Kitabı oku: «Повернення Казанови. Царство снів»
Повернення Казанови
На своєму п’ятдесят третьому році життя Казанова, якого гнала світами тепер уже не юнацька жадоба до пригод, а тривожне передчуття близької старості, відчув у душі таку нестерпну тугу за рідною Венецією, що почав кружляти навколо неї, дедалі більше звужуючи коло, – як птах, котрий, відчуваючи недалеку смерть, поволі опускається з піднебесся на землю. За останнє десятиліття свого вигнання він не раз листовно звертався до Вищої Ради з проханням дозволити йому повернутись на батьківщину. Однак, якщо раніше при складанні таких петицій – а в цьому він був неперевершеним мастаком – його пером водила впертість та затятість, а іноді похмуре задоволення від самої писанини, то від деякого часу в його майже принизливих благаннях виразно вчувався болісний туск і щире каяття. Він дедалі більше проймався впевненістю, що його таки почують, бо помалу почали забуватися колишні гріхи й переступи, з яких найзлочиннішими видавалися високому панству з венеційської Ради не розбещеність, інтриґанство й ошуканство здебільшого веселого характеру, а вільнодумство. А ще дивовижна історія його втечі зі свинцевих венеційських катакомб, яку він з вишуканим красномовством безліч разів переповідав при королівських дворах, у замках вельмож, за столами простолюдинів та в будинках з сумнівною репутацією, заслонила собою всі інші плітки, пов’язані з його іменем. Певності додавали й листи впливових чиновників, які надходили до Мантуї, де ось уже два місяці перебував Казанова. Цьому авантюристові, котрий поволі втрачав свій внутрішній та зовнішній шарм, листи дарували надію на те, що до його долі можуть невдовзі поставитися прихильно.
Мізерність коштів змусила Казанову дочікуватися помилування у скромному, однак доволі добропорядному готелі, де він вже, бувало, зупинявся у щасливіші роки свого життя. І хоч не в змозі був цілком відмовити собі в аж ніяк не духовних розвагах, Казанова гайнував час здебільшого на написання пасквілю проти богохульника Вольтера, публікацією якого одразу після повернення до Венеції мав намір несхитно утвердити своє суспільне становище і повернути собі повагу серед благонадійних громадян.
Одного ранку, гуляючи за містом й обдумуючи, як би то ліпше сформулювати убивчу фразу, спрямовану проти безбожника-француза, він зненацька відчув несамовитий, майже фізично вловний на дотик гострий неспокій. Нужденне життя, яке вів ось уже три місяці: ранішні заміські прогулянки, невеликі картярські партії вечорами в буцімто барона Перотті та його подзьобаної віспою коханки, пестощі не надто юної, проте пристрасної господині готелю й робота над власними сміливими і, на його думку, доволі вдалими арґументами супроти Вольтера – усе це в ніжному, солодкавому до пересади повітрі пізнього літа видавалося Казанові безсенсовним і відразним. Він стиха пробурмотів прокляття, сам до пуття не знаючи, кому або чому воно адресувалося. Обхопивши руків’я шпаги і ворожо зиркаючи навсібіч, ніби відбиваючись від невидимих поглядів, які насмішкувато зорили за ним на заміському безлюдді, Казанова раптом рішучим кроком повернув до міста з наміром негайно пакуватися до від’їзду. Він не мав сумніву: йому відразу стане легше на душі, якщо хоч на кілька миль наблизиться до такої жаданої батьківщини. Казанова пришвидшив крок, щоб вчасно забезпечити собі місце в поштовому диліжансі, який вирушав у східному напрямку перед заходом сонця. Більше його тут ніщо не тримало, барон Перотті й без прощального візиту якось обійдеться, а щоб зібрати речі, йому достатньо й півгодини. Два поношені сурдути (у гірший з них саме був одягнений), латана-перелатана колись вишукана білизна, а ще зо дві касетки, золотий ланцюжок, годинник та кілька книжок – ото й увесь його маєток. На гадку прийшли далекі дні, коли він, вельможний пан, подорожував країною у розкішній кареті, напакованій потрібними й не надто речами, у супроводі лакея, здебільшого якогось шахраюватого жевжика, і від безсилого гніву сльози бризнули йому з очей. Якась молода жінка з батогом у руках проминула його на нужденній підводі, де посеред згромаджених мішків та всілякого домашнього скарбу хропів її п’яний чоловік. Спершу вона з насмішкуватим зацікавленням зиркнула на Казанову, який зі спотвореним обличчям, бурмочучи щось під ніс, сягнистою ходою йшов дорогою під відцвілими каштанами їй назустріч, та від його лютого погляду страх змигнув у очах жінки, а вже потім, коли вона проминула подорожнього й озирнулася, у її зіницях затріпотіла млосна хіть. Казанова добре знав, як гнів і ненависть, гарячіше за м’якість та ніжність, збурюють молоду кров, і відразу збагнув, що достатньо його зухвалого оклику, аби підвода спинилася, і він міг робити з молодицею, що лиш душа забажає. І хоч усвідомлення цього на мить поліпшило його настрій, усе ж він вирішив, що не варто на таку дрібну пригоду витрачати хай навіть кілька хвилин. Тож дозволив підводі з її господарями котитися, скриплячи, далі курною сільською дорогою. Тінь дерев не надто рятувала від палючих променів сонця, що дедалі вище піднімалося у небі. Розімлілий від спеки, Казанова мимоволі сповільнив крок. Дорожня пилюка так густо припорошила одяг і взуття, що їхня зношеність не впадала у вічі. За вбранням та поводженням Казанову легко можна було прийняти за статечного вельможу, котрому знічев’я заманулося прогулятися без свого екіпажа. Уже замаячіла попереду арка міських воріт, поблизу яких знаходився готель, де він замешкав, коли назустріч йому, підстрибуючи на вибоїнах, вигулькнув важкий сільський ридван. У ридвані трюхикав огрядний, добре вдягнений, ще доволі молодий чоловік. Він сидів, схрестивши руки на животі, і куняв з примруженими очима. Аж раптом його очі, випадково ковзнувши по Казанові, спалахнули жвавим блиском, чоловік бадьоро стрепенувся, підхопився з лавиці, відразу гепнув назад і знову підхопився, штуркнув кулаком кучера в спину, щоб той зупинився; обернувся на ходу, намагаючись не втратити Казанову з очей, замахав йому обома руками і тричі вигукнув його ім’я писклявим фальцетом. І лише з голосу Казанова впізнав чоловіка, підійшов до ридвана, що врешті спинився, і схопив простягнуті йому руки.
– Не вірю своїм очам! Невже це ви, Оліво?
– Звісно, я, пане Казаново! Не впізнали мене?
– Чом би мав не впізнати! Хоч ви й прибрали трохи на вазі від свого весілля, коли бачив вас востаннє… Та за п’ятнадцять років, мабуть, і я змінився немало, щоправда, не роздобрів.
– Анітрохи! – вигукнув Оліво. – Ані на дрібку, пане Казаново! Шістнадцять років, до речі… Кілька днів тому минуло шістнадцять. І, можете собі уявити, з цього приводу ми з Амалією нещодавно згадували вас…
– Справді? – щиро зрадів Казанова. – То ви обоє іноді згадуєте мене?
Очі Оліво звологли. Він не відпускав долонь Казанови й знову зворушено їх потиснув.
– Ми всім вам завдячуємо, пане Казаново! Як могли б забути свого благодійника! І якби коли-небудь…
– Облишмо, – урвав його Казанова. – Як почувається пані Амалія? І як взагалі можливо, що за ці два місяці, що я живу в Мантуї – хай відлюдкувато, але ж часто гуляю, за давньою звичкою, – ми жодного разу не перетнулися з вами, Оліво, з вами обома?
– Дуже просто, пане Казаново! Ми вже давно не живемо в місті. Ніколи не любив міста, та й Амалія – теж. Виявіть мені честь, пане Казаново, сідайте! За якусь годину будемо в мене вдома! – а помітивши легку нехіть Казанови, додав: – Не відмовляйтеся! Як зрадіє Амалія, з якою гордістю покаже вам трійко наших дітей! Так, трійко, пане Казаново! Самі дівчатка. Тринадцять, десять і вісім рочків… Отож, ще жодна не того віку, коли б… з вашого дозволу, Казанова міг задурити їхні голівки.
Оліво добродушно засміявся і смикнув Казанову за руки, ніби намірявся силоміць затягнути його до ридвану. Однак Казанова заперечно похитав головою. Уже майже піддавшись спокусі, майже готовий вдовольнити природну цікавість і прийняти запрошення Оліво, він нараз з новою силою відчув нетерплячку й запевнив Оліво, що нині, ще до заходу сонця, має, на жаль, покинути Мантую в нагальних справах. Що він забув у домі Оліво? Шістнадцять років – це чимало! Амалія у межичассі не стала, певна річ, ні молодшою, ані гарнішою, а її тринадцятилітню доньку він, у своїх літах, навряд чи заворожить. Перспектива ж милування на тлі сільського пейзажу із самим паном Оліво, колись худорлявим, загарливим до науки юнаком, а тепер розтовстілим мужланом, приваблювала його не настільки, щоб відмовитися від подорожі, яка б на десять або й на двадцять миль наблизила його до Венеції. Однак Оліво, вочевидь, не мав наміру отак відразу приймати відмову Казанови і наполіг хоча б до готелю його підвезти. Тут Казанова опиратися вже не міг. За кілька хвилин вони були на місці. Господиня, статечна пані поза тридцятку, привітала Казанову біля воріт поглядом, який не залишив Оліво жодних сумнівів щодо їхніх ніжних стосунків. Вона простягнула Оліво руку, як доброму знайомому, у якого вона – пояснила господиня своєму постояльцеві – постійно купує особливе солодко-терпкувате вино, виготовлене з винограду, що росте на його землях. Оліво негайно пожалівся жінці на жорстокість шевальє фон Сенґаля (так господиня назвала Казанову, тож Оліво миттю і собі скористався таким звертанням), бо відмовляється від запрошення знову віднайденого друга сміховинною причиною, нібито сьогодні – саме сьогодні – йому конче потрібно покинути Мантую. Застиглість на обличчі господині підказала йому, що жінка вперше про це чує. Казанова ж поквапився запевнити, мовляв, від’їзд свій вигадав, щоб не обтяжувати родину друга несподіваним візитом, насправді ж йому треба, просто необхідно, найближчими днями завершити одну важливу письменницьку працю, а ліпшого для роботи місця за цей чудовий готель, де в його розпорядженні прохолодна, затишна кімната, годі собі й уявити. На що Оліво засипав Казанову велемовними обіцянками, що шевальє фон Сенґаль зробить велику честь його скромному дому, поселившись у нього для викінчення свого твору. Сільське усамітнення піде, мовляв, йому лише на користь; учених книг та довідників, якщо Казанові такі потрібні, теж не бракуватиме, бо його, Оліво, небога, донька покійного зведеного брата, молода й надзвичайно освічена попри юний вік дівчина, кілька тижнів тому переїхала до нього з величезною скринею книжок. А якщо десь надвечір нагодяться гості, то панові шевальє не варто з цього приводу турбуватися, хіба забажає собі після напруженого робочого дня приємно розважитися чи відволіктися на маленьку партію в карти. Щойно почувши про юну небогу, Казанова відразу вирішив поглянути на це створіння зблизька. Усе ще демонструючи вдаване вагання, він нарешті піддався на вмовляння Оліво, водночас пояснивши, що ніяк не може покинути Мантую більше, ніж на один-два дні, а ще сердечно попросив свою люб’язну господиню негайно передавати йому гінцем усі листи, які надійдуть за його відсутності й можуть бути надзвичайно важливими. Залагодивши таким чином справу – на превелику втіху Оліво, – Казанова подався до своєї кімнати, зібрав речі і вже за чверть години переступив поріг готельної вітальні, де Оліво, чекаючи на нього, запально обговорював з господинею якісь ґешефти. Оліво підвівся, вихилив навстоячки з келиха вино і, по-змовницькому підморгнувши, пообіцяв господині – хай не завтра, і не післязавтра – усе ж доставити їй шевальє цілим та неушкодженим. Казанова, який раптом став неуважним та заклопотаним, так стримано попрощався зі своєю милою господинею, що вона – вже біля дверцят ридвану – прошепотіла йому до вуха аж ніяк не ніжні напутні слова.
Доки панове тряслися розпеченою опівденною спекою, порошною дорогою, Оліво розлого й доволі сумбурно розповідав про своє життя: як невдовзі після женячки купив крихітний земельний наділ неподалік міста й заходився вирощувати на продаж ярину; як поступово його володіння розширялися, і він поважно зайнявся сільським господарством; як, зрештою, їхніми з супружницею стараннями та з Божим благословенням спромігся викупити в збанкрутілого графа Мараццані занедбаний замок з прилеглими виноградниками, а тоді затишно обжився, хай і не з графським розмахом, у шляхетському маєтку з дружиною і дітьми. І все це завдяки лише отим сто п’ятдесяти золотим, які Казанова подарував його нареченій, чи радше матері нареченої. Без цієї чарівної запомоги доля його й досі б не змінилася, і судилось би йому, як і раніше, навчати невихованих обідранців читати й писати; імовірно, зостався б він досі старим парубком, а Амалія – старою дівою… Казанова йому не заважав і майже не слухав. У пам’яті зринула одна інтрижка, яку він завів тоді, разом з іншими, значнішими, любовними походеньками: найдрібніша з-поміж усіх, вона не зачепила ні його душу, ні, згодом, спомини. Дорогою з Рима в Турин, а може, в Париж – він вже й сам до пуття не пригадував, – одного ранку, під час короткого перепочинку в Мантуї, побачив у церкві Амалію; йому впало в око її гарненьке, бліде, трохи заплакане личко, і привітно звернувся до неї з якимсь ґалантним запитанням. У ті часи всі жінки були до нього прихильні, Амалія теж охоче вилила йому свою душу. Казанова довідався, що дівчина, яка сама живе в небагатій родині, закохалася у бідного шкільного вчителя, батько якого, як і її матір, не дає згоди на марний, на їхню думку, шлюб. Казанова негайно зголосився залагодити справу. Насамперед він попросив Амалію познайомити його з матір’ю, а що вродлива тридцятишестилітня вдова ще цілком могла претендувати на залицяння, то Казанова невдовзі так щиро заприязнився з молодицею, що міг з неї мотузки вити. Тільки-но вона змінила своє ставлення до шлюбу доньки, батько Оліво, зубожілий купець, теж поступився, надто, як Казанова, відрекомендувавшись далеким родичем матері нареченої, урочисто зобов’язався дати гроші на весілля і на посаг. Сама ж дівчина віддячилася щедрому покровителеві, який видавався їй посланцем іншого, вищого, світу, як веліло її серце: коли ввечері напередодні весілля Амалія з паленіючими щоками вирвалася з останніх обіймів Казанови, їй навіть на гадку не спадало, що вона завинила перед нареченим – він-бо ж своїм щастям завдячує винятково люб’язності й шляхетству дивовижного чужинця. Чи зізналася Амалія чоловікові у своїй безмежній вдячності благодійникові, а той прийняв її жертву як неминучу умову й тому потім не допікав ревнощами, а чи, може, Оліво досі не відав про її перелюбство, цим Казанова ніколи не переймався, байдуже йому було й нині.
Ставало дедалі спекотніше. Ридваном на поганих ресорах і з твердими подушками трясло та гупало, пискляве, добродушне базікання Оліво, який невтомно оповідав про родючість своїх ланів, неперевершеність дружини, вихованість своїх дітей та про приязні сусідські стосунки з місцевою шляхтою і селянами, почало надокучати Казанові. Він сердито себе запитував, навіщо, власне кажучи, прийняв запрошення, яке виллється йому самими лише незручностями й, зрештою, розчаруваннями. Він затужив за прохолодною готельною кімнаткою у Мантуї, де б зараз, на цю годину, сидів собі в тиші та спокої, писав пасквіль на Вольтера. Казанова вже було вирішив зійти біля найближчої корчми, яка саме з’явилася на видноколі, і, найнявши перший-ліпший екіпаж, повернутися назад, як стрепенувся від голосного галайкання Оліво. Той замахав, за звичкою, обома руками, схопив Казанову за рукав, показуючи на бричку, яка, наче на замовлення, порівнялася і спинилася поряд з ридваном. З брички, одна за одною, повистрибували троє дівчаток, а вузька дошка, яка служила їм сидінням, беркицьнулася у повітрі.
– Мої доньки! – Оліво гордовито відрекомендував дівчат Казанові, а коли той намірився встати зі свого місця, спинив його: – Сидіть, сидіть, мій дорогий шевальє! За чверть години будемо на місці, а тим часом, якось потіснимося в моєму екіпажі. Маріє, Нанетто, Терезіно, познайомтеся! Це шевальє фон Сенґаль, давній друг вашого батька. Підійдіть-но ближче, поцілуйте йому руку, бо без нього вас би не… – він урвав себе й прошепотів до Казанови: – Ледь не ляпнув дурницю, – а тоді голосно докінчив: – Без нього все було б інакше!
Дівчатка, темноволосі й темноокі, як і сам Оліво, ще зовсім дитинячі на вигляд, навіть найстарша, Терезіна, з невимушеною, дещо селюцькою зацікавленістю розглядали незнайомця. Наймолодша, Марія, вже навіть потягнулася, слухаючись батька, поцілувати Казанові руку, але він не дозволив, розцілував натомість усіх дівчаток в обидві щічки. Оліво тим часом перемовився кількома словами з парубійком, котрий привіз на бричці дітей, той ляснув батогом коня і покотився курною дорогою у бік Мантуї.
Дівчатка посідали на лавці навпроти Оліво й Казанови, сміючись і вдавано сварячись за місця. Збившись тісною купкою, вони щебетали всі нараз, а що і їхній батько не змовкав, то Казанові спершу було важко зрозуміти їхню балачку. Зринуло ім’я якогось лейтенанта Лоренці, котрий начеб, за словами Терезіни, якусь хвилю тому проїхав верхи повз них, велів кланятися батькові й пообіцяв навідатися увечері в гості. Потім дівчатка повідомили, що матір теж збиралася виїхати назустріч батькові, але через нестерпну спеку передумала, вирішила зостатися з Марколіною. А коли вони виїжджали з дому, Марколіна ще ніжилася у ліжку, і вони закидали її з саду через відчинене вікно ягодами й горіхами, інакше спала б і досі.
– Щось не схоже на Марколіну, – обернувся до гостя Оліво. – Переважно дівча ще з шостої ранку або й від раннього досвітку вже сидить у саду й вчиться до обіду. Учора, правда, ми мали гостину, засиділися трохи довше, ніж звичайно… Трохи навіть в карти пограли – не так, як, мабуть, звик пан шевальє – ми добропорядні люди, останнє не відбираємо… А що до гри часто приєднується наш достойний абат, то можете собі уявити, пане шевальє, що не надто грішимо.
Коли мова зайшла за абата, дівчатка розсміялися і заходилися торохтіти, що на язик спливало, регочучи до упаду. Казанова тільки розсіяно кивав головою. Фантазія вимальовувала іще незнайому йому панночку Марколіну в білій постелі навпроти вікна: ковдра сповзла, напівоголивши тіло, в’ялими зі сну руками вона затулялася від ягід та горіхів, і його жилами розлилася навіжена гаряч. У тому, що Марколіна була коханою лейтенанта Лоренці, він нітрохи не сумнівався, ніби сам бачив обох у ніжних обіймах, і готовий був ненавидіти незнайомого Лоренці так само палко, як палко жадав ніколи не бачену Марколіну.
У тремтливому полуденному мареві, понад сіро-зеленими кронами дерев з’явилася чотирикутна башточка. Невдовзі ридван звернув з путівця на бічну дорогу; ліворуч, схилом пагорба, стелилися виноградники, праворуч, над садовим муром, нависало віття старезних дерев. Ридван зупинився біля широко розчинених ветхих воріт. Подорожні вийшли, і кучер, за знаком Оліво, поїхав далі, до стайні. Широка каштанова алея вела до невеличкого замку, який здавався на перший погляд досить жалюгідним, навіть занедбаним. Казанові відразу впало у вічі розбите вікно на першому поверсі; не минула повз його увагу й подекуди облуплена балюстрада навколо майданчика широкої присадкуватої вежі, яка трохи незґрабно увінчувала будівлю. Зате вхідні двері прикрашала витончена різьба. Опинившись у передпокої, Казанова завважив, що всередині замок добре зберігся, принаймні краще, ніж можна було припустити, судячи з фасаду.
– Амаліє! – на повен голос гукнув Оліво, аж луна вдарилася у високі склепіння. – Скоренько зійди вниз! Я тобі гостя привіз, Амаліє! Та ще й якого гостя!
Але Амалія ще раніше з’явилася на сходах, невидима для прибульців, які зі сліпучого сонця увійшли в присмерк передпокою. Гострі очі Казанови зберегли здатність пронизувати навіть темряву ночі, тому скоріш за Оліво помітили господиню дому. Казанова усміхнувся і відразу відчув, як усмішка омолодила його обличчя. Амалія аж ніяк не погладшала, чого він боявся, залишилася стрункою і молодявою. Вона миттю його впізнала.
– Яка несподіванка! Яке щастя! – нітрохи не знітившись, вигукнула вона, жваво збігла сходами й підставила гостеві щічку для поцілунку, а Казанова щиро обійняв її, мов давню приятельку.
– І я повинен повірити, що Марія, Нанетта й Терезіна – ваші рідні доньки, Амаліє? – не приховував здивування Казанова. – Хоча, судячи зі збіглого часу, таке можливо…
– Судячи з усього іншого – теж, – додав Оліво. – Можете мені повірити, пане шевальє!
– То ти, мабуть, спізнився через зустріч з шевальє, Оліво? – запитала Амалія, дивлячись на гостя затуманеним від спогадів поглядом.
– Так воно й було, любонько. Та попри спізнення, сподіваюсь, нас таки чимось нагодують?
– Звісно, ми з Марколіною, хоч і гинули з голоду, самі до столу не сідали.
– А чи не стачить вам ще трохи терпіння почекати, доки я струшу з себе дорожню куряву й причепурюся? – попросив Казанова.
– Зараз я вам покажу вашу кімнату, – заметушився Оліво. – Гадаю, будете задоволені, шевальє, не менше задоволені, ніж… – він по-змовницькому підморгнув і стиха додав: —…ніж у вашому готельчику в Мантуї. Хоча дечого вам тут таки бракуватиме…
Оліво рушив попереду догори сходами на ґалерею, яка чотирикутником опоясувала передпокій; з далекого кутка ґалереї ще вище вели вузькі дерев’яні східці. Нагорі Оліво відчинив двері до вежі і, стоячи на порозі та розсипаючись похвалами, запросив гостя до скромної кімнати для гостей. Покоївка занесла речі й подалася геть разом з Оліво. Казанова зостався сам у невеликому покої, облаштованому усім необхідним, однак доволі голим; з чотирьох високих і вузьких ґотичних вікон відкривалася на всі боки, ген до самого небокраю, панорама околиць: залиті сонцем рівнини з зеленими виноградниками, барвисті луки, жовтогарячі ниви, білі дороги, світлі будинки в тінистих садках. Казанова недовго милувався краєвидами, квапливо привів себе до ладу: не голод підганяв його, а пекуча цікавість якнайскоріше побачити Марколіну. Він навіть одягу не змінив – приберіг свою осяйну появу на вечір.
Переступивши поріг трапезної на нижньому поверсі, облицьованої деревом, він побачив за столом з щедрими наїдками не лише подружжя господарів з їхніми трьома доньками, а й тендітну панянку в невибагливій, сірій, м’яко спадистій донизу сукні, яка розглядала його без жодної ніяковості, ніби він член родини або ж принаймні частий тут гість. Що її погляд не спалахнув тим вогнем, яким його так часто в минулі часи зустрічало жіноцтво, коли він вперше з’являвся у незнайомому товаристві в чарівливому сяєві юності чи небезпечно-спокусливій красі зрілих літ, Казанова вже звик. Та навіть останнім часом достатньо було згадати його ім’я, щоби з жіночих уст зірвалися слова запізнілого захоплення чи принаймні тихого жалю, як визнання, якою жаданою була б зустріч з ним хоч на кілька років раніше. Але тепер, коли Оліво відрекомендував його своїй небозі як пана Казанову, шевальє фон Сенґаля, дівчина ввічливо всміхнулася, як усміхалась би, почувши будь-яке інше звичайне ім’я, не овіяне таїнами й відголосом колишніх пригод. І навіть тоді, як він сів біля неї, поцілував їй руку, а його очі осипали її рясним дощем іскор захоплення та жаги, вона й бровою не повела, чого варто було б сподіватися, як скромної відповіді на таке палке захоплення.
Після перших ґречних слів Казанова дав зрозуміти своїй сусідці за столом, що йому відомо про її освіченість, і поцікавився, яким наукам вона віддає перевагу. Дівчина відповіла, що її насамперед вабить вища математика, до якої її навернув славетний викладач Болонського університету професор Морґаньї. Казанова висловив зачудування справді незвичним, як на таку привабливу панянку, зацікавленням до важкого й прозаїчного фаху. Марколіна відповіла, що, на її думку, з-поміж усіх наук вища математика – найфантастичніша, ба, божественна за своєю природою. Коли Казанова попросив детальніше розтлумачити це цілком нове для нього трактування математики, Марколіна скромно відмовилася, мовляв, присутні за столом – а насамперед її любий дядечко – хотіли б радше почути оповідь про мандри друга, який об’їздив увесь світ і якого так давно не бачили, ніж вислуховувати філософські теревені. Амалія запально підтримала небогу, і Казанова, завжди готовий піти назустріч подібним побажанням, завважив мимохідь, що останніми роками виконував здебільшого таємні дипломатичні місії, тож доля закидала його – якщо називати лише великі міста – у Мадрид, Париж, Лондон, Амстердам і Петербурґ. Він розповів про поважні та веселі зустрічі й розмови з чоловіками й жінками розмаїтих суспільних станів; не оминув увагою, як щиро його приймали при дворі російської цариці Катерини ІІ; дотепно оповів, як Фрідріх Великий ледь не призначив його виховником в кадетській школі для померанських юнкерів, та він устиг вчасно накивати п’ятами. Йому, захопленому власними оповідками, здавалося, ніби все це відбувалося з ним зовсім недавно, а не багато, не десятки років тому, як це було насправді. Іноді він прибріхував, сам того не до кінця усвідомлюючи; тішився своїм піднесеним настроєм і зацікавленням, з яким його слухали. Фантазуючи, мимоволі майже вірив, що він і досі пестунчик долі, той зухвалий, осяйний Казанова, який волочився світом з жінками-красунями, до якого з пошанівком ставилися світські вельможі й духовенство, який прошвендяв, програв у карти, роздарував тисячі золотих, а не зацофаний злидар, якого колишні друзі з Англії та Іспанії підгодовують мізерними подачками, а, буває, і того навіть не присилають; тоді доводилося вдовольнятися жалюгідним дріб’язком, виграним у барона Перотті та його гостей. Він навіть забув про свою нинішню заповітну мрію: закінчити життя, колись таке успішне та яскраве, найзлиденнішим громадянином, писарем, жебраком у рідному місті, де його спершу запроторили до в’язниці, а після втечі затаврували й оголосили вигнанцем.
Марколіна теж уважно дослухалася, але з таким виразом на обличчі, ніби їй читають уголос якусь не надто цікаву історію. Ані мімікою, ні жестом не зраджувала, що знає, хто сидить навпроти неї, – людина, чоловік, сам Казанова, який усе розказане, а більше нерозказане, пережив особисто, коханець тисячі жінок. Зате очі Амалії палахкотіли захопленням. Для неї Казанова залишився колишнім; його голос зваблював її так само, як і шістнадцять років тому, і він відчував: достатньо йому лиш мовити слово чи ледь натякнути, і давня пригода повториться йому на догоду. Та що йому тепер Амалія, коли його так вабить до Марколіни, як до жодної іншої жінки ніколи не вабило? Крізь матовий полиск сукні він ніби бачив дівоче голе тіло; пуп’янки її грудей розпускалися йому назустріч, а коли вона якось нагнулася підняти з підлоги хусточку, що вислизнула їй з рук, розпалена уява Казанови приписала тому порухові такий знадний сенс, аж він ледь не знепритомнів. Секундне мимовільне спотикання у плині розповіді не пройшло повз увагу Марколіни, як і дивний спалах в його очах, однак у погляді дівчини Казанова прочитав раптове відчуження, настороженість і навіть проблиск відрази. Він умить опанував себе і вже готовий був з подвоєною жвавістю продовжити розповідь, як до господи увійшов опецькуватий священик. У відрекомендованому господарем абаті Россі Казанова відразу впізнав чоловіка, з яким познайомився двадцять сім років тому на одному купецькому кораблі, що простував з Венеції до Кьоджі.
– Ви тоді мали перев’язане око, – завважив Казанова; він рідко нехтував нагодою похизуватися своєю надзвичайною пам’яттю. – А одна селянка в жовтій хустці порадила вам цілющу мазь, яку випадково мав при собі молодий аптекар з дуже хрипким голосом.
Абат кивнув головою й усміхнувся, приємно вражений. А тоді з хитруватим виразом на обличчі підійшов упритул до Казанови, ніби хотів повідомити якусь таємницю, однак мовив уголос:
– А ви, пане Казаново, супроводжували весільне товариство… не знаю, чи в ролі випадкового гостя, а чи весільного дружби. У кожному разі, наречена обдаровувала вас значно ніжнішим поглядом, ніж свого нареченого… Здійнявся вітер, майже буря, а ви почали декламувати якогось надзвичайно сміливого вірша.
– Шевальє зробив це, звісно, лише для того, щоб відвернути бурю, – мовила Марколіна.
– Аж такими чарами я ніколи не володів, – мовив Казанова. – Однак не заперечуватиму: щойно я почав декламувати, про бурю всі забули.
Дівчатка обліпили з усіх боків абата, знаючи, що буде далі. Той жменями виймав з бездонних кишень ласощі й клав їх своїми тлустими пальцями дітям до рота. Олі-во ж тим часом з щонайменшими подробицями розказував абатові, як він зустрів Казанову. Амалія заворожено не відводила сяючих очей від владного смаглявого обличчя дорогого гостя. Діти побігли в сад. Марколіна підвелася, дивлячись через вікно їм услід. Абат передав вітання від маркіза Челсі: той має намір, якщо дозволить здоров’я, разом з дружиною навідатися сьогодні в гості до свого вельмишановного друга Оліво.
– Чудово! – зрадів господар. – Матимемо на честь шевальє приємне картярське товариство. Я ще сподіваюся братів Рікарді, та й Лоренці приїде. Діти перестріли його, коли він прогулювався верхи.
– О, він ще тут? – здивувався абат. – Ще тиждень тому мовилося, ніби йому час повертатися у полк.
– Маркіза, мабуть, випросила у полковника для нього вакації, – засміявся Оліво.
– Дивно, – втрутився Казанова, – що мантуйським офіцерам нині дозволяють відпустку. Двоє моїх знайомих, один – з Мантуї, інший – з Кремони, уночі вирушили зі своїми полками на Мілан, – вигадував на ходу Казанова.
– А що, має бути війна? – озвалася від вікна Марколіна. Вона відвернулася, на її обличчя падала тінь, тож не було видно виразу очей, а легке тремтіння у голосі помітив лише Казанова.
– Навряд чи дійде до війни, – легковажно відповів він. – Але іспанці зайняли загрозливі позиції, тож треба бути напоготові.
– Чи взагалі відомо, на чиєму боці ми будемо битися – іспанців чи французів? – напустивши на себе поважності й суворо наморщивши чоло, запитав Оліво.
– Лейтенантові Лоренці мало б бути до цього байдуже, – втрутився абат. – Йому головне – проявити свою хоробрість.
– Це він уже зробив, – докинула Амалія. – Брав участь у боях під Павією.
Марколіна мовчала.
Казанова довідався достатньо. Він підійшов до Марколіни, обвів уважним поглядом сад. Перед очима простирався лише широкий, нічим не засаджений моріжок, де гралися діти; за ним, під муром, росли в ряд високі, густі дерева.
– Яка розкішна садиба, – звернувся він до Оліво. – Мені кортіло б оглянути її ближче…
– А для мене, любий шевальє, було б величезним задоволенням показати вам виноградники й поля. Я, кажучи правду – запитайте хоча б Амалію, – за ті роки, що володію цим маленьким маєтком, нічого не бажав дужче, як нарешті прийняти вас тут за гостя. Десятки разів збирався вам написати й запросити на гостину. Та хіба міг я мати певність, що мій лист вас застане? Хтось казав, що вас мигцем бачили в Лісабоні, тож можна було не сумніватися у вашій наступній появі десь у Варшаві чи Відні. Та й ось навіть нині, коли я дивом вас перехопив, ви саме збиралися покидати Мантую. І коли мені пощастило – а це, Амаліє, було нелегко! – заманити вас сюди, ви так ощадите свій час, що – уявіть-но собі, пане абате, – готові подарувати нам лише два дні!
