – відповів дворецький, – одразу після четвертої.

– Тут хтось вичікував, – сержант показав на сліди від брудних чобіт у кутку. – Якщо виходити з вашої теорії, містере Беркер, то можна припустити, що вбивця зайшов до садиби після четвертої, коли фіранки були спущені, але до шостої, поки міст не підняли. У кімнаті не знайшлося місця, куди можна було б сховатися, і він забився під гардини. Це цілком очевидно.

– Чи не гаємо ми дорогоцінний час? – поцікавився Бер-кер. – Може, краще обшукати місцевість, поки вбивця ще не втік далеко?

Сержант із хвилину міркував.

– Звідси немає потягів до шостої ранку, тому залізницею він виїхати не зможе. Якщо ж піде дорогою, то будь-хто зверне увагу на його брудні чоботи та примітить чужинця. Втім, у будь-якому випадку я не можу піти звідси, поки мене не змінять.

Лікар уважно оглядав тіло.

– А це що за знак? – спитав він. – Він не має якогось зв’язку зі злочином?

Права рука убитого була вивільнена з халата й оголена до ліктя. Вище зап’ястя виднівся дивний брунатний знак: трикутник у колі. – Це не татуювання, – продовжував лікар, дивлячись поверх окулярів, – це давно випалений знак на кшталт тих, яким таврують худобу. Що думаєте з цього приводу?

– Цей знак я бачив у Дуґласа впродовж останніх десяти років, – відповів Сесіл Беркер.

– І я також, – додав дворецький. – Щоразу, коли господареві доводилося засукати рукав, я бачив цю дивну мітку. І часто дивувався, щó вона могла б означати.

– Мабуть, цей знак не має нічого спільного з убивством, – припустив сержант Вілсон. – Але все ж це дуже дивно… Ну, щось іще?

Дворецький здивовано вказав на руку мерця.

– Він зняв його обручку!

– Що?

– Атож! Містер Дуґлас завжди носив свою обручку на мізинному пальці лівої руки. Перстень, зроблений із золотого самородка, завжди одягав після обручки, і каблучку змійкою – на середньому пальці. Ось перстень із самородка, ось змійка, а обручка зникла.

– Дворецький має рацію, – підтвердив Беркер.

– Якщо містер Дуґлас носив обручку під самородком, то вбивці довелося спочатку зняти його, потім обручку, а потім одягти каблучку із самородка назад?

– Так виходить.

Вілсон скрушно похитав головою:

– Чим швидше передамо цю справу до Лондона, тим для нас краще. Вайт Мейсон – спритний чоловік, проте, гадаю, в будь-якому разі доведеться звернутися до Лондона. Ця надзвичайно складна справа нам не до снаги.

Розділ 4
У ПІТЬМІ

За терміновим викликом сержанта Вілсона о третій годині ночі прибув начальник карного розшуку графства в легкому кебі. Із першим ранковим потягом він послав повідомлення у Скотленд-Ярд і о дванадцятій уже вітав нас на Бірлстоунській станції. Містер Вайт Мейсон, спокійний і на вигляд розважливий чоловік, із засмаглим обличчям, мужньої статури й трохи кривими ногами в гетрах, був схожий у своєму широкому піджаку на дрібного фермера або жокея, але тільки не на криміналіста.

– Ну, містере Мак-Дональд, – звернувся він до нього, – тут каверзний випадок. Сюди газетярі злетяться, як мухи на мед, варто їм лише пронюхати про те, що сталося. Але, сподіваюся, ми закінчимо справу раніше, ніж вони встигнуть устромити свої носи. Тут знайдеться чимало цікавого й для вас, містере Голмс. Як і для вас, докторе Ватсон, адже медику також знайдеться робота. Всім вам забронювали номери в готелі «Вествілл Армс».

Через десять хвилин ми вже розмістилися в готелі й майже одразу ж зібралися у вітальні, щоб спільно скласти картину докупи. Мак-Дональд усе нотував у записнику. Голмс мовчки слухав, і на його обличчі читалося то здивування, то неприховане захоплення.

– Чудово! – вигукнув він, коли вони виклали хід подій. – Дивовижно! Запевняю, що не можу згадати жодної справи зі своєї багаторічної практики з більш інтригуючими обставинами.

– Я був упевнений, що ви це скажете, містере Голмс, – зауважив Мейсон. – Вілсон грамотно зібрав факти. Я перевірив їх і доповнив своїми висновками.

– Якими ж? – жваво поцікавився Голмс.

– По-перше, я оглянув молоток і не знайшов на ньому жодних слідів. Якби містер Дуґлас боронився молотком, то мав би завдати вбивці хоча б одного удару, і тоді хоч цятка крові на ньому залишилася б.

– Це не обов’язково, – заперечив інспектор Мак-Дональд. – Зустрічаються вбивства за допомогою молотків, на яких не знаходять жодних слідів.

– Припустімо. Потім я оглянув рушницю. Вона була заряджена крупним шротом, і, як засвідчив сержант Вілсон, курки були зв’язані один із одним, тому якщо потягнути за гачок, обидва стволи розрядяться водночас. Мабуть, це було розраховано на випадок промаху. Спиляна рушниця має довжину не більше двох футів, тож її можна було пронести під одягом. На ній немає повного імені фабриканта, лише друковані літери P-E-N на планці між стволами. Інші виявилися спиляними.

– Велике P – із прикрасою під ним, а E і N менші? – уточнив Голмс.

– Саме так.

– «Пенсільванська зброярня», дуже відома американська фірма, – розшифрував Шерлок.

Мейсон поглянув на мого приятеля, як сільський лікар на фахівця з Гарлі-стрит.

– Без сумніву, ви маєте рацію, містере Голмс. Дивно, невже ви можете тримати у пам’яті назви всіх зброярень?

Голмс ніяк не відреагував на цю репліку.

– Звісно, це американська мисливська рушниця, – правив далі Мейсон. – Я десь читав, що спиляними мисливськими пукавками користуються в деяких штатах Америки. Це спало мені на думку ще до виявлення літер між стволами. Очевидно, чоловік, який прокрався в будинок і вбив його господаря, був американцем.

Мак-Дональд похитав головою.

– Це зовсім не очевидно, – сказав він. – Я досі не впевнений, що в оселі був чужинець.

– А як же вікно, кров на підвіконні, дивна картка, сліди чобіт у кутку, рушниця?

– Усе могли підлаштувати. Дуґлас був американцем або довго жив в Америці. Як і Беркер. Вам немає потреби вводити в будинок американця, щоб приписати йому всі ці чудасії.

– Емс, дворецький…

– Йому можна вірити?

– Він десять років служив у сера Чарльза Чендоса і надійний як скеля. Він жив у Дуґласа ще до того, як той орендував замок. Так от, Емс ніколи не бачив у будинку такої рушниці.

– Рушницю намагалися сховати, тому й спиляли люфи. Її легко можна було запхати в якусь валізу. Як Емс може бути впевнений, що такої рушниці не було в будинку?

– Однак у такому разі він хоча б раз її та й побачив.

Мак-Дональд знову похитав головою.

– Я все ж таки не певен, що жодної рушниці ніколи не було в цій оселі.

– Поділіться тоді з нами своїми міркуваннями, містере Мак, – пропросив Голмс з інтонацією мирового судді. – Цей чоловік – не грабіжник. Історія з перснем і картка вказують на навмисне вбивство з особистих міркувань. Чоловік прокрався в будинок із твердим наміром убити. Він знає, що, втікаючи, зіткнеться з труднощами, бо будинок оточений ровом із водою. Яку ж зброю обрати? Звісно, безшумну. Тоді він міг би сподіватися, скоївши вбивство, вислизнути у вікно та перебратися через рів. Сподіваюся, з такими міркуваннями погодяться всі. І погодяться з тим, що абсурдно було б принести з собою найгучнішу зброю, яка тільки існує. Чудово знаючи при цьому, що кожна людина в будинку щодуху примчить на постріл і виявить його ще до того, як він перебереться через рів.

– Авжеж, ви ґрунтовно продумали свою аргументацію, – задумливо мовив мій товариш. – Потрібні особливо вагомі докази зворотного. Скажіть, Мейсоне, коли ви досліджували зовнішній бік рову, то не виявили слідів, залишених людиною після прогулянки водою?

– Жодних слідів, містере Голмс. Однак краєм рову тягнеться кам’яне облицювання, вартувало б іще раз гарненько оглянути.

– Містере Мейсон, ви не заперечуватимете, щоб ми негайно ж вирушили на місце?

– Я тільки-но хотів це запропонувати, містере Голмс, оскільки вже попередньо познайомив вас із усіма фактами.

Ми рушили мальовничою сільською дорогою, обрамленою з обох боків спочатку рядами підстрижених в’язів, а за ними – старих дубів. Загалом один із характерних пейзажів сільської Англії. Після закруту дороги перед нами з’явився довгий низький будинок із темно-брунатної цегли зі старовинним садом із тисових дерев. Коли ми підійшли ближче, то побачили й дерев’яний підйомний міст, і широкий рів із водою, що виблискувала, немов ртуть під холодним зимовим сонцем. Три століття пролетіли над цим будинком – роки народження та смерті, сільських свят і ловів із гончаками. Дивно, але й тепер ця похмура будівля ніби кидала свою тінь на веселі долини.

Голмс підійшов до краю рову й зазирнув у нього. Потім дослідив кам’яне облицювання і траву.

– У мене хороший зір, містере Голмс, – зауважив Мейсон.

– Немає жодних слідів того, що хтось тут видряпався. Утім, хіба злочинець обов’язково мав залишити слід?

– Інакше й бути не могло…

– Вода завжди каламутна?

– Майже завжди. Потік приносить мул.

– Яка глибина?

– Близько двох футів скраю й три посередині.

– То вбивця не міг потонути, перетинаючи рів?

– Навіть дитина в ньому не втопилася б.

Ми проминули підйомний міст і побачили довготелесого, сухорлявого, дещо манірного чоловіка. Це виявився дворецький Емс. Бідний старигань був блідий і все ще тремтів від нервового переляку. Бірлстоунський полісмен – дебелий меланхолійний юнак зі слідами солдатського вишколу – стояв на чатах біля фатальної кімнати. Лікар уже пішов.

– Нічого нового, Вілсоне? – спитав Мейсон.

– Нічого, сер.

– Тепер ви можете повернутися додому. Ми пошлемо за вами, якщо виникне потреба. Скажіть дворецькому, щоб попередив містера Беркера, місіс Дуґлас й економку, що нам треба переговорити з ними. Тепер, джентльмени, – звернувся Мейсон до нас, – ви, можливо, дозволите мені поділитися тут, на місці, певними додатковими міркуваннями?

Мені дедалі більше подобався цей провінційний детектив. Він мав здоровий глузд, який однозначно допоможе йому в професійному плані. Навіть Голмс слухав його уважно, без нетерпіння, яке так часто виявляють фахівці щодо своїх молодших колег.

– Це самогубство чи вбивство – перше запитання, джентльмени, на яке треба відповісти. Якщо це суїцид, то будемо змушені припустити, що самогубця зняв свою обручку й сховав її; після цього він прийшов сюди в халаті, у вогкому взутті, натоптав у кутку за гардиною, щоб показати, ніби хтось його підстерігав, потім відчинив вікно, потім кров’ю…

– Цей варіант можемо одразу ж відкинути, – перебив його Мак-Дональд.

– І я так думаю. Суїцид неможливий. Залишається вбивство. Тоді варто визначити, чи вчинила його невідома особа, що вдерлася сюди, чи хтось, хто мешкає в будинку.

– Гаразд. Оприлюдніть ваші міркування.

– І в тому, і в тому випадку зіштовхуємося зі значними труднощами. Але так чи інакше злочин скоїли. Припустімо, що зловмисник живе в будинку. Він убив Дуґласа з найгучнішої зброї, що мало б здійняти галас у всьому домі.

– Жодних сумнівів.

– Відомо, що після пострілу минула всього хвилина, перш ніж не лише містер Беркер, а й Емс опинилися на місці злочину. Яким же чином за цей час злочинець устиг натоптати в кутку, відчинити вікно, вимастити підвіконня кров’ю, стягнути обручку з пальця мерця й усе інше? Це неможливо.

– Ви дуже точно все виклали, – похвалив Голмс. – Повністю погоджуюся з вами в цьому питанні.

– Тепер звернімося до версії, що вбивця прийшов іззовні. У такому разі ми неминуче зіштовхуємося з великими труднощами, хоча саму версію не можна вважати неймовірною. Вбивця потрапив у будинок між о пів на п’яту, тобто вже в сутінках, але до того, як підняли міст. У будинку гості, двері відчинені, тож йому нічого не заважало. Він міг просто з’явитися сюди в особистій справі до містера Дуґласа. Оскільки Дуґлас провів більшу частину життя в Америці й рушниця виявилася американською, то цілком імовірно, що вбивство скоїли з метою помсти. Злочинець прийшов у цю кімнату та зачаївся за гардиною. Тут він пробув до одинадцятої години ночі. Коли містер Дуґлас увійшов до кімнати, між ними сталася коротка розмова. Якщо взагалі сталася, адже місіс Дуґлас стверджує, що після того як чоловік пішов від неї, минуло не більше п’яти хвилин, коли жінка почула постріл…

– Світильник на столі це підтверджує, – додав Голмс.

– Саме так. Узяли нову свічку, яка встигла згоріти лише на півдюйма. Чоловік поставив свічник на стіл, перш ніж стався напад, інакше свічка мала б упасти разом із ним. Це доводить, що на нього напали не одразу після того, як чоловік увійшов до кімнати. Коли з’явився містер Беркер, горішнє світло було, але свічку загасили. Із цих припущень я спробую відтворити сцену вбивства. Містер Дуґлас входить у кімнату, запалює свічку. З-за гардини з’являється невідома особа, озброєна рушницею. Вимагає обручку – хтозна, навіщо, але це, мабуть, було так. Містер Дуґлас віддає. Тоді – з холодним серцем або в запалі боротьби – Дуґлас хапає молоток, знайдений на килимі. Зловмисник стріляє в нього, потім кидає рушницю, а також цю дивну картку «Д. В. 341» і втікає через вікно, спускається в рів якраз у ту мить, коли Беркер виявляє злочин. Як вважаєте, містере Голмс?

– Цікаво, тільки не зовсім правильно.

– Це було б дуже цікавим, якби не було таким безглуздим, – втрутився Мак-Дональд. – Злочинець, котрий стояв за портьєрою, ким би він там не був, мабуть, міг би сказати вам, що вбивство скоїв іншим чином. Справді, на що він розраховував, сам відрізаючи собі шлях до відступу? Про що думав, стріляючи з мисливської рушниці, коли тиша була для нього єдиним рятівним шансом? Будь ласка, містере Голмс, може, ви нам це поясните, якщо вважаєте теорію містера Мейсона переконливою?

Упродовж усієї розмови Голмс просидів майже мовчки, не пропустивши жодного сказаного слова й лише зрідка уважно оглядаючись навсібіч.

– Потрібно зібрати більше фактів, аби зробити остаточні висновки, містере Мак, – нарешті сказав він, опускаючись на коліна перед трупом. – Можна викликати дворецького на хвильку?.. Так… Емсе, кажете, що ви часто бачили цей дивний знак на руці містера Дуґласа: випалений трикутник посередині кола?

– Звісно, сер.

– Ви ніколи не чули якихось пояснень із цього приводу?

– Ніколи.

– Це, без сумніву, тавро. Так… Емсе, а ось маленький шматочок пластиру в кутку рота містера Дуґласа. Ви його помітили?

– Авжеж, сер. Учора вранці він порізався, коли голився.

– А траплялося йому раніше порізатися при голінні?

– Не так давно, сер…

– Так-так! Це може бути випадковим збігом або проявом певної нервовості, що свідчить про те, що він мав підстави чогось остерігатися. Ви не помітили вчора чогось незвичайного в його поведінці, Емсе?

– Мені здалося, сер, що він був дещо неуважний і стурбований.

– Отже, напад був не зовсім несподіваний. Потроху просуваємося вперед. Але, можливо, ви прагнете продовжити розслідування, містере Мак?

– Ні, містере Голмс, воно зараз у кращих руках.

– Гаразд, тоді перейдімо до картки «Д. В. 341»… Вона з нерівним обрізом. У вас удома немає паперу такого ґатунку?

– Ні, сер.

Голмс підійшов до письмового столу й накрапав чорнила з кожної чорнильниці на прес-пап’є.

– Напис зробили не тут, це чорнило чорне, а на картці – червоне. Та й написано товстим пером, а тут усе пір’я тонке. Ні, це написали в іншому місці. Вам про щось повідомляє цей напис, Емсе?

– Ні, сер.

– А що ви думаєте, містере Мак?

– Мені спало на думку якесь таємне товариство. Це підтверджує й знак на руці.

– І я так вважаю, – додав Мейсон.

– Що ж, візьмімо за основу цю гіпотезу та поглянемо, наскільки проясниться ситуація. Член такого товариства залазить у будинок, чекає містера Дуґласа, майже повністю розвалює йому голову з рушниці й утікає через рів, залишивши біля вбитого картку. Навіщо? Та для того, щоб про неї згодом згадали в пресі й інші члени товариства дізналися, що помста не забарилася. Ось тільки чому з усіх видів зброї вибрали саме рушницю?

– Справді дивно.

– І куди зникла обручка?

– Також незрозуміло.

– І чому досі нікого не заарештували? Минуло вже більше двох годин. Сподіваюся, потрібні накази віддали й із самого ранку кожен констебль на відстані сорока миль розшукує підозрілих чоловіків, змоклих до нитки?

– Звісно, містере Голмс.

– Він міг зникнути, лише зачаївшись у якійсь норі або перевдягнувшись.

Голмс підійшов до столу й узявся вивчати кривавий слід на підвіконні за допомогою лупи.

– Немає сумнівів, слід чобота. Але який величезний! Судячи зі слідів у кутку, можна припустити, що в нього менші ноги… А що це під столом?

– Гімнастичні гирі містера Дуґласа, – пояснив Емс.

– Гімнастична гиря тут одна. А де друга?

– Не знаю, містере Голмс. Може, і була всього одна. Я не звертав на це уваги.

– Одна гімнастична гиря… – повторив Голмс у задумі.

У цю мить пролунав наполегливий стукіт у двері. До кімнати увійшов високий засмаглий джентльмен. Було неважко здогадатися, що це – Сесіл Беркер. Його очі допитливо блищали, коли він переводив погляд із одного присутнього на іншого.

– Даруйте, що завадив, – вибачився він, – але мені треба повідомити вам новину. Щойно знайшли велосипед. Хтось його покинув. Це за сто кроків від вхідних дверей.

Ми пішли за Беркером і побачили кількох роззяв біля велосипеда, якого витягнули з кущів, де той і був захований. Велосипед поширеної марки був увесь заляпаний грязюкою, наче після довгої подорожі. У сідельній торбі лежали гайковий ключ і маслянка, і нічого, що допомогло б упізнати власника.

– Для поліції може знадобитися, – зауважив інспектор, – ці речі занесуть до списку. Якщо ми не дізналися наразі, куди зник злочинець, то принаймні спробуємо з’ясувати, звідки він з’явився. Але чому зловмисник покинув велосипед тут? І як він без нього дістанеться туди, куди планує? Містере Голмс, ми, здається, ніколи не доберемося до просвіту в цій пітьмі.