Kitabı oku: «Загублений світ», sayfa 3
Замість відповіді професор здійняв із полиці якусь книжку.
– Ось блискуча монографія мого талановитого приятеля Рея Ланкастера, – мовив він. – Тут є одна ілюстрація, яка видасться вам цікавою. Ага, ось вона. Підпис внизу: «Передбачуваний зовнішній вигляд динозавра-стегозавра юрського періоду. Задні кінцівки висотою в два людські зрости». Ну, що тепер скажете?
Він простягнув мені розгорнуту книгу. Я поглянув на ілюстрацію та сіпнувся. Між начерком невідомого художника і цим представником давно вимерлого світу, відтворених уявою вченого, була, безумовно, велика схожість.
– Справді вражає! – видихнув я.
– І все ж ви й далі наполягаєте?
– Але, може, це простий збіг, або ж ваш американець бачив колись таку картинку і в маренні її згадав.
– Чудово, – терпляче погодився професор, – нехай буде так. Тепер не відмовте в люб’язності поглянути на це.
Він простягнув мені кістку, знайдену, за його словами, серед речей померлого. Вона була дюймів шість у довжину, грубіша за мій великий палець, а на її кінці збереглися залишки цілком висхлого хряща.
– Якій із відомих нам тварин може належати така кістка? – поцікавився професор.
Я ретельно її оглянув, закликаючи на допомогу всі знання, які ще не вивітрилися з моєї голови.
– Це може бути ключиця дуже рослої людини, – припустив я.
Мій співрозмовник презирливо замахав руками:
– Ключиця людини має вигнуту форму, а ця кістка цілком пряма. На її поверхні є улоговинка, яка свідчить про те, що тут проходило велике сухожилля. На ключиці нічого такого немає.
– Тоді не можу вам відповісти.
– Не бійтеся виставляти напоказ своє невігластво. Гадаю, що серед зоологів Південного Кенсинґтону не знайдеться жодного, хто зміг би класифікувати цю кістку.
Вчений узяв пуделко з-під піґулок і вийняв звідти маленьку кісточку завбільшки з квасолину.
– Наскільки я знаю, ось ця кісточка відповідає в будові людського скелета тій, яку ви тримаєте в руці. Тепер маєте певне уявлення про розміри тварини? Не забудьте і про залишки хряща – вони свідчать, що це була свіжа особина, а не викопна. Ну, що тепер скажете?
– Може, у слона…
Його пересмикнуло, наче від болю.
– Годі! Майте совість! Слони в Південній Америці! Не смійте навіть затинатися про це! Навіть у нашій сучасній початковій школі…
– Ну, гаразд, – зупинив я його. – Не слон, то якась інша американська тварина, наприклад, тапір.
– Повірте мені, молодий чоловіче, що елементарні знання в цій галузі науки я маю. Не можна навіть припустити думки, що така кістка належить тапіру або якійсь іншій тварині, відомій зоологам. Це кістка дуже могутнього звіра, який існує десь на земній кулі, але досі невідомий науці. Ви все ще сумніваєтесь?
– У будь-якому разі мене це дуже зацікавило.
– Отже, ви ще не безнадійні. Відчуваю, що у вас щось світиться в мозку, тому давайте ж терпляче роздувати цю іскру. Облишимо тепер покійного американця та перейдімо знову до моєї оповідки. Ви, звісно, здогадуєтеся, що я не міг розлучитися з Амазонкою, не дошукавшись, у чому тут справа. Певну інформацію про те, звідки прийшов цей художник, я мав. Утім, я міг би керуватися й леґендами індіанців, бо лейтмотив якоїсь незвіданої країни прослизає в усіх переказах прирічкових племен. Ви, певна річ, чули про Курупурі?
– Ні, не чув.
– Курупурі – це лісовий дух, щось зловісне, грізне, зустріч із ним веде до загибелі. Ніхто не може описати Курупурі, але це ім’я вселяє в індіанців жах. Однак всі племена, що живуть на берегах Амазонки, сходяться в одному: вони точно вказують, де мешкає Курупурі. З тих самих місць прийшов і американець. Там таїться щось незбагненно страшне. Й я вирішив з’ясувати, про що йдеться.
– Як же ви вчинили?
Від моєї легковажності не залишилося й сліду. Цей велет науки умів завоювати увагу та повагу до себе.
– Мені вдалося здолати опір індіанців – той внутрішній опір, який вони чинять, коли починаєш балакати з ними про це. Пустивши в хід усілякі вмовляння, подарунки і, мушу зізнатися, погрози, я знайшов двох провідників. Після багатьох пригод (описувати їх немає потреби), після багатьох днів шляху (про маршрут і його протяжність дозволю собі промовчати) ми нарешті прийшли в ті місця, які досі ніхто не описав і де ніхто ще не побував, за винятком мого нещасного попередника. Тепер будьте люб’язні поглянути ось на це.
Науковець простягнув мені невелику світлину.
– Її сумний стан пояснюється тим, що коли ми спускалися вниз річкою, наш човен перевернуло і футляр, в якому зберігалися непроявлені негативи, тріснув. Результати цього лиха не забарилися. Майже всі негативи загинули – втрата невиправна. Ось це фото – одне з небагатьох більш-менш вцілілих. Вам доведеться вдовольнятися таким поясненням його недосконалості. Поширюються чутки про якусь фальсифікацію, але я не схильний сперечатися зараз на цю тему.
Знімок і справді був зовсім блідий. Недоброзичливий критик міг би легко причепитися до цього. Вдивляючись у тьмяно-сірий ландшафт і поступово розбираючись у його деталях, я побачив довгу та височезну лінію скель, що нагадує гігантський водоспад, а на передньому плані – пологу рівнину з розкиданими по ній деревами.
– Якщо не помиляюся, цей пейзаж був і в альбомі, – помітив я.
– Еге ж, – підтвердив професор. – Я знайшов там сліди стоянки. А тепер погляньте на ще одну світлину.
Це був той самий ландшафт, лише взятий крупнішим планом. Знімок був геть зіпсований. І все ж я розгледів самотню, увінчану деревом скелю, яку відділяла від гряди балка.
– Тепер у мене не залишилося жодних сумнівів, – зізнався я.
– Отже, ми не даремно пнемося, – сказав професор. – Дивіться, які успіхи! Тепер будьте ласкаві поглянути на шпиль цієї скелі. Ви щось там бачите?
– Величезне дерево.
– А на дереві?
– Великого птаха.
Він подав мені лупу.
– Авжеж, – сказав я, дивлячись крізь неї, – на дереві сидить великий птах. У нього досить серйозний дзьоб. Це, вочевидь, пелікан?
– Зір у вас – не позаздриш, – сказав професор. – Це не пелікан і взагалі не птах. Щоб ви знали, мені вдалося підстрелити цю істоту. І вона послужила єдиним незаперечним доказом, який я звідти привіз.
– Вона тут, у вас?
Нарешті я побачу речовий доказ усіх цих байок!
– Вона була у мене. На жаль, катастрофа на річці згубила не лише негативи, а й цю мою здобич. Її підхопило виром, й, як я не намагався врятувати свій скарб, у моїй руці залишилася лише половина крила. Я втратив свідомість і прийшов до тями, коли мене вже винесло на берег, але цей жалюгідний залишок чудового екземпляра був цілий і неушкоджений. Ось він, перед вами.
Професор вийняв із шухляди столу щось, що нагадувало, на мою думку, горішню частину крила величезного лилика. Ця вигнута кістка з перетинчастою плівкою була щонайменше два або й більше футів завдовжки.
– Летюча миша жахливих розмірів? – виголосив я своє припущення.
– Та де там! – суворо осадив мене професор. – Живучи в атмосфері високої освіти та науки, я й гадки не мав, що основні принципи зоології настільки мало відомі в широких колах суспільства. Невже ви не знайомі з найелементарнішим постулатом порівняльної анатомії, де йдеться, що крило птаха, по суті, є передпліччям, тоді як крило кажана складається з трьох подовжених пальців із перетинкою між ними? В цьому випадку кістка не має нічого спільного з кісткою передпліччя, і ви можете переконатися на власні очі в наявності всього лише однієї перетинки. Отже, про кажана годі й згадувати. Але якщо це не птах і не лилик, тоді з чим маємо справу? Що ж це може бути?
Мій скромний запас знань був вичерпаний до дна.
– Навіть не можу припустити, – розвів я руками.
Професор розгорнув монографію, на яку вже посилався раніше.
– Ось, – продовжував він, показуючи мені якесь чудовисько з крилами, – ось чудове зображення діморфо-дона, або птеродактиля, – крилатого ящера юрського періоду, а на наступній сторінці схема механізму його крила. Порівняйте її з тим, що тримаєте в руках.
При першому ж погляді на схему я аж сіпнувся від подиву. Вона остаточно мене переконала. Сперечатися було смішно. Сукупність усіх даних зробила свою справу. Рисунок, світлини, розповідь професора, а тепер і речовий доказ! Що ж тут іще вимагати? Так я і сказав професору – сказав із усім запалом, на який був здатен, бо тепер мені стало ясно, що до цього чоловіка ставилися упереджено. Він відкинувся на спинку крісла, примружив очі і поблажливо всміхнувся, купаючись у промінні сонця визнання, що несподівано блиснуло на нього.
– Та це ж найвидатніша річ у світі! – вигукнув я, хоча в мені й озвався темперамент не стільки натураліста, скільки журналіста. – Це грандіозно! Ви Колумб науки! Ви відкрили загублений світ! Щиро шкодую, що сумнівався в правдивості ваших слів. Все це здавалося мені неймовірним. Але я не можу не визнати очевидних фактів, і вони мають бути настільки ж переконливими для всіх.
Професор замуркотів від задоволення.
– Що ж ви зробили далі, сер?
– Настав сезон дощів, пане Мелоун, а мої запаси провіанту закінчилися. Я обстежив частину цієї величезної гірської гряди, але піднятися на неї так і не зміг. Пірамідальний стрімчак, із якого я зняв пострілом птеродактиля, виявився доступнішим. Згадавши свої альпіністські навички, я піднявся на нього приблизно до середини. Звідти вже можна було розгледіти плато, що вінчає гірську гряду. Воно було просто неосяжне! Куди не поглянь – на захід, на схід – кінця не видно цим вкритим зеленню скелям. Біля підніжжя гряди стеляться болота та непрохідні хащі, що кишать зміями й іншими гадами. Справжній розсадник лихоманки. Цілком зрозуміло, що такі перешкоди служать природним захистом для цієї незвичайної країни.
– А ви бачили там ще якісь ознаки життя?
– Ні, сер, не бачив, але за той тиждень, що ми провели біля підніжжя цих скель, нам не раз доводилося чути якісь дивні звуки, що долинали звідкілясь згори.
– Але що ж це за істота, яку намалював американець? Як він із нею зустрівся?
– Можу лише припустити, що він якимось чином дістався на самий вершечок гряди і побачив його там. Отже, туди є якийсь шлях. Шлях, без сумніву, важкий, інакше всі ці чудовиська спустилися б униз і заполонили б усе навколо. У цьому вже не може бути жодних сумнівів!
– Але як вони там опинилися?
– На мою думку, нічого загадкового тут немає, – мовив професор. – Пояснення напрошується само собою. Як ви, можливо, знаєте, Південна Америка – гранітний материк. У віддалені століття в цьому місці, либонь, сталося раптове зміщення пластів у результаті виверження вулкана. Не забувайте, що ці скелі базальтові, отже, мають вулканічне походження. Площу величиною приблизно з наше графство Сассекс виперло вгору з усіма її мешканцями та відрізало від решти материка стрімкими скелями такої твердої породи, якій не страшне жодне вивітрювання. Що ж вийшло? Закони природи втратили свою силу в цьому місці. Всілякі перешкоди, що зумовлюють боротьбу за існування в усьому іншому світі, або зникли, або докорінно змінилися. Тварини, які в звичайних умовах вимерли б, продовжували розмножуватися. Як ви знаєте, і птеродактиль, і стегозавр відносяться до юрського періоду, отже, обоє – найдавніші тварини в історії Землі, що вціліли винятково завдяки цілком незвичним умовам, що виникли випадково.
– Але здобута вами інформація не залишає місця для сумнівів! Вам потрібно лише надати їх відповідним особам.
– Я й сам спершу так думав, – з гіркотою відповів професор. – Можу сказати лише одне: насправді сталося інакше: мені доводилося на кожному кроці стикатися з недовірою, в основі якої лежала людська тупість або заздрість. І не в моєму характері, сер, плазувати перед будь-ким і доводити свою правоту, коли мої слова беруть під сумнів. Я відразу ж вирішив, що мені не личить надавати речові докази, які мав у своєму розпорядженні. Сама тема стала мені ненависною, й я не хотів торкатися її жодним словом. Коли мій спокій порушували люди, як ви, люди, котрі догоджають низьким інстинктам натовпу, я був не в змозі дати їм відсіч, не втрачаючи при цьому почуття власної гідності. За характером я, маю зізнатися, запальний, і якщо мене виведуть із рівноваги, можу накоїти лиха. Боюся, що вам довелося випробувати це на собі.
Я помацав своє заплиле око, але змовчав.
– Пані Челленджер весь час свариться зі мною через це, але впевнений, що кожна порядна людина діяла б точно так само на моєму місці. Втім, сьогодні маю намір показати приклад витримки і продемонструвати, як воля може здолати темперамент. Запрошую вас помилуватися цим видовищем.
Він узяв зі столу картку та простягнув її мені.
– Як бачите, сьогодні о восьмій тридцять вечора в Зоологічному інституті відбудеться лекція дуже популярного натураліста, пана Персиваля Волдрона на тему «Скрижалі віків». Мене запрошують зайняти місце в президії спеціально для того, щоб я від імені всіх присутніх висловив подяку лектору. Я це зроблю. Але це не завадить мені (звісно, з найбільшим тактом та обережністю) висловити кілька зауважень, які зацікавлять аудиторію, а в декого викличуть бажання докладніше ознайомитися з порушеними мною питаннями. Суперечливих моментів, звісно, не буду торкатися, але всі збагнуть, які глибокі проблеми криються за моїми словами. Й обіцяю тримати себе в руках. Хтозна, можливо, моя стриманість призведе до кращих результатів.
– А мені можна прийти туди? – поспішив спитати я.
– Звісно, можна, – радо відгукнувся професор.
Його люб’язність була майже така ж приголомшлива, як і свавілля. Чого коштувала лише його добросердна посмішка! Очей майже не стало видно, а щоки спухли, перетворившись у два рум’яних яблучка, підперті знизу чорною бородою.
– Обов’язково приходьте. Мені буде приємно знати, що маю принаймні одного союзника в залі, хоч і вельми безпорадного та недосвідченого в питаннях науки. Народу збереться, ймовірно, багато, позаяк Волдрон дуже популярний, незважаючи на те, що він шарлатан, яких мало. Так от, пане Мелоун, я приділив вам набагато більше часу, ніж планував. Окрема особа не може монополізувати те, що належить усьому людству. Буду радий побачити вас сьогодні ввечері на лекції. А наразі дозвольте вам нагадати, що матеріал, із яким я вас ознайомив, жодною мірою не підлягає розголосу.
– Але пан МакАрдл… це наш редактор… зажадає від мене звіту про бесіду з вами.
– Скажіть йому перше, що спаде на гадку. Між іншим, можете натякнути, що, якщо він пошле до мене когось іще, я з’явлюся до нього особисто, озброївшись хорошим гарапником. У всьому іншому покладаюся на вас: ні слова у пресі! Так, чудово. Отже, о восьмій тридцять у Зоологічному інституті.
Він помахав мені на прощання рукою. Я востаннє побачив його рум’яні щоки, хвилясту синьо-чорну бороду, зухвалі очі та вийшов із покою.
Розділ 5. Це ще питання
Чи то на мені позначився фізичний шок, отриманий у час першого мого візиту до професора Челленджера, чи то відіграв свою роль моральний струс – результат другого візиту, але, опинившись знову на вулиці, я відчув, що як репортер я цілком деморалізований. Голова у мене репала від болю, і все ж у мозку, не стихаючи ні на мить, гупала думка, що цей чоловік каже правду, значення якої важко переоцінити, і що коли мені дозволять використати його оповідку для статті, наша газета отримає сенсаційний матеріал. Побачивши на розі кеб, я вскочив у нього і поїхав до редакції. МакАрдл, як завжди, був на своєму посту.
– Ну? – нетерпляче вигукнув він. – Кажіть, скільки вам треба рядків? У вас такий вигляд, молодий чоловіче, наче ви з’явилися сюди безпосередньо з поля битви. Невже без бійки не обійшлося?
– Авжеж, спочатку ми трошки посварилися.
– Оце людина! Ну, а потім?
– Потім він опам’ятався, і бесіда минула мирно. Але мені нічого не вдалося у нього вивудити, навіть для маленької замітки.
– Це ще як сказати! А підбите око хіба не матеріал для публікації? Досить йому нас тероризувати, пане Мелоун! Поставимо його на місце. Завтра ж поміщу статтю, в якій насиплю йому перцю під хвіст. Дайте мені лише інформацію, й я раз і назавжди затаврую цього індивіда. «Професор Мюнгґавзен» – що скажете про такий заголовок? «Воскреслий Каліостро». Згадаємо всіх містифікаторів і шарлатанів, яких знала історія. Він у мене отримає на горіхи за всі свої шахрайства!
– Я б не радив, сер.
– Чому?!
– Тому що Челленджер зовсім не шахрай.
– Як! – заревів МакАрдл. – Ви що, повірили його вигадкам про мамонтів, мастодонтів і морського змія?
– Та ні! Про це у нас і мови не було. Але мені тепер зовсім ясно, що Челленджер може внести щось нове в науку.
– Тоді про що метикуєте? Сідайте і пишіть статтю.
– Я б і радий написати, та він зобов’язав мене зберігати все в таємниці і лише за цієї умови погодився спілкуватися зі мною.
Я виклав кількома словами розповідь професора.
– Бачите, як просуваються справи?
Мармиза МакАрдла скисла в глибокій недовірі.
– Тоді займімося тими зборами, пане Мелоун, – сказав він нарешті. – Вже в них і поготів немає нічого секретного. Інші газети навряд чи ним зацікавляться, тому що про лекції Волдрона писали вже сотні разів, а про те, що там наміряється виступити Челленджер, ніхто і не підозрює. Якщо нам пощастить, то таки отримаємо сенсаційний матеріал. У будь-якому разі їдьте туди і надайте мені докладний звіт. До дванадцятої години притримаю для вас вільний стовпчик.
Мене чекав копіткий день, тому вирішив пообідати в клубі раніше, запросив за столик Генрі Тарпа і коротко вибовкав йому про свої пригоди. З його худого смаглявого обличчя не зникала скептична усмішка, а коли я зізнався, що професор переконав мене у своїй правоті, Тарп не витримав і гомерично зареготав.
– Любий мій друже, таких див у житті не буває! Хто таке бачив, аби люди випадково натикалися на найбільші відкриття, а потім втрачали всі речові докази? Вигадки краще вдаються романістам. Щодо спритних витівок ваш професор заткне за пояс усіх мавп у зоопарку. Адже це ж неймовірний ідіотизм!
– А художник-американець?
– Вигаданий персонаж.
– Я ж особисто бачив його альбом!
– Та це альбом Челленджера.
– Отже, ви підозрюєте, що це він намалював?
– Ну, звісно! А хто ж іще?
– А світлини?
– Та на них нічого не второпати. Ви ж самі кажете, що розгледіли лише якусь птаху.
– Птеродактиля.
– Аякже, якщо вірити його словам. Вас загіпнотизували та переконали.
– Ну, а кістки?
– Першу він витягнув із рагу, а другу змайстрував власними руками. Потрібні лише певна кмітливість і знання справи, а тоді все що завгодно сфальсифікуєш – і кістку, і фото.
Мені стало якось незатишно. Може, я й справді занадто захопився? Раптом мені спала на гадку щаслива думка.
– Ви підете на цю лекцію? – поцікавився я.
Тарп Генрі на мить задумався.
– Ваш геніальний Челленджер не надто популярний, – сказав він. – З ним багато хто хотів би звести порахунки. Мабуть, у всьому Лондоні не знайдете іншої людини, котра викликала б до себе таке неприязне почуття. Якщо на лекцію примчать студенти-медики, скандалу не оминути. Ні, щось мені не хочеться йти в цю божевільню.
– Принаймні віддайте йому належне – вислухайте його.
– Авжеж, мабуть, справедливість цього вимагає. Гаразд, буду вашим компаньйоном на сьогоднішній вечір.
Коли ми під’їхали до Зоологічного інституту, я побачив, що понад мої очікування народу на лекцію гуртується багато. Електричні карети одна за одною підвозили до під’їзду сивочолих професорів, а скромніша публіка потоком вливалася в пройму дверей, отже в залі будуть присутні не лише вчені, а й представники широких мас. І справді, варто було нам зайняти місця, як ми відразу ж переконалися, що гальорка та задні ряди поводяться більш ніж невимушено. Обернувшись, я побачив студентську братію. Ймовірно, усі великі лікарні відрядили сюди своїх практикантів. Публіка була налаштована доброзичливо, але за цією прихильністю ховалися пустощі. Раз по раз лунали уривки популярних пісеньок, які виспівували хором і з великим натхненням, – доволі дивна прелюдія до наукової лекції! Схильність аудиторії до безцеремонних жартів ясно давалася взнаки. Це обіцяло надалі море розваг для всіх, крім тих, кого ці сумнівні жарти мали безпосередньо стосуватися.
Наприклад, як тільки на сцені з’явився доктор Мелдрам у своєму знаменитому циліндрі з вигнутими крисами, з усіх боків пролунали дружні вигуки: «Оце так відро! Де ви його знайшли?» Старий зараз же стягнув циліндра з голови і крадькома засунув його під крісло. Коли професор Ведлі, котрий страждає від подагри, пошкандибав до свого місця, жартівники, на його превелике збентеження, хором спитали, чи не болить у професора пальчик на нозі. Але найгарячіший прийом був наданий моєму новому знайомому, професору Челленджеру. Щоб дістатися до свого місця, крайнього в першому ряді, йому довелося чимчикувати через усю сцену. Як тільки його чорна борода з’явилася в дверях, аудиторія вибухнула такими бурхливими вітальними вигуками, що я подумав: побоювання Тарпа Генрі підтвердилися – публіку привабила сюди не стільки сама лекція, скільки можливість повитріщатися на знаменитого професора, чутки про виступ котрого, мабуть, встигли поширитися повсюдно.
При його появі в передніх рядах, де сиділа вишукано одягнена публіка, пролунали смішки – цього разу партер ставився до безчинств студентів співчутливо. Публіка вітала Челленджера оглушливим ревінням, наче хижаки в клітках зоопарку, зачувши вдалині кроки служителя в час годівлі. У цьому ревінні ясно звучали нотки неповаги, але загалом галасливий прийом, наданий професору, означав швидше цікавість, ніж неприязнь чи презирство. Челлен-джер усміхнувся втомлено та поблажливо, як усміхається щиросердний чоловік, коли на нього накидається зграя дзявкотливих цуценят, потім повільно опустився в крісло, розправив плечі, любовно погладив бороду і, примружившись, пихато поглянув у переповнену залу. Ревіння ще не встигло вщухнути, як на сцені з’явилися голова – професор Рональд Маррі і лектор – пан Волдрон. Збори почалися.
Сподіваюся, професор Маррі дарує мені, якщо дорікну його в тому, що він страждає недоліком, притаманним більшості англійців, а саме – невиразністю мовлення. Мені здається, що це одна із загадок нашого століття. Чому люди, котрі мають що сказати, не бажають навчитися чітко висловлюватися? Це так само безглуздо, як переливати коштовну вологу крізь трубку з прикрученим краном, відкрутити який можна без жодних зусиль.
Професор Маррі почав із кількох глибокодумних зауважень, звертаючись до своєї білої краватки та карафки з водою, потім жартівливо підморгнув срібному канделябру, що стояв по праву його руку, й опустився в крісло, поступившись місцем відомому популярному лектору, пану Волдрону, котрого публіка зустріла оплесками. Пика у пана Волдрона була похмура, голос різкий, манери зарозумілі, але він мав дар засвоювати чужі думки та подавати їх непосвяченим у доступній і навіть захоплюючій манері, розцвічуючи свої доповіді безліччю жартів на, здавалося б, найневідповідніші теми, тому в його викладі навіть прецесія рівнодення або еволюція хребетних набували гумористичного відтінку.
У простій, а часом і мальовничій манері, якій не заважала науковість термінології, лектор розгорнув перед нами картину виникнення світу, охоплену буцімто з висоти пташиного польоту. Він описував земну кулю – величезну газову масу, що світиться й палає в небесній сфері. Потім розповів, як ця маса стала охолоджуватися та застигати, як утворилися складки земної кори, як пара перетворилася на воду. Все це було поступовою підготовкою сцени до тієї незбагненної драми життя, яка мала розігратися на нашій планеті. Перейшовши до виникнення всього живого на Землі, пан Волдрон обмежився кількома туманними, ні до чого не зобов’язуючими фразами. Можна майже з упевненістю сказати, що зародки життя не витримали б первісної високої температури земної кулі. Отже, вони виникли дещо пізніше. Звідки? З остигаючих неорганічних елементів? Цілком імовірно. А може, їх заніс ззовні якийсь метеор? Навряд чи. Коротко кажучи, навіть наймудріші з мудрагелів не можуть сказати нічого певного з цього питання. Поки що нам не вдається створити в лабораторних умовах органічну речовину з неорганічної. Наша хімія не здатна перекинути місток через ту прірву, яка відділяє живу матерію від мертвої. Але природа, що оперує величезними силами впродовж багатьох століть, сама найбільший хімік, і їй може вдатися те, що непосильне для нас. Більше тут сказати нічого.
Вслід за цим лектор перейшов до великої шкали тваринного життя та, сходинка за сходинкою, від молюсків і безхребетних морських тварин до плазунів і риб, нарешті дістався до живородних дитинчат кенгуру, прямого пращура всіх ссавців, отже, і тих, хто опинився у цій залі («Можливо!» – почувся голос якогось скептика із задніх рядів.) Якщо юний джентльмен у червоній краватці, котрий вигукнув «Можливо», і має підставу вважати, що він вилупився з яйця, нехай затримається після зборів, лектор буде дуже радий познайомитися з таким визначним представником. (Сміх.) Уявіть, що процеси, які століттями відбувалися в природі, завершилися створенням юного джентльмена в червоній краватці! Але хіба ці процеси справді завершилися? Чи слід вважати цього джентльмена кінцевим продуктом еволюції, так би мовити, вінцем творіння? Лектор не хоче ображати джентльмена в червоній краватці в його найкращих почуттях, але йому здається, що, які б чесноти цей джентльмен не мав, все ж грандіозні процеси, що відбуваються у Всесвіті, не виправдали б себе, якщо б їхнім кінцевим результатом було створення ось такого екземпляру. Сили, що зумовлюють еволюцію, не вичерпалися, вони продовжують діяти і готують нам ще більші сюрпризи.
Упоравшись під загальний сміх зі своїм опонентом, пан Волдрон повернувся до образків минулого і розповів, як висихали моря, оголюючи піщані мілини, як на цих мілинах з’являлися живі істоти, драглисті, мляві, розповів про лагуни, що кишать усілякою морською поганню, яку вабило сюди тінисте дно, але особливо – надмір їжі, що сприяло її стрімкому розвитку.
– Ось, леді та джентльмени, звідки походять ті ящери, які досі вселяють у нас жах, коли ми знаходимо їхні скелети у вельдських або золенґофенських сланцях. На щастя, всі вони зникли з нашої планети задовго до появи на ній першої людини.
– Це ще питання! – прогудів хтось на сцені.
Пан Волдрон був чоловік витривалий, до того ж гострий на язик, що особливо відчув на собі джентльмен у червоній краватці, і перебивати його було небезпечно. Але остання репліка, вочевидь, здалася йому настільки безглуздою, що він навіть дещо розгубився. Такий же розгублений вигляд буває у шекспірознавця, котрого образив лютий беконіанень, або у астронома, котрий зіткнувся з фанатиком, переконаним, що Земля пласка. Пан Волдрон замовк на секунду, а потім, підвищивши голос, дидактично повторив свої останні слова:
– На щастя, всі вони зникли з нашої планети задовго до появи на ній першої людини.
– Це ще питання! – повторив той самий голос.
Волдрон кинув здивований погляд на професорів, котрі розсілися за столом, і нарешті зупинився на Чел-ленджері, котрий усміхався із заплющеними очима, немов уві сні, відкинувшись на спинку стільця.
– А, розумію! – Волдрон стенув плечима. – Це мій приятель професор Челленджер!
І під регіт усієї зали він повернувся до перерваної лекції, ніби подальші пояснення були цілком зайві.
Але на цьому справа не вичерпалася. Який би шлях не обирав доповідач, блукаючи в нетрях минулого, всі вони неодмінно приводили його до згадки про зниклих доісторичних тварин, що негайно викликало з грудей професора те ж гучне ревіння. У залі вже заздалегідь передбачали кожну його репліку та зустрічали її захопленим гомоном. Студенти, котрі тіснилися зімкнутими рядами, не залишалися в боргу, й, як тільки чорна борода Челленджера рухалася, сотні голосів, аби дати йому відкрити рот, дружно волали: «Це ще питання!» – а з передніх рядів почулися обурені крики: «Тихіше! Ганьба!» Волдрон, лектор досвідчений, загартований у боях, розгубився остаточно. Він замовк, потім узявся щось бурмотіти, запинаючись на кожному слові і повторюючи вже сказане, загруз у довгій фразі, а наприкінці накинувся на винуватця всього безладу.
– Це переходить будь-які межі! – вибухнув він, люто блискаючи очима. – Професоре Челленджер, прошу вас припинити ці обурливі та непристойні вигуки!
Зала притихла. Студенти завмерли від захоплення: високі олімпійці затіяли чвари на їхніх очах! Челленджер неквапливо вивільнив своє важке тіло з обіймів крісла.
– А я, своєю чергою, прошу вас, пане Волдрон: припиніть стверджувати те, що суперечить науковим даним, – сказав він.
Ці слова викликали справжню бурю. У загальному галасі та реготі чулися лише окремі обурені вигуки: «Ганьба!», «Хай говорить!», «Вигнати його в три шиї!», «Геть зі сцени!», «Це нечесно – дайте йому слово!» Голова схопився з місця і, мляво махаючи руками, схвильовано щось бурмотів. З туману цієї неясності вигулькували лише окремі уривки фраз: «Професоре Челленджер… будьте ласкаві… ваші міркування… після…» Порушник спокою вклонився, всміхнувся, погладив бороду і знову повернувся у крісло. Розпалений цим диспутом і налаштований дуже войовничо, Волдрон продовжував лекцію. Висловлюючи час від часу якийсь постулат, він кидав злісні погляди на свого супротивника, котрий, здавалося, дрімав, розвалившись у кріслі, все з тією ж блаженною широкою посмішкою на вустах.
Нарешті лекція скінчилася. Підозрюю, що дещо передчасно, бо фінальна її частина була зім’ята й якось не в’язалася з попередньою. Груба завада порушила хід думок лектора. Аудиторія залишилася невдоволеною і чекала подальшого розгортання подій. Волдрон сів на місце, голова щось цвірінькнув, і вслід за цим професор Челлен-джер підійшов до краю сцени. Пам’ятаючи про інтереси своєї газети, я записав його промову майже дослівно.
– Леді та джентльмени, – почав учений під стриманий гул у задніх рядах. – Прошу вибачення, леді, джентльмени і діти… Сам того не бажаючи, я випустив із уваги значну частину слухачів. (Гамір у залі. Перечікуючи його, професор милостиво киває своєю величезною головою та високо підіймає руку, немов благословляючи юрбу.) Мені запропонували висловити подяку панові Волдрону за його вельми мальовничу та цікаву лекцію, яку ми з вами тільки-но прослухали. З деякими тезами цієї лекції я не згоден, про що вважаю за свій обов’язок заявити без усіляких зволікань. Проте факт залишається фактом: пан Волдрон впорався зі своїм завданням, яке полягало в тому, щоб викласти в загальнодоступній і цікавій формі історію нашої планети, точніше, те, що він розуміє під історією нашої планети. Популярні лекції дуже легко сприймаються, але… (тут Челленджер блаженно всміхнувся та кинув погляд на лектора) пан Волдрон, звісно, дарує мені, якщо скажу, що такі лекції через особливості викладу завжди бувають поверхневі та неякісні з точки зору науки, бо лектор так чи інакше змушений пристосовуватися до неосвіченої аудиторії. (Іронічні вигуки з місць.) Лектори-популяризатори за своєю суттю – паразити. (Протестний жест із боку обуреного Волдрона.) Вони використовують з метою наживи або самореклами роботу своїх невідомих, пригнічених злиднями побратимів. Навіть незначний успіх, досягнутий у лабораторії (одна з тих цеглинок, що йдуть на спорудження храму науки), переважує все отримане з других рук, переважує будь-яку популяризацію, яка може розважити на годинку, але не дасть жодних відчутних результатів. Нагадую цю загальновідому істину аж ніяк не з бажання применшити заслуги пана Волдрона, а для того, щоб ви не втрачали відчуття пропорції, приймаючи прислужника за вищого жерця науки. (Тут пан Волдрон щось прошепотів голові, котрий підвівся з місця та виголосив кілька суворих слів карафці з водою, що стояла перед ним.) Але годі про це. (Гучні схвальні вигуки.) Дозвольте мені перейти до питання, яке має ширший інтерес. В якому місці я, самостійний дослідник, був змушений поставити під сумнів компетентність нашого лектора? У тому, де йшлося про зникнення з поверхні Землі деяких видів тваринного життя. Я не дилетант і виступаю тут не як популяризатор, а як учений, наукова сумлінність котрого змушує його строго триматися фактів. І тому наполягаю на тому, що пан Волдрон дуже помиляється, коли стверджує, ніби так звані доісторичні тварини зникли з лиця Землі. Йому не доводилося бачити їх, але це ще нічого не означає. Вони справді є, як він сказав, нашими пращурами, але не лише пращурами, додам я, але й сучасниками, яких можна спостерігати в усій їхній своєрідності – відразливій і страшній своєрідності. Для того щоб продертися в ті місця, де вони живуть, потрібні лише витривалість і сміливість. Тварини, котрих ми відносили до юрського періоду, чудовиська, яким нічого не варто роздерти на частини та поглинути найбільших і найлютіших із наших ссавців, існують досі… (Вигуки: «Нісенітниця! Доведіть! Звідки ви це взяли? Це ще питання!») Ви мене питаєте, звідки я це узяв? Знаю це, бо побував у тих місцях, де вони живуть. Знаю, бо бачив таких тварин… (Оплески, оглушливий галас і чийсь голос: «Брехун!») Я брехун? (Одностайне: «Так, так!») Здається, мене назвали брехуном? Нехай ця особа підійметься з місця, щоб я міг її побачити. (Голос: «Ось він, сер!» – і над головами студентів злітає маленький чоловічок в окулярах, абсолютно нешкідливий на вигляд, котрий люто відбивається.) Це ви наважилися назвати мене брехуном? («Ні, сер!» – верещить той і, немов паяц, пірнає вниз.) Якщо хтось із присутніх сумнівається в моїй правдивості, я охоче побалакаю з ним після засідання. («Брехун!») Хто це сказав? (Знову невинна жертва злітає високо в повітря, відчайдушно відбиваючись від своїх мучителів.) Ось я зараз зійду зі сцени, і тоді… (Дружні вигуки: «Просимо, друже, просимо!» Засідання на кілька хвилин переривають. Голова схоплюється з місця і махає руками, наче диригент. Професор остаточно розлючений – він стоїть, випнувши бороду вперед, багряний, із роздутими ніздрями.) Усі великі новатори знали, що таке недовіра натовпу. Недовіра – це тавро дурнів! Коли до ваших ніг кладуть великі відкриття, вам бракує чуття, бракує уяви, щоб їх осягнути. Ви здатні лише поливати брудом людей, котрі ризикували життям, завойовуючи нові простори науки. Ви проклинали пророків! Галілей, Дарвін і я… (Тривалі вигуки і повний безлад у залі.)
